Бойчук, Михайло Львович
Бойчу́к, Миха́йло Льво́вич (30.10.1882, с. Романівка, тепер Тернопільського району Тернопільської області, Україна — 13.07.1937, м. Київ, тепер Україна) — художник-монументаліст, живописець, графік, іконописець-реставратор, теоретик мистецтва, один із засновників школи українського монументального мистецтва, фундатор течії бойчукізм, педагог, член Наукового товариства імені Тараса Шевченка (з 1912), Українського наукового товариства (з 1917). Брат Т. Бойчука, чоловік С. Налепінської-Бойчук.
|
Бойчук, Михайло Львович | |
|---|---|
| Народження | 30.10.1882 |
| Місце народження | Романівка |
| Смерть | 13.07.1937 |
| Місце смерті | Київ |
| Alma mater | Краківська академія мистецтв |
| Напрями діяльності | образотворче мистецтво |
| Традиція/школа | Бойчукізм |
Життєпис
Народився в сім’ї селянина. З 1898 навчався в приватній художній школі Ю. Панькевича («Товариство для розвою руської штуки») у м. Львові. За стипендією Наукового товариства імені Тараса Шевченка 1899 здобував освіту у Віденській приватній школі малюнку.
1904 закінчив зі срібною медаллю Краківську академію мистецтв, учень професора Л. Я. Вичулковського (1852–1936; тепер Польща). Як стипендіат митрополита А. Шептицького продовжив навчання в Мюнхенській академії мистецтв (1905). Служив у австрійській армії (1905–1906) у Далмації.
Мешкав у м. Парижі (1907–1910). Навчався в Академії Рансона (існувала 1908–1955) у художника П. Серюзьє (1864–1927; Франція), засновника мистецького об’єднання «Набі». Вивчав мистецтво архаїки та бретонське мистецтво наївне.
Організував групу молодих митців українського та польського походження «Відродження візантійського мистецтва» (м. Париж, 1909–1910), членами якої були Є. Бачинський, С. Бодуен де Куртене (1887, тепер Естонія — 1967, Польща), М. Касперович, Я. Леваковська (1890, тепер Україна —1972, тепер Польща), С. Налепінська (згодом С. Налепінська-Бойчук), С. Сегно (1887, тепер РФ — 1971, тепер Польща), Й. Пеленський та Г. Шрамм (Г. Шрамувна; 1879–1942; тепер Польща). Експерименти групи «неовізантистів» мали успіх на виставках «Осіннього салону» (1909) та «Салону незалежних» (1910). Група здобула визнання французької публіки та європейської преси, отримала позитивні відгуки Г. Аполлінера та А. Сальмона (1881–1969; Франція) та на піку слави розпалася.
Бойчук був членом Артистичної секції «Української громади в Парижі» (1909–1910), Міжнародного союзу митців і письменників (з 1910).
Разом з С. Налепінською та М. Касперовичем здійснив подорож до міст Равенни, Флоренції, Венеції (Італія; 1910–1911). Під час перебування в Італії вивчав твори монументального мистецтва, насамперед періоду Проторенесансу, опановував різні технічні прийоми у темпері та фресці.
Від 1911 з учнями М. Касперовичем, С. Налепінською та братом Т. Бойчуком упродовж 4 років займався реставрацією ікон з фондів Національного музею у м. Львові (тепер Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького).
Здійснив ознайомчу подорож до міст Новгорода, Москви, Санкт-Петербурга (тепер Російська Федерація; 1912).
На запрошення Російського археологічного товариства разом з учнями реставрував іконостас кінця 18 ст. Трьохсвятительської церкви в Лемешах (1912–1914).
З початком Першої світової війни брати Бойчуки як австрійські піддані були інтерновані урядом царської Росії до м. Уральська (тепер Казахстан), потім — до м. Арзамаса (тепер Нижньогородської області Російської Федерації), де перебували до Лютневої революції 1917.
Після повернення в Україну в грудні 1917 став одним з професорів — фундаторів Української академії мистецтв (тепер Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). На запрошення М. Грушевського очолював в академії майстерню ікони та фрески (з 1919 — майстерні монументального живопису), працював там до 1936. Перший випуск відбувся 1922 — з майстерні професора Бойчука вийшли В. Седляр, І. Падалка, О. Павленко, Т. Бойчук, А. Іванова, С. Колос (1888, тепер РФ — 1969, тепер Україна), Є. Сагайдачний та ін.
Під керівництвом Бойчука група митців здійснювала план монументальної пропаганди: виконано розписи Луцьких казарм у м. Києві (1919), оформлення Київського оперного театру до 1-го Всеукраїнського з’їзду волосних виконкомів (1919), Харківського оперного театру до 5-го Всеукраїнського з’їзду Рад (1921), розписи Українського павільйону на Всесоюзній сільськогосподарській виставці у м. Москві (1923), близько 20 портретів кооперативних і державних діячів для Київського кооперативного інституту (1925), оформлення агітпоїздів, пароплавів, вулиць і майданів міста.
Один із фундаторів Асоціації революційного мистецтва України (1925). У листопаді 1926 — травні 1927 виїздив у творче відрядження за кордон, відвідав освітні заклади та музеї Німеччини, Франції, Італії.
