Аврелій Августин
Авре́лій Августи́н з Гіппону, Блаже́нний Августин, святий Августин (лат. Aurelius Augustinus; 13.11.354, м. Тагаст, тепер Алжир — 28.08.430, м. Гіппон Регій, тепер Аннаба, Алжир) — християнський теолог, філософ і церковний діяч, Отець церкви, родоначальник панівної у середньовічній схоластиці течії августинізму.
|
Аврелій Августин (Augustinus Sanctus) | |
|---|---|
| Народження | 354 |
| Місце народження | Тагаст |
| Смерть | 430 |
| Місце смерті | Аннаба |
| Напрями діяльності | релігія, теологія |
| Традиція/школа | християнство |
Зміст
Життєпис
Народився в сім'ї муніципального чиновника у римській провінції Нумідії, в м. Тагасті (тепер м. Сук-Арас, Алжир). Отримав кращу для тієї епохи риторичну освіту в містах Тагасті, Мадаврі та Карфагені (370—373). В юнацькі роки перебував під сильним впливом матері-християнки, однак не вважав християнське вчення здатним задовольнити інтелектуальні, філософські запити. У 19-річному віці вступив до секти маніхеїв, майже десятиліття був прихильником її дуалістичного віровчення (див. Маніхейство). По закінченні навчання обрав кар’єру професійного ритора, викладав риторику у містах Тагасті, Карфагені, Римі.
384–388 викладав у м. Медіолані (тепер м. Мілан, Італія), де познайомився з єпископом Амвросієм Медіоланським. Під впливом його проповідей, праць філософів-неоплатоніків і послань апостола Павла пережив духовно-світоглядну еволюцію, зрікаючись маніхейства. У квітні 387 прийняв хрещення від Амвросія Медіоланського (свій шлях до навернення описав у кн. VIII «Сповіді»). Вирішив присвятити життя служінню Церкві.
388 повернувся до Північної Африки, роздав нужденним успадковане батьківське майно. 391 рукоположений Гіппонським єпископом Валерієм, після його смерті очолив єпископську кафедру (395 або 396). Упродовж 35 років — єпископ Гіппонський, вів активну пастирську діяльність, писав численні богословські праці; набув визнання успішною полемікою з маніхейством, донатизмом, пелагіянством. Став найавторитетнішою постаттю в церковному житті Африки; вважався взірцем християнського способу життя і служіння.
Помер під час облоги м. Гіппону вандалами. Мощі Августина на поч. 6 ст. були переправлені на о. Сардинію, з 8 ст. перебувають у Соборі Святого Петра в м. Павія (Італія).
Богословські й філософські погляди
Найбільший вплив на формування теолого-філософської системи Августина здійснили філософські напрями і школи античності — неоплатонізм, стоїцизм, скептицизм.
У річищі філософії неоплатонізму тлумачить божественне буття як надприродне й трансцендентне, істинне і досконале, однак послідовно протиставляє його світові й людині. Неоплатонічне вчення про еманацію, «випромінювання» світу Богом, поступилося місцем християнській філософії креаціонізму як «безперервного творіння», дуалізму Творця і створеного ним кінечного світу. Бог тлумачиться як Особистість (а не безособова першоєдність), що створила всесвіт за власною доброю волею; воля Божа, за Августином, передує всякому творінню і є осердям, сутністю божественного. Створюючи безкінечно розмаїтий світ, Бог наче втілював досконалі ідеї, думки, одвічно присутні в його розумі (в такий спосіб було остаточно християнізоване платонічне вчення про ідеї як безтілесні, незмінні й досконалі взірці буття). Для пояснення процесу творіння інтерпретував у християнському дусі вчення стоїцизму про так звані «насіннєві» (зародкові чи запліднюючі) причини (лат. rаtiones seminales) речей — потенції, які у належний час набувають статус дійсного буття. Міркує про вічність і незмінність як атрибути Божественного; дуалізм Бога і світу тлумачить як протилежність між вічним, абсолютним, досконалим вищим буттям і повсякчас мінливим світом скороминущих речей. Обстоював цілковиту і безпосередню залежність природи і людини від Бога, який жодної миті не полишає опіки на світом.
Дав філософське обґрунтування християнського догмату Триєдності Бога; другу іпостась (Бога-Сина) інтерпретував як Логос-слово, самосвідомість Бога-Отця. Важливим внеском у розвиток богослов'я стало потрактування співвідношення іпостасей Трійці через феномени іманентного діалогу, самоспоглядання, самопізнання, спілкування і любові, через які реалізується сутність Бога. Таке тлумачення вплинуло на розвиток емоційно-психологічної складової християнства; ініціювало в європейській культурі звернення до іманентного в суб’єктивній сфері та філософію діалогізму.
