Григорій VII
Григо́рій VII [ лат. Gregorius VII; світське ім’я — Гільдебранд Сованський (італ. Ildebrando dі Soana); близько 1015–1020, м. Сована, тепер регіон Тоскана, Італія — 25.05.1085, м. Салерно, тепер регіон Кампанія, Італія] — церковний діяч, Папа Римський у 22.04.1073 — 25.05.1085, за іменем якого названа історично значуща реформа Католицької церкви (див. Григоріанські реформи), святий.
|
Григорій VII (Gregorius VII) | |
|---|---|
| Справжнє ім’я | Гільдебранд Сованський |
| Народження | 1015–1020«–1020» не може бути присвоєно заявленому типу числа типу зі значенням 1015. |
| Місце народження | Сована |
| Смерть | 25.05.1085 |
| Місце смерті | Салерно |
| Місце поховання | Салерно |
| Місце діяльності | Італія |
| Напрями діяльності | церковне управління, церковні реформи |
| Традиція/школа | католицизм |
Життєпис
Походив з незаможної родини, ще юнаком був пострижений у ченці римського монастиря Санта-Марія-дель-Авентіно.
З часом став секретарем, капеланом і близьким товаришем папи Григорія VI, якого підтримував і супроводжував до останніх днів його життя (у вигнанні в Німеччині). Припущення, що після смерті Григорія VI Гільдебранд на деякий час вступив до Клюнійського монастиря є спірним (хоча візити діяча в обитель, знання статуту, внутрішнього ладу не заперечують).
Повернувся до м. Рима 1048 або на початку 1049 разом із папою Левом ІХ, який висвятив його на субдиякона. Становлення майбутнього реформатора Римської церкви відбувалося за часи правління пап Віктора ІІ, Стефана ІХ (X), Миколая ІІ та Александра ІІ. За Миколая ІІ був рукоположений у диякони та залучений до діяльності Римської курії, виконував різні зовнішньополітичні доручення єпископату, неодноразово був легатом у Франції.
За часів правління Александра ІІ Гільдебранд став архідияконом і канцлером Римської церкви. Одразу після смерті Александра ІІ (21.04.1073; під час здійснення чину похорону) римляни проголосили Гільдебранда Папою Римським. Обрання шляхом акламації стало підставою для закидів щодо легітимності впродовж усього понтифікату.
22.05.1073 на свято П’ятидесятниці отримав священницькі свячення, ще за місяць кардинали висвятили Гільдебранда у єпископи. 29.06.1073 був інтронізований на кафедру св. Петра.
Діяльність
Особисті якості діяча, покликання до душпастирства сприяли визріванню ідеї духовного очищення та оновлення церкви. З перших днів понтифікату Григорій VIІ почав упроваджувати церковну реформу, стратегічна основа якої — звільнення церкви від диктату світської влади.
1074 оприлюднив свій програмний документ «Диктат Папи» (лат. «Dictatus Papae»), який констатував верховенство Римської церкви і примат Папи Римського. «Dictatus Papae» містив 27 параграфів, що містили концепцію утвердження влади понтифіка, систему аргументації превалювання духовної влади над світом церковним і мирським. Проголошував, що тільки папа володіє вселенською юрисдикцією і непомильністю, має право скликати собори, призначати на кафедри (переводити) єпископів, позбавляти їх сану тощо.
На синодах 1074 та 1075 Григорій VIІ позбавив сану всіх єпископів, які порушили целібат і були причетні до злочину симонії. Позиція папи щодо практики інвеститури (призначення єпископів світською владою) загострила суперечку з частиною єпископату та імперською владою. Особливо рішуче виступили проти політики папи священники з Німеччини та Франції.
Консервативно налаштована частина кліру об’єдналася навколо короля Генріха ІV. Король за підтримки представників одруженого духовенства критикував зусилля з реформаторства церкви та її духовного самоочищення. Відомо, що під час святкування Різдва Христового в 1075 у церкві Санта-Марія-Маджоре група озброєних найманців перервали нічну месу, зчинили насильство над папою Григорієм VIІ, замкнули його в укріпленій вежі, де продовжили знущання. Лише наступного дня папу врятували вірні церкві миряни.