Після повернення очолював (1927–1929) роботу з монументальних розписів Селянського санаторію імені ВУЦВК (від 1964 будівля не існує) на Хаджибейському лимані біля м. Одеси.
У вересні 1930 — жовтні 1931 працював завідувачем кафедри композиції факультету монументального живопису Інституту пролетарського мистецтва в м. Ленінграді (тепер Санкт-Петербурзький державний академічний інститут живопису, скульптури й архітектури імені І. Ю. Рєпіна).
Керував оформленням Червонозаводського театру в м. Харкові (1934–1935; фрески не збереглися).
Репресований, багато творів знищено. Заарештований 26.11.1936 за обвинуваченням у шпигунстві як «один з керівників націонал-фашистської терористичної організації». Засуджений 13.07.1937 за статтями 54-8 («тероризм») і 54-11 («участь у контрреволюційній організації») Кримінального кодексу УРСР. Разом з учнями — І. Липківським (1892–1937; тепер Україна), В. Седлярем та І. Падалкою розстріляний у в’язниці НКВС (тепер Міжнародний центр культури і мистецтв Федерації профспілок України).
Реабілітований (посмертно) 01.02.1958 рішенням Військової колегії Верховного Суду СРСР. Наприкінці 1980-х з’ясовано, що був похований у братській могилі в Биківнянському лісі під м. Києвом.
Творчість
Основа мистецтва Бойчука — творення національного стилю. Творам Бойчука властиві простота рисунка, граційна ритмічність композицій, раціональне розташування мас і ліній. Художник вивчав здобутки візантійського монументального мистецтва, давньоукраїнських фресок та іконопису й прагнув здійснити на їхній основі відродження українського мистецтва.
Як митець-педагог створив власну мистецьку школу, сприяв розбудові вищої мистецької освіти в Україні, як художник-новатор заклав основи нового трактування й розуміння монументального мистецтва. Підготував плеяду учнів-бойчукістів: О. Бізюкова, К. Гвоздика, О. Кравченка, М. Рокицького, М. Шехтмана, М. Юнак (1892–1977; тепер Україна) та ін.
Учні майстерні готували дошки та левкас для іконопису, виготовляли фарби природного походження (темпери), освоювали техніку настінних розписів по штукатурці «аль фреско» (по мокрому) і «аль секко» (по сухому) природними барвниками (глинками), розтертими з яєчним жовтком чи розведеними воском. Аналізуючи «з олівцем у руці» репродукції творів єгипетського та візантійського мистецтва, оригінали творів мистецтва Проторенесансу, вони досліджували пластику ліній, конструкцію тіла та обличчя людини, органічний зв’язок з орнаментальними мотивами, закони композиції та строгу ритміку розчленування поверхні. Учні втілили його творчі ідеї також у кераміці, тканині, книжковій графіці тощо.
Бойчук виконав фрескові розписи в церкві васіліанського жіночого монастиря у с. Словіті (тепер Львівського району Львівської області; 1911–1912), Преображенській церкві в м. Ярославі (Польща, 1911–1912), каплиці Дяківської бурси у м. Львові (1912–1913). Облаштував інтер’єри експозиційних зал Музею Наукового товариства імені Шевченка у Львові (1912; тепер Музей етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України).
Продовжуючи реставраторську практику в Софійському соборі в Києві, запропонував новий метод закріплення фресок (1919). Реставрував церкву Єлецького Успенського монастиря в м. Чернігові, відновив експозицію Музею Б. та В. Ханенків (тепер Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків) у м. Києві.
З 1909 працював у галузі графіки. Відомі обкладинки для Товариства прихильників українського письменства, науки й штуки (Львів, початок 20 ст.), плакат «Шевченкове свято» (1920). Разом з учнями виконав серію обкладинок для черкаського видавницва «Сіяч» (1918; друкувалися за підписом «Робітня Б.» та анонімно). Автор низки станкових творів — «Збори жіночого активу» (1929), портрети Б. Лепкого та С. Жеромського (початок 20 ст.); ескізів багатофігурного гобелена «Обжинки» (1935).
Разом зі студентами брав участь у створенні театральних декорацій для постановок Молодого театру Л. Курбаса — «Чорна Пантера і Білий Медвідь» В. Винниченка, «Йола» Ю. Жулавського (обидві —1918).
Автор малюнків: «Мати, що дає пити дитині» (1900, Краків — перший підписаний малюнок Бойчука), «Портрет С. Жеромського» (1904), «Дівчина з гусками» (1910), «Сон» (1910), «Дівчина біля дерева» (1910), «Чотири жінки і кіт» (1912), «Під яблунею» (1912–1913), «Портрет митрополита А. Шептицького», «Проект пам’ятника Т. Шевченкові» (обидва — початок 1910-х), «Молочниця» (1920) тощо.
