Етапи еволюції зовнішньої політики та дипломатії

Сучасна зовнішня політика й зовнішньополітична служба сформувалися на традиціях і відповідному досвіді Давньої Русі, Галицько-Волинської держави, Війська Запорозького, Української Народної Республіки (УНР), Української Держави, Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), Карпатської України та Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР, до того — УСРР).

Становлення і розвиток

Співробітники місії УНР у США, м. Вашингтон, 1919 р.

Проголошення незалежності України, її легітимізація на всеукраїнському референдумі 01.12.1991 перетворили формальну правосуб’єктність держави в міжнародних відносинах у реальну. В умовах постбіполярної доби після завершення «холодної війни» перед зовнішньою політикою постали нові завдання. Вони були пов’язані з визнанням України міжнародним співтовариством, встановленням дипломатичних відносин, створенням ефективної мережі дипломатичних і консульських представництв, розбудовою комплексних двосторонніх відносин з іншими країнами, набуттям членства в міжнародних організаціях і подальшою там діяльністю.

Загалом в історії незалежної України можна виокремити такі етапи еволюції зовнішньої політики й дипломатії: унезалежнення і конституціоналізм (середина 1990 — середина 1996), багатовекторність (середина 1996 — кінець 2013), європейський, євроатлантичний курс (від початку 2014). Її принципи й засади, напрями зовнішньополітичної діяльності зафіксовано в таких документах:

• Декларація про державний суверенітет України (16.07.1990);
• Акт проголошення незалежності України (24.08.1991);
• Конституція України (28.06.1996, зі змінами);
• Постанова Верховної Ради України «Про Основні напрями зовнішньої політики України» (02.07.1993; втратила чинність у 2010);
• Послання Президента України до Верховної Ради України «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002–2011 роки» (30.04.2002);
• Закон України «Про основи національної безпеки України» (19.06.2003, зі змінами; втратив чинність у 2018);
• Закон України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» (18.03.2004, зі змінами);
• Закон України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» (01.07.2010, зі змінами);
• Закон України «Про дипломатичну службу» (07.06.2018, зі змінами);
• Закон України «Про національну безпеку України» (21.06.2018, зі змінами);
• рішення Ради національної безпеки і оборони України «Про Стратегію національної безпеки України» (введено в дію Указом Президента України від 14.09.2020) тощо.

Будівля Міністерства закордонних справ України

Окрім того, у червні 2021 Кабінет Міністрів України погодив проект Стратегії зовнішньополітичної діяльності України, її затвердження планується до 24.08.2021. Окреслено, зокрема, такі цілі: відновлення миру й територіальної цілісності, формування безпечного середовища дипломатичними засобами, формування та просування позитивного іміджу України, підтримка українців за кордоном та інші.

За статтею 106 Конституції України, керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави здійснює Президент України. Він представляє державу в міжнародних відносинах, веде переговори та укладає міжнародні договори України, приймає рішення про визнання іноземних держав, призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях, приймає вірчі грамоти дипломатичних представників іноземних держав. Відповідно до чинного Положення про Міністерство закордонних справ України (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 30.03.2016, зі змінами), головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері зовнішніх зносин, є Міністерство закордонних справ України. Серед його основних завдань — реалізація зовнішньополітичного курсу України; захист прав та інтересів громадян України за кордоном; участь у формуванні та реалізації державної політики щодо інтеграції України в європейський простір, набуття членства в Європейському Союзі та ООН тощо.

Серед перших зовнішньополітичних заяв України — невизнання війни як засобу розв’язання міждержавних проблем, прагнення до нейтралітету, відсутність територіальних претензій до інших держав та інше. З погляду концептуального оформлення зовнішньополітичного курсу України та формування її позитивного іміджу на міжнародній арені вагомими були прийняття Постанови Верховної Ради України «Про Основні напрями зовнішньої політики України», побудова відносин із Європейським Союзом на принципах інтеграції, особливе партнерство з НАТО, ядерне роззброєння впродовж 1992–1996 тощо.

Цитата

«З огляду на своє геополітичне становище, історичний досвід, культурні традиції, багаті природні ресурси, потужний економічний, науково-технічний та інтелектуальний потенціал Україна може і повинна стати впливовою світовою державою, здатною виконувати значну роль в забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі».

 (Витяг з документу: Постанова Верховної Ради України «Про Основні напрями зовнішньої політики України» (02.07.1993 р.).

Так, було визначено стратегічну спрямованість, засади, принципи й першочергові завдання зовнішньої політики. Сформульовано основні групи національних інтересів України у сфері міжнародних відносин: стратегічні та геополітичні (забезпечення національної безпеки України, захист її політичної незалежності), економічні (інтегрування економіки України у світове господарство), регіональні, субрегіональні, локальні (забезпечення специфічних потреб внутрішнього розвитку України). Пріоритетними стратегічними напрямами у сфері двосторонніх відносин вказано розвиток політичних, економічних, науково-технічних, культурних та інших стосунків із прикордонними, західними й географічно близькими державами, а також державами Азії, Азійсько-Тихоокеанського регіону, Африки й Латинської Америки. Посланням Президента України 2002 була окреслена зовнішньоекономічна стратегія держави, а саме — практичні кроки до європейської та євроатлантичної інтеграцій, оптимізація економічних відносин із Російською Федерацією, співпраця з іншими країнами.

Основними напрямами державної політики з питань національної безпеки у сфері зовнішньої політики в різний час (Закон України «Про основи національної безпеки»; 2003–2018) визначалися: створення сприятливих зовнішньополітичних умов для прогресивного економічного й соціального розвитку України, запобігання втручанню у внутрішні справи, сприяння усуненню конфліктів (насамперед у суміжних регіонах), забезпечення повноправної участі в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки, поглиблення співпраці з ООН, участь у міжнародних операціях із підтримання миру й безпеки та інше.

На характер сучасної зовнішньої політики України безпосередньо чи опосередковано впливають глобальні та регіональні події і процеси. Загальним негативним чинником є висхідна турбулентність і непрогнозованість, гостра конфліктність, у т. ч. між провідними світовими гравцями (США, Китай, Росія). З іншого боку, пандемія COVID-19 суттєво змінила світовій порядок денний, викликала масштабну економічну кризу, що безпосередньо торкнулося України.

Небезпечною є ситуаційна активізація «заморожених» конфліктів на пострадянському просторі. Завершення «гарячої фази» швидкоплинної війни Вірменії та Азербайджану в Нагірному Карабасі залишило регіон потенційно вибухонебезпечним. Змінилася ситуація в Молдові: з перемогою на виборах проєвропейського політика М. Санду (2020), намітилося «перезавантаження» контактів України з Молдовою. Водночас актуалізується складна проблема Придністров’я, де Україна є стороною переговорного процесу.

Події в сусідніх країнах безпосередньо торкаються інтересів України, насамперед у сфері безпеки. Перманентною є конфліктність з Угорщиною довкола українського Закону «Про освіту» (2017). Українська сторона зробила ряд кроків для врегулювання ситуації, проте спалахи конфліктів тривають (це негативно позначається на розвитку партнерства Україна — НАТО).

Станом на 2021 зовнішньополітична діяльність спрямована насамперед на забезпечення незалежності й державного суверенітету, відновлення територіальної цілісності України, а стратегічним курсом держави є набуття повноправного членства в Європейському Союзі та НАТО. Законом України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» визначено такі принципи зовнішньої політики: суверенна рівність держав, повага до територіальної цілісності іноземних держав і непорушності державних кордонів, вирішення міжнародних спорів мирними засобами, взаємовигідне співробітництво між державами, сумлінне виконання міжнародних зобов’язань та інші. Серед чинних засад — використання міжнародного потенціалу для зміцнення і розвитку України; утвердження провідного місця України в системі міжнародних відносин, зміцнення міжнародного авторитету; сприяння міжнародному миру й безпеці у світі; підтримка інтеграції України у світовий інформаційний простір тощо.

Міжнародне визнання і встановлення дипломатичних відносин

Незалежну й суверенну Україну першою серед міжнародного співтовариства офіційно визнала Республіка Польща, другою — Канада (обидві — 02.12.1992). Дипломатичні відносини започатковані 08.01.1992 і 27.01.1992 відповідно.

Після Всеукраїнського референдуму 03.12.1991 було підписано протокол про встановлення міжнародних відносин між Україною та Угорською Республікою і 06.12.1991 — Договір про основи добросусідства та співробітництва між Україною і Угорською Республікою; так за незалежності України розпочалася двостороння дипломатія. З Угорською Республікою пов’язано відкриття перших дипломатичних представництв — як посольства Угорської Республіки в Україні, так і України в Угорській Республіці.

