Второзаконня
Второзако́ння, Повто́рення Зако́ну (грец. Δευτερονόμιον, лат. Deuteronomium — Повторений закон), П’я́та кни́га Мойсе́я, Деварі́м (івр. אֵ֣לֶּה הַדְּבָרִ֗ים, Dəḇārīm — Ось слова) — п’ята і остання книга Тори в юдейському ТаНаХу та П’ятикнижжя в християнському Старому Завіті.
Зміст
Етимологія
В єврейській традиції книга має назву «Елле хад-деварім» (укр. «Ось слова») — за першими словами, з яких починається її текст, або просто «Деварім» (укр. «Слова»). В українському перекладі Біблії: «Ці слова Мойсей промовив до всього Ізраїлю…» (Втор. 1:1).
Назва «Второзаконня» походить від вільного грецького перекладу з івриту біблійної фрази מִשְׁנֵה הַתּוֹרָה (мішне ха-тора — букв. переписаний рукопис Тори, список з Тори, копія Тори; див. Втор. 17:18). Звідси грецьке найменування книги — Δευτερονόμιον (букв. другий Закон, повторений Закон), вжите у Септуагінті. У такому розумінні книга співвідноситься з «першим Законом» (Торою), що його Мойсей, за переказом, отримав як одкровення від Бога на горі Синай.
Грецький варіант перекладу використано і в латиномовній Вульгаті (повна назва «Книга Гелеаддеварім, або Повторення Закону», лат. «Liber Helleaddabarim id est Deuteronomium»), що зумовило поширення назви в інших європейських мовах.
Назва книги назагал відповідає її змісту, оскільки у Второзаконні поряд із новими приписами повторені значні за обсягом фрагменти релігійного законодавства з книги Вихід, а також викладені події, уже відомі з книг Левіт і Числа.
Особливості. Джерела
Змістовно текст книги подає молодому поколінню (за переказом, народженому
під час 40-річних мандрів євреїв пустелею) ретроспекцію шляху, пройденого ізраїльтянами до землі Обіцяної (події співвідносять з 2-ю пол. 13 ст. до н. е.). Особливості мови і риторичний стиль відрізняють текст Второзаконня від попередніх книг Тори, інакше акцентовано богословський складник (поклоніння Богові в єдиному центрі, який юдейська традиція пов’язує з м. Єрусалимом), наявні відмінності у топоніміці тощо.
Унікальні мовні й богословські характеристики книги вирізняють як стиль окремого автора (т. з. документ D) в межах документарної теорії К. Графа та Ю. Велльгаузена. Згідно з гіпотезою, в період з кін. 8 ст. до н. е. до 1-ї пол. 5 ст.
до н. е. документ JE (Елогіст і Ягвіст) був підданий частковому девтерономічному редагуванню. Відтак у період після Вавилонського полону священницький редактор (документ Р) користувався уже комплексом джерел JE+D (натепер пропонують й інший варіант послідовності долучення джерел, а саме JEP+D).
Низка дослідників схиляються до висновку, що Второзаконня має більше спільного з історичними книгами ТаНаХу, ніж з чотирма першими книгами Тори. При цьому припускають, що розділи 1–3 Второзаконня слід розглядати як початок масштабної оповіді з історії Ізраїлю (т. з. девтерономічної історії), яка включає також і книги Ісуса Навина, Суддів, 1-2 Самуїла, 1-2 Царів. Вказані книги уґрунтовані на теології Второзаконня та містять численні цитації з нього. Автори пророчих книг вважали послідовниками Мойсея усіх суддів, царів, пророків, котрі від часів Ісуса Навина до відновлення Храму свідчили про владу Бога над Ізраїлем.
Структура та основний зміст
Текст книги має характер прощальної промови, з якою Мойсей звертається до ізраїльтян на рівнинах Моава, перед переходом через р. Йордан і завоюванням Ханаану (тобто перед тим, як вони увійдуть в Обіцяний край). Ці прощальні бесіди суголосні з темами, вже викладеними у книгах Вихід (особливо розділи 20–23) і Левіт (особливо розділи 17–26), однак у Второзаконні акценти суттєво зміщені у бік моралі. На відміну від усіх інших книг Тори, текст Второзаконня написаний від першої особи (за винятком кількох фрагментів).
