Війни релігійні
Ві́йни релігі́йні — масштабні збройні зіткнення між державами, етнічними, конфесійними групами, які обумовлені, вмотивовані та виправдані релігійними чинниками. Спонукальну роль відіграє релігійна нетерпимість, ксенофобія, але такі війни інтегрують соціальний, економічний, політичний тощо аспекти, явні та приховані інтереси. Через це, висновок, яку війну вважати саме релігійною, часто залежить від доктринально-методологічного підходу.
Зміст
Загальна характеристика
Спрямовані на розв’язання релігійно-моральних суперечностей або нав’язування однією зі сторін конфлікту іншого віросповідання. Особливе значення у релігійних війнах мають релігійні почуття вірян. Через це, такі війни зазвичай характеризуються непримиренністю, особливим запалом і жорстокістю протиборства, міцним поєднанням різномасштабних військових дій з гострою ідеологічною боротьбою.
Часто релігійний мотив таких воєн приховує (маскує) інші, нерелігійні причини, оскільки основою релігійного протиборства традиційно вважають розкол суспільства за соціальними, світоглядними та ідеологічними ознаками, а також консолідацію певних прошарків населення, спрямовану на захист релігійних поглядів. При цьому протиріччя економічного та політичного характеру між державами чи суспільними групами спонукають до реалізації різноманітних цілей:
- нав’язати певне віровчення;
- отримати певні релігійні свободи;
- утвердити чистоту принципів тієї чи іншої релігії;
- вберегти традиційну «стару віру»;
- урятувати одновірців;
- повернути контроль над святинями своєї релігії;
- захистити певні релігійні інститути.
У різні періоди історії релігійні війни також називали «священними». Легітимною владою для «священної війни» поставав не уряд держави (за винятком теократії), а церква, або відповідна організація чи особа, яка очолювала відповідний релігійний інститут. Таку назву дуже часто застосовували до конфліктів, зумовлених справжньою або уявною загрозою традиційній релігії чи культурі країни. В історії релігій світу «священні війни» набули назв: «хрестові походи» (у християнстві, зокрема в католицизмі), «джигад меча» (газават, священна війна в ісламі); «Мільхемет Міцвах» (священна війна в юдаїзмі).
До класичних прикладів релігійних воєн відносять хрестові походи 11–13 ст.; походи німецьких хрестоносців проти полабських слов’ян у 12–13 ст., прибалтійських народів і Русі в 13–14 ст.; релігійні війни в Європі періоду Реформації; джигад меча між Османською імперією та Персією у 16–18 ст. тощо.
Історичні приклади
У Давньому світі
Релігійні тексти практично всіх традиційних релігій світу засвідчують сприйняття людьми воєн як безпосередню чи опосередковану волю богів, у них неважко знайти уривки, де вірян спонукають застосувати силу у боротьбі з ворогами, іновірцями.
Зокрема, священна історія народу Ізраїлю, описана в Біблії, є прямим свідченням релігійного тлумачення військових конфліктів між юдеями та іншими народами. ТаНаХ містить кілька сюжетів, де переказано, як Бог давав прямі вказівки людям вести війну. Так, війни, які пов’язані із захопленням т. з. землі обіцяної мали безпосередній зв'язок з виконанням юдеями Божої волі, прагненням реалізувати укладений Завіт. Книга Суддів містить цілий каталог священних воєн, а Второзаконня відверто закликає до геноциду в ім’я Господа Бога — «не залишати живою жодної душі» (Вт. 20:13-17).
У військовій історії Давнього світу релігійний аспект сприймався як основна причина та мета мало не кожної війни. Так, давні греки вважали падіння Трої своєрідним актом волевиявлення богів (що виразно відчитується в поемах Гомера): армія Агамемнона лише виконувала наперед визначене богами.
Релігійні війни середньовіччя
Епоха середньовіччя, з погляду надання практично кожній війні священного значення, мало чим відрізнялася від давнини. Відомий переказ про видіння імператора Костянтина І Великого (зірковий знак хреста на небі з написом «Цим перемагай») перед битвою супроти Максенція — приклад надання політичній війні між претендентами за владу в Римській імперії сакрального релігійного змісту (перемога християнства над язичництвом). Історична наука вказує на прямий зв'язок між цією подією в житті імператора і подальшим успіхом християнської проповіді в часи його правління. У церковно-історичних документах того часу зазначено, що «сам Бог дозволив імператору перемогти усіх його ворогів».
Аналогічна тенденція проступає в осмисленні ісламськими авторами священних воєн, які вів Пророк Мухаммад та його послідовники; масштабної експансії мусульман та утворення за історично короткий час Арабського халіфату на підкорених землях. Першим одкровенням, що дає дозвіл на боротьбу мусульман проти язичників-мекканців вважають аяти Корану 22:39–40.