04.12.1991 Україну як незалежну державу визнали Литовська Республіка й Латвійська Республіка, 05.12.1991 — Російська Федерація, Республіка Болгарія, Республіка Хорватія, Аргентинська Республіка й Багатонаціональна Держава Болівія. Далі, зокрема, незалежність визнали США — 25.12.1991, Федеративна Республіка Німеччина — 26.12.1991, Французька Республіка — 27.12.1991, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії — 31.12.1991. У лютому 1992 уперше в історії незалежної України посол іноземної держави (Федеративна Республіка Німеччина) вручив вірчі грамоти Президенту України.

Станом на 2021 Україну як суверенну незалежну державу визнали понад 180 країн, практично з усіма встановлено дипломатичні відносини; за бюджетною програмою Міністерства закордонних справ України, у 87 державах забезпечено дипломатичну присутність України, у 110 державах — дипломатичну й консульську присутність за зонами відповідальності. Кількість закордонних дипломатичних установ України зростає. Відповідно до Стратегії національної безпеки України (2020), у пріоритеті є всебічне співробітництво зі США, Сполученим Королівством Великої Британії та Північної Ірландії, Канадою, Федеративною Республікою Німеччина, Французькою Республікою. Від 2021 Україна може створювати фактично дистанційні посольства з резиденцією в м. Києві.

Посольство США в Україні, адміністративна будівля

Окрім того, в Україні акредитовано 77 дипломатичних представництв держав усього світу, 19 представництв міжнародних організацій, Представництво Європейського Союзу, Секретаріат Організації за демократію та економічний розвиток — ГУАМ, міжурядова організація. Діють дві моніторингові та одна консультативна місія. Є низка консульських установ.

Багатовекторність зовнішньої політики

На етапі становлення державності й оформлення зовнішньополітичного курсу України активно розвивалася концепція багатовекторності. Йшлося про розвиток та підтримку рівноправних і взаємовигідних відносин із різними учасниками міжнародного співтовариства відповідно до національних інтересів, що знайшло відповідне оприсутнення в Конституції України.

Постановою Верховної Ради України «Про Основні напрями зовнішньої політики України» проголошена гнучка і збалансована зовнішня політика за такими напрямами: розширення участі в європейському регіональному співробітництві, співробітництво в межах Співдружності Незалежних Держав (СНД), членство в ООН та інших універсальних міжнародних організаціях. Було підкреслено, що намір стати нейтральною та позаблоковою державою не може вважатися перешкодою для повномасштабної участі в загальноєвропейській структурі безпеки. Тож друга половина 1990-х і перше десятиліття 2000-х характеризуються прийняттям низки основоположних документів, які декларували європейські та євроатлантичні інтеграційні орієнтири України, а також забезпеченням двостороннього й багатостороннього співробітництва тощо. Україна розбудовувала відносини із західними державами (членами Європейського Союзу, НАТО і США), прикордонними (зокрема Російською Федерацією як особливим партнером) та іншими. Попри подальшу зорієнтованість України на європейську інтеграцію, вона намагалася зберегти стратегічне партнерство з Російською Федерацією та СНД, йшлося також про розвиток євразійського вектора зовнішньої політики. З перемогою на президентських виборах В. Ющенка активізувався європейський, євроатлантичний курс. Пожвавилися також відносини зі США.

Уточнення зовнішньополітичних пріоритетів відбулося після 2010 Оновлена версія багатовекторності ґрунтувалася на кількох основоположних принципах. У Законі України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» йшлося про дотримання політики позаблоковості та водночас про пріоритетність участі у розвитку європейської системи колективної безпеки, продовження конструктивного партнерства з НАТО, іншими військово-політичними блоками з усіх питань, що становлять взаємний інтерес. Проголошувалося також забезпечення інтеграції України в європейський простір із метою набуття членства в Європейському Союзі. Разом із тим у посланні 2010 В. Янукович наголосив, що Російська Федерація також є одним із ключових партнерів. З нею було відновлено формулу стратегічного партнерства, фактично почалося зближення зі спробами інтегрувати Україну в євразійські геополітичні проекти.

Головним було забезпечення національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного та взаємовигідного співробітництва із суб’єктами міжнародного співтовариства відповідно до чинних засад і норм права. Підтримка розвитку торговельно-економічного, науково-технічного та інвестиційного співробітництва з іншими державами на засадах взаємної вигоди, забезпечення інтеграції економіки України у світову економічну систему, підтримка її інтеграції у світовий інформаційний простір також вважалися основними засадами. Так, держава здійснювала відкриту зовнішню політику, прагнула співробітництва з усіма зацікавленими партнерами, уникаючи залежності від окремих країн, їх груп чи міжнародних структур.

Загалом Україна виходила з реалій та суперечностей свого геополітичного становища в координатах Європейський Союз — Україна — Російська Федерація. За таких умов вона намагалася розвивати взаємовигідні стабільні відносини з усіма сторонами. Від 2014 домінантним остаточно став курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію.

Відносини Україна — СНД

Розпад Радянського Союзу та утворення у грудні 1991 СНД були початком перебігу складних інтеграційних і дезінтеграційних процесів. Україна є засновником СНД, але не була стороною співдружності. Як одна з країн-засновниць, Україна задекларувала й розвивала партнерське співробітництво з державами СНД на основі Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав (08.12.1991) та Протоколу до неї (21.12.1991). Він є невід’ємною частиною Угоди з урахуванням застережень, висловлених Верховною Радою України за час ратифікації та Заяви Верховної Ради України від 20.12.1991 з приводу укладення Україною Угоди про Співдружність Незалежних Держав. Серед застережень

• заперечення перетворення СНД на державне утворення зі своїми органами влади й управління;
• заперечення надання СНД статусу суб’єкта міжнародного права;
• недоторканність державного кордону;
• право України припинити участь в Угоді або окремих її статтях та інше.

Однак інтеграційний процес у межах СНД мав суперечливий характер.

Леонід Кравчук (ліворуч), Станіслав Шушкевич (центр) та Борис Єльцин (другий праворуч) після підписання угоди про створення Співдружності Незалежних Держав у Біловезькій пущі, 08.12.1991 р.

З ініціативи України в 1992 було підписано Декларацію про незастосування сили або погрози силою у взаємовідносинах між державами — учасницями Співдружності Незалежних Держав. 22.01.1993 на засіданні Ради глав держав у м. Мінську було затверджено Статут Співдружності, який Україна не підписала, а тому не отримала статус держави — члена СНД.

Ставлення України до СНД у своєму розвитку еволюціонувало. На початковому етапі незалежності українська сторона вбачала в Співдружності лише форму «цивілізованого розлучення», а з часом почала розглядати СНД як міжнародний переговорний механізм, здатний зближувати позиції, збалансовувати інтереси, шукати компроміси, узгоджувати принципи господарської діяльності.

Загалом Україна не долучилася до низки основоположних договорів, що регулюють військово-політичне і прикордонне співробітництво; надавала перевагу співпраці в гуманітарній, міжнародно-правовій, економічній, екологічній галузях. Офіційно СНД розглядалась як міжнародний механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, що доповнює процес формування нових повномасштабних двосторонніх відносин між країнами-учасницями і має на меті сприяти розв’язанню проблем після розпаду СРСР. Окрім того, зазначалося, що Україна уникатиме участі в інституціоналізації форм міждержавного співробітництва в межах СНД.

У серпні 2008 (після виходу Грузії з СНД) у Верховній Раді України було зареєстровано проект Закону України «Про денонсацію Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав». Водночас у 2010 помітно активізувалися інтеграційні процеси в межах СНД: у практичну площину перейшла реалізація планів щодо створення Єдиного економічного простору (ЄЕП), задекларованих у 2003. Російська Федерація, Казахстан та Білорусь підписали 09.12.2010 усі необхідні 17 документів, що стосувалися створення Єдиного економічного простору. Нові реалії посилили намагання Росії переконати Україну в доцільності та необхідності її входження до ЄЕП. Зокрема, у 2011 було прискорено розроблення нової довгострокової комплексної Програми економічного співробітництва між Україною та Російською Федерацією, націленої на поглиблення інтеграційних процесів у сфері економіки, удосконалення торговельного режиму, розширення міжгалузевого співробітництва в ракетно-космічній галузі, авіа- та суднобудуванні, ядерній енергетиці, нафтогазовій сфері тощо.

Після 2014 Україна мінімізувала участь у СНД, припинила сплату внесків, взяла курс на вихід з СНД. Указом Президента України П. Порошенка від 2018 уведено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України «Про припинення дії для України окремих міжнародних договорів, укладених у рамках Співдружності Незалежних Держав».

