Аргентина

Прапор

Герб

Національний конгрес

Будинок президента

Меморіал загиблим аргентинцям у Фолклендській війні 1982, м. Ушуайя

Охос-дель-Саладо

Очковий ведмідь

Горнеро рудий

Гора Фіцрой

Льодовик Періто-Морено

Кафедральний собор у Ла-Платі

Аргенти́на, Республіка Аргентина (ісп. Argentina, República de Argentina) — держава у Південній Америці.

Назва походить від лат. argentum — срібло; пов’язана з легендою про багату на срібло місцевість Сьєрра-де-ла-Плата, та її пошуками на поч. 16 ст. експедицією мореплавця Х. П. Діаса де Соліса (1470–1516; Іспанія). Уперше згадується 1602 в поемі «Аргентина і завоювання Ріо-де-ла-Плати» («Argentina y conqvista del Rio de la Plata») священика М. дель Барко Сантенери (1535–1602; Іспанія). Офіційно закріплена Конституцією 1826.

Географічне положення

Аргентина розташована на півдні материка, займає також східну частину архіпелагу Вогняна Земля, о. Естадос та ін. На Сході омивається Атлантичним океаном, на Півдні — Дрейка протокою. Межує на Північному Заході з Болівією (довжина кордону — 942 км), на Півдні та Заході — з Чилі (кордон 6 691 км), на Сході — з Бразилією (кордон 1 263 км), Парагваєм (кордон 2 531 км) і Уругваєм (кордон 541 км), а також із південною частиною Атлантичного океану між Чилі та Уругваєм.

Територія: загальна — 2 780 400 км²; суходіл — 2 736 690 км²; вода — 43 710 км²; довжина сухопутного кордону — 11 968 км; протяжність берегової лінії — 4 989 км.

Адміністративно-територіальний поділ

Аргентина складається з федерального округу Буенос-Айрес і 23 провінцій: Катамарка, Чако, Чубут, Кордова, Корриентес, Ентре-Ріос, Формоса, Жужуй, Ла-Пампа, Ла-Ріоха, Мендоса, Місьйонес, Неукен, Ріо-Негро, Сальта, Сан-Хуан, Сан-Луїс, Санта-Крус, Санта-Фе, Сантьяго-дель-Естеро, Вогняна Земля, Антарктида та острови Південної Атлантики, Тукуман.

Столиця — м. Буенос-Айрес.

Державні символи

Державний гімн

Державний гімн Аргентини — «Національний гімн Аргентини» (ісп. «Himno Nacional Argentino»), схвалений 11.05.1813, затверджений 24.04.1944. Слова написав 1812 письменник і політик А. В. Лопес-і-Планес (1785–1856), музику 1813 за дорученням Генеральних установчих зборів — композитор Б. Парера Морат (1776–1840).

Державний прапор

Полотнище складається з трьох горизонтальних смуг, однакових завширшки. Верхня та нижня смуги блакитного кольору, а смуга між ними — біла. Посередині неї в центрі прапора розміщено національний символ Аргентини — «травневе сонце» жовтого кольору, втілення інкського бога Інті. Травневим воно названо на честь Травневої революції 25.05.1810, яка проголосила незалежність від Іспанії королівства Ріо-де-ла-Плата. згідно з найпоширенішою версією, кольори уособлюють небо, хмари, сонце. За іншими інтерпретаціями, блакитний колір символізує річку Ла Плата, а білий — срібло; на прапорі застосовані традиційні кольори династії Бурбонів або кольори одягу Діви Марії. Пропорція — 9:14. Ескіз прапора запропонував 1812 політик і адвокат М. Бельграно (1770–1820). Прапор затверджено Конгресом Тукумана 26.07.1816. Згідно з Декретом від 16.08.1985 прапор встановлено як єдиний для усіх аргентинців, скасовано усі обмеження на його використання для приватних осіб. Конгрес Аргентини 08.06.1938 санкціонував закон, що встановлює як державне свято День прапора — 20 червня.

Державний герб

Аргентинський щит відтворює печатку, що використовувалася Генеральними установчими зборами Об’єднаних провінцій Ріо-де-ла-Плати, затверджену ними 12.03.1813. Має форму еліпса у співвідношенні 14:11, що виконаний у національних кольорах — блакитному і білому. У центрі — рукостискання як символ братерства. Обидві руки підтримують вертикально розташовану піку, на якій зображено фригійський ковпак — символ свободи. Еліпс облямовує лавровий вінок, що втілює перемогу й тріумф у здобутті незалежності. Блакитно-біла стрічка на гілках символізує аргентинське громадянство. Остаточно затверджений 1944.

Першу печатку з гербом Аргентини виготовив ремісник і гравер Х. де Діос Рівера Тупак Амару (1760–1843), якого надихала на її створення символіка французьких якобінців.

Державна мова

Державна мова — іспанська мова.

В окремих провінціях статус офіційної мають мови валійська, гуарані, кечуа, мапудунгун.

Грошова одиниця

Національна грошова одиниця — аргентинське песо, введено в обіг 1991.

