Філософія гри
Філосо́фія гри — у широкому розумінні — система поглядів на гру, найперше у філософії культури; осмислення за допомогою філософської методології різноманітних аспектів феномена гри в сутнісно-смисловій та історичній площинах. У вузькому — філософська концепція гри Й. Гейзинги.
Зміст
Загальна характеристика
Філософію гри не виділяють в окремий філософський напрям. Суміжним до неї є поняття «лудологія» (від лат. ludus — гра) — загальна теорія гри (визначають і як наукову дисципліну або галузь науки), результат міждисциплінарних досліджень і філософської рефлексії щодо об'єктивно присутнього ігрового феномену в культурі.
Ігрову проблематику усвідомлювали як філософську вже в межах античності, проте до 20 ст. вона не ставала переважним об’єктом філософського розмислу. Роздуми щодо гри трапляються у працях Платона, Аристотеля, Секста Емпірика, Івана Дамаскина, Йогана Скотта Еріугени, Еразма Роттердамського, Б. Спінози, Б. Паскаля, І. Канта, Т. Мора, М. Кастельса, Ф. Ніцше, М. Гайдеґґера, Г.-Ґ. Ґадамера.
Феномен гри набув особливого статусу у міфологічних і теологічних розвідках, у царині психології, фізіології, педагогіки, математики, економіки тощо. Різні його аспекти аналізували Й. Гейзинга, Р. Каюа, Г. Гессе, Х. Ортеґа-і-Ґассет, Ф. Шиллер, Е. Берн, Л. Вітґенштайн, М. Бахтін, Ойген Фінк (1905–1975; Німеччина) та ін.
Актуалізація ігрової тематики у сучасній філософії пов’язана з культурологічними дослідженнями, а також із головними філософськими напрямами 20 ст., що тяжіють до естетичного та ірраціонального освоєння дійсності (феноменологія, психоаналіз, екзистенціалізм, герменевтика, структуралізм).
Запропоновано різноманітні пояснення сутності й ролі гри: як виплеску надміру життєвої енергії; як реалізацію вродженого інстинкту наслідування; як вправляння у завданнях, які висуває (чи висуватиме) життя; як потребу у дозвіллі, поновленні енергії; як уявне здійснення бажань і відпочинок від одноманітної повсякденності тощо. Тут гра є окремою сферою культурної життєдіяльності людини.
Філософи, які використовують культурологічні підходи, орієнтуються на те, щоби розглядати людське життя і культуру крізь призму гри (а не пояснювати гру через форми людської життєдіяльності).
Премодерна філософська традиція
У філософії поняття, пов’язані з грою, вперше трапляються у Геракліта з Ефеса та Піфагора. Пізніше вони посідають важливе місце у Сократа, Платона та Аристотеля, кініків та стоїків (особливо Сенеки та Епіктета). Вагомого значення поняття гри набуло в неоплатонізмі. Гра в доробках філософів Давньої Греції ставала частиною світосприйняття, подекуди за допомогою цієї категорії тогочасні митці прагнули розкривати певні частини концепцій світу та буття.
Так, у текстах Геракліта присутні звернення до гри як до Вічності та як до людських думок. Інструментальний та інтерпретативний ресурси гри дозволили Геракліту пояснювати буття космосу. У діалогах Платона переважають контекстні звернення до феномена гри. У «Законах» (354 до н. е.) такі згадування пов'язані із вихованням і утвердженням законів у суспільстві. У «Софісті» (прибл. 380–360 до н. е.) Платон демонструє гру розуму, а сам софіст Платона — це гравець. У «Бенкеті» (385–380 до н. е.) Платон використовує ігрову форму викладення дослідницького матеріалу, демонструючи сутність ідеї «речі». Діалектика Платона відводить ігровому простору особливе місце: у його межах знімається протистояння між ідеальним та реальним, проступає виховний процес та ігрове сприйняття речей, гра посутньо ототожнена із життям. Вона онтологічно поєднує світ ідей зі світом чуттєво сприйманих речей. Поряд із тим гра маніфестована Платоном через поняття прекрасного. У найяскравішій формі прояву ігровий феномен у Платона постає як «жива мудрість» або «софійність» — це мудрість, що обов’язково перебуває у формі синтезу раціонального й ірраціонального, ідеального й реального, сенсового та позасенсового.
Аристотель у «Політиці» (335–322 до н. е.) наділяв гру соціальним змістом, звертався до неї в контексті виховання та виокремлював її в осібний вид людської діяльності. Через ігрові аспекти Аристотель помислював буття деміурга і творення космосу.
Натомість Плотін вважав, що субстанційно ігровий феномен у космічній ієрархії має нижчий статус за Душу, є її породженням, тобто еманацією. На його думку, гра понятійно співпадає з Логосом.