У лютому 2021 вийшов Указ Президента України В. Зеленського «Про вихід України з міжнародних договорів, укладених у рамках Співдружності Незалежних Держав». Відповідно до документу, Україна виходить з «Угоди про цивільну авіацію та про використання повітряного простору», яку 25.12.1991 у м. Мінську підписали Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан та Україна. Крім того, згідно з указом Глави держави, Україна виходить з «Угоди про використання повітряного простору», підписаної 15.05.1992 в м. Ташкенті. Цим документом уряди Азербайджану, Росії, Білорусі, Таджикистану, Вірменії, Туркменістану, Казахстану, Узбекистану, Киргизстану, Молдови та України домовилися, зокрема, про те, що держави-учасниці надаватимуть повітряний простір над своєю територією для здійснення діяльності Об’єднаних Збройних Сил Співдружності та не чинитимуть дій, що призводять до порушення або ускладнення їхнього нормального функціонування.

23.06.2021 ухвалено рішення Кабінету Міністрів України щодо денонсації Угоди про співробітництво в галузі туризму, укладеної 23.12.2993 в м.Ашгабаді (Туркменістан). Зазначалось, що рішення про денонсацію ухвалено через збройну агресію РФ, яка є стороною в цих угодах. Співпраця в туризмі з іншими країнами, які є сторонами цих угод, забезпечується двосторонніми нормативними актами.

Станом на 2021 Україна продовжує виходити з угод СНД.

Відносини Україна — Російська Федерація

14.02.1992 між державами були встановлені дипломатичні відносини. На початку 1990-х між ними виникла напруженість через суперечки щодо підпорядкування Чорноморського флоту і статусу Криму й м. Севастополя (Верховна Рада Російської Федерації ухвалила, що постанова «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР» не має юридичної сили з моменту прийняття, потім також оголосила про російський федеральний статус м. Севастополя тощо). Врешті 1997 підписано Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, яким закріплено принцип стратегічного партнерства і співробітництва, повагу до територіальної цілісності, підтверджено непорушність кордонів. Того ж року відбулося підписання Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України.

Російська Федерація була одним із підписантів Меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994. Вона разом зі США, Сполученим Королівством Великої Британії та Північної Ірландії зобов’язувалася утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України.

Постановою Верховної Ради України «Про Основні напрями зовнішньої політики» домінантою двосторонніх відносин із сусідами першого порядку визнавалися українсько-російські відносини, що мали розвиватися в річищі добросусідства, взаємоповаги й партнерства. Україна мала намір стати мостом між Російською Федерацією і країнами Центрально-Східної Європи. Поступово посилювалося наукове, науково-технічне й економічне співробітництво між державами. Російська Федерація була однією з основних країн-інвесторів і значним торговельним партнером України.

У 2003 стався конфлікт навколо о. Тузла, що належить до Автономної Республіки Крим. До конфронтації призвело спорудження Російською Федерацією дамби в Керченській протоці. Після цього укладено Договір між Україною та Російською Федерацією про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки. У ньому було визначено, що Азовське море й Керченська протока історично є внутрішніми водами і України, і Російської Федерації. У 2004 набув чинності Договір між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон.

Розслідування місця катастрофи пасажирського літака авіакомпанії «Малайзійські авіалінії» голландськими та австралійськими поліцейськими, 3 серпня 2014 р.

Формальне підписання Угоди про формування Єдиного економічного простору не зняло напруги у відносинах між державами. У 2004 Україна ратифікувала її з таким застереженням: «Україна братиме участь у формуванні та функціонуванні Єдиного економічного простору в межах, що відповідають Конституції України». Чергове напруження спостерігалося після подій Помаранчевої революції та президентських виборів: газові (2005–2006, 2008–2009, щодо постачання і транзиту газу), торговельні війни (обмеження щодо ввозу українських труб, металу, синтетичних волокон, цукру та іншого). Водночас активізувалася протидія загальноєвропейському і євроатлантичному інтеграційним курсам України, загострення мовного й релігійного питань в інформаційному полі України тощо.

21.04.2010 відбулося підписання Угоди між Україною та Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України. Відповідно, термін продовжувався до 2042. Оплата за базування флоту складалася зі щорічних платежів у 100 млн доларів США й додаткових коштів за рахунок зниження ціни на газ, встановленої чинним контрактом. Це посилило військову присутність Російської Федерації в Україні та не зняло напруги у двосторонніх відносинах. У 2013 розпочалася фактична торговельна блокада України. Так, ситуація загострилася через незадоволення українським курсом на європейську інтеграцію. За таких умов російська дипломатія зосередилася на унеможливленні дистанціювання України шляхом її інтеграції в євразійські геополітичні проекти. Україна намагалася балансувати між Російською Федерацією та Європейським Союзом. В. Янукович запропонував створити консультативний орган «Україна — ЄС — Митний союз», але Російська Федерація ініціювала врегулювання торговельно-економічних відносин у двосторонньому форматі. Згодом відбулися неформальні зустрічі президентів В. Януковича й В. Путіна. 21.11.2013 Кабінет Міністрів України призупинив підготовку до укладення Угоди про асоціацію. Водночас ішлося про відновлення активного діалогу з Російською Федерацією, іншими країнами Митного союзу й державами — членами СНД щодо пожвавлення торговельно-економічних зв’язків.

20.02.2014 розпочалася збройна агресія Російської Федерації проти України — тоді було встановлено порушення її Збройними Силами порядку перетину державного кордону України. Тимчасова окупація територій України, розв’язана Російською Федерацією проти України гібридна війна були виявами грубого порушення як двосторонніх українсько-російських договорів і угод, так і фундаментальних норм і принципів міжнародного права. Це набуло глобального масштабу після збиття російським зенітно-ракетним комплексом пасажирського літака авіакомпанії «Малайзійські авіалінії» над окупованою територією Донецької області.

Розслідування місця катастрофи пасажирського літака авіакомпанії «Малайзійські авіалінії» голландськими та австралійськими поліцейськими, 3 серпня 2014 р.

У січні 2017 Україна подала позов до Міжнародного суду ООН із метою притягнення Російської Федерації до відповідальності за вчинення актів тероризму й дискримінації упродовж її незаконної агресії проти України. З-поміж переліченого — збиття пасажирського літака авіакомпанії «Малайзійські авіалінії», обстріли житлових районів міст Маріуполя та Краматорська, знищення цивільного пасажирського автобуса неподалік від м. Волновахи, смертоносний вибух під час мирного зібрання в м. Харкові.

У 2021 відбулося загострення безпекової ситуації на тимчасово окупованих територіях, закриття частини акваторій Чорного моря в напрямку Керченської протоки, спостерігалася концентрація військ Російської Федерації біля кордонів України. Верховна Рада України ухвалила заяву щодо ескалації російсько-українського збройного конфлікту. Було ініційовано спеціальне засідання Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) з приводу нарощування російських військ.

У 2015 Верховна Рада України визнала Російську Федерацію державою-агресором. Згодом з’явилася Постанова Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України "Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків"». Розпочався перегляд усієї договірно-правової бази та згортання відносин. У 2018 було прийнято постанову «Про комплекс невідкладних заходів щодо практичної реалізації міжнародно-правової відповідальності Російської Федерації за збройну агресію проти України». Наступного року було припинено дію Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. Попри напруження, станом на 2021 дипломатичні відносини залишаються чинними, зокрема в гуманітраній сфері.

Протидія агресії Російської Федерації: дипломатичний вимір

Водночас Україна здійснювала кроки на відновлення статус-кво мирним шляхом, зокрема за допомогою переговорів. Перша спроба дипломатичного врегулювання конфлікту була здійснена 17.04.2014 за чотиристоронніх переговорів керівників зовнішньополітичних відомств у форматі Україна — Європейський Союз — США — Російська Федерація. Було ухвалено спільну заяву, яка зобов’язувала учасників утриматися від будь-яких форм насильства, залякування або провокаційних дій. Проте відсутність чітких формулювань дала змогу кожній стороні по-своєму інтерпретувати домовленості, що не сприяло деескалації конфлікту. Російська Федерація використала це для заперечення своєї причетності, а також подальшого силового тиску на Україну тощо. Сам формат і участь США та Європейського Союзу засвідчили значущість припинення російської агресії проти України й відновлення статус-кво.

Восени 2014 відбувся перехід до мінського формату. Усунення з переговорів США та Європейського Союзу забезпечило домінування Російської Федерації в переговорному процесі, а участь представників тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей дала їй змогу позиціонувати себе як посередника й гаранта виконання зобов’язань. Тоді 05.09.2014 було прийнято Протокол за результатами консультацій Тристоронньої контактної групи (Україна, Російська Федерація, ОБСЄ), йшлося про негайне двостороннє припинення застосування зброї, виведення незаконних збройних формувань, військової техніки, бойовиків і найманців із території України тощо. Пізніше 19.02.2014 підписали Меморандум про виконання положень протоколу.