Національне свято

Національне свято — Травнева Революція (25 травня).

Державний лад

Першу конституцію Аргентини було ухвалено 1819, вона встановлювала унітарний державний устрій. Сучасна Конституція Аргентини прийнята Установчим конгресом 01.05.1853 (з реформами 1860, 1866, 1898, 1949, 1957). Остання (на 2020) редакція від 22.08.1994.

Аргентина — федеративна президентська республіка. Глава держави — Президент, який також очолює виконавчу владу та є головнокомандувачем збройних сил. Існує посада віце-президента, що заміщує президента у разі його хвороби, відсутності в країні, відмови або усунення з посади. Президент та віце-президент обираються на 4 роки за результатами загальних прямих виборів; голосування відбувається відразу за обидві персони (об’єднання кандидатів).

1995 було запроваджено посаду керівника Кабінету міністрів (аналог прем’єр-міністра). Призначається президентом країни; серед його обов’язків — координація засідань Кабінету міністрів, організація роботи інших міністрів, контроль за виконанням державного бюджету тощо.

Законодавча влада належить двопалатному парламенту — Національному конгресу Аргентини. Конгрес складається з Сенату (72 місця — по 3 сенатори від кожної з провінцій та від м. Буенос-Айреса), і Палати депутатів (257 місць). Сенатори обираються на 6 років (кожні 2 р. оновлюється третина складу), а депутати — на 4 роки (кожні 2 р. оновлюється половина складу). Віце-президент країни головує в Сенаті.

Палати Конгресу рівноправні у законодавчому процесі. Сенат ухвалює федеральні закони, оголошує війну, ратифікує міжнародні договори.

1991 встановлено квоту для жінок на виборних посадах, зокрема включення до партійних списків на виборах мінімум третини жінок. Аргентина є однією з країн Південної Америки з найбільшою кількістю жінок у законодавчому органі.

За виняткових обставин президент, за погодженням з міністрами, має право приймати декрети, що мають законодавчу силу.

Судова влада належить Верховному суду юстиції та федеральним судам. Верховний суд є вищим судом загальної юрисдикції й водночас виконує функції органу конституційного контролю. Склад Верховного суду (5 суддів) призначає президент Аргентини за згодою Сенату.

Кожна провінція Аргентини має власну конституцію, за якою визначено повноваження місцевої влади. Федеральна конституція встановлює розмежування компетенції між федерацією та провінціями. У провінціях виконавчу гілку очолює губернатор. Законодавча гілка може бути організована за однопалатною або двопалатною системою. Провінції мають право з повідомленням Національного конгресу укладати міжнародні угоди, які не повинні суперечити зовнішньополітичному курсу держави. Визнається первинне право власності провінцій на природні ресурси, розташовані на їх території. Провінції можуть з повідомленням Національного конгресу укладати між собою договори з питань здійснення правосуддя, реалізації економічних інтересів, виконання робіт для спільної вигоди. Місто Буенос-Айрес має спеціальний правовий режим — автономну систему органів влади, власні законодавчі та юридичні повноваження; керівник міського управління обирається безпосередньо населенням.

Участь у міжнародних організаціях

1. Загальнополітичні організації: Організація Об’єднаних Націй; Міжпарламентський Союз.

2. Військово-політичні та правоохоронні організації: Міжнародна організація кримінальної поліції (Інтерпол); Міжнародний кримінальний суд; Постійна палата третейського суду; Організація Об’єднаних Націй із спостереження за перемир’ям; Організація із заборони ядерної зброї у Латинській Америці; Організація із заборони хімічної зброї; Австралійська група.

3. Міжнародні економічні об’єднання: Світова організація торгівлі; Міжнародна організація праці; Міжнародний валютний фонд; Центральний Американський Банк Економічної інтеграції; Банк Міжнародних Розрахунків; Продовольча та сільськогосподарська організація; Група розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей; Міжамериканський банк розвитку; Міжнародний банк реконструкцій і розвитку; Міжнародна торгова палата (національні комітети); Міжнародна асоціація розвитку; Міжнародний Фонд сільськогосподарського розвитку; Міжнародна фінансова корпорація; Міжнародна конфедерація профспілок; Багатостороннє агентство з гарантування інвестицій; Асоціація ООН з торгівлі та розвитку; Організація Об’єднаних Націй з промислового розвитку; Всесвітня митна організація; Всесвітня федерація профспілок; Комітет ядерних експортерів; Група ядерних постачальників; Паризький Клуб (асоційований член); Африканський Банк Розвитку (нерегіональний член).

4. Регіональні організації: Організація Американських держав; Спільнота країн Латинської Америки і Карибського басейну; Асоціація латиноамериканської інтеграції; Меркосур; Рух неприєднання (спостерігач); Латинський Союз (спостерігач).

5. Гуманітарні організації: Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО); Міжнародна рада Червоного Хреста і Червоного Півмісяця; Міжнародна федерація товариств Червоного Хреста та Червоного Півмісяця; Всесвітня організація охорони здоров’я; Міжнародна організація з міграції; Управління Верховного комісара ООН у справах біженців.