Феномен гри осмислено у працях утопістів (див. Утопізм), часто як своєрідну «гра розуму». Один із варіантів досягнення щастя в «Утопії» (1516) Томаса Мора — це гра, проте не звичайна, а така, що сприяє вихованню людських чеснот. У творі «Місто Сонця» (1623) Т. Кампанелла пропонує розглядати гру як принцип навчання дітей. Гра в утопіях є амбівалентною, адже самі утопії можна розглядати як гру уяви їхніх авторів.
Інший філософ епохи Відродження Еразм Роттердамський у творі «Похвала глупоті» (1511), присвяченій Т. Мору, використовує гру як авторське знаряддя, за допомогою якого вдається мовити «несерйозно про серйозне».
Модерна філософська традиція
.jpg)
Філософ Б. Паскаль в «Думках про релігію та інші предмети» (1657–1658) вважав, що ігри, в різних аспектах свого прояву, здатні робити людей щасливими, бо дозволяють відволіктися від проблем повсякдення. Гра постає як особливий світ, і водночас Паскаль прирівнює її до абсолютно природного процесу в житті людини, яка не може не перебувати у грі.
І. Кант у кількох працях — «Критика чистого розуму» (1781), «Критика практичного розуму» (1788), «Критика здатності судження» (1790), «Антропологія з практичної точки зору» (1798) — звертався до феномена гри, досліджував її в контексті найактуальнішої для себе гносеологічної проблематики. Гра тут пов'язана з можливістю пізнання сутнісного і можливістю свободи як такої; є частиною естетичної діяльності людини; відтворює дуальність природи, поєднує чуттєву й надчуттєву складові. Кант пов'язує гру з такими поняттями, як-от ілюзія і зачарованість. Гра також є невід'ємною частиною педагогічних міркувань: здатна гармонізувати усі пізнавальні здібності суб’єкта, а виховний і навчальний процеси немислимі без неї. Ігровий феномен постає в Кантівській філософії насамперед як корелят суб’єктивності та єдино можливої основи існування «трансцендентальної естетики». Адже саме гра у філософській системі Канта є необхідною основою сприйняття суб’єктом прекрасного та величного в природі. Грі притаманні системність і впорядкованість, а також може інтерпретуватися як прояв свободи особистості.
Поет та філософ Ф. Шиллер серед перших розглянув гру з наукового погляду і визначив її як прояв естетичного і духовного життя людини. Гра дозволяє пізнати прекрасне, піднестися над щоденною рутиною, оскільки не має утилітарної мети і здійснюється за бажанням (а не за потребою чи примусом). Увесь процес сприйняття прекрасного вимагає наявності естетичної гри, тому що прекрасне перебуває поміж сферами чуттєвого та раціонального. Гра не потребує ні зовнішнього, ані внутрішнього примусу, оскільки є поза полем дії соціальних та етичних норм, а також будь-яких з усіх інших можливих потреб. Саме гра постає тим важливим духовним чинником, що створив і продовжує створювати людину (особистість) як соціальну високоморальну істоту, підносити її, та й усе суспільство, над світом природи. Філософ розмірковує: «Людина грає тільки тоді, коли вона є людиною у власному значенні цього слова, і є власне людиною лише тоді, коли грає». Гра є компенсаційним засобом, оскільки, на думку мислителя, сприяє набуттю особистістю втраченої цілісності.
З-поміж перших філософів у 20 ст., що пробували знайти означення гри, був Л. Вітґенштайн. Філософ запропонував концепцію мовних ігор, де гру позбавлено характеристик легковажного явища в межах суто практичної діяльності. Її межі розширено до феномена з неоднозначним статусом. У «Філософських дослідженнях» (1953) мислитель зазначав, що жоден з елементів гри (як-от грайливість, правила, змагання) не можуть адекватно визначити, що таке гра. Висновував, що люди називають іграми дуже широке коло видів діяльності.
У дослідженні філософа та літературознавця М. Бахтіна «Творчість Франсуа Рабле і народна культура середньовіччя та Ренесансу» (1965) автор пропонує кардинально інший погляд на гру. Він звертається до феномена карнавалу та інтерпретації його ціннісно-смислового простору, в якому гра відтворює геть інші, далекі від утилітарних значень, смисли. Бахтін здійснює деконструкцію поняття гри та, по суті, цілої історичної епохи.
Філософсько-культурологічні концепції гри
Ціла низка концепцій гри розроблені в 20 ст. у межах філософії культури.
