Беріо, Лучано
Бе́ріо, Луча́но (італ. Berio, Luciano; 24.10.1925, м. Онелья, область Лігурія, Італія — 27.05.2003, м. Рим, Італія) — композитор, диригент, педагог, музично-громадський діяч, представник авангардизму, почесний доктор Лондонського міського університету (з 1980), Сієнського (з 1995), Единбурзького і Туринського університетів (обох — з 1999), Болонського університету (з 2000), почесний член Лондонської королівської академії музики (з 1988).
|
Беріо, Лучано | |
|---|---|
| Народження | 24.10.1925 |
| Місце народження | Онелья |
| Смерть | 27.05.2003 |
| Місце смерті | Рим |
| Alma mater | Міланська консерваторія імені Джузепе Верді |
| Напрями діяльності | Музичне мистецтво |
Зміст
Життєпис
Народився в сімʼї музикантів, дід і батько працювали органістами, вони навчали Лучано грі на фортепіано.
Під час Другої світової війни пішов на фронт. На війні зазнав поранення в руку (1944), тому згодом не зміг зробити кар’єру піаніста.
Після війни протягом року (1945) навчався на факультеті права Міланського університету та 1946–1951 — у Міланській консерваторії з композиції у Дж. Ф. Гедіні (1892–1965), з контрапункту — у Дж. Ч. Парібені (1881–1964), а також з диригування у А. Вотто (1896–1985) та К. М. Джуліні (1914–2005), усі — Італія.
З 1951 продовжив освіту в Тенглвудському музичному центрі (штат Массачусетс, США) у композитора Л. Даллапікколи, який першим з композиторів Італії застосував додекафонію.
Беріо навчався 1954–1959 на курсах нової музики у м. Дармштадті (Німеччина), де познайомився з П. Булезом, К. Штокгаузеном, Д. Лігеті, М. Р. Кагелем, О. Мессіаном та іншими композиторами європейського авангарду.
Під час навчання зацікавився музикою електронною; разом з композитором Б. Мадерною заснував 1955 у м. Мілані першу в Італії експериментальну електроакустичну «Студію музичної фонології» при корпорації «Італійське радіо та телебачення» (італ. «Radiotelevisione Italiana»), керував студією 1955–1961. Її відвідували композитори Дж. М. Кейдж, А. Пуссер, Л. Ноно (1924–1990; Італія), С. Буссотті (1931–2021; Італія) та інші. 1956 заснував товариство «Музичні зустрічі» (італ. «Incontri Musicali»), яке влаштовувало концерти нової музики (1956–1959); при ньому виходив журнал про електронну музику з однойменною назвою.
1960 Беріо знову поїхав до США, де став «композитором у резиденції» (викладачем курсу композиції) у Тенглвудському музичному центрі. Вів також заняття в Дартингтонській міжнародній літній школі у Великій Британії (1960–1962).
Викладав у Міллз-коледжі у м. Окленді (1962–1965), Джульярдській школі у м. Нью-Йорку (1965–1972). Заснував Джульярдський ансамбль сучасної музики (1967).
1972 повернувся до Італії. 1974–1980 був директором відділення електроакустичної музики в Інституті дослідження й координації акустики та музики (франц. Institut de recherche et coordination acoustique/musique) у м. Парижі. 1987 заснував аналогічний музичний центр у м. Флоренції під назвою «Реальний час» («Tempo Reale»).
Був художнім керівником Ізраїльського камерного оркестру (1975), Римської філармонічної академії (1975–1976), одним із художніх директорів Тосканського регіонального оркестру (1982–2003) та оперного фестивалю «Флорентійський музичний травень» (1984–2003).
1993–1994 виступив із циклом лекцій «Спогад про майбутнє» (опубліковані 2006) у Гарвардському університеті в рамках програми «Нортонівські лекції» (англ. «The Charles Eliot Norton Lectures»), 1994–2000 був «почесним композитором» цього університету.
Працював у Національній академії Санта-Чечілія у м. Римі: виконувач обов’язків директора (1999), президент і художній керівник (з 2000 до кінця життя). Серед його учнів — Л. Андріссен, В. Глобокар (нар. 1934, Франція), С. Райч (нар. 1936, США), Б. Рендс (нар. 1934, Велика Британія).
Творчість
У творчості увиразнюється кілька етапів: період захоплення додекафонією та серіалізмом, потім — складанням музики електронної. Після відходу від жорсткого авангардизму творчість Беріо розвивалася за кількома тенденціями, що взаємодоповнюють одна одну, — експериментальна сценічність, неофольклоризм, полістилістика і колаж.