6. Інші міжнародні організації: Міжнародна організація цивільної авіації; Міжнародне агентство з атомної енергії; Міжнародна гідрографічна організація; Міжнародна рада з чистого транспорту; Міжнародна морська організація; Міжнародна організація рухомого супутникового зв’язку; Міжнародний Олімпійський комітет; Міжнародна організація зі стандартизації; Міжнародна організація супутникового зв’язку; Міжнародний союз електрозв’язку; Всесвітня туристична організація; Всесвітній поштовий союз; Всесвітня організація інтелектуальної власності; Всесвітня метеорологічна організація.

Історична довідка

Доколоніальна доба

Найдавніші сліди перебування людей на території сучасної Аргентини датуються початком 11 тис. до н. е. Це знаряддя мисливців і збирачів та рештки їхніх скелетів на території археологічної пам’ятки П’єдра-Мусео (провінція Санта-Крус на півдні країни).

Серединою 11 тис. до н. е. датовано й пізніші артефакти — кам’яні знаряддя з печери Лос Тольдос у тій самій провінції. Поряд із ними виявлено ще пізніші знаряддя (10 тис. до н. е.), що засвідчує тривале використання цього природного об’єкту давніми мешканцями Аргентини.

До 3 тис. до н. е. на території країни існували лише окремі групи мисливців і збирачів. З поч. 2 тис. до н. е. до сер. 1 тис. до н. е. у гірських районах на заході країни (провінція Сан-Хуан) розвинулася культура ансільта, що вирізняється тривалою безперервною еволюцією. Носії цієї культури мігрували на територію сучасної Аргентини з півночі (сучасне Перу, через Чилі). Вони провадили переважно мисливсько-збиральницький спосіб життя. Окремі знахідки дозволяють стверджувати наявність у них примітивного землеробства. В останнє століття існування цієї культури вона відчула на собі вплив землеробських культур з півночі — почали набувати поширення кукурудза, квасоля, гарбуз.

З 5 ст. до н. е. на Північному Заході сучасної Аргентини з’явилися поселення різних археологічних культур, які займалися сільським господарством і виготовляли керамічні предмети. Поряд із тим, важливе місце в їхньому господарстві посідало мисливство і збиральництво. Зокрема, це культури Аламіто (кін. 5 ст. до н. е. — 7 ст. н. е.), Лас-Мерседес (кін. 5 ст. до н. е. – 7 ст. н. е.), Ла Канделаріа
(3 ст. н. е. – 9 ст. н. е.) та ін. Поширені в наступні століття археологічні культури (Агуада, Сунчитуйок) виготовляли досконаліші керамічні вироби.

Культури, що набули поширення в 9–15 ст. (Аверіас, Белен та ін.), виготовляли господарські й культові предмети з металів (мідь, золото, пізніше — бронза). У цю добу поширилося іригаційне землеробство, наслідком якого стало зростання чисельності населення. У 15 ст. північно-західні землі сучасної Аргентини було захоплено державою інків. Археологічні культури, що не потрапили під їхню владу, перебували під значним культурним впливом інкської цивілізації. Однією з найважливіших пам’яток епохи, що передувала інкському завоюванню, є м. Тастіль, населення якого зникло після потрапляння території під контроль інків.

Північно-східні землі Аргентини заселено на межі 1 ст. до н. е. і 1 ст. н. е. племенами гуарані, які складали основне населення цих теренів до приходу європейців. У Патагонії до 19 ст. більшість населення складали кочові групи мисливців і збирачів. Їхні землі не було колонізовано через складність господарського освоєння й несприятливі кліматичні умови. Поряд із тим у 16–19 ст. відбувалася поступова міграція на південь племен арауканів, які займалися кочовим скотарством. Вони здійснили значний культурний вплив на племена, що населяли Патагонію до їхнього приходу.

Колоніальна доба

Європейська колонізація Аргентини розпочалася у 16 ст. Перше європейське поселення на території сучасної Аргентини — форт Санкті-Спіріту на р. Парана, заснований 1527 учасниками іспанської експедиції (зруйнований 1529 під час повстання місцевих племен). У 1535 було засновано м. Буенос-Айрес (у 1541–1580 воно було незаселеним). Активне будівництво іспанських колоній розпочалося після заснування 1549 губернаторства Ріо-де-ла-Плата. Упродовж наступних десятиліть іспанці колонізували басейн р. Ла-Плата і р. Парана. Найважливішу роль у цьому відіграли конкістадори (аделантадо) Мартінес де Ірала та Хуан де-Торес-де-Вера-Арагон.

До початку 19 ст. основна частина північної і північно-західної Аргентини входила до складу губернаторства Ріо-де-ла-Плата. У 17–18 ст. мали місце територіальні суперечки з Португалією за частину території сучасного Уругваю і прикордонних із ним районів Аргентини (на цих землях було засновано низку португальських колоній). На поч. 19 ст. відбулися дві невдалі спроби захоплення території віце-королівства британськими військами.