На відміну від античної філософської традиції «знедушевив» світ: за Августином, душею володіє тільки людина — єдине серед усіх творінь, що є подобою Бога.
Постулював віру як вихідну підставу для будь-якого знання; витлумачив дійсність як виповнену незбагненними для людського розуму подіями, явищами, дивами. Принцип «вірити, щоб розуміти» став каноном християнської ортодоксії щодо проблеми співвідношення віри і знання.
Опонуючи маніхейству, заперечував субстанційність і самосутність зла. Вирішуючи проблему теодицеї, тлумачив Бога як абсолютне Добро, натомість зло — як відсутність добра, спотворення початкового божественного образу, віддалення від Бога як досконалого буття та протистояння Божій волі.
Відомий у християнській традиції як «вчитель благодаті». Остання мислиться Августином як необхідна для відновлення зіпсутої гріхопадінням людської природи, зцілення людської волі. У сотеріологічній концепції розумів спасіння як безпосередньо залежне від дії Божої благодаті в людському серці. В цьому контексті увів відоме розрізнення між «здатністю не грішити» (якою, на його думку, був наділений Адам та не зумів нею скористатися) і «нездатністю грішити» (пов’язаною з Ісусом Христом як «другим Адамом»). Вироблюючи аргументи проти пелагіян, висунув учення про передвизначення (лат. praedestinatio), пізніше актуалізоване в протестантизмі. Повчав, що воля до праведних справ не належить людині, а дається їй за благодаттю; причини, через які Бог виявляє щодо одних людей милість, а щодо інших — тільки справедливість, вважав незбагненною таємницею.
Став основоположником християнської філософії історії. Його праці відіграли особливу роль в утвердженні принципу провіденціалізму. Розроблює вчення про два «гради» (царства) — небесний і земний, метафорично поєднує їх з біблійними образами Авеля і Каїна. Перший — заснований на любові до Бога і утворює Град Божий (лат. civitas Dei); другий — на любові до себе і утворює град земний або град диявола (лат. civitas diaboli, civitas terrena). Обидві царини змішані й перебувають у постійні борні, тому історія видається людському розумові позбавленою логіки і справедливості. Смисл історії вбачав у їхньому розділенні, що станеться в час Страшного суду.
Міркуючи про дію Божого провидіння, пропонує періодизацію історії земних держав: проводить аналогію між шістьма днями творіння, шістьма періодами людського життя (немовлячий вік, дитинство, отроцтво, юність, зрілість, старість) і шістьма «епохами», які виводить зі Святого Письма та історії християнства (перша з них охоплює проміжок від Адама і Єви до всесвітнього потопу; остання — від народження Ісуса Христа до кінця земного існування людства). Тим самим висунув ідею лінійного (а не циклічного) поступу людської історії та богословську концепцію історичного прогресу.
Полемічні праці Августина (проти маніхеїв, пелагіян тощо), ґрунтовані на інтерпретаціях Святого Письма, істотно вплинули на розвиток християнської екзегетики. Трактат «Про християнське вчення» став канонічним керівництвом для витлумачення Біблії читачами і проповідниками.
Спеціальний трактат Августин присвятив музиці, найперше ритму та процесу естетичного сприйняття. Відповідно до античної традиції, проектує закони чисел на закони музики, будує ідеальну умоглядну систему ритмології.
Вищим проявом любові Творця визнавав втілення Сина Божого та заснування Вселенської церкви; палко захищав духовну та організаційну єдність церкви, вчення про апостольську наступність та примат Папи Римського.
Основні праці
За власними свідченнями Августина («Переглянуте наново», 427), ним було укладено 232 книги; дійшли також 224 листи і понад 500 текстів проповідей.
Віховими для його життя і творчості вважаються праці «Сповідь» («Confessiones», 400 або 397—401), «Про град Божий» («De civitate Dei», 413—426), «Про істинну релігію» («De vera religione», 390). Серед інших творів: «Проти академіків» («Contra academicos», 386), «Монологи» («Soliloquia», бл. 387), «Про вчителя» («De magistro», 387—389), «Про безсмертя душі» («De immortalitate animae», 387 або 388—391), «Про музику» («De musica», 387—389), «Про свободу волі» («De libero arbitrio», 388—395), «Про християнське вчення» («De doctrina christiana», 396), «Про Трійцю» («De Trinitate», 399—416), «Про дух і букву» («De Spiritu et littera», 412) тощо.