Книга складається з 34 розділів. Структуру книги зазвичай описують саме як серію згаданих трьох промов (розділи 1–30) та низки коротких додатків.
Перша промова (Втор. 1:1–4:43) оповідає про події упродовж 40-літніх блукань ізраїльтян пустелею і завершується закликом до виконання Закону.
Друга промова (Втор. 4:44–29:1) — головна у Второзаконні; її умовно поділяють на дві частини. Першу розпочинає Декалог, далі наведено монотеїстичні й теократичні принципи, за якими народ Ізраїлю житиме у своїй країні (Втор. 5–11). Одним із найважливіших віршів є «Шма Ісраель» [«Слухай, Ізраїлю! Господь, наш Бог, — Господь єдиний» (Втор. 6:4)], який вважають взірцем утвердження єврейської ідентичності, кредо юдаїзму. Друга частина (Втор. 12–26) є кодексом Второзаконня (т. з. Девтерономічний кодекс) і містить спеціальні закони (приписи), які доповнюють Десять заповідей: а) культові приписи (з централізацією богослужіння включно); б) цивільне право; в) кримінальне право і низку моральних норм. Цивільні та ін. закони (зафіксовані вперше або істотно розширені) відображають стан вище організованого суспільства, ніж це фіксувало законодавство книги Вихід (Вих. 22–23). Розділ 28 містить перелік благословень, які чекають на Ізраїль за виконання прописаних законів, і проклять — у разі нехтування ними.
Третя промова (Втор. 29:2–30:20) містить звернення Мойсея, де він наполягає на дотриманні Завіту відданості Богові — головній і священній обітниці ізраїльтян.
Розділ 31 оповідає про призначення Ісуса Навина (Єгошуа бін Нуна) проводирем народу, а також про те, як Мойсей передав написане ним Второзаконня левітам і старійшинам та заповів публічно читати його що сім років.
Останні розділи книги: художній твір Пісня Мойсея (розд. 32), головна ідея якої — порятунок людей актом благодаті в мить, коли погибель видається неминучою; Благословення Мойсея (розд. 33); опис смерті Мойсея на горі Нево (розд. 34).
Сучасна біблійна критика розглядає Второзаконня, на противагу попереднім книгам Тори, як цілісний високохудожній літературний твір, непересічний зразок ізраїльського поетичного мистецтва з майстерною побудовою і яскравими виражальними засобами, експресією тексту.
Авторство та історичність тексту
Єврейська релігійна традиція вбачає автором Второзаконня, як і П’ятикнижжя назагал, пророка Мойсея (див. Іс. Нав. 8:30–35; Втор. 8:1; Неєм. 13:1-2 тощо). Проте богослови звертають увагу на низку виразів і зворотів у тексті, які не могли вживатися за доби Мойсея. Уже в рабиністичній літературі висловлено сумніви щодо авторства останніх віршів (Втор. 34:5-12), які оповідають про смерть Мойсея та його поховання (до прикладу, вавилонський Талмуд приписує останні 8 віршів Ісусу Навину). Наявна й гіпотеза, що одним із авторів Второзаконня був пророк Єремія, оскільки текст написаний мовою, досить близькою до приписаних йому пророчих книг: ясність думки, відсутність архаїзмів тощо. Традиціоналісти, однак, обстоюють думку, що Бог явив Мойсею візію його власної смерті.