Період незалежності

Унаслідок незадоволення населення діями віце-короля Бальтасара де Сіснероса де ла Торре у 1810 його владу було повалено. Повстанці проголосили незалежність держави під назвою Об’єднані Провінції Південної Америки, яка охоплювала північ сучасної Аргентини, сучасний Уругвай і частину земель сучасних Бразилії й Болівії. Іспанські війська було остаточно розбито у 1817.

У 1811–1812 і у 1816–1820 португальсько-бразильські війська здійснювали вторгнення на територію Східної смуги (поширена в той час назва території нинішнього Уругваю), наслідком чого стало його завоювання й анексія на правах окремої провінції Об’єднаним королівством Бразилії, Португалії й Альгарве.

Упродовж перших 15 р. існування держави (1810–1825) конкурували дві тенденції — створення унітарної держави та формування конфедеративного об’єднання провінцій. Протистояння між провінціями й центральним урядом епізодично набувало форми збройного конфлікту. У 1825 провінція Буенос-Айрес згідно з рішенням конгресу (законодавчого органу держави) отримала повноваження представляти об’єднані провінції у міжнародних відносинах. Того ж року одна з провінцій (Верхнє Перу, сучасна Болівія) оголосила незалежність.

1828 унаслідок Аргентино-Бразильської війни Бразилія відмовилася від приєднаної 1821 території Уругваю, анексію якого Аргентина не визнавала. Однак укладена за посередництва Великої Британії мирна угода не передбачала його повернення під суверенітет Об’єднаних провінцій. Натомість, Уругвай став незалежною державою. 1828 у м. Буенос-Айресі стався військовий переворот, наслідком якого стала тимчасова перемога унітаристів.

Після перемоги федералістів у 1831 Об’єднані Провінції було перейменовано на Аргентинську Конфедерацію. Обраний 1829 головою об’єднаних провінцій і губернатором Буенос-Айреса Х. М. де Росас залишив владу у 1832, однак у 1835 конгрес знову призначив його главою держави. Упродовж свого правління (1835–1852) Х. М. де Росас правив одноосібно, не скликаючи конгрес, в країні мали місце прояви культу особи. Росас втрутився у громадянську війну в Уругваї, наслідком чого став короткочасний конфлікт із Великою Британією і Францією, які оголосили блокаду Аргентини. 1852 під час локального збройного конфлікту з губернатором провінції Ентре-Ріос Х. Х. де Уркіса Х. М. де Росас зазнав поразки й виїхав із країни.

Ставши головою конфедерації у 1852, Уркіса оголосив про скликання Установчих зборів для підготовки нової конституції. У 1853 нову конституцію було ухвалено, 1854 Уркісу було обрано президентом відповідно до неї. Провінція Буенос-Айрес, у якій Уркіса був непопулярним, 1852 заявила про вихід зі складу Аргентини. У зв’язку з цим засідання Установчих зборів відбувалися в м. Санта-Фе (провінція Санта-Фе), а після ухвалення конституції 1854 її столицею стало м. Парана (провінція Ентре-Ріос).

У 1852–1861 на території провінції Буенос-Айрес існувала невизнана Держава Буенос-Айрес. Після тривалого збройного протистояння провінція Буенос-Айрес увійшла до складу держави на особливих умовах. 1862 Буенос-Айрес став столицею Аргентини. У 1879–1882 відбулася масштабна кампанія з завоювання населеної корінними племенами Патагонії, наслідком якої стало її приєднання до Аргентини. Завоювання Патагонії супроводжувалося початком територіального конфлікту з Чилі, розв’язаного угодою за британським посередництвом у 1902.

Аргентина реалізовувала політику заохочення заселення новоприєднаних земель. На них створювалися численні фермерські господарства, що сприяло швидкому зростанню економіки країни в останній третині 19 – на поч. 20 ст.

У 1912 у країні запроваджено загальне виборче право. Під час Першої світової війни країна дотримувалася нейтралітету.

1930 у зв’язку з сильним падінням рівня життя внаслідок Великої депресії 1929–1930 в Аргентині відбувся військовий переворот. Після невдалої спроби встановити диктатуру генерала Х. Урібуру 1931 було проведено президентські вибори.

Під час Другої світової війни Аргентина спершу зберігала нейтралітет, що було викликано тісними економічними зв’язками цієї країни з Німеччиною та мешканням численної меншини німецьких іммігрантів. 1943 у країні відбувся військовий переворот. Аргентина розірвала дипломатичні відносини з Німеччиною та її союзниками в січні 1944 через потужний міжнародний тиск, а 27 березня 1945 формально оголосила війну Німеччині, однак реальної участі в бойових діях не брала.

