Донецький вугільний басейн
Доне́цький ву́гільний басе́йн, Донбас — територія системного зосередження найбільших у Європі вугленосних відкладень.
Зміст
Розташування. Запаси
Охоплює основну частину Донецької області (без Приазов’я та крайньої півночі) та Луганської області (без північної частини), прилеглі райони суміжних областей (схід Дніпропетровської області та захід Ростовської області, РФ), де історично сформувався потужний промисловий, урбанізований регіон.
Площа басейну — близько 60 тисяч км2, у межах України — близько 50 тисяч км2. Видовжений у західному й південно-західному напрямах на 650 км за максимальної ширини 200 км. Охоплює степову слабкогорбисту територію між р. Сіверський Донець і Азовським морем. У центральній частині басейну розташований Донецький кряж — найвища частина Лівобережної України.
1 — Петриківський, 2 — Новомосковський, 3 — Петропавлівський, 4 —
Південно-Донбаський, 5 — Покровський, 6 — Донецько-Макіївський, 7 —
Амвросієвський, 8 — Торезько-Сніжнянський; 9 — Центральний, 10 —
Північно-західні окраїни Донбасу; 11 — Старобільська площа, 12 —
Лисичанський; 13 — Алмазно-Мар’ївський; 14 — Селезнівський, 15 —
Луганський, 16 — Краснодонський; 17 — Оріхівський; 18 —
Боково-Хрустальський; 19 — Должансько-Ровенецький; 20 — Міуський, 21 — Шахтинсько-Несвітаївський; 22 — Задонський, 23 — Суліна-Садкінський; 24 — Гуково-Звєрєвський; 25 — Червонодонецький; 26 — Каменсько-Гундорівський; 27 — Білокалитвенський; 28 — Тадинський; 29 — Міллеровський; 30 — Цимлянський.
Походження назви
Термін «Донецький вугільний басейн» походить від назви р. Сіверський Донець. Був обґрунтований Є. Ковалевським, який виконав перше системне геологічне дослідження території вугленосних відкладень Донецького кряжа (1827), встановивши тут наявність вугільного басейну.
Історична довідка
Початок заселення Донецького краю пов’язаний із забезпеченням запорозькими козаками другого (поза р. Дніпром) виходу річками Самара — Вовчі Води — Кальміус в Азовське й Чорне моря. Для підтримання цього шляху в басейнах згаданих річок, а також Сіверського Донця й Лугані засновані численні поселення, хутори й зимівники, на місцях яких згодом постала більшість сучасних міст Донеччини й Луганщини. Відкриття й освоєння кам'яного вугілля здійснили у другій половині 17 ст. мешканці східних земель Запорозької Січі. Місцеві жителі вказали державним чиновникам, стимульованим на пошуки царським берг-привілеєм, місця виходу вугільних пластів на поверхню.
Офіційне відкриття датують 1721: управитель Бахмутськими соляними промислами, ландрат (помічник губернатора) Київської губернії М. Вепрейський та комендант Бахмутської фортеці С. Чирков взяли проби кам’яного вугілля в урочищі Скелеватому (тепер — Балка Скелева), що в 25 верстах на південний схід від м. Бахмута, та на р. Біленькій за 50 верст від нього (ймовірно, поблизу с. Городище тепер Перевальського району Луганської області). Зразки вугілля відправили у Берг-колегію (отримані 20.01.1722). Випробування зразків майстрами з Великої Британії засвідчило високу паливну якість.
Перший промисел вугілля організований М. Вепрейським та С. Чирковим 1723 в урочищі Скелеватому [направлено близько 200 осіб робітного люду з Бєлгородської провінції Київської губернії (тепер Бєлгородська область, РФ)]. У травні 1724 на пошуки нових вугільних родовищ та оцінки вже знайдених у 1721 на Луганщині вирушила експедиція Берг-колегії під проводом майстра Г. Ніксона (Велика Британія). Прибуття експедиції у м. Бахмут (грудень, 1724) і бурові дослідження вугільних розробок М. Вепрейського та С. Чиркова підтвердили наявність тут родовищ якісного вугілля промислового значення.