Учасник Виставки українських артистів у Товаристві прихильників української літератури, науки і штуки (1905, м. Львів), Осіннього салону (1909, Париж), Салону незалежних (1910, м. Париж), Виставки професорів —фундаторів Української академії мистецтв (1917–1918, м. Київ), Першої виставки Асоціації революційного мистецтва України (1927, м. Київ), Першої всеукраїнської виставки Асоціації революційного мистецтва України (1927, м. Харків), Всеукраїнської ювілейної виставки «10 років Жовтня» у містах Харкові, Києві, Донецьку, Маріуполі (1927), Ювілейної виставки мистецтва народів СРСР (1927, м. Москва), Художньої виставки у Павільйоні СРСР на ХVІ Венеціанському бієнале (1928).
Твори Бойчука зберігаються у відділі рукописів Ягеллонської бібліотеки в м. Кракові (Польща), Музеї С. Жеромського в Наленчові (Польща); Львівській національній галереї мистецтв імені Б.Г. Возницького; Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького; Національному художньому музеї України, приватних колекціях.
Бойчук М. Мати, що дає пити дитині. 1900, папір, сангіна. Кухарська книга Юзефи Крушинської. Бібліотека Ягеллонська, відділ рукописів. Краків (Польща)
Бойчук М. Жінка. 1907-1909, дошка, левкас, темпера (?). Фоторепродукція з книги Сліпко-Москальців О. Михайло Бойчук. Харків. 1930
Бойчук М. Дівчина біля дерева. Поч. 1910-х, Картон, темпера, акварель. ЛНГМ ім. Б.Г. Возницького
Бойчук М. Портрет жінки (Портрет С. Налепінської?). 1910. Полотно на картоні, темпера. ЛНГМ ім. Б.Г. Возницького
Бойчук М. Чотири жінки і кіт. 1912. Картон, темпера, графітний олівець. НХМЛ ім. митрополита А. Шептицького
Бойчук М. Дівчина з гусками. 1910. З колекції А. Вирсти (Париж). Фотографія з архіву Д. Даревич
Бойчук М. Школа. поч -1910-х. Папір, олівець, акварель. ЛНГМ ім. Б.Г. Возницького
Бойчук М. Молочниця. 1920. Полотно, темпера. НХМУ
Бойчук М. Тайна вечеря. 1911. Дошка, левкас, темпера, позолота. НХМЛ ім. митрополита А. Шептицького
Бойчук М. Двоє під деревом (Під яблунею). 1912 - 1913. Дерево, левкас, темпера, позолота. ЛНГМ ім. Б.Г. Возницького
Бойчук М., Іванова А. Селянська родина. 1928. Фреска в Селянському санаторії в Одесі. Не збереглась. Фоторепродукція.
Визнання
У містах Львові, Києві, Тернополі 1991 пройшла виставка «Бойчук і бойчукісти, бойчукізм».
У рідному селі братів Бойчуків — Романівці встановлено пам’ятник М. і Т. Бойчукам (1992, скульптор Б. Рудий).
Іменем братів Бойчуків названо вулиці в містах Тернополі та Теребовлі (1990), іменем Бойчука — вулицю в м. Києві (2000).
Тернопільським управлінням культури засновано мистецьку премію імені М. Бойчука (1990).
Київському інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну (тепер Київська державна академія декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука) присвоєно ім’я художника (1999).
Додатково
Позашлюбна донька Бойчука та художниці-ілюстраторки А. Гербут-Йогансен (1901, тепер Україна — 1993, Німеччина) Г. Бойчук-Щепко (1936, тепер Україна — 2022, США) працювала журналісткою Радіо «Свобода». Батька ніколи не бачила.
Праці
- З нагоди коломийської виставки українського домашнього промислу // Літературно-науковий вісник. 1912. Т. 9. Кн. 4. С. 344–347.
- Несколько замечаний по поводу реставрации живописи в России // Русская художественная летопись. 1912. № 15–16. С. 220–222.
- О Бойчуке и бойчукизме // Вечерний Киев. 1929. № 93. С. 3.
- Бойчук і бойчукісти, бойчукізм… Каталог виставки. Львів : Львівська картинна галерея, 1991. 88 с.
- Михайло Бойчук. Альбом-каталог збережених творів. Київ : Майстерня Книги, 2010. 124 с.
- Михайло Бойчук та його школа монументального мистецтва. Київ : Національний художній музей України, 2010. 282 с.
Література
- Сліпко-Москальців К. Михайло Бойчук. Харків : Рух, 1930. 54 с.
- Ріпко О. У пошуках страченого минулого. Феномен Михайла Бойчука. Львів : Каменяр, 1996. С. 7–59.
- Горбачов Д. Листи-спогади Ганни Печарковської про Бойчука і бойчукістів // Київська старовина. 1999. № 6. С. 133–150.
- Кравченко Я. Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен. Київ : Оранта, 2010. 400 с.
- Соколюк Л. Михайло Бойчук та його школа. Харків : Видавець Савчук О.О., 2014. 386 с.
- Білокінь С. Бойчук та його школа. Київ : Мистецтво, 2017. 256 с.
- Бойчукізм. Проект «Великого стилю». Київ : ДП «НКММ Мистецький арсенал», 2018. 256 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Кравченко Я. О. Бойчук, Михайло Львович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Бойчук, Михайло Львович (дата звернення: 14.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 23.03.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