Після перемоги на виборах 1946 Х. Перона у країні розпочалася посилена індустріалізація. 1955 було організовано військовий переворот, наслідком якого стало вигнання Х. Перона до Іспанії. У наступні роки в країні кількаразово відбулися військові перевороти (1962, 1966, 1970, 1971). На організованих 1973 демократичних президентських виборах переміг Х. Перон, який повернувся з Іспанії, однак 1974 він помер. Його вдова І. Перон, яка обіймала посаду віце-президента під час правління Х. Перона, керувала країною до військового перевороту 1976 і встановлення військової диктатури. У квітні 1982 диктатор Л. Ґальтьєрі з метою зміцнити свою популярність зробив спробу встановити контроль над Фолклендськими о-вами (див. Фолклендська війна).

Суспільне невдоволення військовим правлінням після поразки у збройному конфлікті за Фолклендські о-ви призвело до відновлення демократичного урядування 1983.

У 1980-х — першій половині 1990-х Аргентина пережила серйозний економічний спад, який було частково подолано завдяки реформам президента К. Менема. Економіка країни серйозно постраждала від світової кризи 1998–2002.

Політичні партії

Партійна система Аргентини досить фрагментована. Після аргентинської кризи 1990-х відбулися численні розколи політичних сил. Однією з найбільших партій є Хустисіалістська партія (Partido Justicialista, PJ), яка виникла 1947 з пероністського руху. ПІзніше Хустисіалістська партія розкололась на лівий Фронт за перемогу та кілька партій правого спрямування (неолібералів та націоналістів).

Громадянський радикальний союз (Unión Cívica Radical, UCR) 1891, лівоцентристська політична партія, одна з найбільших опозиційних сил, яка разом з Хустисіалістська партія впродовж 1945 і 2003 фактично сформували двопартійну систему в країні.

Інші великі партії:

• Фронт за перемогу — лівопероністская фракція Хустисіалістської партії;
• Республіканська пропозиція — правоцентристська, ліберально-консервативна політична сила, утворена 2005 як коаліція партій, з 2010 — унітарна партія;
• Об’єднані за нову альтернативу — правоцентристська пероністська;
• Громадянська коаліція – соціал-ліберальна політична сила;
• Соціалістична партія (1896) — лівоцентристська політична партія, найстаріша в країні;
• Прогресисти — лівоцентристська коаліція;
• Соціалістична партія — ліва;
• Проект Південь — ліва партія режисера Фернандо Соланаса;
• Лівий фронт трудящих — коаліція троцькістських партій.

Діють ще понад 20 зареєстрованих партій, деякі мають незначне представництво в сенаті і палаті депутатів. Крім того, існують численні регіональні партії, які займають домінуючі позиції у своїх провінціях, а також співіснують з загальнонаціональними активними партіями.

Природа

Рельєф

Територія Аргентини на заході гориста, на сході — переважно рівнинна. На північному сході Аргентини розташована Лаплатська низовина (рівнини Гран-Чако, Східна Пампа), на південному сході — Патагонське плоскогір’я. На заході — передгір’я, які переходять у гори Анди з найвищою вершиною Америки, південної та західної півкулі г. Аконкагуа (6 960 м).

На кордоні Аргентини і Чилі — стратовулкан Охос-дель-Саладо, один із найвищих на Землі (бл. 6 890 м).

Корисні копалини: нафта, газ, залізні, поліметалічні, уранові, вольфрамові та ін. руди

Клімат

Клімат переважно помірний; посушливий на південному сході; субантарктичний на південному заході. Пересічна температура найтеплішого місяця (січня) на півночі — +28°С, на півдні — +10°С, липня — відповідно +18°С і +1°С. У горах клімат помірно холодний. Опадів на рік від 100–300 мм у Патагонії до 1400–1600 мм на північному сході, на східних схилах Анд — до 5 000 мм.

Зокрема, для пампасів характерний холодний штормовий вітер — памперо.

Внутрішні води

Найбільші річки — Ріо-Саладо, Парана, Ріо-Колорадо, Уругвай, Бермехо-Теуко, Пілкомайо, Чубут, Ріо-Негро, Ріо-Десеадо, Ріо-Чіко-де-Санта-Крус, Сан-Хуан, Ріо-Мендоса. В Аргентині є озера, переважно льодовикового походження — Буенос-Айрес, В’єдма, Лаго-Архентіно, Науель-Уапі.

Ґрунти

Ґрунти різноманітні — червоні, коричневі, алювіальні, чорнозем тощо.

Землі сільськогосподарського призначення займають 53,9 % території Аргентини; рілля — 13,9 %; постійні зернові культури — 0,4 %; постійні пасовища — 39,6 %; ліс — 10,7 %; інші землі — 35,4 % (2016, оцінка).

Рослинний світ

За флористичним районуванням територія Аргентини переважно розташована в межах Чилійсько-Патагонської області Голантарктичного флористичного царства, на півночі — Андійської та Бразильської областей Неотропічного флористичного царства.