Радянська історіографія декларувала першовідкривачем вугільного Донбасу підканцеляриста Г. Капустіна (1680 — середина 18 ст.; тепер РФ). Однак випробування у Берг-Колегії взятих ним проб «земляного уголья» поблизу м. Воронежа та донських містечок (недалеко від впадіння р. Сіверського Донця в р. Дон) не підтвердило наявності в них паливних якостей. Бурові дослідження майстрами експедиції Г. Ніксона вказаних Г. Капустіним ділянок також не виявили вугілля. Документальні свідчення перебування Г. Капустіна на території Донецького вугільного басейну відсутні, тому немає підстав вважати його причетним до відкриття вугілля на Донбасі.
Більшу частину 18 ст. мали місце локальні розробки вугільних покладів відкритим способом (див. Відкрита розробка). Вугілля використовували на солеварнях та в кузнях.
Промисловий етап освоєння пов’язаний з будівництвом Луганського ливарного заводу (розпочато 1795) та спорудженням 1796 першої вугільної шахти в Лисичому Байраці (тепер м. Лисичанськ). Роботи вели під загальним керівництвом Ч. Гаскойна, видобуток вугілля — під проводом гірничих інженерів Т. Ропера та А. Сміта (обидва — Велика Британія).
1800 розпочала роботу перша доменна піч України, на якій використовували кам’яновугільний кокс. Недостатня якість місцевих залізних руд загальмувала прогрес Луганського заводу. 1806 у м. Лисичанську відкрито перше в Україні гірниче училище — зразкову Штейгерську школу, біля витоків якої стояли сподвижники Ч. Гаскойна (див. Гірничі науки).
Перше наукове геолого-стратиграфічне дослідження Донбасу провів берг-інспектор Луганського заводу Є. Ковалевський, який склав геологічну карту 25 родовищ вугілля і довів існування ознак вугільного басейну (1827). Дослідження запасів донецьких родовищ провів 1837–1839 професор Паризької гірничої школи П. Ле-Пле (1806–1882; Франція), експедиція якого поставила під сумнів значення запасів донецького вугілля. Помилки Ле-Пле виправлені експедицією Р. Мерчисона (1841), який установив загальну закономірність залягання осадових відкладів і довів високий промисловий потенціал вугільних родовищ.
До середини 19 ст. основними добувними районами залишалися Бахмутський та Донецький (колишнє м. Донецьк — тепер смт Слов’яносербськ) повіти, а найпотужнішим центром видобутку — м. Лисичанськ.
Розвитку вуглевидобутку на Донбасі сприяло заснування 1833 Чорноморського морського пароплавства, судна якого потребували вугільного палива. Різке зростання видобувного промислу почалося у другій половині 19 ст. завдяки масштабному будівництву залізниць, значна частина яких перетинала Донецький басейн або була розташована поблизу нього: Козлово–Воронезько–Ростовська (1868–1871), Курсько–Харківсько–Азовська (1869), Харківсько–Миколаївська (1870–1873), Костянтинівська (1872), Лозово–Севастопольська (1873), Ростово–Владикавказька (1875), Фастівська (1876) та Донецька кам’яновугільна (1878). Особливе значення мав маршрут Донбас — Кривий Ріг (1884), що зв’язав найважливіші сировинні регіони України.
Другий чинник — розвиток чорної металургії: Петровський завод, 1858 (поблизу сучасного м. Єнакієвого); чавуноливарний завод у Лисичанську, 1866; завод Дж. Юза в Олександрівці (сучасне м. Донецьк), 1869; Донецько–Юр’ївське металургійне товариство (тепер Алчевський металургійний комбінат), Товариство «Руський Провіданс» (тепер Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча), металургійний завод російсько-бельгійського товариства (тепер — Єнакіївський; усі — 1890-ті).
У цей час виникали сотні малих шахт і окремих підприємств значної потужності та технічної оснащеності: «Товариство Південноросійської кам’яновугільної промисловості» С. Полякова, «Олексіївське Гірничопромислове товариство» та «Південне Гірничопромислове товариство» О. Алчевського.