Класичний приклад релігійних воєн доби середньовіччя — хрестові походи (1095–1291), спричинені неодноразовими намаганнями християнського Заходу звільнити Єрусалим та Палестину (Гроб Господній і Святу землю) від іновірців. Військові кампанії оголошували папи римські під гаслом визволення християнських святинь з-під влади мусульман. Участь у них вважали ефективним засобом спасіння душі. Додатковою метою було також навернення язичників або єретиків до католицизму (особливо у 12–13 ст.: війни німецьких феодалів проти слов’янських та інших народів; каральні експедиції Лівонського й Тевтонського орденів проти учасників визвольних рухів під приводом викорінення єресей). Попри цілий комплекс економічних, зовнішньополітичних та психологічних причин відверто релігійний характер цих воєн також не піддається сумніву (так, учасники перших хрестових походів нашивали на свій одяг символ хреста, називали себе пілігримами, а самі військові експедиції — паломництвом).
Наслідком хрестових походів стало посилення як політичної, так і релігійної конфронтації Заходу та Сходу, активізація джигаду проти християнських країн як реакція у відповідь з боку мусульманського світу. Поряд із тим відбулося поглиблення розколу всередині християнської ойкумени: Четвертий хрестовий похід (1202–1204) значно більшою мірою, ніж т. з. Великий розкол 1054, розділив християнські церкви та країни, заклав у свідомості православного населення образ релігійного ворога — «латинянина». Своєю чергою, Захід ствердився в психологічному стереотипі недовіри та ворожості до ісламського світу та християнства східного обряду.
Релігійні війни Реформації
Релігійне протистояння католиків і протестантів спричинило період тривалих і гострих конфліктів на європейському континенті.
Серед прикладів найжорстокіших релігійних воєн періоду Реформації вказують на воєнні конфлікти у Франції між католиками та гугенотами в другій половині 16 ст. У історичній літературі період релігійних воєн датують по-різному: 1562–1594, 1562–1596, 1562–1598 (часом їх початок лічать від 1559 або 1560). Проте остаточно осередки організованого руху гугенотів зникли у Франції на поч. 18 ст., а переслідування вірян тривали ще й пізніше. Складний комплекс передумов (формування абсолютизму королівської влади, утиски привілеїв феодальної знаті, зростання церковних землеволодінь, зубожіння пригнічених податками народних мас тощо) обумовили широку участь у цих релігійних війнах різних соціальних верств — як плебсу, так і дворянства, що переслідували розбіжні політичні й економічні інтереси. Для більшості дворян, які претендували на відновлення втрачених прав і захоплення церковних володінь, релігійне питання відігравало другорядну роль: у ході релігійних воєн вони нерідко змінювали своє віросповідання. Кульмінацією ворожнечі стала Варфоломіївська ніч (сплановане і масове вбивство католиками протестантів у м. Парижі, згодом перекинулося на інші міста). Наслідком стало загострення війни між Північчю (Католицька ліга) і Півднем Франції (гугенотська Конфедерація міст і дворянства). Тимчасовий компроміс між католиками і протестантами встановив Нантський едикт 1598.
Історична ретроспектива свідчить, що в релігійних війнах пізніших періодів щодалі тісніше переплітаються різноманітні складники (соціальний, економічний, політичний, етнічний тощо), де релігійний відігравав провідну роль у мотивації та сакралізації військових дій.
Від періоду Нового часу секуляризаційні процеси (лив. Секуляризація) стали причиною спадання значення релігійних мотивів у військових конфліктах. Проте, з другої половини 20 ст. (період, що метафорично означений як «Велике повернення релігій») спостерігається чергове зростання ролі релігійного чинника у міжнародних конфліктах, зокрема формування у глобальному масштабі нової загрози для міжнародної безпеки — релігійно вмотивованого тероризму.
Додатково
У праці «Енциклопедія воєн» автори задокументували 1763 помітні війни у світовій історії (з 8 тис. до н. е. по 2000), з яких 121 віднесли до категорії «релігійні війни» (див. Axelrod A., Phillips Сh. Encyclopedia of Wars : іn 3 vol. New York : Facts on File, 2004. Vol. 3. Р. 1484–1485.).
Література
- New D. S. Holy War: The Rise of Militant Christian, Jewish and Islamic Fundamentalism. Jefferson : McFarland, 2002. 233 p.
- Nolan C. J. The Age of Wars of Religion, 1000–1650: An Encyclopedia of Global Warfare and Civilization : in 2 vol. London : Greenwood Press, 2006. Vol. 2. P. 1076.
- Арістова А. В. Релігійні конфлікти в сучасному світі: природа, вияви, шляхи врегулювання. Київ : Національний транспортний університет, 2007. 336 с.
- Carpi O. Les guerres de Religion, 1559–1598: Un conflit franco-français. Paris : Ellipses, 2012. 718 р.
- Firestone R. Holy War in Judaism: The Fall and Rise of a Controversial Idea. New York : Oxford University Press, 2012. 365 р.
- Just Wars, Holy Wars, and Jihads: Christian, Jewish, and Muslim Encounters and Exchanges / Ed. by S. H. Hashmi. Oxford; New York : Oxford University Press, 2012. 452 p.
- Rabasa А., Benard Ch. Eurojihad: Patterns of Islamist Radicalization and Terrorism in Europe. New York : Cambridge University Press, 2015. 246 p.
- Колодний А. Війни релігійні // Українська релігієзнавча енциклопедія : у 3 т. / За ред. А. Колодного. Київ : Інтерсервіс, 2022. Т. 1. С. 328–329.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Базик Д. В. Війни релігійні // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Війни релігійні (дата звернення: 9.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 11.08.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
