Біднов, Василь Олексійович
Бідно́в, Васи́ль Олексі́йович (псевдоніми — В. Степовий, В. Широчанський, В. Поперешній, криптонім — К.; 02.01.1874, містечко Широке, тепер селище Широке Криворізького району Дніпропетровської області, Україна —– 01.04.1935, м. Варшава, Польща) — історик, дослідник історії Церкви, архівіст, публіцист, краєзнавець, громадський і освітній діяч; один із засновників товариства «Просвіта» в м. Катеринославі (тепер м. Дніпро); дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка (НТШ, з 1926).
|
Біднов, Василь Олексійович | |
|---|---|
| Псевдоніми | В. Степовий, В. Широчанський, В. Поперешній та інші |
| Народження | 02.01.1874 |
| Місце народження | Широке |
| Смерть | 01.04.1935 |
| Місце смерті | Варшава |
| Місце поховання | Варшава |
| Alma mater | Київська духовна академія |
| Місце діяльності | Україна, Польща, Чехословаччина |
| Напрями діяльності | історія, архівознавство, краєзнавство, просвітницька й громадська активність |
Зміст
Життєпис
Походив із родини заможних селян.
Навчався у Херсонському духовному училищі (1885–1889), Одеській духовній семінарії (1889–1896). Паралельно з навчанням короткий час працював учителем церковнопарафіяльної школи, земських шкіл у м. Миколаєві.
Продовжив навчання в Київській духовній академії (1896–1902). Після закінчення академії призначений викладачем Астраханської духовної семінарії (1902–1903; тепер Росія).
У липні 1903 домігся переведення в м. Катеринослав, працював на посаді помічника інспектора, викладача (з 1905) Катеринославської духовної семінарії. Долучився до організації XIII Археологічного з’їзду (1905, м. Катеринослав, див. Археологічні з'їзди), на якому виступив із доповідями «Про архів Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря» та «Про архів Катеринославської духовної консисторії».
Брав участь у роботі Катеринославської губернської ученої архівної комісії (далі — КГУАК, див. також Архівні губернські комісії), у 1906–1909 — її секретар (на громадських засадах), редагував її друкований орган «Літопис Катеринославської вченої архівної комісії» (рос. «Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии»). Співзасновник Катеринославського товариства «Просвіта» (див. «Просвіти» в Україні), представляв його на всеукраїнських форумах.
1909 отримав ступінь магістра богослов’я, дисертацією послужила його монографія «Православна церква в Польщі і Литві (за Volumina legum)» (1908).
Член Товариства українських поступовців (з 1909). Спільно з Д. Дорошенком видавав ілюстрований тижневик «Дніпрові хвилі» (1910–1914). Взяв участь у роботі ХV Археологічного з’їзду (1911, м. Новгород, тепер м. Великий Новгород, Росія). 1911 за дорученням єпископа заснував Катеринославський єпархіальний церковно-археологічний комітет. Редактор часописів «Степ» і «Вісник товариства “Просвіта”» (з 1917).
У роки Української революції 1917–1921 брав участь у політичному житті: член Української партії соціалістів-федералістів (з 1917), член Української Центральної Ради (1917–1918).
У жовтні 1918 переїхав до м. Кам’янця-Подільського, прийнявши пропозицію обійняти посаду екстраординарного професора історико-філологічного факультету Кам’янець-Подільського державного українського університету (тепер Кам'янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка). З 1919 — декан новозаснованого богословського факультету цього ж закладу. Викладав курси з історії Церкви, історії України. Член кам’янець-подільської філії Українського національного союзу.
Після захоплення м. Кам’янця-Подільського більшовиками заарештований разом із групою української інтелігенції. Невдовзі після звільнення з ув’язнення наприкінці 1920 разом із сином залишив місто. З 1921 — на еміграції.
