Духовність
Духо́вність — філософський концепт, який характеризує сукупність ціннісних надбань людства в процесі суспільно-історичного розвитку та акумуляцію особистісного людського досвіду в процесі ціннісного сходження у духовних формах; цілісний феномен людського життя і культури.
Зміст
Осмислення духовності в історії філософії
Античні мислителі (див. Антична філософія) раціоналізували духовне як об’єкт дослідження: розумові здатності людини розглядалися як осердя духовності, а також вияв космічного Розуму й розумності світопорядку. Поряд із тим, представники неоплатонізму (Плотін, Ямвліх, Прокл) надавали перевагу містичним та ірраціональним чинникам у бутті душі та в осягненні духовного. Завдяки теорії еманації вони вбачали найвищі щаблі піднесення духу в Еросі, Істині та Вірі. Підкреслювали інтуїтивний, творчий та екстатичний характер пізнання, мистецтва та моралі як особливих духовних форм.
У середньовічній християнській традиції здійснено поєднання містичної (Аврелій Августин) та раціоналістичної тенденцій (Тома Аквінський). Духовність постала як закріплення універсальних істин буття в особливій духовній субстанції — Божественному Дусі, у взаємозв’язку Істини, Добра і Краси як вищих цінностей; як досягнення духовної єдності людей через «одухотворення згори», прилучення їх до Святого Духу завдяки вірі, діяльній волі, духовній ясності розуму, інтуїції, екстазу. У християнському вченні спасіння потребує від людини духовних зусиль, і насамперед віри, надії і любові як атрибутивних характеристик духу. Релігійний спосіб осмислення проблеми сприяв ототожненню духовності з релігійністю, релігієзації та ідеалізації духовності.
В епоху Відродження духовність тлумачиться в антропоцентричному (див. Антропоцентризм) вимірі, визначивши тим основний нерв людського буття: людина постає як духовно-тілесний індивід із власними прагненнями і устремліннями, здатністю до досягнення вищої досконалості в земному житті. Співвідношення духу, душі й тіла пов’язується зі здійсненням духовності як поєднанням розумної душі й тіла, акцентовано відповідальність людини за реалізацію власної свободи у формуванні своєї духовності.
У філософії Нового часу саме свідомість стає універсальною характеристикою життєдіяльності людини і визначенням її духу, феномена духовного в цілому. Це призводило до гносеологізації духу, втрати теоретичної автономності в дослідженні цієї проблеми.
Діалектичну раціоналізацію й систематизацію духовного здійснив Г. Гегель у своїй філософії духу. При цьому формування індивідуальної духовності Гегель пов’язував з освоєнням об’єктивізованого духу, що здійснюється як свобода. Духовне розумілося як синтез душі (одиничне) і духу (загальне), тобто дух оживав завдяки його «індивідуальному» функціонуванню, творчій діяльності самої людини. Гегель виділив три історично змінні форми абсолютного духу —мистецтво (чуттєве споглядання), релігія (уявлення) і філософія (мислення в поняттях), — в яких дух осягає свої іпостасі — ідею краси, ідею Бога та ідею абсолютної істини.
У класичному розуміння духовності однією з наскрізних тенденцій стає пов’язаність феномену духовності з Абсолютом [Бог, образ Божий в людині, абсолютне «Я» (Фіхте) чи Абсолютний дух (Гегель)], тобто надособовими цінностями та смислами, яким людина мусить підпорядковуватися, аби бути духовною.
Урозуміння нетотожності «свідомого» і «духовного» в розвитку людини виявлене, зокрема, в дослідженні волі й чуттєвості як її важливих характеристик, серця як основи рушійних здатностей людської душі, органа первинної духовної сутності (Г. Сковорода, П. Куліш, П. Юркевич).
В радянській філософії феномен духовності пов’язували з «духовним виробництвом», суспільною свідомістю, пізніше — з духовною культурою і духовними цінностями. Увага зверталася на детермінацію духовного виробництва і духовної культури (як суспільної, так і особистісної) матеріальними і соціальними причинами й передумовами.
Осягнення духовності у філософії 20 ст.
На зламі 19 і 20 ст. та протягом 20 ст. інтенсивність та різноаспектність дослідження проблеми духовності, її типів, форм духовного життя тощо, невпинно зростають (зокрема в працях М. Бердяєва, С. К’єркегора, Е. Муньє, Х. Ортеги-і-Гассета, П. Тілліха, М. Шелера, В. Франкла, Е. Фромма). Сучасний контекст проблеми розкритий і в доробку українських філософів (А. Алексєєнко, А. Горак, С. Кримського, О. Наконечної, С. Пролєєва, І. Степаненко, В. Табачковського).
Осмислення духовності здійснюється у різних вимірах, як:
- конституюючої особливості людського буття та ціннісного вибору (В. Франкл, С. Франк, П. Тілліх);
- пов’язаної зі станами розпуки, провини, внутрішнього неспокою, усвідомленням трагічності власного існування й відповідальності за наслідки власного вибору себе в світі (екзистенціалізм);
- динамічного, процесуального і діалогічного явища (М. Бубер);
- вищого рівня розвитку особистості, коли основними мотиваційно-смисловими регуляторами її життя й поведінки стають духовні цінності;
- виразу надвітального призначення людини (П. Теяр де Шарден, М. Шелер).
Такий аналіз розкриває взаємообумовленість об’єктивного й суб’єктивного, надіндивідуального й особистісного начал духовності, укоріненості в повсякденності й здатності до трансцендування, духовного та бездуховного. В полі зору дослідників — смислові конотації феноменів почуття, інтуїції, віри, волі, інтелекту та їхня роль у становленні та трансформації духовності.
Значення
Осягаючи різні аспекти феномену духовності, сучасна філософія розкриває його вкоріненість у здійсненні та структурі людського культурного та індивідуального буття, ціннісно-смислового універсуму; обмислює особливу роль духовності у гармонізації соціального та особистісного вимірів життя людини, її саморозбудови та ціннісного піднесення.
Література
- Пролеев С. В. Духовность и бытие человека / Отв. ред. Е. К. Быстрицкий. Київ : Наукова думка, 1992. 110 с.
- Киркегор С. Наслаждение и долг / Пер. с дат. П. Ганзена. 3-е изд. Київ : Air Land, 1994. 504 с.
- Платон. Федон // Платон Діалоги / Пер. з давньогрец. Київ : Основи, 1995. С. 234–297
- Наконечна О. П. Естетичне як тип духовності. Рівне : Український державний університет водного господарства та природокористування, 2002. 201 с.
- Степаненко І. В. Метаморфози духовності в ландшафтах буття. Харків : ОВС, 2002. 256 с.
- Шевченко В. Україна духовна: постаті, події, явища. Київ : Світ знань, 2008. 572 с.
- Кримський С. Ранкові роздуми. Київ : Майстерня Білецьких, 2009. 120 с.
- Горизонт духовності виховання / Уклад.: Й. Кевішас, О. Отич. Вільнюс : Zuvedra, 2019. 584 с. URL: http://lib.iitta.gov.ua/719526/1/Gorizont2.pdf
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Наконечна О. П. Духовність // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Духовність (дата звернення: 2.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 2020.06.02
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