Систематичне вивчення Донецького басейну проводили геологи брати А. Носов (1830–1889; тепер Україна) і О. Носов (1834–1879; тепер Україна), Л. Лутугін (1864–1915; тепер РФ), Ф. Чернишов (1856–1914; тепер Україна — тепер РФ). У 1920–1930-х Донбас став основним вугледобувним центром колишнього СРСР.
Характеристика
Донецький басейн є найбільшою групою родовищ кам’яного вугілля у Європі. Виділяють 30 вугленосних районів: Петриківський, Новомосковський, Петропавлівський, Південно-Донбаський, Покровський, Донецько-Макіївський, Амвросіївський, Торезько-Сніжнянський; Центральний, Північно-західні окраїни Донбасу; Старобільська площа, Лисичанський; Алмазно-Мар’ївський; Се¬лезнівський, Луганський, Краснодонський; Оріхівський; Боково-Хрустальський; Должансько-Ровенецький; Міуський, Шахтинсько-Несвітаївський; Задонський, Суліно-Садкінський; Гуково-Звєрєвський; Червонодонецький; Каменсько-Гундорівський; Білокалитвенський; Тадинський; Міллерівський; Цимлянський. Із 330-ти пластів і прошарків 130 мають робочу потужність. Загальні запаси — 86,0 млрд т (до глибини 1 800 м); розвідані — 43,0 млрд т. Товщина промислових пластів у межах 0,5–2,0 м (переважно — близько 1 м). На початку 21 ст. розробляли 65 пластів, глибина розробки 35 шахт сягала 1 000–1 300 м.
Основні промислові центри: міста Донецьк, Луганськ, Горлівка, Макіївка, Краматорськ, Алчевськ, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Кадіївка, Павлоград (гірнича промисловість, металургія, енергетика, важке машинобудування, хімічна промисловість тощо).
Геологія і корисні копалини
Геологічна передісторія Донбасу, згідно версії українських геологів В. Коболєва (нар. 1949; тепер Україна) та Ю. Оровецького (1930–2010; Україна), почалася близько 700 млн років тому. У той час на сучасній його території розташовувався пізньопротерозойський рифтогенний палеомагнітний екватор, що представляє планетарний гарячий пояс Землі. Він визначив формування Дніпровського грабена, структура розтягу якого зараз виконана протерозойськими осадами загальною потужністю до 10 км.
Донецький басейн є синклінорієм субширотного простягання, ускладненим складчастими і розривними порушеннями. Його підвалини представлені докембрійськими магматичними і метаморфічними гірськими породами різного складу, перекриті девонськими вапняками з океанічною фауною, глинистими сланцями, пісковиками, конгломератами, вулканічними туфами, іноді порфіритами. Вище лежить потужна товща кам’яновугільних порід, що містить до 330 вугільних пластів і прошарків. Загальна потужність палеозойських та мезозой-кайнозойських вулканогенно-теригенних відкладів сягає 22 км. Головним вугленосним утворенням є теригенно-вугленосна формація, до якої належить потужна товща теригенних, переважно піщано-глинистих порід із прошарками вапняків і вугілля карбонового періоду. Гірські породи в ній переважно складені аргілітами, алевролітами, пісковиками, вапняками і вугіллям, що циклічно перешаровуються. Їхнє накопичення відбувалося в морських, континентальних і перехідних умовах. На значній частині площі басейну кам’яновугільні відклади виходять під четвертинні утворення, на іншій частині вони перекриті відкладами пермі, тріасу, юри, крейди, палеогену і неогену різного складу і генезису: вапняками, мергелями, глинистими і алевролітовими породами, пісковиками і пісками. Вугілля гумусове, автохтонне, за метаморфізмом — від бурого до антрацитів. Присутні всі основні марки вугілля — довгополум’яне (Д), газове (Г), газове жирне (ГЖ), жирне (Ж), коксівне (К), опіснене-спікливе (ОС), пісне (П), слабкоспікливе (СС) і антрацити (А), а також перехідне вугілля від бурого до довгополум’яного.