Зустріч Президента України Володимира Зеленського із членами української делегації Тристоронньої контактної групи з мирного врегулювання ситуації на Донбасі

Після загострення ситуації на тимчасово окупованій території мінський переговорний процес було включено в нормандський формат. Перша зустріч лідерів Федеративної Республіки Німеччина, Французької Республіки, України та Російської Федерації відбулася ще 06.06.2014. Загалом упродовж 2014–2016 відбулося п’ять зустрічей, зокрема за участі Президента України П. Порошенка. На початку 2015 учасники Тристоронньої контактної групи підписали Комплекс заходів щодо виконання Мінських угод. Передбачалося негайне і всеосяжне припинення вогню в окремих районах Донецької та Луганської областей України, відведення обома сторонами всіх важких озброєнь тощо. Лідери України, Федеративної Республіки Німеччина, Французької Республіки та Російської Федерації ухвалили декларацію на підтримку цього документа. В останніх двох зустрічах (2019 у м. Парижі, 2020 в онлайн-режимі) взяв участь Президент України В. Зеленський. Загальними узгодженими висновками Паризького саміту в Нормандському форматі 09.12.2019 передбачено, зокрема, інкорпорувати «формулу Штайнмаєра» в українське законодавство згідно з узгодженою версією. Україна чітко окреслила так звані червоні лінії: неможливість федералізації України; неможливість вчиняти будь-який вплив на вектор руху й розвитку України; неможливість компромісів через поступки територіями в межах міжнародно визначених кордонів. У Спільній заяві Саміту Україна — Європейський Союз 2020 було підтверджено підтримку зусиль нормандського формату, ОБСЄ, Тристоронньої контактної групи та Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ тощо. Утім, попри всі домовленості, періодично фіксують обстріли українських позицій та інші порушення Мінських угод. Наразі, відповідно до заяв В. Зеленського, є потреба розширити нормандський формат, оновити мінський переговорний процес тощо.

Міжнародна спільнота підтримує Україну, не визнає «референдум» про статус Криму та його результати, засуджує російську збройну агресію. У 2014 держави — учасниці ОБСЄ вирішили направити в Україну Спеціальну моніторингову місію ОБСЄ, яка має збирати дані, інформувати про безпекову ситуацію. Територіальну цілісність України в її міжнародно визнаних кордонах підтверджено резолюцією Генеральної Асамблеї ООН № 68/262 від 27.03.2014. Європейський парламент ухвалив у квітні 2014 резолюцію, у якій засудив дестабілізацію та провокації у східних і південних регіонах, підтримав територіальну цілісність і суверенітет України. Парламентська асамблея Ради Європи також схвалила низку відповідних резолюцій і рекомендацій. Своєю чергою Парламентська асамблея НАТО прийняла декларацію на підтримку України. На Уельському саміті НАТО (вересень, 2014) держави-члени у спільній декларації назвали агресію Російської Федерації проти України переломним моментом у євроатлантичній безпеці. Вони засудили ескалацію подій та незаконне російське військове втручання в Україну, вимагали вивести війська з України та її кордонів, припинити незаконну окупацію Криму тощо. Члени НАТО заявили, що розглядають незалежну суверенну Україну як ключ до забезпечення євроатлантичної безпеки та будуть спільно підтримувати її суверенітет і територіальну цілісність. Відповідні заяви лунають також від інших міжнародних організацій, союзів, інституцій та окремих держав. Важливим складником реакції світу на дії Російської Федерації також є різні обмежувальні заходи. США, держави — члени Європейського Союзу тощо з 2014 розпочали запровадження санкцій проти неї.

Україна розгорнула послідовну діяльність, спрямовану на відновлення державного суверенітету й залучення для цього потенціалу провідних країн світу, міжнародних організацій — передовсім ООН і ОБСЄ. У січні 2015 прийнято Постанову Верховної Ради України «Про Звернення Верховної Ради України до Організації Об’єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором».

Гібридна російська агресія проти України залишається головною загрозою національній безпеці, проблемою внутрішньої та зовнішньої політики. Консолідація міжнародної підтримки є одним із ключових завдань. Україна наголошує на пріоритетності політико-дипломатичних засобів із вирішення збройного конфлікту, розв’язаного Російською Федерацією.

Відносини Україна — Європейський Союз

Започаткування відносин відбулося у грудні 1991, коли Міністр закордонних справ Нідерландів офіційно визнав незалежність України у своєму листі від імені Європейського Союзу. Намір розбудовувати відносини із союзом був уперше проголошений у Постанові Верховної Ради України «Про Основні напрями зовнішньої політики України» (від 02.07.1993 № 3360-XІІ).

Цитата

«З метою підтримання стабільних відносин з Європейськими Співтовариствами Україна підпише Угоду про партнерство і співробітництво, реалізація якої стане першим етапом просування до асоційованого, а згодом – до повного її членства у цій організації»

 (Витяг з документу: Постанова Верховної Ради України «Про Основні напрями зовнішньої політики України» (02.07.1993).

1993 Україна оголосила про регіональне співробітництво в Європі, розбудову відносин із країнами Західної Європи, що стало би основою для розширення участі України в європейських структурах і подальшого інтегрування до світового економічного простору. Ішлося також про намір стати повноправним членом Ради Європи, а також перспективну мету зовнішньої політики — членство в Європейських Співтовариствах, інших західноєвропейських або загальноєвропейських структурах (за умови, що це не шкодитиме національним інтересам).

1998 стратегічний курс України на європейську інтеграцію був підтверджений та розвинутий у Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу. У 2000 прийнято Програму інтеграції України до Європейського Союзу. До цього моменту Україна вже наладила двостороннє співробітництво з державами — членами Європейського Союзу й започаткувала відповідні політичні діалоги. У березні 2001 Президент України Л. Кучма направив Послання до Верховної Ради України зі спеціальною доповіддю «Україна і Європейський Союз», де перспективи економічної та соціальної політики визначалися у вимірі входження України до структур Європейського Союзу. Загалом регулярний двосторонній політичний діалог почався в 1994 із підписанням на 10 років Угоди про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами (чинна з 1998). За кілька років відбувся перший Саміт Україна — Європейський Союз, де було підтверджено європейський вибір держави. Усього станом на 2021 відбулася 21 така зустріч, вони проходять за участю Президента України, Президента Європейської Ради та Президента Європейської Комісії.

У березні 2007 розпочалися переговори між Україною і Європейським Союзом щодо нової посиленої угоди. Завдяки наполяганням української сторони її назвали Угодою про асоціацію, що відповідало справжньому змісту. Вона мала також включати розділ про створення поглибленої та всеохопної зони вільної торгівлі, переговори щодо якої розпочалися у 2008. Наслідком дискусії стало компромісне рішення, оформлене польсько-шведською ініціативою «Східне партнерство» для країн Східної Європи: України, Республіки Молдова, Республіки Білорусь, Грузії, Республіки Вірменія та Азербайджанської Республіки. Основною її метою є створення необхідних умов для прискорення політичного об’єднання та подальшої економічної інтеграції між Європейським Союзом і зацікавленими країнами-партнерами. У травні 2008 це представили члени Ради Європейського Союзу із загальних питань та зовнішніх відносин. Урочисте відкриття «Східного партнерства» Європейським Союзом відбулося в м. Празі 07.05.2009. Перша зустріч міністрів закордонних справ у його рамках пройшла 08.12.2009 у м. Брюсселі. Відтоді раз на два роки проводяться саміти за участю глав держав і урядів держав — членів Європейського Союзу та країн-партнерів.

2010 у Законі України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» було підтверджено, що забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір із метою набуття членства в Європейському Союзі є однією з головних засад зовнішньої політики. Загалом упродовж 2007–2012 відбувся 21 раунд переговорів щодо підготовки Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, останній відбувся наприкінці 2011. Глави переговорних делегацій парафували її 30.03.2012 у м. Брюсселі. На черговому саміті Україна — Європейський Союз у м. Києві 25.02.2013 лідери з обох сторін підтвердили свою готовність до підписання. Воно мало статися наприкінці листопада того ж року на Вільнюському саміті.

Ключову роль у цьому вбачали в необхідності лібералізації суспільно-політичного життя в Україні. Особливе занепокоєння Європейського Союзу в цьому контексті полягло в ув’язненні колишніх високопосадовців (зокрема Ю. Тимошенко й В. Луценка). Водночас складність геополітичного становища України загострилася і була зумовлена насамперед тим, що її територія перетворилася у своєрідний спільний простір зовнішньої безпеки й геополітичної конкуренції між Російською Федерацією і Європейським Союзом.

21.11.2013 Кабінет Міністрів України ухвалив розпорядження «Питання укладання Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їх державами-членами, з іншої сторони», що передбачало призупинення процесу підготовки до укладання Угоди про асоціацію. Її непідписання завдало серйозного удару міжнародному іміджу України, ослабило позиції «Східного партнерства» та загалом суперечило стратегічному курсу. Це відтермінування призвело до соціально-політичного вибуху в Україні — Євромайдану й Революції гідності.