Член Ради Республіки (1921) Української Народної Республіки (УНР). Засновник (1921) і ректор першого (з-поміж створених на еміграції) Українського народного університету в Ланцутському таборі для інтернованих (поблизу м. Жешува, Польща). Викладав історію Церкви у Кременецькій духовній семінарії, редагував часопис «Православна Волинь» (1921–1922). Після конфлікту з місцевою адміністрацією залишив м. Кременець. Влітку 1922 виїхав до Чехословаччини.
У 1922–1928 — професор історико-філософського факультету Українського вільного університету в м. Празі. Одночасно — професор Української господарської академії в Подєбрадах, наступник М. Грушевського на посаді професора Українського високого педагогічного інституту імені М. Драгоманова в м. Празі. Один із фундаторів та перший секретар Українського історично-філологічного товариства (1923–1929), співзасновник і член управи Музею визвольної боротьби України (обидва — в м. Празі).
З 1929 до кінця життя — професор богословського факультету Варшавського університету. Під час роботи у м. Варшаві майже втратив зір, через що був змушений припинити дослідницьку працю.
Похований на православному цвинтарі в м. Варшаві.
Діяльність. Доробок
У Київській духовній академії вступив до наукового гуртка, відомого як «Семінарська громада». На його світогляд вплинуло особисте знайомство з О. Кониським. Уже під час навчання почав дописувати до «Записок Наукового товариства імені Тараса Шевченка».
Після переїзду до м. Катеринослава став одним із перших і найдієвіших членів КГУАК. Співпрацював з Д. Яворницьким, Д. Дорошенком, Я. Новицьким та ін. За дорученням комісії досліджував архіви Катеринославської духовної консисторії та Самарського Миколаївського монастиря (одного з найстаріших козацьких монастирів України). За підсумками досліджень зробив доповіді на ХІІІ Археологічному з’їзді (1905).
Опублікував у «Літописі» КГУАК численні цінні документи з історії України 18–19 ст. (зокрема корпус документів Січового архіву; матеріали про історію колонізації колишніх запорозьких володінь, церковний устрій на Запоріжжі; автобіографічні джерела, листи), 32 власні розвідки. Сприяв формуванню архівних фондів Катеринославського обласного музею
ім. О. М. Поля (тепер Дніпропетровський національний історичний музей ім. Д. І. Яворницького).
1914 надіслав добірку матеріалів із історії Задунайської Січі 1778–1780 до редакції місячника «Україна» [див. «Україна» (часописи)].
Здобув визнання як історик Церкви: здійснив фундаментальний опис історії Катеринославської духовної семінарії, Катеринославської єпархії та її церковних діячів. Його найважливішою історико-аналітичною працею цього періоду є монографія «Православна церква у Польщі та Литві (за Volumina Legum)» (1908), захищена як магістерська дисертація. У ній дослідник з’ясовував зміни правового статусу Православної церкви у Польсько-Литовській державі упродовж 14–18 ст.; запропонував періодизацію історії Православної церкви на теренах України, ретельно проаналізував тогочасне законодавство щодо православ'я (багатотомний звід законів «Volumina Legum», акти, привілеї, документи сеймиків та ін.) в умовах поліконфесійної держави та у зв’язку з її загальним політичним та соціальним розвитком, міжнародними зносинами тощо.
Залишив біографічні нариси про козацьких діячів — Лазаря Глобу, Гната Каплуна, Петра Калнишевського, Федора Фомича, Якова та Івана Шиянів. Подав розлогий матеріал про освіту, культуру, церковну організацію, побут, економічне життя запорозького козацтва останніх десятиліть його існування.
Разом із дружиною активно працював у міському товаристві «Просвіта». 1905 познайомився з Б. Грінченком, тривалий час підтримував з ним зв’язки у видавничих справах «Просвіти». Участь у просвітянському русі викликала незадоволення єпархіальної влади, через що Біднов був змушений обмежити свою громадську діяльність.