Сучасна біблеїстика майже одностайна у висновку, що Второзаконня не належить безпосередньо авторству Мойсея, а текст був створений головно в 7 ст. до н. е. Ядро Второзаконня — т. з. Книга Тори, знайдена в Єрусалимському храмі на 18-му році правління царя Осії (648–609 до н. е.), ймовірно в 621/622 до н. е. (2 Цар. 22). Це твердження базується на таких аргументах:
- термін «Книга Тори» вжито лише у Второзаконні і лише стосовно книги Второзаконня;
- централізація богослужіння в Єрусалимському храмі, впроваджена Осією після віднайдення у Храмі Книги Тори, маніфестована лише у Второзаконні;
- Второзаконня приділяє багато уваги забороненій Осією астролатрії;
- святкування Песаха в м. Єрусалимі (2 Цар. 23:21-23) відповідає встановленому Второзаконням (Втор. 16:1-8), але суперечить старій традиції, згаданій у Книзі Виходу (Вих. 12).
Цілком імовірно, що знайдена книга не була ідентичною Второзаконню в його теперішній формі. Оскільки Єзекія (бл. 739/741 — 687/686 до н. е.) був першим царем, хто впровадив централізацію богослужіння, то, за припущенням, головна частина Второзаконня буда записана за його правління. Радше за все, книга була захована пізніше, за царювання сина Єзекії — Манасії (бл. 709-643 до н. е.), який повернув язичницький культ. Знайдена і оприлюднена, ймовірно, в умовах, коли цар Осія докладав зусиль для звільнення країни від ассирійського поневолення і утвердження монотеїзму. Поряд із тим існує гіпотеза, що Второзаконня було не причиною, а наслідком реформ Осії, тому поява книги віднесена до доби пророків Аггея і Захарії (бл. сер. 6 до н. е.). На противагу таким висновкам шерег учених підтверджують відповідність тексту реформам Єзекії й Осії та доводять, що саме реформи передували укладанню Второзаконня.
Панують припущення, що більшість окремих законів є давнішими за саму збірку, а Пісня Мойсея (Втор. 32) і Благословення Мойсея (Втор. 33) були окремими творами.
Не менш важливим для датування Второзаконня є й унікальний стиль тексту, його лексика і риторика, що не трапляються в історичних чи пророцьких книгах перед 7 ст. до н. е. Вимоги виняткової відданості Ізраїлю Богові сформульовані у Второзаконні у стилі міжнародних угод і документів, які зазвичай відносять до 8–7 ст. до н. е. Звідси припущення, що угода Осії з Богом заміняла попередню угоду з царем Ассирії, а новий васалітет стосовно Бога замінив колишню васальну залежність Ізраїлю від Ассирії.
Існують інші теорії походження і датування Второзаконня. Так, учені-традиціоналісти вважають, що Второзаконня — твір значно давнішого періоду. Форма васальної угоди, за якою викладено у Второзаконні зобов’язання євреїв, була доволі характерною для хетських і аккадських документів часів Мойсея, 15–13 ст. до н. е. (щоправда, значно менше ніж для арамейських і сирійських у 8–7 ст. до н. е.).
Низка дослідників висловлюють радикальніші припущення, вважаючи, що книга Второзаконня була написана в період після Вавилонського полону і легалізована шляхом створення передання про віднайдення Книги Закону у часи царя Осії та проведені ним реформи. Відтак реформи Єзекії та Осії не більше ніж вимисел, а культові місця на теренах Ізраїлю та Юдеї були знищені під час воєнних кампаній єгиптян, ассирійців і вавилонян (що підтверджують археологічні дані). Розмірковують, що перська влада у власних інтересах заохочувала організацію єврейської автономії на теренах Єрусалиму після повернення з полону. Задля цього було потрібне певне єврейське законодавство, схвалене перським урядом, — тому, власне, єврейські книжники об’єднали традиційні приписи в один текст та додали нові розділи, адаптовані до тогочасних реалій.
Біблеїсти звертають увагу й на те, що традиції, на яких уґрунтовано Второзаконня, мають радше північне походження, позаяк пророк Ісая (бл. 765-696 до н. е.), котрий діяв у м. Єрусалимі (Юдея) за століття до царювання Осії, не згадує про Вихід, завіти з Богом тощо. Натомість сучасник Ісаї пророк Осія (8–7 ст. до н. е.), який проповідував в Ізраїлі, часто посилався на блукання пустелею, Завіт, небезпеку чужоземних богів і необхідність поклоніння єдиному Ягве.