Саміт Україна — Європейський Союз у м. Брюсселі, 06.10.2020 р.

Масштабні зміни, що відбулися після 2013–2014, уможливили повернення до європейської інтеграції. 21.03.2014 було підписано політичну частину Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, а також Заключний акт Позачергового саміту, 27.06.2014 — економічну частину. 16.09.2014 її одночасно ратифікували Верховна Рада України та Європейський парламент. Завершення всіх необхідних внутрішніх процедур дало змогу розпочати з 01.11.2014 тимчасове застосування значної частини Угоди про асоціацію до завершення процесу ратифікації всіма державами — членами Європейського Союзу. 01.09.2017 вона набула чинності в повному обсязі. Того ж року почав діяти безвізовий режим між Україною та Європейським Союзом. Водночас Україна певною мірою була розчарована результатами саміту «Східного партнерства» 24.11.2017, зокрема через обмеження перспектив євроінтеграції. На Саміті Україна — Європейський Союз, який відбувся 2020, сторони домовилися здійснити наступного року всебічний огляд досягнення цілей Угоди тощо. Окрім того, було підтверджено відданість зміцненню політичної асоціації та економічної інтеграції тощо. На початку 2021 відбулося сьоме засідання Ради асоціації між Україною та Європейським Союзом. Зокрема, погоджено посилення економічної інтеграції та регуляторного зближення у сферах цифрової економіки, спрощення торгівлі, митного співробітництва, юстиції та внутрішніх справ у межах Угоди про асоціацію. У червні 2021 Рада Європейського Союзу дала згоду на підписання Угоди про спільний авіаційний простір.

Незворотність європейського курсу закріплена в Конституції України. Розбудова відносин триває. Так, держава поступово готується подати заявку до вступу до Європейського Союзу. Станом на 2021 це юридично зобов’язалися підтримати Литовська Республіка, Республіка Польща, Латвійська Республіка.

Таблиця. Етапи підписання Угоди про асоціацію

Етап 1	Етап 2
21.03.2014 р. — Преамбула, Стаття 1, Розділи І «Загальні принципи», ІІ «Політичний діалог та реформи, політична асоціація, співробітництво та конвергенція у сфері зовнішньої та безпекової політики», VII «Інституційні, загальні та прикінцеві положення»	27.06.2014 р. — Розділи III «Юстиція, свобода та безпека», IV «Торгівля і питання, пов’язані з торгівлею», V «Економічне та галузеве співробітництво» та VI «Фінансове співробітництво та положення щодо боротьби із шахрайством»

Відносини Україна — НАТО

У правовому вимірі курс на євроатлантичну інтеграцію був закладений ще в Постанові Верховної Ради України «Про основні засади зовнішньої політики України» від 02.07.1993. Утім, ще раніше, а саме 1992, Україна приєдналася до Ради північноатлантичного співробітництва (з 1997 — Рада Євроатлантичного партнерства). Постійна делегація Верховної Ради України з 1992 є асоційованим членом Парламентської асамблеї НАТО.

На початку лютого 1994 Україна першою з країн СНД підписала Рамковий документ ініційованої НАТО Програми «Партнерство заради миру». Започатковано формат співпраці за формулою «16+1» (члени НАТО й Україна).

Взаємини базувалися на засадах Хартії про особливе партнерство. Її підписали в м. Мадриді 09.07.1997 Президент України Л. Кучма, Генеральний секретар НАТО Х. Солана та лідери 16 країн — членів НАТО. Було домовлено про періодичне проведення зустрічей та зафіксовано зобов’язання сторін розвивати особливе й ефективне партнерство, що сприятиме забезпеченню більшої стабільності та спільних демократичних цінностей у Центрально-Східній Європі тощо. Хартією передбачалось створення спеціального органу — Комісії Україна — НАТО (створено цього ж року). Перше засідання Комісії на найвищому рівні відбулося 1999 (станом на 2021 через вето Угорщини Комісія Україна — НАТО вже понад три роки не збирається). Засновано також Місію України при НАТО.

У травні 1997 в м. Києві було відкрито перший у світі Центр інформації та документації НАТО (ЦІДН, Центр входить до структури Відділу громадської дипломатії НАТО), а 1998 в Україні розпочалась діяльність Місії зв’язку.

Указом Президента України Л. Кучми 27.01.2001 затверджено «Державну програму співробітництва України з Організацією Північноатлантичного Договору (НАТО) на 2001–2004 роки». 23.05.2002 Стратегію України щодо НАТО затвердила Рада національної безпеки і оборони України. Було визначено, що кінцевою метою євроінтеграційної політики є вступ до НАТО.

Міністр оборони США Дональд Рамсфелд і Президент України Леонід Кучма, 13.08.2004 р.

Принципове значення для розширення взаємин мав розроблений за рішенням Комісії Україна — НАТО і ухвалений у м. Празі в листопаді 2002. План дій Україна — НАТО. Метою цього Плану було чітке визначення стратегічних цілей і пріоритетів України для інтегрування в євроатлантичні структури безпеки. Україна щорічно мала представляти свій проект Цільового плану (є документи за період 2003–2009 включно; від 2009 замість річних цільових планів подаються річні національні програми (РНП) співробітництва Україна — НАТО). Станом на 2021 через низку чинників об’єктивного й суб’єктивного характеру План дій щодо членства (ПДЧ) залишається на порядку денному.

Першим законодавчим актом, який затвердив інтеграцію України до НАТО, став Закон України «Про основи національної безпеки України» від 19.06.2003. Набуття членства в НАТО названо одним з основних напрямів державної політики. Про підготовку до цього йшлося у Воєнній доктрині України від 15.06.2004, але вже в редакції 24.08.2004 у тому самому пункті було окреслено лише істотне поглиблення відносин. Це свідчило про певні суперечності в концептуальному оформленні зовнішньополітичного курсу.

Від 2005 між Україною та НАТО офіційно розпочався інтенсивний діалог щодо набуття членства. У 2005 Президент України В. Ющенко затвердив положення про членство України в НАТО як кінцеву мету співробітництва. Інтенсифікований діалог із НАТО з питань членства та відповідних реформ започатковано того ж року. Було схвалено й документ «Поглиблення співпраці Україна — НАТО: короткотермінові заходи». Цільовий план Україна — НАТО на 2006 у рамках Плану дій Україна — НАТО формувався за схемою Плану дій щодо членства в НАТО. Його виконання розглядалося як останній етап на шляху до отримання запрошення приєднатися до НАТО. У 2007 українська сторона офіційно звернулася до представників членів НАТО з проханням підтримати намір держави приєднатися до ПДЧ на Бухарестському саміті НАТО наступного року. Зацікавленість і готовність України до цього була окреслена в офіційному листі, який згодом підписали Президент України В. Ющенко, Прем’єр-міністр України Ю. Тимошенко й голова Верховної Ради України А. Яценюк, до Генерального секретаря НАТО. Однак, через внутрішні суперечності, брак підтримки, спротив Російської Федерації ні на Бухарестському саміті (квітень, 2008), ні під час засідання Комісії Україна — НАТО (грудень, 2008) ПДЧ не було отримано. Водночас у Декларації Бухарестського саміту підкреслювалося схвалення євроатлантичних прагнень України й сподівання на її членство в НАТО.

2009 було прийнято Декларацію про доповнення Хартії про особливе партнерство між Організацією Північноатлантичного договору та Україною, підписаної 09.07.1997; запроваджено річні національні програми з підготовки України до набуття членства в НАТО.

Зміни зовнішньополітичного курсу відбулися після 2010: В. Янукович ліквідував Міжвідомчу комісію з питань підготовки України до вступу в НАТО та Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції України (створені 2006). У Законі Україні «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» декларувався позаблоковий статус. У 2010–2013 планування, виконання та звітність щодо Річних національних програм підготовки України до членства в НАТО мало формальний характер. Засідання Комісії Україна — НАТО з різних питань тривали весь цей період.

Революція Гідності актуалізувала положення Хартії про особливе партнерство, яким передбачалося створення кризового консультативного механізму для проведення спільних консультацій, коли Україна вбачатиме пряму загрозу своїй територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці. Так, у 2014 уперше відбулося екстрене засідання Комісії Україна — НАТО за відповідним зверненням.

Важливим став саміт НАТО 04–05.09.2014 в м. Ньюпорті (Велика Британія), який заклав основи стратегії адаптації Альянсу до нових викликів і загроз (наростання агресивності в політиці Росії, посилення тероризму та кіберзлочинності; збільшення міграційних потоків, розширення спектру гібридних загроз). Рішення саміту істотно розширили для України можливості співпраці з НАТО: передбачалось сприяння підвищенню боєздатності Збройних сил України та їх підготовки; проведення спільних навчань на території України; надання військово-технічної допомоги з боку Альянсу, постачання сучасних засобів захисту (бронежилетів, спорядження тощо), зв’язку, радіоелектронної боротьби та ін.; надання НАТО допомоги у сфері кібербезпеки та організації протидії інформаційній агресії Росії; сприяння забезпеченню енергетичної безпеки України тощо.