У м. Кам’янці-Подільському обраний головою Українського педагогічного товариства та міської філії Українського православного Кирило-Мефодіївського братства (1919–1920). Складна політична ситуація, переїзд, відсутність необхідної літератури позбавили вченого можливості систематичних наукових розвідок. У цей період В. Біднов уклав і опублікував перший україномовний історіографічний огляд літератури з українознавства. Увійшов до складу комісії з перекладу Біблії українською мовою при Міністерстві віросповідань УНР, згодом як декан богословського факультету керував її роботою.
На еміграції брав участь у Першому Українському науковому з’їзді (1926, м. Прага, доповіді з історії грошових знаків та монастирського землеволодіння в Україні) та Другому (1932, там само, доповіді про Д. Багалія як дослідника Степової України, історію Київської духовної академії в 17 ст., перші роки перебування запорожців у Туреччині, студії регіональної історії України до 1917 та залучення у науковий обіг місцевих архівних матеріалів і видань).
У 1920–1930-х активно співпрацював з НТШ у м. Львові, публікував статті, історіографічні нариси, рецензії у виданнях товариства.
У м. Празі опублікував статті про січового архімандрита Володимира Сокольського, зруйнування Січі 1775, «устное повествование» запорожця Коржа, а також про переклади Біблії, нариси з історії церкви в Україні тощо.
Залишив серію біографічних нарисів і спогадів про В. Антоновича, єп. Василія (Богдашевського), С. Голубєва, М. Грушевського, В. Екземплярського, В. Завитневича, О. Лазаревського, митроп. Макарія (Булгакова), О. Кониського, А. Кащенка, М. Петрова, А. Скальковського, К. Харламповича, Д. Щербаківського, Д. Яворницького та ін. Присвятив ювілейні статті колегам на еміграції — С. Смаль-Стоцькому, Д. Антоновичу, О. Ейхельману.
Значна частина наукової спадщини Василя Біднова лишилася недрукованою. Остання праця, присвячена архієп. Філарету (Гумілевському), не завершена. Посмертно вийшли друком стаття «Церковна анатема на гетьмана Івана Мазепу» (1938) та біографічні нариси про К. Шейковського і О. Русова (1939), а також лекції з історії церкви, школи і освіти в Україні (Подєбради, 1940; Мюнхен, 1988).
Визнання
Дійсний член Церковно-історичного й археологічного товариства при Київській духовній академії, Українського наукового товариства в Києві, Київського археологічного інституту (1917), Наукового товариства імені Тараса Шевченка (1926). Почесний член Полтавського церковного історико-археологічного комітету, музею ім. О. М. Поля.
На честь діяча названі вулиці в містах Києві та Дніпрі.
2012 на батьківщині діяча в смт Широке (тепер селище) відкрито меморіальну дошку.
Додатково
- Відомо, що В. Біднов підготував до друку велику збірку (15 д. а.) рідкісних документів з історії м. Запоріжжя 1765–1775, втрачену у вирі революційних подій.
- Діяч пропагував у науковому середовищі завдання докладного дослідження регіональних, місцевих документів і пам’яток, опублікованих у губернських та єпархіальних виданнях, часописах архівних комісій, церковно-археологічних комітетів і товариств тощо. Діяльність В. Біднова у царині архівознавства та джерелознавства поцінована як взірець археографічного опрацювання документів, уведення у науковий обіг і збереження для нащадків цінних історичних джерел. Серед характерних рис Біднова як історика відзначають суворий документалізм і фактологізм, увагу до фактичної реконструкції історичного процесу.
- Частина архіву В. Біднова, що зберігалася у м. Катеринославі, була конфіскована НКВС 1930 під час арешту його дружини. Катеринославські архіви «Просвіти» майже повністю втрачені під час Другої світової війни. Архіви празьких українських наукових, культурницьких і громадських установ вивезені до СРСР у 1945, частина з них збережена у ЦДАВО України, містить листи, офіційні документи, тексти рефератів та доповідей Біднова тощо (Ф. 4465, оп. 1, од. 394–400). Особистий архів діяча у м. Варшаві також зник під час Другої світової війни.
Праці
- Материалы для истории церковного устройства на Запорожье: Из архива Екатеринославской духовной консистории // Летопись ЕГУАК. 1908. Вып. 4. С. 31–129.