Головним змістом усього понтифікату Григорія VIІ стала боротьба з противниками церковної реформи, проімперською коаліцією й самим королем. На Римському синоді 1076 папа відлучив Генріха ІV від церкви (див. Відлучення від церкви), оголосив клятви васальної вірності монарху недійсними. Це помітно похитнуло авторитет короля. У відповідь Генріх ІV здійснив демонстративне покаяння; згідно з тогочасними джерелами, вдався до аскетичних практик, публічно благав у папи прощення і зняття анафеми (т. з. каносське приниження, 1077). Набуте примирення з папою не було тривалим. Вже 1084 війська Генріха ІV знову захопили й спустошили м. Рим. Григорій VІІ, якого римляни вважали відповідальним за грабіжницькі дії армії, був змушений залишити місто і рятуватися втечею в м. Салерно, де невдовзі помер. Похований у кафедральному соборі Сан-Матео.
Нездійсненною лишилася мрія папи про хрестовий похід проти турків і повернення Гробу Господнього.
Збереглися його укази, офіційні та приватні листи.
Визнання
Увійшов до історії Католицької церкви як безкомпромісний борець супроти зазіхань світської влади на суверенітет церкви.
Беатифікований 1584 папою Григорієм ХІІІ, канонізований 1606 Павлом V, літургія пам’яті встановлена 1728 Бенедиктом ХІІІ.
Пам’ять Григорія ІV католики вшановують 25 травня.
Додатково
- Діяльність Папи Григорія VIІ мала вплив і на Давню Русь. Відомо, що до папи за допомогою звертався великий князь київський Ізяслав І Ярославович, який 1073 вдруге втратив владу і став вигнанцем. Разом із сином Ярополком князь був прийнятий папою в м. Римі як «король Русі», Григорій VIІ фактично коронував Ярополка Ізяславовича (1043–1086) на Руське королівство. Цей акт був підтверджений папською буллою від 17.04.1075. Свідчення про ці події містяться у Трірському псалтирі.
- 1077 Григорій VII затвердив «Морські закони та звичаї» (італ. Consuetudini di mare) як основний документ, що регулював норми морського права європейських держав.
- Епітафія на саркофазі Григорія VIІ в кафедральному соборі Сан-Матео в м. Салерно містить напис: «Я полюбив справедливість і зненавидів беззаконня, тому помираю у вигнанні».
Література
- Mathew A. H. The Life and Times of Hildebrand, Pope Gregory VII 1015–1085. London : F. Griffiths, 1910. 308 p. URL: https://www.cristoraul.org/ENGLISH/readinghall/THIRDMILLENNIUMLIBRARY/Biographies/1015-1085_POPE-GREGORY-VII.pdf
- Il grande libro dei Santi. Dizionario eciclopedico : in 3 vol. San-Paolo : San Paolo Edizioni, 1990. Vol. 2. P. 188–212.
- Capitani O. Gregorio VII e la giustizia // La Giustizia nell’Alto Medioevo In 2 vol. Spoleto : Centro Italiano di Studi sull'Alto Medioevo, 1997. Vol. II. P. 385–423.
- Cowdrey H. E. J. Pope Gregory VII, 1073–1085. Oxford : Clarendon Press, 2004. 744 р.
- Ісіченко І., архиєп. Історія Христової Церкви в Україні. 5-те вид. Харків : Акта, 2013. С. 93–94.
- Отрош М. І. Церковно-політична історія римських пап : у 3 т. Одеса : Фенікс, 2019. Т. 2: Римські папи від розділення Східної і Західної церков у 1054 році до Вестфальського миру 1648 року. С. 20–33.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Присухін С. І. Григорій VII // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Григорій VII (дата звернення: 14.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 27.09.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