В межах країни представлені різні типи рослинності: від пуна з угрупованнями альпійських чагарників і лук, густих широколистяних, напівлистопадних, субтропічних, тропічних і галерейних лісів, листопадних рідколісь, до лісових боліт, пальмових саван, степів, ксерофітних чагарникових зарослей «монте» і вічнозелених субантарктичних лісів з південним буком (Notofagus) у Патагонії, лісів помірної зони з араукарією чилійською (Araucaria araucana) та фіцроєю кіпарисоподібною (Fitzroya cupressoides) і рожевим лапачо (Tabebuia impetiginosa). У Гран-Чако і Межиріччі представлені переважно пальмові савани, що поєднуються з великими масивами листопадних рідколісь, лісів–галерей, низовинних злаковників. Серед типових рослин цієї місцевості дерева кебрачо (Schinopsis quebracho-colorado), колючі акації, кактуси, мімози тощо. Аргентинський степ — пампа або пампаси займає близько 25 % території країни, переважно у центральній частині, значна площа якої розорана для вирощування злакових культур, або трансформована через надмірне випасання худоби.

Тваринний світ

За фауністичним районуванням територія Аргентини розташована у межах Неотропічної області царства Неогеї та Патагонської (Голантарктичної) області царства Нотогеї. Тваринний світ Аргентини багатий і різноманітний, представлений типовими видами фауни Центральної і Південної Америки. Близько 400 видів ссавців: найбільший в світі гризун капібара (Hydrochoerus hydrochaeris), два види американських дикобразів, шиншили, агуті, морські свинки, пака, мари, туко-туко, дегу тощо — загалом 195 таксонів. Мавповиді Аргентини представлені п’ятьма видами широконосих мавп Нового Світу. В Аргентині мешкає 15 видів броненосців, 30 — опосумів, два — мурахоїдів: велетенський мурахоїд (Myrmecophaga tridactyla), чотирипалий мурахоїд (Tamandua tetradactyla). Серед 60 видів рукокрилих один з найбільших кажанів світу — волохатий листонос (Chrotopterus auritus), а також звичайний вампір (Desmodus rotundus), білокрилий вампір (Diaemus youngi). У фауні Аргентини представлені 36 видів хижих, серед яких 10 видів котових: пума (Puma concolor), ягуар (Panthera onca), оцелот (Leopardus pardalis). Тут мешкають єдиний сучасний вид ведмедів Південної Америки — очковий ведмідь (Tremarctos ornatus), два види скунсів, гривастий вовк (Chrysocyon brachyurus), єнот-ракоїд (Procyon cancrivorus), три види лисиць та багато інших ссавців. Серед копитних фауни — рівнинний тапір (Tapirus terrestris), гуанако (Lama guanicoe), вікунья (Vicugna vicugna).

В акваторії поширені або з’являються на час міграцій 40 видів китовидих, включно з синім китом (Balaenoptera musculus), косаткою (Orcinus orca), кашалотом (Physeter macrocephalus). На узбережжі мешкають морські слони (Mirounga leonina), вухач південний (Otaria flavescens), два види морських котиків, три види тюленей.

Орнітофауна Аргентини дуже багата, зокрема, 984 види птахів гніздяться на території країни. У Пампі мешкають два види страусів нанду, в лісах — колібрі, поблизу річок, боліт, озер живуть водоплавні птахи: фламінго, чаплі. Одним з національних символів країни є горнеро рудий (Furnarius rufus) з горобцеподібних, який часто оселяється в містах. На півдні країни в Патагонії можна побачити величезні колонії пінгвінів. У фауні Аргентини відомо багато видів черепах, змій і ящірок, прісноводних і морських риб, комах, інших безхребетних. Фауна країни вирізняється високим ендемізмом: 108 ендеміків, серед яких ссавці, птахи, плазуни, риби і безхребетні. Найбільш відомі пампаська кішка або леопард-колоколо (Leopardus colocolo), рівнинний віскачевий щур (Tympanoctomys barrerae), туко-туко Тукумана (Ctenomys tucumanus), гемал патагонський (Hippocamelus bisulcus).

Для охорони рідкісних видів біорізноманіття Аргентини створені національні парки, природні та біосферні заповідники: Лос-Гласьярес, Пунта-Томбо, Кабо Віргенес, Кабо дос Баніас, Лагуна Ока-дель-ріо-Парагвай, Чако, Ігуасу, Талампая, Ланін та ін.

Населення

Загальна кількість населення — 45 376 763 (2020, оцінка). Пересічна густота населення — 16,4 особи/км² (2019).

Склад населення за етнічними групами (2010, оцінка): європейці, в основному іспанці та італійці (97 %), метиси (змішані європейці та індіанці за походженням), індіанці або представники інших груп (3 %); за релігійними групами: римо-католики (71–77 %), євангельські протестанти (9 %), інші християнські конфесії, православні, свідки Єгови, мормони тощо (4–6 %), юдеї, мусульмани, буддисти (бл. 2 %), агностики та невіруючі (бл. 11 %). Лише 23,8 % мешканців є активними прихожанами (станом на 2014). У містах живуть 92 % від загальноої кількості населення країни (2019). Найбільші міста (2019): Буенос-Айрес (15 057 300 осіб), Кордова (3 722 300 осіб), Мендоса (1 970 300 осіб), Росаріо (1 269 900 осіб), Сан-Мігель-де-Тукуман (826 700 осіб), Ла-Плата (799 800 осіб), Сальта (571 400 осіб), Мар-дель-Плата (601 700 осіб), Санта-Фе (540 200 осіб), Сан Хуан (772 900 осіб).