З ініціативи Президента України П. Порошенка Верховна Рада України 23.12.2014 постановила внесення змін до законів України «Про основи національної безпеки України», «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» (відповідно скасовувався Закон про позаблоковий статус України). Відповідно до Стратегії національної безпеки (травень 2015), зовнішньополітична діяльність України у сфері гарантування національної безпеки держави мала спиратися на політику євроатлантичної інтеграції.

Віце-прем’єр-міністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Дмитро Кулеба та заступник Генерального секретаря НАТО з політичних питань і політики безпеки посол Беттіна Каденбах узгодили проведення спільних навчань у Чорноморському регіоні «Непорушна стійкість — 2020», 15.01.2020 р.

Поглиблення співпраці НАТО за різними напрямами, пріоритетність участі в розвитку євроатлантичної та європейської систем колективної безпеки зафіксовано також у новій Воєнній доктрині України. У 2015 Генеральний секретар НАТО вперше взяв участь у засіданні Ради національної безпеки і оборони України. Було підписано угоду (підписана в квітні 2015, набула чинності 2016) про статус Представництва НАТО в Україні, яке складається з Офісу зв’язку НАТО та Центру інформації та документації НАТО, інші документи про співпрацю.

Від 2017 почалася розробка річних національних програм під егідою Комісії Україна — НАТО. Того ж року внесено зміни до деяких законів України щодо зовнішньополітичного курсу (одним із пріоритетів у системі національних інтересів України визначено інтеграцію в євроатлантичний безпековий простір з метою набуття членства в Організації Північноатлантичного договору; НАТО офіційно визнало це прагнення). Стратегічний курс держави на членство України в Європейському Союзі та НАТО закріпили в Конституції України (Верховна Рада України 07.02.2019 ухвалила відповідний законопроект).

Важливим кроком на шляху євроатлантичної інтеграції стало приєднання 12.06.2020 України (поряд з Австралією, Грузією, Йорданією, Фінляндією та Швецією) до програми НАТО «Партнерство розширених можливостей». Партнерство передбачає комплекс можливостей: розширений доступ до програм взаємодії та навчань; ближчу взаємодію у період криз і підготовки операцій; політичні консультації з питань безпеки; обмін інформацією та досвідом.

Стратегією національної безпеки України встановлено загальні дії держави для зміцнення особливого партнерства й набуття повноправного членства. У 2021 Україна приєдналася до Центру НАТО передового досвіду в галузі енергетичної безпеки. У червні 2021 у комюніке Брюссельського саміту було офіційно підтверджено, що Україна стане членом НАТО, а ПДЧ буде невід’ємною частиною цього процесу. Держава продовжує рух до цього, триває політичний діалог, практичне співробітництво з НАТО тощо. Окрім того, розвивається практична взаємодія з державами-членами НАТО щодо гарантування безпеки в Чорноморському басейні.

Першою українською громадською організацією, яка виступила за підтримку євроатлантичної інтеграції України була Атлантична Рада України, створена 04.01.1995. Принципове значення для інтеграції мала спільна заява низки українських громадських організацій 20.06.2003. Вони створили Громадську лігу «Україна — НАТО» та заснували Громадський інформаційний центр «Україна — НАТО». Реально громадські організації діяли значно активніше і ефективніше за державні структури (зокрема, щодо поширення інформації про НАТО та євроатлантичну інтеграцію України).

Відносини Україна — США

03.01.1992 між державами були встановлені дипломатичні відносини. Відтоді США сприяють утвердженню України як сучасної демократичної, економічно розвиненої держави. Періодично проходять взаємні візити високого рівня, здійснюються інші контакти.

На початку 1990-х підписано низку важливих документів, налагоджувався діалог. У 1992 президенти США й України прийняли Заяву про американсько-українські відносини і розбудову демократичного партнерства. Окрім того, було укладено Меморандум про взаєморозуміння між Урядом України і Урядом США тощо. 1993 Україна офіційно визнала, що стосунки зі США, що значно впливають на розвиток міжнародних подій, мають особливе значення. У 1994 підписано Спільну заяву про розвиток дружби і партнерства між Україною та США тощо. Тоді ж набула чинності Хартія українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва, у якій вказувалося, що існування вільної, незалежної та суверенної України, її безпека і процвітання мають велике значення для США. Декларувалося прагнення розвивати тісніші двосторонні відносини із широкого кола питань і взаємовигідну економічну співпрацю, визнано позитивну міжнародну роль України тощо.

Один із критеріїв визнання державою України та інших країн у 1991 стосувався ядерної безпеки. У листі президента США Дж. Буша до Президента України Л. Кравчука (26.12.1991) схвалювалося зобов’язання України прискорити ліквідацію зброї, приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї в якості без’ядерної держави тощо. Окрім того, США пропонували свою допомогу в цьому процесі. У Тристоронній заяві 1994 йшлося про надання гарантій безпеки. Врешті держава стала одним із підписантів Меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994. Після цього політичний діалог посилився.

Посольство України у м. Вашингтоні, 2018 р.

Поступово утверджувався стратегічний рівень взаємин. Окрім того, США сприяли розвитку зв’язків України з іншими організаціями та інституціями (НАТО, Міжнародний валютний фонд, Світова організація торгівлі тощо), надавав фінансову допомогу. У 1996 створено Українсько-американську міждержавну комісію. 2008 було укладено дорожню карту про пріоритети українсько-американського співробітництва (поглиблення інтеграції України до європейських, євроатлантичних та глобальних інституцій, сприяння тіснішій економічній та комерційній співпраці та багато інших). Головні принципи співробітництва в різних сферах були окреслені в Хартії Україна — США про стратегічне партнерство, підписаній 19.12.2008. Основою двосторонніх відносин визначалася підтримка суверенітету, незалежності, територіальної цілісності й непорушності кордонів країн. Йшлося також про співпрацю в контексті вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932–1933. У 2009 створено Комісію зі стратегічного партнерства Україна — США.

Після перемоги на президентських виборах 2010 В. Януковича характерним було певне «похолодання» відносин (наприклад, 2012 Сенат США закликав звільнити Ю. Тимошенко, інших в’язнів та чинити з цією метою багатосторонній дипломатичний тиск на В. Януковича), але на сучасному етапі зовнішньої політики стосунки зі США вийшли на новий рівень. Сенат США 2013 ухвалив резолюцію на підтримку українського народу та його права на демократичне майбутнє. 18.12.2014 президент США Б. Обама підписав «Акт на підтримку свободи України», який визначив її союзником США за межами НАТО. Йшлося також про надання різнобічної допомоги Україні в аспекті відновлення суверенітету й територіальної цілісності тощо. Чільним міждержавним органом є відновлена Комісія стратегічного партнерства Україна — США. Так, у спільній 2018 була підтверджена американська відданість співпраці з Україною з метою розвитку її економіки. Того ж року до України для пошуку об’єктів для інвестицій прибула перша офіційна торговельна місія США. Відповідно, з 2014 двосторонній діалог значно активізувався. США традиційно є одним із найбільших донорів технічної допомоги.

Президент США Дж. Байден, який здобув перемогу на виборах 2020, у червні 2021 підтвердив непохитну підтримку з боку держави суверенітету й територіальної цілісності України, схвалив створення Кримської платформи тощо. Україна визнає всебічну співпрацю зі США як пріоритетну.

Інші напрями двостороннього та багатосторонього співробітництва

Проголошення та реалізація Україною в 1991–1996 курсу на рівноправні та партнерські відносини з усіма суб’єктами світового співтовариства, ліквідацію ядерної зброї, її подальша політика та дії на міжнародній арені — усе це сприяло зростанню авторитету держави, довіри до неї інших країн і міжнародних структур, відповідальних за європейські та глобальні політичні, безпекові й економічні процеси.

Україна є підписантом та стороною багатьох міжнародних конвенцій та договорів. Має постійні представництва при міжнародних організаціях у м. Відні (Австрія), Європейському Союзі, ООН, Раді Європи, ЮНЕСКО, а також місію при НАТО. Бере участь у міжнародних миротворчих операціях, а також долучена до безпекового співробітництва.

Від початку незалежності Україна виступала за встановлення відносин політичного й військового партнерства, взаємовигідного економічного співробітництва, широких культурних, наукових, гуманітарних зв’язків із західними країнами. Окрім того, вона розвиває відносини з державами інших регіонів, а також бере участь у низці міжнародних організацій, зокрема долучена до всіх напрямів діяльності ООН.