Одну з найвідоміших пропонує мовознавець, історик та теоретик культури Й. Гейзинга у праці «Homo ludens. Досвід визначення ігрового елемента культури» (1938). Основна теза: «культура виникає у формі гри, вона розігрується від самого першопочатку». Гейзинга звертається до «вищих» форм гри, тобто ігор соціальних, у яких можна простежити такі форми суто ігрової діяльності, як-от змагання й перегони, вистави та видовища, турніри, процесії, маскаради тощо. Через гру людська спільнота підноситься до надбіологічних форм життя. Гра, за його висновком, давніша за культуру, адже людська цивілізація не додала жодної істотної риси до загальної ідеї гри, яка вже навіть у своїх найпростіших формах у тварин є чимось більшим за суто фізіологічне явище або ж психологічний рефлекс. Гра — це значуща функція з багатьма гранями сенсу. Дійсність гри сягає поза межі сфери практичного людського життя, безпосередніх життєвих потреб, за межі фізичного існування назагал. Гра не завжди протистоїть серйозному, не є чимось комічним за своєю суттю, не входить до антитез мудрості й глупоти, добра і зла. Знаходиться поза сферою моралі, лише в грі проявляється прекрасне.
На противагу грі постає «пуерилізм» (від лат. puer — дитина) — поняття, яке передає наївність і дитячість одночасно, несамостійність, грубість і нетерпимість. У його основі — плутанина гри і серйозного. Робота, обов’язок, життя не сприймаються сучасною людиною серйозно, а навпаки, ігрова діяльність набуває серйозного характеру.
Формальними ознаками гри є вільність та необов’язковість діяльності (гра пов’язується з поняттям обов’язку лише тоді, коли стає загальновизнаною культурною функцією — ритуалом, церемонією), яка повністю захоплює гравця. Ця діяльність від початку не спрямована на здобуття матеріальної користі, а приносить задоволення як така. Гра відбувається у власних часових (завжди має початок і кінець) та просторових (арена, картярський стіл, храм, тенісний корт, приміщення суду тощо) межах; вона розігрується відповідно до певних установлених правил. За Гейзингою, гра «схильна прибирати чітко виражені ознаки прекрасного», саме в грі найвище проступає краса рухів людського тіла, у своїх «розвиненіших формах гра пройнята ритмом i гармонією». Сприяє утворенню суспільних угруповань. Гейзинга детально розглядає, як саме в ігрових формах реалізуються такі види культурної діяльності, як-от змагання, правосуддя, війна, пізнання, поезія, філософія, мистецтво. Гра передбачає святковість, вона не може відбуватися в рамках буденності.
Х. Ортега-і-Гассет осмислював феномен гри через критику сучасної «масової культури», якій протиставляв «живу» культуру, що є особистим надбанням людини. Конкретні елементи такої культури формують альтернативний елітарний пласт культурного процесу. В есе «Дегуманізація мистецтва» (1925) мистецтво постає як гра. Серед його рис: іронічність, метафоричність, непродуктивність (неутилітарність), його вияви виходять за межі людини. Сучасне мистецтво спрямоване на окремих людей, розуміння мистецьких творів доступне лише обраним. Тенденція сучасного мистецтва до дегуманізації — це і є прояв гри. У творі «Спортивне походження держави» (1966) гра постає джерелом формування соціальних відносин між людьми.
Лауреат Нобелівської премії, письменник Г. Гессе у романі «Гра в бісер» (1943) у художньо-естетичній формі актуалізує культурологічно-філософську проблематику гри. Гра постає тут як чинник культурозбереження, що не передбачає творчості. Правила гри — це мова знаків і граматики гри, є певним різновидом високорозвинутої таємної мови, в якій беруть участь різноманітні науки і мистецтва, найперше математика і музика (або музикознавство). Гра виражає і співвідносить зміст і висновки багатьох наук. «Гра в бісер» — це гра всього змісту і всіх цінностей нашої культури, гра — це система.
Філософ-феноменолог О. Фінк у праці «Основні феномени людського буття» (1979) поміщає гру в один шерег із такими поняттями, як-от смерть, праця, прагнення до влади й любові, що не властиві тваринному світові. Фантазія як засіб оперування уявленнями притаманна лише людині, котра у процесі гри реалізує свої високі духовні надбання. Фінк характеризує гру як вмістилище людської фантазії, лише в грі проявляється творчість людини. Гра пронизує інші основні феномени людського існування, є винятковою можливістю людського буття. Грати може тільки людина; ні тварина, ні Бог грати не можуть. Лише суще, віднесене до всеосяжного універсуму, що перебуває при цьому між дійсністю і можливістю, існує в грі. За Фінком, боги та інші надприродні істоти самі з’являються в грі, зароджуються тут. Характерна риса гри — це імпульсна піднесена дія, що відбувається спонтанно й уподібнюється руху людського буття. Зі грою пов'язане походження культури, без неї людське буття перебігало б «на рівні рослинного існування». Проте людську гру складно розмежувати з біологічною грою тварин. Людина — природне створіння, яке невпинно прокладає межі, відділяючи себе від природи. У грі, що виконує терапевтичну функцію, виникає феномен культури. Будь-яка людина грала і може твердити про гру з особистого досвіду.
