Ашаризм

Ашари́зм (від араб. الأشاعرة‎ — від імені засновника аль-Ашарі) — один із основних богословсько-філософських напрямів (каламу) у сунізмі, заснований на вченні Абу аль-Хасана аль-Ашарі.

Зміст

1 Поширення
2 Релігійно-філософський зміст
3 Література
4 Автор ВУЕ

Поширення

Ашаризм виник як реакція на раціоналістичну критику низки положень і настанов Корану та Сунни й заклав філософсько-світоглядні засади ортодоксального ісламу. Поширився від кінця 10 ст. В 11 ст. став однією з основних шкіл каламу, в межах якої вироблювалася теологія сунізму. Постав спробою «серединного шляху» між крайнощами школи мутазилітів, котрі вважали розум єдиним критерієм істини, і догматичною доктриною традиціоналістів-салафітів, які вимагали буквальної інтерпретації Корану та Сунни.

Релігійно-філософський зміст

Ашарити, як і мутазиліти, активно використовували в богословських дискусіях раціональні методи пояснення світу. Джерелом абсолютної істини вважали одкровення, а розум — лише засобом підтвердження отриманих через одкровення знань.

В ашаризмі розроблено концепцію Бога й природи його атрибутів. Згідно з нею, Бог — єдиний як вічно існуюче трансцендентне буття, не є субстанцією чи акциденцією, перебуває поза матеріальним простором; має сім позитивних (раціональних) атрибутів — знання, могутність, життя, воля, мовлення, зір, слух, які є унікальними й неподібними до людських. За розробленим ашаритами принципом «мухалафа», природа атрибутів Бога принципово відмінна від природи атрибутів його творінь.

Питання свободи волі в ашаризмі вирішується через співвідношення понять «халк» (творіння) і «касб» (набуття). Бог, за цією концепцією, створює як ідеальну матрицю усю сукупність людських дій та закладає в людині здатність виконати певну дію і достатню свободу вибору між альтернативами. Людина, обираючи певну дію, тим самим її набуває, привласнює.

У дискусіях щодо створеності Корану розрізняли його нестворений смисл (вічно притаманний сутності Бога) і створені конкретні словесно-звукові форми виразу в різні часи та серед різних народів.

Онтологія ашаризму втілена у вченні про контингентність усіх речей та уявлень у Всесвіті, заперечує фізичну детермінованість явищ і процесів. Основа світобудови — нематеріальні, ізольовані, миттєво-існуючі та незалежні один від одного атоми, створені Богом як першопричини усього існуючого. Поява та знищення атомів відбуваються винятково за волею Бога (а не через взаємодію між ними, зміни чи рух). Звідси заперечення об’єктивної причинності — усі причиново-наслідкові зв’язки є видимістю, встановленою Богом для людей. Простір і час є суб’єктивними.

Ашарити не поділяли етичного об’єктивізму попередників, обстоювали думку, що «прекрасне» і «потворне» визначені приписами Бога (а не є природними характеристиками людських дій).

Основні представники ашаризму: Абу Бакр аль-Бакіллані, Абу Бакр ібн Фурак (пом. 1015; Іран), ібн Тахір аль-Багдаді (пом. 1037; Іран), Абу-ль-Маалі аль-Джувайні (1028–1085; Іран), Абу ал-Фатх аш-Шахрастані, Абу Хамід аль-Газалі.

Література

Leaman O. An Introduction to Classical Islamic Philosophy. 2nd ed. Cambridge : Cambridge University Press, 2001. 272 p.
Вольф М. Средневековая арабская философия: ашаритский калам. Новосибирск : Новосибирский государственный университет, 2008. 152 с.
Корбен А. История исламской философии / Пер. с фр. Москва : Прогресс-Традиція, 2009. 360 с.
Годованець Н. Ашаритська школа каламу // Вісник Національного авіаційного університету. Серія: Філософія. Культурологія. 2013. № 1. С. 109–112.
Латигіна Н. Іслам: шлях крізь століття. Київ : Київський національний торговельно-економічний університет, 2016. 359 с.

Автор ВУЕ

Покликання на цю статтю: Слюсар В. М., Заглада В. М. Ашаризм // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Ашаризм (дата звернення: 29.04.2024).