У 1992 Україна приєдналася до Наради з безпеки і співробітництва в Європі (з 1995 р. — ОБСЄ). Важливим чинником інтеграції в єдиний європейський правовий простір стало членство в Раді Європи (з 1995). Держава представлена в таких головних органах: Комітеті міністрів, Парламентській асамблеї та Конгресі місцевих і регіональних влад. Вона долучається до розбудови договірно-правової бази Ради Європи. У 1992 Україна почала брати участь у діяльності кількох робочих груп Центральноєвропейської ініціативи — організації країн Центральної та Східної Європи. Вона займається налагодженням багатостороннього співробітництва в політичній, соціально-економічній, науковій, культурній сферах, сприяє зміцненню стабільності та безпеки в регіоні. Згодом 1994 Україна отримала статус члена Асоційованої ради Центральноєвропейської ініціативи, 1996 — повноправного члена. Як член ЮНЕСКО Україна ініціювала низку міжнародних програм і проектів, кількаразово обиралася до її керівного органу — Виконавчої ради. Україна є однією із засновниць Організації за демократію та економічний розвиток — ГУАМ, її періодично очолює тощо.

Так, на сучасному етапі діяльність України на міжнародній арені за реалізації зовнішньополітичного курсу визначила низку стратегічних результатів. З-поміж здобутків останніх років — створення «Люблінського трикутника» (платформа для політичного, економічного й соціального співробітництва між Україною, Республікою Польща та Литовською Республікою; 2020), ініціювання Кримської платформи (її підтримала та готова брати участь низка держав, зокрема США, Канада, Турецька Республіка; установчий саміт відбудеться 23.08.2021), головування у Стратегії Європейського Союзу для Дунайського регіону (уперше погоджено заявку країни, яка не є членом Європейського Союзу; триватиме з кінця 2021 і до кінця 2022) тощо.

Робочий візит Президента України Володимира Зеленського до Турецької Республіки, 10.04.2021 р.

Важливою є багатовимірна дипломатія в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Наразі опрацьовується Азійська стратегія, що буде уточнювати загальну стратегію зовнішньополітичної діяльності. Україна прагне створити ефективний механізм взаємодії з Асоціацією держав Південно-Східної Азії. Так, із країнами Азії активізується політичний діалог та економічна співпраця. У 2020 відбулося пожвавлення політичного діалогу між Україною та Китайською Народною Республікою. Це позначилось у підтвердженні сторонами стратегічного партнерства між двома країнами та важливості його розвитку, зокрема в контексті реалізації китайської ініціативи «Один пояс, один шлях», виявленні значного потенціалу співробітництва двох країн, необхідності здійснення офіційних візитів, визнання проведення політичних консультацій, нарощення практичної співпраці, зацікавленості у китайських інвестиціях тощо. У 2020 відбулось перезавантаження і економічних відносин. Зокрема, Україна ухвалила з КНР план дій із реалізації ініціативи спільного будівництва «Економічного поясу Шовкового шляху» та «Морського Шовкового шляху ХХІ століття». Зростає товарообіг з КНР, науково-технічна взаємодія (наприклад, 2020 схвалено спільну програму співробітництва в галузі космосу). 30.12.2020 МОЗ України уклало контракт на постачання в Україну 1,9 млн доз китайської вакцини проти коронавірусу. У 2021 відзначається десята річниця стратегічного партнерства України і КНР.

Вагомими є відносини з Республікою Індією, Республікою Кореєю, Республікою Індонезією, Японською державою та іншими.

Упродовж останніх років поглиблюється співпраця, зокрема інвестиційна й торговельно-економічна, з країнами Близького Сходу. Наприклад, 2021 набула чинності Угода про вільну торгівлю між Кабінетом Міністрів України та Урядом Держави Ізраїль; посилюється взаємодія у сфері інновацій тощо.

Україна також має намір активізувати діалог із країнами Африки, збільшити там дипломатичну присутність.

Американський регіон — так само у фокусі уваги (зокрема такі держави, як-от Мексиканські Сполучені Штати, Федеративна Республіка Бразилія, Аргентинська Республіка). Україна зосереджує увагу й на розширенні дії Угоди про вільну торгівлю між Україною та Канадою (підписана 2016), пожвавленні їх взаємодії в політичній, безпековій та інших сферах.

На порядку денному розбудова тісних відносин із державами Європи. Стратегічне значення має всебічна співпраця з Французькою Республікою та Федеративною Республікою Німеччина. Значущим було підписання Угоди про політичне співробітництво, вільну торгівлю і стратегічне партнерство між Україною та Сполученим Королівством Великої Британії і Північної Ірландії 2020. Пріоритетними є українсько-польські стосунки, спільна культурна, наукова й освітня діяльність країн. Виразна тенденція до зростання динаміки політичного діалогу з Литовською Республікою, стратегічним партнером України.

Відносини з Турецькою Республікою розвиваються в дусі добросусідства та стратегічного партнерства. Набирає обертів співпраця з Азербайджанською Республікою. Зміцнюються українсько-грузинські взаємини, держави пов’язані євроінтеграційними та євроатлантичними орієнтирами та іншим.

Подальше забезпечення ефективної участі держави у світових глобалізаційних процесах, розвиток міжнародних відносин, долученість до різноманітних проектів та інше є метою зовнішньої політики.

Таблиця. Відносини України з іншими державами відповідно до Стратегії національної безпеки України 2020

Всебічне співробітництво	Сполучені Штати Америки Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії Канада Федеративна Республіка Німеччина Французька Республіка
Стратегічне партнерство	Азербайджанська Республіка Грузія Литовська Республіка Республіка Польща Турецька Республіка
Партнерські відносини	держави Балтії держави Північної Європи
Добросусідські відносини	держави Центральної та Південно-Східної Європи
Взаємовигідне економічне співробітництво	держави Азії, Близького Сходу, Африки та Південної Америки
Прагматичні відносини	Республіка Білорусь Республіка Молдова

Публічна дипломатія

У 2021 уперше було затверджено Стратегію публічної дипломатії Міністерства закордонних справ України. Публічна дипломатія є невід’ємною частиною стратегічних комунікацій держави. Публічна дипломатія — це система заходів, за допомогою яких держава комунікує з громадськістю інших держав та впливає на формування громадської думки населення інших країн для просування своїх національних інтересів і реалізації зовнішньополітичних цілей. Інструменти публічної дипломатії дають змогу значно розширити охоплення аудиторії, будувати нові партнерства, залучати представників, що перебувають за межами сфери впливу офіційних органів влади (неурядових організацій, бізнесу, аналітичних центрів, освітніх установ, молоді, лідерів суспільної думки та окремих громадян), закріпити позитивний імідж держави у глобальному інформаційному просторі. Функція публічної дипломатії — встановлення діалогу «держава — людина» з урахуванням різноманіття національної та глобальної аудиторії, а також сприяння міжособистісним контактам «людина — людина», що особливо актуально в епоху широкого використання цифрових інструментів та соціальних мереж. Публічна дипломатія є також інструментом зміцнення національної стійкості та протидії гібридним загрозам, дезінформації та фейкам. Публічна дипломатія МЗС орієнтована на сучасні підходи, що пріоритезують діалог, міжкультурні зв’язки, людські контакти та взаємодію з іноземними аудиторіями.

Визначено такі ключові напрями публічної дипломатії:

• культурна (покращення впізнаваності культурного розмаїття і спадщини);
• економічна (просування інвестиційного, туристичного й експортного потенціалу);
• експертна (взаємодія з представниками експертного середовища та іншими);
• кулінарна (поширення національної кухні, місцевих продуктів);
• науково-освітня (просування потенціалу, здійснення відповідного обміну);
• спортивна (організація, участь у міжнародних заходах);
• цифрова (використання цифрових технологій і платформ).

Усі заходи спрямовані на формування позитивного іміджу України у світі, розбудову її національного бренду.

Відповідно окреслені пріоритетні країни зокрема й регіони загалом для реалізації всіх курсів. Наприклад, в аспекті культурної, науково-експертної гілок дипломатії, залучення інвестицій провідне місце посідають країни Північної Америки, Європи, Близького Сходу, Азії та інші. Визначено, що для просування українського експорту значення мають передовсім Європейський Союз, Асоціація держав Південно-Східної Азії, Близький Схід, Субсахарська Африка тощо.

Європейська інтеграція

Імплементація Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, передбачає виконання низки заходів за 24 напрямами. Від початку тимчасового застосування окремих положень Угоди про асоціацію Україна виконала 56 % заходів, передбачених урядовим Планом заходів із її виконання до 2024. Найбільшого прогресу досягнуто на ниві політичного діалогу, національної безпеки й оборони; юстиції, свободи, безпеки, прав людини; технічних бар’єрів у торгівлі; гуманітарної політики; державних закупівель; підприємництва.