Висловлено й думку, що книга була укладена в кінці доби Суддів, можливо Самуїлом чи його сучасником.
Ключові теми
Усе розмаїття тематики організоване навколо трьох сюжетно-композиційних центрів: Ягве, Ізраїлю та Завіту між ними.
Під іменем Ягве Бог відкривається Мойсею на г. Синай. Уявлення про Бога у Второзаконні зазнало змін. Найдавніший пласт фіксує монолатрію: проголошуване поклоніння Ягве в м. Єрусалимі не відкидає реальності інших богів. У пізніших за часом створення (від сер. 6 ст. до н. е., особливо в розд. 4) — кристалізовано монотеїзм: існує лише один Бог [«Господь є Богом і немає іншого крім Нього» (Втор. 4:35)], одночасно присутній на небесах і в Храмі, Ізраїль має любити Його і служити Йому.
Головні акценти щодо Ізраїлю — богообраність, вірність Ягве, додержання завіту як запоруки благословення. Участь Бога в історії Його народу — провідна тема Второзаконня. Ягве «уподобав» Ізраїль і обрав його «з-поміж усіх народів» (Втор. 7:6-8), і Мойсей щоразу напучує ізраїльтян старанно виконувати всі Божі заповіді та застерігає про наслідки невірності. Поряд із тим перші розділи книги є детальним переказом минулого непослуху Ізраїлю, але також і милості Бога, Який закликав Свій народ обрати життя замість смерті й благословення замість прокляття. Ревність Бога щодо Ізраїлю ґрунтується на визначеній для нього місії нести істину до інших народів, долати вплив язичництва. Це і є причиною закону про «єдиний жертовник» (Втор. 12:1-14). Любов до Бога, почуття особистісної відданості Йому у Второзаконні подано як головне джерело людського обов’язку. Любов до Бога вміщує в себе і любов до ближнього, що пов’язане з безпосереднім застосуванням моральних принципів справедливості — засад законодавства.
Стрижнем Второзаконня є Завіт, що об’єднує Ягве і Ізраїль клятвами вірності і слухняності [«..за те, що ви будете слухняними щодо всіх цих постанов, будете дотримуватись і виконувати їх, то Господь, твій Бог, зберігатиме з тобою Заповіт і обітницю милосердя, як він присягав твоїм батькам» (Втор 7:12)]. Власне, Второзаконня є «документом Завіту» між Богом і народом, обраним «з любові» (Втор. 7:8). Бог з милосердя не розриває Завіту, хоч Ізраїль і відступив від своїх зобов’язань (Втор. 4:31). За Завітом, Господь обіцяв дати Ізраїлю благословенні землі, примноження і процвітання доти, допоки Ізраїль буде вірний Його заповідям (відповідно, непослух веде до прокляття і покарання). Мойсей звертається до народу Ізраїлю як до єдиної спільноти, вірність якої Завітові є тяглою від обітниць Авраама.
У змісті Второзаконня простежують наявність трьох складників: історичного, законодавчого і дидактичного. Останній є найзначнішим і має за мету утвердити в свідомості ізраїльтян цілу низку моральних і релігійних принципів, без яких, на думку автора, неможливий державний і суспільний лад. Історичний складник відіграє тут допоміжну роль, оскільки всі посилання на історію мають винятково дидактичну мету. Законодавчий, своєю чергою, слугує засобом для поширення тих морально-релігійних принципів, які, на думку автора, є сутнісним змістом книги.
Рецепція у християнстві
У ранньому християнстві Второзаконня набуло широкої популярності. Серед сувоїв Мертвого моря (див. Кумранські рукописи) нараховують понад 30 фрагментарних копій книги.