Вікова структура населення (2020): від 0 до 14 рр. — 24,02 %, від 15 до 24 рр. —15,19 %, від 25 до 54 рр. — 39,6 %, від 55 до 64 рр. — 9,07 %, 65 р. і старше — 12,13 %. Середній вік населення — 32,4 (2020). Коефіціент народжуваності — 16 на 1000 осіб (2020). Коефіцієнт смертності — 7,4 на 1000 осіб (2020). Міграційний приріст — -0,1 на тисячу осіб (2020).

Господарство

Аргентина має змішану економіку, функціонують державні й приватні підприємства. За оцінкою Світового банку економіка Аргентини характеризується високим рівнем розвитку, займає друге місце в Південній Америці. Стан економіки Аргентини на початку 21 ст. характеризувався спадами й підйомами, що привело до збільшення розриву між багатими і бідними. Перший дефолт було оголошено в грудні 2001. Попередній стан економіки (1998) було досягнуто завдяки заходам зі зміцнення національної валюти: відмови від обслуговування зовнішнього боргу, замороженню тарифів на комунальні послуги і транспорт, політики заміщення імпорту, відновлення промисловості на основі кооперативного руху. Протягом наступних шести років реальний ВВП зростав в середньому на 8,5 % в рік.

Другий дефолт оголошено в липні 2014. Криза 2014–2015 привела до 40 % інфляції й подальшого її росту. Аргентина втратила інвесторів. З метою стимулювання інвестицій встановлено контроль над вивозом іноземної валюти з країни. Для уникнення наслідків дефолту уряд поглибив втручання в економіку шляхом націоналізації нафтової компанії «Казенні нафтові родовища» (ісп. «Yacimientos Petrolíferos Fiscales»), що належала Іспанській корпорації «Репсол» (ісп. «Repsol»), вжив заходи з обмеження імпорту, посилив валютний контроль з метою збільшення валютних резервів і ліквідації відтоку капіталу. У червні 2014 Аргентина і Китай домовилися про обмін валюти на 11 млрд дол. США на китайський юань, який вважається міжнародним валютним резервом. Уряд зменшив податки в торгівлі і надав субсидії споживачам енергоносіїв.

ВВП Аргентини — 637 486 млн дол. США (2019, оцінка). ВВП на душу населення 14 399,6 дол. США (2019). Структура ВВП за секторами (2019): промисловість — 25,8 %, сільське господарство — 6,7 %, послуги — 67,5 %. Рівень безробіття 7,9 % (2019, оцінка), інфляція — 46,9 % (2020). Населення, що проживає за межею бідності — 35,5 % (2019). Державний борг дорівнює 86,1 % ВВП (2018).

Промисловість

Промисловість інтегрована в сільське господарство, пов’язане з експортом. Найважливішими секторами є: харчова промисловість, виробництво напоїв і тютюнових виробів, автомобілів та автозапчастин; текстилю та шкіряних виробів; продуктів нафтопереробки та біодизелю; хімічних та фармацевтичних препаратів; сталі, алюмінію, заліза; промислових та сільськогосподарських машин; електроніки та побутової техніки, меблів, стільникових телефонів (забезпечує 80 % внутрішнього попиту); пластмасів та шин; скла та цементу. Виробництво сільськогосподарської техніки покриває 60 % вітчизняного попиту (2013). Будівельний сектор становить більше 5 % ВВП, з якого 2/3 — житлові будівлі.

Металургійна промисловість охоплює чорну й кольорову металургію (свинцево-цинкова промисловість, виплавка алюмінію із ввізних бокситів із Бразилії). Розміщені підприємства металургійної промисловісті переважно у м. Буенос-Айресі та сусідніх містах. Половина галузей промисловісті розташовано в районі Буенос-Айреса, інша частина виробництва розміщена в містах Кордобі, Росаріо та Ушуая, що стало провідним центром виробництва електроніки в країні з 1980-х. Виробництво комп’ютерів, ноутбуків та серверів покриває 2/3 місцевого попиту. Дрібніші промислові центри розташовані в провінціях Санта-Фе (виплавка цинку та міді, а також борошномельне виробництво); Мендоса і Неукен (винні та фруктові заводи); Чако (текстиль та пилорама); і Санта-Крус, Сальта і Чубут (нафтопереробка). Автомобільна промисловість Аргентини виробляла 964 тис. автотранспортних засобів (2013) та експортувала 433 тис. шт. (переважно в Бразилію). Нафтовий завод Вака Муерта (ісп. Vaca Muerta) потужністю 16,2 млрд барелів нафти та 308 кубічних футів природного газу є третім за величиною в світі. Ним виробляється близько 35 млн літрів нафтопродуктів і 50 млрд літрів природного газу. Найважливіші нафтові родовища розташовані у Патагонії та Куйо. Центром нафтохімічної промисловості є Ла-Плата, Буенос-Айрес, Росаріо. Гірничодобувна промисловість розміщена в північно-західній частині країни і провінції Сан-Хуан. Вугілля видобувають у провінції Санта-Крус. Метали та корисні копалини містять мідь, свинець, магній, сірку, вольфрам, уран, цинк, срібло, титан та золото, видобуток яких після 1997 було збільшено на шахті Байо де Альумбрера в провінції Катамарка. Виробництво сільськогосподарської техніки покриває 60 % вітчизняного попиту (2013).