Петрографічний склад вугілля досить однорідний. Вугілля належить до класу гумітів іноді з сапропелево-гумусовими прошарками (див. Гумус, Сапропель). Вугілля нижнього відділу карбону — спорові дюрено-кларени. На західній і північній околицях басейну розвідані значні запаси найбільш слабометаморфізованого кам’яного і перехідного до бурого вугілля солоного. Вміст сірки у вугіллі 0,7–5,5 %; пересічна зольність 13–15 %; теплотворна здатність 30–36 МДж/кг; середня теплота згоряння товарного робочого палива 21–26 МДж/кг.
Гірничо-геологічні умови складні: 95 % шахт басейну — газові, 70 % — небезпечні за вибухами вугільного пилу, 45 % — небезпечні за газодинамічними явищами, 30 % — небезпечні за самозайманням вугілля.
Із кам’яновугільними відкладами пов’язані значні перспективи видобутку метану (його прогнозні запаси сягають 10 трлн м3) та сланцевого газу (Юзівська площа).
До пісковиків карбону приурочене Микитівське стибій-ртутне родовище, до пермських — родовище кам’яної солі (м. Соледар). Поблизу міст Слов’янська і Лисичанська відомі промислові поклади крейди, в Амвросіївському районі — крейдяні мергелі (цементна сировина). У Волноваському і Кальміуському районах — родовища флюсових вапняків і доломіту. Поблизу м. Часового Яру — родовища вогнетривких глин, кварцового і формовочних пісків. У Волноваському районі є площі, перспективні на технічні алмази, Мазурівське рідкіснометалічне родовище тощо.
Цитата
«Це величезний басейн, заповнений осадами порід другого періоду, … формації й нашарування порід якого в сполученні між собою являють певну систему й поступовість переходу однієї формації в іншу».
Цит. за: Ковалевский Е. Геогностическое обозрение Донецкаго горнаго кряжа. Горный журнал. 1829. Ч. 1,
кн. 1–3. Переклад Г. Гайка.
Література
- Новик Е. О., Пермяков В. В., Коваленко Е. Е. История геологических исследований Донецкого каменноугольного бассейна (1700–1917). Киев : Изд-во АН УССР. 1960. 530 с.
- Темник Ю. А. Столетнее горное гнездо. Луганский завод (1795–1887 гг.). Луганск : Шико, 2004. 530 с.
- Оровецкий Ю. П., Коболев В. П. Горячие пояса Земли. Киев: Наукова думка, 2006. 312 с.
- Булат А. Ф., Звягильский Е. Л., Лукинов В. В. и др. Углепородный массив Донбасса как гетерогенная среда. Киев : Наукова думка, 2008. 411 с.
- Подов В. І., Курило В. С. Історія Донбасу. Луганськ : Луганський національний університет імені Т. Г. Шевченка, 2009. 300 с.
- Довжук І. В. Індустріальний Донбас в історії розвитку економіки Наддніпрянської України (друга половина ХІХ — початок XX ст.). Луганськ : Східноукраїнський національний університет ім. В. Даля, 2009.
- Постаті. Нариси про видатних людей Донбасу. Донецьк : Східний видавничий дім , 2011. 216 с.
- Гайко Г. І., Білецький В. С. Першовідкривачі донецького вугілля / Г. І. Гайко, В. С. Білецький // Схід. 2016. № 2. С. 26–32.
- Гайко Г. І., Білецький В. С. «Вугільна лихоманка» і промисловий розвиток Донецького басейну: витоки, події, творці // Схід. 2016. № 3. С. 51–57.
- Гайко Г. І., Білецький В. С. Нарис історії гірництва в Україні. Київ : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2022. 194 с.
Автори ВУЕ
Покликання на цю статтю: Білецький В. С., Гайко Г. І. Донецький вугільний басейн // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Донецький вугільний басейн (дата звернення: 5.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 28.05.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