Після Псалмів і книги Ісаї, Второзаконня — найчастіше цитована книга Старого Завіту в текстах Нового Завіту. До прикладу, Євангеліє від Матвія майже без змін подає фрагмент Второзаконня у сюжеті спокушання Ісуса у пустелі, де Ісус тричі відмовляє спокуснику цитатами із книги (пор. Мт. 4:1-11 і Втор. 6:13; 6:16; 8:3).
Згідно з Євангеліями від Матвія (Мт. 22:36-40) і Марка (Мк. 12:28-31) (пор. також Лк. 10:25-28), «першою з усіх» і найбільшою заповіддю в П’ятикнижжі Христос назвав заповідь любові до Бога (Втор. 6:5).
Ранні християнські автори інтерпретували пророцтво Второзаконня про відновлення Ізраїлю як виконане в Ісусі Христі й утвердженні християнської Церкви, а Ісуса Христа — як пророка, що його передбачив Мойсей у Второзаконні (пор. Дії 3:22-23 і Втор. 18:15).
Буквальне розуміння тексту книги Второзаконня знаходять у Євангелії від Матвія (Мт. 4:4; 22:37 та ін.); використання Второзаконня трапляється в Посланні до римлян (пор. Рим. 10:18-21 і Втор. 32:21); алегоричне тлумачення — в Першому посланні до коринтян (пор. 1 Кор. 9:9-10 і Втор. 25:4).
Дії апостолів (Дії 2-5) описують життя ранньої єрусалимської спільноти християн за моделями Второзаконня (зокрема, розподіл статків, «щоб не було убогих», пор. Втор. 15:4).
Апостол Павло вибудовував своє вчення про спасіння на противагу Второзаконню. Наприклад, в Посланні до римлян Павло інтерпретує Второзаконня, висновуючи, що, з одного боку, виконання заповідей було важливим і необхідним для Ізраїлю, а з іншого — Бог прийняв народ Ізраїлю, попри його непослух (Рим. 10, 11).
Додатково
Централізація культу в юдаїзмі була органічним наслідком монотеїзму, передумовою єдності релігійної спільноти. Завдяки централізації богослужіння викорінювали народне практикування релігії, пов’язане з домашніми божествами, засуджували будь-яке язичництво. Поклоніння відокремлювали від повсякденного життя, формувався контраст священного і профанного. Виникає ідея Церкви, утверджується канон і богослов'я, створюється інститут священства.
Джерела
Біблія. Сучасний переклад з давньоєврейської та давньогрецької мов / За ред. о. Р. Турконяка. Київ : Українське Біблійне Товариство, 2020. 1172 с.
Література
- Mayes A. D. H. Deuteronomy. London : Wm. B. Eermans, 1979. 416 p.
- Miller A. Fortunate Nation: Comments and Notes on Devarim. Brooklyn : A. Miller, 2001. 432 p.
- Nelson R. D. Deuteronomy: A Commentary. Louisville : Westminister John Knox Press, 2004. 445 p.
- Vogt P. Deuteronomic Theology and the Significance of Torah: A Reappraisal. Winona Lake : Eisenbrauns, 2006. 242 p.
- Eckart O. Das postdeuteronomistische Deuteronomium als integrierender Schlußstein der Tora // Die Tora: Studien zum Pentateuch: Gesammelte Aufsätze. Wiesbaden : Harrassowitz, 2009. P. 421–446.
- Коутс Ч. Э. Комментарий к книге Второзаконие / Пер. с англ. Ровно : Христианская миссия «Живое слово», 2010. 446 с.
- Van Seters J. The Pentateuch: A Social-Science Commentary. London : T&T Clark, 2015. 207 p.
- Дір Дж. С. Второзаконня / Пер. з англ. // Чернівецький православний богословський інститут. URL: http://www.cpbi.info/library/21/67/
- Jastrow M. Jr., Driver S. R., Hirsch E. G. et al. Deuteronomy // Jewish Encyclopedia. URL: https://www.jewishencyclopedia.com/articles/5132-deuteronomy
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Луцюк М. В. Второзаконня // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Второзаконня (дата звернення: 29.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 16.02.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