У творах зрілого періоду помітні захоплення сюрреалізмом, філософією екзистенціалізму, абсурдизмом та структуралізмом (структурною лінгвістикою). Інтелектуальні пошуки композитора позначилися на його вокальних творах. Звертався у вокальних опусах до літератури різних епох і напрямів, з акцентом на літературну творчість радикальних модерністів — Дж. Джойса, С. Беккета, Е. Е. Каммінгса. У музиці відбилося захоплення структурною антропологією К. Леві-Стросса, завдяки чому з’явилися «Народні пісні» (1964) — сюїта з 11 обробок пісень різних народів для голосу і камерного оркестру. Вивчав також семіотику через знайомство з працями філософа У. Еко.
Для музики характерне змішування різних технік, поєднання атональних (див. Атональність) і діатонічних гармонійних елементів, серійної техніки та електроакустичних новацій з прийомами цитування, колажу та стилістичних алюзій, сполучення інструментальних звучань з електронними шумами та звуками людської мови, а також експериментування з постмодерністською деструктивною формою творів, у яких за радикалізму підходу до створення музики зрозуміла внутрішня логіка розвитку музичного змісту.
Музичний доробок
Беріо цікавили новації в галузі акустики музичної, що було помітно вже в ранньому опусі — «Магніфікат» (1949) для двох сопрано, змішаного хору, двох фортепіано, восьми дерев’яних духових та ударника. Цей твір має незвичайну експериментальну оркестровку.
Захоплення додекафонією та серіалізмом знайшло відображення у написанні творів у жорсткій, безкомпромісній стилістиці дармштадської школи — «Нони» (1954), «Алілуйя» (I і II, 1955, 1957) та ін.
У роки зацікавленості електронною музикою Беріо склав кілька електронних творів: «Мутації» (1956), «Перспективи» (1957), «Тема на честь Джойса» (1958), «Моменти» (1960), «Паралельні піснеспіви» (1975).
Творчі пошуки у сфері експериментального концертно-сценічного дійства знайшли вихід у створенні «Секвенцій» — базового жанру в творчості композитора. Багаточастинний цикл із 14 секвенцій Беріо створював протягом практично всього свого творчого шляху (1958–2002), це своєрідний відбиток специфіки різних етапів творчості автора. Кожен твір написаний для одного віртуоза-соліста й, відповідно, одного сольного інструмента чи голосу. Цей цикл експериментальний і з погляду репрезентації нових композиторських ідей, і стосовно парадоксальних новацій звуковидобування у сфері техніки гри на різних інструментах.
Діалог із сучасною літературою, робота з фонетикою тексту та людського голосу, який композитор піддає найсміливішим експериментам (від кантилени, речитативів, колоратурних пасажів до співу з закритим ротом, вигуків, сміху, скоромовки, шепотіння, кашлю тощо) знайшли відображення у низці вокальних творів. Серед них: моноопера «Перехід» (1961–1962), опус «Секвенція III» (1965–1966), «Сольний концерт I» (1972), вокально-інструментальна п'єса «O King» (для мецо-сопрано і камерного ансамблю, 1967). Знаковий для творчості композитора опус «Епіфанія» (1961) для жіночого голосу та оркестру написаний на тексти різних поетів та прозаїків — М. Пруста, А. Мачадо, Дж. Джойса, Е. Сангвінеті (1930–2010; Італія), К. Сімона, Б. Брехта; вокальні та оркестрові частини твору виконуються в алеаторичній послідовності, у процесі виконання демонструються різноманітні сучасно-авангардні техніки вокалізації тексту. Опус «Кола» (1960) — своєрідна концертна вистава для жіночого голосу, арфи та ударних на вірші Е. Е. Каммінгса; сценічна концепція побудована на певних жестах та рухах співачки по сцені. Новаційні, експериментальні погляди щодо роботи з літературним текстом в єднанні з музичним Беріо виклав у статті «Поезія і музика: досвід» (1959).
Колажно-полістилістичне спрямування творчості Беріо також знайшло відбиток в опусах зрілого етапу творчості. Серед них: «Симфонія» на слова К. Леві-Стросса, С. Беккета та Беріо (1968; без номера, оскільки автор не передбачав більше складати творів у цьому жанрі), написана для 8 голосів та оркестру до 125-річчя Нью-Йоркського філармонічного оркестру та присвячена Л. Бернстайну, — твір вважають своєрідним «маніфестом» музичного поставангарду; «Oпера» у трьох актах (1970) на лібрето В. Оттоленті та Беріо — експериментальний опус на тему деградації та занепаду оперного жанру; «Хор» для голосів та інструментів на народні тексти та вірші П. Неруди (1975–1976) тощо.
Неодноразово звертався до музично-драматичного жанру, який привертав його увагу як сфера для творчих експериментів із текстом. Написав кілька опер з переосмисленням класичних сюжетів: «Правдива історія» (1982) заснована на «Трубадурі» Дж. Верді, «Король слухає» (1984) — на «Бурі» В. Шекспіра (обидві — на лібрето І. Кальвіно), «Outis» («Ніхто»; 1996) — на «Одіссеї» Гомера. Ці твори мають цінність з погляду експериментальних новацій у роботі з літературним текстом та його поєднанням із музичним рядом.