- Материалы для истории колонизации бывших запорожских владений // Летопись ЕГУАК. 1913. Вып. 9. С. 168–215.
- До історії Задунайської Січі (Документи 1778–1780 рр.) // Україна. 1914. № 3.
- Що читати по історії України: (коротенька історіографія України): з викладів на учительських курсах українознавства. Катеринослав : Видання Союзу Споживчих Товариств, 1920. 47 с.
- Церковна справа на Україні. Тернів : Видавництво «Українська автокефальна церква», 1921. 47 c.
- «Устное повествованіе запорожца Н. Л. Коржа» та його походження і значіння. Прага : Державна друкарня в Празі, 1925. 28 с. // Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека. URL: https://zounb.zp.ua/resourse/books/istoriya/bidnov-o-v-ustnoe-povestvovanie-zaporozhca-n-l-korzha-ta-jogo-pohodzhennya-i-znachinnya
- Січовий архимандрит Володимир Сокальський в народній памяти та освітленні історичних джерел // Записки НТШ. 1927. Том 147.
- Церковна анатема на гетьмана Івана Мазепу // Мазепа. Збірник : у 2 т. Варшава, 1938. Т. 2. С. 38–56. URL: https://diasporiana.org.ua/ukrainica/18911-mazepa-zbirnik-tom-2/
- Українська церква // Українська культура: Лекції за ред. Д. Антоновича / Упор. С. В. Ульяновська. Київ : Либідь, 1993. С. 197–221 (у співавт.).
- Православная Церковь в Польше и Литве (по Volumina Legum). Минск : Лучи Софии, 2002. 432 с.
- Василь Біднов: Спогади / Упорядник М. Чабан. Дніпро : ЛІРА, 2023. 128 с.
Література
- Прокопович В. Пам’яті В. О. Біднова // Тризуб. 1935. Ч. 30–31. С. 2–6.
- Пам’яті професора Василя Біднова: Засідання укр. іст.-філол. т-ва в Празі дня 30 квіт. 1935 р. Прага : Вид. Укр. іст.-філол. т-ва в Празі, 1936. 31 с.
- Ульяновський В. Автори української культури (В. Біднов) // Українська культура: Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. Київ , 1993. С. 514–626.
- Абросимова С. В. Людина духу та вищих небуденних вимог (Життя і творчість Василя Біднова) // Монастирський острів. 1994. Ч. 2. С. 124–136.
- Ульяновський В. Василь Біднов // Історіогр. дослідження в Україні. Київ, 2003. Вип. 12. С. 303–340.
- Саламаха І.В. В.Біднов як дослідник запорозького козацтва // Придніпровський науковий вісник: Історія та філософія. 1998. № 35.
- Завальнюк О. М. Історія Кам'янець-Подільського державного українського університету в іменах (1918–1921 рр.). Кам'янець-Подільський : Абетка-НОВА, 2006. С. 159–169.
- Ляхоцький В. Біднов Василь Олексійович країнські архівісти (XIX–XX ст.): Біобібліогр. довідник / Упоряд.: І. Б. Матяш (кер.), С. Л. Зворський, Л. Ф. Приходько та ін. Київ, 2007. С. 63– 66.
- Портнов А. Наука у вигнанні: Наукова і освітня діяльність української еміграції в міжвоєнній Польщі (1919–1939). Харків : ХІФТ, 2008. 256 с.
- Копилов С. Василь Біднов та Іван Огієнко (до історії стосунків і співпраці в 1920-1935 рр.) // Наукові праці Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Серія : Історичні науки. 2020. Т. 30. С. 68–81. URL: http://praci-history.kpnu.edu.ua/article/view/190303
- Праведна душа. Васіль Біднов у спогадах сучасників / Упорядник М. Чабан. Дніпро : Герда, 2021. 216 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Біднов, Василь Олексійович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Біднов, Василь Олексійович (дата звернення: 27.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 15.12.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