За М. Гайдеґґером, гра — це «мова трансценденції», можливість, що відкриває себе волі людського вчинку; Г.-Ґ. Ґадамер поширив категорію гри на процес розуміння тексту, образу, символічної дії.
У сучасному українському філософському дискурсі в контексті історії європейської філософії феномен гри досліджує професор Ярослав Білик (нар. 1959). Філософські аспекти гри аналізували К. Сігов, Т. Лисоколенко, В. Наумчук, О. Андрієнко, І. Головашенко, Л. Мацко та інші.
Цитати
«Гра тільки тоді стає можливою, мисленною i збагненною, коли потік духу розриває всезагальну детермінованість космосу. Саме існування гри повсякчас підтверджує надлогiчну сутність становища людини у Всесвіті. Тварини граються – отже, вони вже щось більше, ніж прості механізми. Ми граємося, усвідомлюючи при цьому, що граємось, – отже, ми – це щось більше, ніж просто розумні, раціональні істоти, бо гра ірраціональна».
Гейзінга Й. Homo Ludens. Досвід визначення ігрового елемента культури / Пер. з англ. О. Мокровольський. Київ : Основи, 1994. С. 10.
«Виграти означає взяти гору наприкінці гри. Але значення цієї доведеної переваги має тенденцію розростатися в ілюзію переваги переможця взагалі. Тим самим він виграє щось більше за гру як таку. Він виграє шану, здобуває честь, а ця честь, ця шана негайно йде на користь цілій групі, до якої належать переможець».
Гейзінга Й. Homo Ludens. Досвід визначення ігрового елемента культури / Пер. з англ. О. Мокровольський. Київ : Основи, 1994. С. 61.
«Культура… прагне бути розiгруваною відповідно до певних правил, а справжня культура завжди вимагатиме чесної гри… Тож ошуканець чи порушник гри руйнує: саму культуру. Щоб бути здоровою культуротворчою силою, цей ігровий складник має зберігати чистоту. Він не повинен полягати в затемненні чи змiщеннi норм, установлених розумом, вірою чи людяністю. Він не повинен бути фальшем, прикиданням, маскуванням політичних цілей видимістю істинних ігрових форм. Щира гра виключає всяку пропаганду. Її мета – в ній самій, дух її – щасливе піднесення».
Гейзінга Й. Homo Ludens. Досвід визначення ігрового елемента культури / Пер. з англ. О. Мокровольський. Київ : Основи, 1994. С. 239.
Джерела
- Шіллер Ф. Листи про естетичне виховання людини // Шіллер Ф. Естетика / Пер. з нім. Київ : Мистецтво, 1974. 363 с.
- Ортега-і-Гассет Х. Спортивне походження держави // Філософська і соціологічна думка. 1990. № 6. С. 38–47.
- Гейзінга Й. Homo Ludens. Досвід визначення ігрового елемента культури / Пер. з англ. О. Мокровольський. Київ : Основи, 1994. 250 с.
- Ортега-і-Гасет Х. Дегуманізація мистецтва // Вибрані твори / Пер. з ісп. Київ : Основи, 1994. С. 238–272.
- Fink Е. Grundphänomene des menschlichen Daseins. 2 aufl. Freiburg; München : K. Alber, 1995. 455 р.
- Гессе Г. Гра в бісер / Пер. з нім. Харків : Фоліо, 2001. 510 с.
Література
- Білик Я. М. Дослідження ігрового феномену в культурі. Харків : Константа, 1998. 144 с.
- Білик Я. М. Лудологічні традиції античності: теорія і практика // Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. Серія: Філософські науки. 2019. Вип. 2 (86). С. 101–108.
- Білик Я. М. Філософія гри в Іммануїла Канта та Фрідріха Шіллера // Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. Серія: Філософські науки. 2020. Вип. 2 (88). С. 157–165.
- Лисоколенко Т. В. Феномен гри в історико-філософській ретроспекції // Гілея. 2020. Вип. 154. С. 194–197.
- Петрушкевич М. Карнавальні риси комунікації у нових медіа: виклики масової культури // Соціокультурні виклики сучасності: потреба у теоретичному осмисленні. Острог : Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2022. С. 103–138.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Петрушкевич М. С. Філософія гри // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Філософія гри (дата звернення: 29.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 17.08.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