Серед ключових здобутків за цей період — реформа децентралізації, зростання українського експорту до Європейського Союзу, поступ у цифровій трансформації, інтеграція до європейського енергетичного ринку та інше.

Прогрес виконання Угоди про асоціацію

Джерела

• Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. // Верховна Рада України. 1991. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1427-12#Text
• Громадська ліга Україна — НАТО (офіційний сайт). URL: https://ua-nato.org.ua/en/
• Декларація Бухарестського саміту // НАТО. 2008. URL: https://www.nato.іnt/cps/uk/natolіve/offіcіal_texts_8443.htm
• Декларація про державний суверенітет України № 55-XІІ 16 липня 1990 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. 1990. № 31. Ст. 429. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/55-12#Text
• Декларація про доповнення Хартії про особливе партнерство між Організацією Північно-Атлантичного договору та Україною, підписаної 9 липня 1997 року // Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/950_021#Text
• Конституція України // Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр#Text
• Міністерство закордонних справ України (офіційний сайт). URL: http://mfa.gov.ua/ua
• НАТО визнає Україну партнером з розширеними можливостями // НАТО. 2020. URL: https://www.nato.іnt/cps/en/natohq/news_176327.htm?selectedLocale=uk
• Основні напрями зовнішньої політики України: Постанова Верховної Ради України № 3360-ХІІ від 2 липня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. 1993. № 37. Ст. 379. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3360-12#Text
• Про внесення змін до деяких законів України щодо відмови України від здійснення політики позаблоковості: Закон України № 35-VІІІ від 23 грудня 2014 р. // Відомості Верховної Ради. 2015. № 4. Ст. 13. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/35-19#Text
• Про засади внутрішньої і зовнішньої політики: Закон України № 2411-VІ від 1 липня 2010 р. // Відомості Верховної Ради України. 2010. № 40. Ст. 527. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2411-17#Text
• Про національну безпеку України: Закон України № 2469-VІІІ від 21 червня 2018 р. // Відомості Верховної Ради. 2018. № 31. Ст. 241. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2469-19#Text
• Про основні засади зовнішньої політики: Постанова Верховної Ради України № 3360-XІІ від 2 липня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. 1993. № 37. Ст. 379. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3360-12#Text
• Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 14 вересня 2020 року «Про Стратегію національної безпеки України»: Указ Президента України № 392/2020 від 14 вересня 2020 р. // Президент України. 2020. URL: https://www.presіdent.gov.ua/documents/3922020-35037
• Стратегія публічної дипломатії Міністерства закордонних справ України 2021–2025. Київ : Міністерство закордонних справ України, 2021. 32 с.
• Угода про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони // Верховна Рада України. 2014. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/984_011
• Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північно-Атлантичного договору // Верховна Рада України. 1997. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_002#Text

Література

1. Бжезинський З. Україна у геостратегічному контексті / Пер. з англ. Київ : ВД «Києво-Могилянська академія», 2006. 102 с.
2. Віднянський С. В., Мартинов А. Ю. Зовнішня політика України: еволюція концептуальних засад та проблеми реалізації // Український історичний журнал. 2011. № 4. С. 55–76.
3. Зленко А. М. Дипломатія і політика. Україна в процесі динамічних геополітичних змін. Харків : Фоліо, 2003. 559 с.
4. Зленко А. М. Зовнішня політика України: від романтизму до прагматизму: Виступи, промови та статті. Київ : Преса України, 2001. 370 с.
5. Зовнішня політика у постбіполярному світі (Аналіз. Проблеми. Прогнози) / Наук. ред. С. С. Троян. Київ : [б. в.], 2014. 189 с.
6. Зовнішня політика України в умовах глобалізації. Анотована історична хроніка міжнародних відносин (1991–2003) / Відп. ред. С. В. Віднянський. Київ : Інститут історії України НАН України, 2004. 613 с.
7. Зовнішня політика України в умовах глобалізації. Анотована історична хроніка міжнародних відносин (2004–2007) / Відп. ред. А. Ю. Мартинов. Київ : Інститут історії України НАН України, 2014. 394 с.
8. Зовнішня політика України в умовах глобалізації. Анотована історична хроніка міжнародних відносин (2008–2013) / Відп. ред. А. Ю. Мартинов. Київ : Інститут історії України НАН України, 2015. 378 с.
9. Зовнішня політика України в умовах глобалізації. Анотована історична хроніка міжнародних відносин (2014–2016) / Відп. ред. А. Ю. Мартинов. Київ : Інститут історії України НАН України, 2017. 319 с.
10. Зовнішня політика України в умовах глобалізації. Анотована історична хроніка міжнародних відносин (2017–2019) / Відп. ред. С. В. Віднянський. Київ : Інститут історії України НАН України, 2020. 310 с.
11. Історія української дипломатії: перші кроки на міжнародній арені (1917–1924 рр.): документи і матеріали / Гол. ред. К. І. Грищенко. Київ : Видавництво гуманітарної літератури, 2010. 592 с.
12. Концепція зовнішньої політики України: Експертні рекомендації / За заг. ред. Є. Габер, С. Корсунського, Г. Шелест. Київ : Фонд імені Фрідріха Еберта, 2020. 108 с.
13. Костенко Ю. І. Історія ядерного роззброєння України. Київ : Ярославів Вал, 2015. 461 с.
14. Країни світу і Україна : в 5 т. / Гол. ред. А. І. Кудряченко. Київ : Фенікс, 2017. Т. 1: Північна Європа. Західна Европа. Південна Європа. 562 с.
15. Кучма Л. Д. После майдана: Записки президента. 2005–2006. Киев : Довира ; Москва : Время, 2007. 684 с.
16. Кучма Л. Д. Україна — не Росія / Пер. з рос. І. Пащенко, О. Руденко-Десняк. Москва : Время, 2004. 560 с.
17. Литвин В. М. Україна: Європа чи Євразія? Київ : Лі-Терра, 2004. 512 с.
18. Малиновська О. А. Міграційна політика: глобальний контекст та українські реалії. Київ : НІСД, 2018. 472 с.
19. Матвієнко В., Головченко В. Історія української дипломатії ХХ століття у постатях. Київ : Київський університет, 2001. 268 с.
20. Пунда Ю. В., Козинець І. П., Клименко В. С. та ін. Міжнародні відносини та зовнішня політика України. Київ : Національний університет оборони України імені Івана Черняховського, 2020. 328 с.
21. Світова гібридна війна: український фронт / За заг. ред. В. П. Горбуліна. Київ : НІСД, 2017. 496 с.
22. Тодоров І. Я. Євроатлантичне покликання України в контексті становлення державної незалежності // Південь України: етноісторичний, мовний, культурний та релігійний виміри. 2021. Вип. 8. С. 375–381.
23. Транскордонне співробітництво як інструмент місцевого та регіонального розвитку : аналіт. доп. / [Химинець В. В., Головка А. А., Мірус О. І.]. Київ : НІСД, 2021. 47 с.
24. Троян С. С. Сучасні проблеми дослідження міжнародних відносин, зовнішньої політики та національної безпеки України // Зовнішні справи. 2014. № 1. С. 6–11.
25. Україна 2020–2021: невиправдані очікування, неочікувані виклики (аналітичні оцінки). Київ : Центр Разумкова, 2021. 304 с. URL: https://razumkov.org.ua/uploads/other/2021-PІDSUMKІ-PROGNOZІ-UKR-ENG.pdf
26. Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
27. Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник : в 6 вип. / Відп. ред. М. М. Варварцев. Київ : Інститут історії НАН України, 2009–2016.
28. Україна і країни Східної, Південно-Східної та Південної Азії: підсумки 2020 року та перспективи розвитку : аналіт. доп. / [Гончарук А. З., Дроботюк О. В., Кіктенко В. О. та ін.] ; за заг. ред. О. В. Литвиненка. Київ : НІСД, 2021. 45 с.
29. Українська дипломатична енциклопедія : у 2 т. / Гол. редкол. Л. В. Губерський. Київ : Знання України, 2004.
30. Українська призма: Зовнішня політика 2020. Аналітичне дослідження / Редкол.: Н. Бурейко, Г. Максак, Г. Шелест. Київ : ГО «Рада зовнішньої політики “Українська призма”» ; Фонд ім. Ф. Еберта, 2021. 344 с.

Див. також

Україна (держава)

Україна: загальний профіль

Україна: початок державотворчих процесів

Збройні сили України

Україна у міжнародних організаціях

Автор ВУЕ

• А. М. Киридон,
• С. С. Троян

Покликання на цю статтю: Киридон А. М., Троян С. С. Етапи еволюції зовнішньої політики та дипломатії // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Етапи еволюції зовнішньої політики та дипломатії (дата звернення: 3.05.2024).