Праці Августина Аврелія заклали підвалини західно-християнської культурної традиції. Його «Сповідь», відтворюючи духовний шлях Августина від язичництва до християнства, презентувала новий жанр автобіографії як «інтелектуального самоаналізу», що склав сутнісну рису європейського менталітету.
До 17 ст. праці Августина Аврелія були практично невідомі в православному богослов’ї, його ім’я не входило до літургійного календаря Візантії. Цим пояснюють, зокрема, відсутність перекладів церковно-слов’янською мовою та посилань на Аврелія у церковно-історичних та літургійних творах. Знайомство з працями Августина у Російський імперії відбулося завдяки діяльності Києво-Могилянської академії, орієнтованої на західну культуру та філософську традицію. Завдяки вихованцям цього закладу, перші переклади творів Аврелія були видані в містах Москві (з 1783), Санкт-Петербурзі (з 1786) та Києві (з 1835). Найповніше російськомовне зібрання творів також побачило світ у Києві: спершу в часописі «Труди Київської духовної академії» (1866 — 1908), згодом — окремим виданням.
Значення
Особистість і спадщина Августина Аврелія значуще вплинули на утвердження християнської догматики; подальший розвиток християнського богослов’я (у католицизмі, православ’ї, протестантизмі) і релігійного канону; еволюцію західної культури в цілому. У Католицькій церкві визнаний святим і Учителем Церкви; у православ’ї — Блаженним; у протестантизмі (особливо в лютеранстві, кальвінізмі) — пошанований як теолог, фундатор учень про Боже передвизначення, благодать, обраність до спасіння тощо. Засновник кількох монастирів. Автор статуту, яким керуються низка орденів Католицької церкви, названих його ім’ям — каноніки-обсерванти св. Августина, відлюдники св. Августина (відомі як «августинські брати», до яких належав і Лютер), жіночі конгрегації августинок тощо. На честь Августина названа авторитетна течія середньовічної схоластики — августинізм, що домінувала в західно-християнській культурі до 13 ст.
Іконографія
Найдавніші фрескові зображення Августина відносять до 6-7 ст. В італійському релігійному мистецтві Августина найчастіше зображували в єпископському вбранні, з книгою у руках. Від 15 ст. в іконографії святого з’являється палаюче або пробите стрілою серце. Разом із цитатою «Сor caritate divina sagittatum» (з лат. — серце, простромлене Божою любов’ю) нагадує про зміст «Сповіді». До образу Августина зверталися Віваріні, Пінтуріккіо, Перуджино, Рафаель, Ботічеллі, Рубенс; агіографічний цикл з 17 творів, присвячений Августину, виконаний Гоццолі.
Джерела
- Августин Аврелий (Блаженный). Энхиридион, или о вере, надежде и любви / Пер. с латин. Киев : УЦИММ-Пресс ; ИСА, 1996. 414 с.
- Августин Блаженный. О Граде Божием. Москва : АСТ, 2000.1296 с.
- Августин Блаженный. О свободе воли // Антология средневековой мысли : в 2 т. Санкт-Петербург : Издательство Русского Христианского Гуманитарного Института, 2001. Т. 1. С. 19–112.
- Августин: Pro et contra: антология. Санкт-Петербург : Издательство Русского Христианского Гуманитарного Института, 2002. 976 с.
- Святий Авґустин. Сповідь / переклад В.С. Бойка. Харків : Фоліо, 2011. 346 с.
- Августин Аврелій Блаженний. Творіння : в 6 т. / За ред. Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. Київ : Видавництво Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2014–2016.
Література
- Бычков В. В. Aesthetica patrum. Эстетика Отцов Церкви. I. Апологеты. Блаженный Августин. Москва : Ладомир, 1995. 593 с.
- Кремона К. Августин из Гиппона. Разум и вера. Москва : Дочери св. Павла, 1995. 305 с.
- Марру А. И. Св. Августин и августинизм. Москва : Мысль, 1998. 346 с.
- Chadwick H. Saint Augustine: Confessions. Oxford : Oxford University Press, 2008. 311 р.
- Бліхар В.С. Державно-церковні відносини як експлікація дихотомії влади та суспільства у європейській філософії. Львів : Львівський державний університет внутрішніх справ, 2013. 516 с.
- Марченко Н. П., Марченко Я. Ю. Августин Гіппонський: неогуманістичне бачення «Людини віри» у межах довідкової біографіки // Українська біографістика. 2013. Вип. 10. С. 381–401.
- Отці Церкви про багатство і бідність / Пер. О. Кіндій та ін.; за ред. М. Горячої. Львів : Видавництво Українського Католицького Університету, 2018. 360 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Редакція ВУЕ Аврелій Августин // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Аврелій Августин (дата звернення: 28.04.2024).