Композитор відомий світовому загалу камерно-ансамблевими та оркестровими творами, серед яких: концертна п’єса для фортепіано з камерним оркестром «Знайти крапки на кривій…» (1974), концертна п’єса для віолончелі з камерним оркестром «Повернення “Сновидінь”» (1977), «Reques», альтовий концерт «Голоси» (обидва — 1984) та ін.
Ще одна сфера творчості Беріо — своєрідна авторська транскрипція творів композиторів минулого, з музичними текстами яких композитор вступав у творчий діалог на відстані епох. Він не лише завершував, дописував незакінчені твори (наприклад, зінгшпіль В. А. Моцарта «Заїда», 10-у симфонію Ф. Шуберта, оперу Дж. Пуччіні «Турандот»), а й творчо переосмислював музичні партитури попередників, «перетворював» їхні твори на свій манер. Зробив транскрипції опер «Орфей» та «Поєдинок Танкреда і Клорінди» К. Монтеверді, у 10-й симфонії Шуберта не тільки оркестрував ескізні начерки, а й інкрустував музичний текст симфонії зв’язками, складеними в сучасно авангардній манері. Робив авторські транскрипції творів Дж. Фрескобальді, Г. Перселла, Й. С. Баха, Дж. Верді, Й. Брамса, Г. Малера, М. де Фальї та інших.
Нагороди та визнання
Лауреат премії Е. фон Сіменса (1989), Імператорської премії японської музичної асоціації (1996).
Твір Беріо «Лаборінтус ІІ» (1965), написаний до 700-річчя від дня народження Данте, отримав Приз Італії — нагороду Італійського радіо та телебачення за найкращу музичну композицію зі словами (1966).
У м. Флоренції засновано Дослідницький центр Л. Беріо (2009).
Додатково
У сім’ї Беріо зберігався рукопис кантати С. Беріо (предка композитора), який жив у 18 ст.
Дід композитора А. Беріо ставав неодноразовим переможцем на конкурсах органної імпровізації.
Л. Даллапікколи познайомив Беріо з творчістю композиторів Нової віденської школи та розширив його знання про додекафонію та серійну техніку композиції.
Першою виконавицею вокальних творів Беріо до 1972 була його перша дружина співачка К. Берберян (1925, США — 1983, Італія).
Література
- Кирилина Л. Лючано Берио // XX век. Зарубежная музыка : в 3 вып. Москва : Музыка, 1995. Вып. 2. С. 107–128.
- The New Grove Dictionary of Music and Musicians : in 29 vol. London : Macmillan, 2001. Vol. 2. 937 p.
- Коробейникова Е. «Симфония» Лючано Берио в ситуации «диалога культур» // Приношение музыке XX века / Сост. А. Коробова, М. Городилова. Екатеринбург : Уральский государственный университет, 2003. С. 107–128.
- Денисов А. В. Лучано Берио // Денисов А. В. Музыка XX века. Санкт-Петербург : Композитор, 2006. С. 23–28.
- Боффи Г. Лучано Берио // Большая энциклопедия музыки / Пер. с ит. Москва : АСТ, 2008. С. 283–285.
- Берио Л. Размышление о двенадцатитоновом коне / Пер. с нем. Е. Окуневой // Композиторы о современной композиции / Ред.-сост. Т. Кюрегян, В. Ценова. Москва : Московская консерватория, 2009. С. 195–200.
- Акопян Л. Лучано Берио // Музыка XX века. Энциклопедический словарь. Москва : Практика, 2010. С. 68–71.
- Высоцкая М., Григорьева Г. «Манифест постмодернизма»: Лючано Берио — Симфония для восьми голосов и оркестра // М. Высоцкая, Г. Григорьева. Музыка XX века: от авангарда к постмодерну. Москва : Московская консерватория, 2011. С. 291–298.
- Высоцкая М., Григорьева Г. Новая техника вокального интонирования: Лючано Берио — «Circles», «O King», «Cries of London» («A-Ronne», «Coro») // Высоцкая М., Григорьева Г. Музыка XX века: от авангарда к постмодерну. Москва : Московская консерватория, 2011. С. 282–290.
- Biography // Centro Studi Luciano Berio. URL: http://www.lucianoberio.org/biografia
- Koch G. Luciano Berio — Biography // Universal Edition. URL: https://web.archive.org/web/20121119114643/http://www.universaledition.com/Luciano-Berio/composers-and-works/composer/54/biography
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Луніна А. Є. Беріо, Лучано // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Беріо, Лучано (дата звернення: 11.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 21.07.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