Енергетичний сектор в Аргентині є третім за величиною енергетичним ринком в Латинській Америці. На теплових електростанціях виробляється 51 % електроенергії (сировина — природний газ) і 12 % (сировина — нафтовий мазут, дизельне пальне), гідроелектростанціях — 28 %, атомних — 8 %. Виробництво електроенергії на сонячних, вітряних джерелах (15 од.) і біомасі становить менше 1 %. Аргентина має 3 атомні електростанції. Планується побудувати ще 2, за участі Китаю та України. До 2001 енергетична галузь повністю забезпечувала потреби країни і частково експортувала енергію. 75 % виробничих потужностей належить приватним підприємствам. Фінансування будівництва лінії електропередач здійснюється за рахунок цільових фондів. Аргентина є експортером сировини для атомних електростанцій. Експортує кобальт 60 низької і середньої активності, що використовується для вимірювання об’ємних фігур, відстаней, глибин і стерилізації шкідників. Кобальт 60 високої активності застосовується в раковій терапії.

Сільське господарство

Сільське господарство Аргентини капіталомістке, з малим обсягом ручної праці. За різними оцінками від 10 до 15 % сільськогосподарських угідь перебувають у володінні іноземних держав. 50 % валютних надходжень приносить експорт сировини і готової сільськогосподарської продукції. Аргентина є одним з найбільших світових виробників яловичини, цитрусових, винограду, меду, кукурудзи, сорго, сої, насіння соняшнику, пшениці та ротангу з пальми. Сою вирощують як сировину для біопалива, рис, ячмінь, помідори, картоплю, цибулю, часник, топінамбур, гарбуз, моркву, квасолю, персики, дерево Падубе (мате) — переважно для національного споживання. Цукрову тростину, близько 19 млн т щорічно, культивують у провінції Тукуман. Фрукти та овочі склали 4 % експорту (2017): яблука та груші вирощують в долині Ріо Негро; апельсини та інші цитрусові — на північному заході країни; виноград і полуницю в Куйо; перець солодкий та гіркий (чилі), оливки та часник — на північному заході. Бавовна та тютюн — основні культури на Гран-Чако.

Аргентина є п’ятим за величиною у світі виробником вина, найбільші регіони Мендоса і Сан-Хуан. Збільшується частка органічного землеробства, Аргентина поступається лише Австралії. В Аргентині також вирощують бавовну, тютюн, евкаліпт. Сосну і в'яз вирощують для меблевого виробництва і паперових виробів.

В Аргентині розвинуте тваринництво м’ясного напряму: велика рогата худоба, свинарство, вівчарство, птиця. Скотарство сконцентроване на північному сході Аргентини. Морепродукти виробляють, в основному, для експорту. Нагляд за сільським господарством здійснює Секретаріат сільського господарства, тваринництва, рибальства та продовольства.

Сфера обслуговування

Сфера обслуговування — найрозвинутіший сектор, де залучено понад 60 % усіх працівників. Провідні види діяльності: соціальні, корпоративні, фінансові, страхові, торгівля нерухомістю, туризм. У соціальному секторі зайнято 4,85 млн осіб. Від фінансових послуг отримано 3,8 % ВВП (2015), зайнятість — 164 тис. осіб.

Аргентина має кілька фінансових регуляторів: Центральний банк республіки Аргентини здійснює нагляд за банками та фінансовими компаніями, несе відповідальність за грошово-кредитну політику, платіжну систему, фінансову стабільність та емісію банкнот і монет. Національна комісія з цінностей контролює цінні папери та похідні інструменти, інвестиційні фонди. Аутсорсинг став провідним експортом послуг і сягає 3 млрд дол. США. Доходи від реклами за контрактами за кордоном склали понад 1,2 млрд дол. США. (2017). Сфера послуг з туризму становить 3,9 % ВВП (2017). Розвинений як внутрішній, так і міжнародний туризм, що посідає третє місце в поповненні валютних резервів. Кількість іноземних туристів — 6,72 млн осіб (2019). Особливо зростає круїзний туризм океаном.

Транспорт

Аргентина має розвинену транспортну інфраструктуру. Автомобільні дороги — понад 230 тис. км, з них 72 тис. км з твердим покриттям (2017), 2800 км — швидкісні автобани, що перебувають у приватному володінні. 35 тис. км автомобільних доріг перебуває у державній власності. Побудовані багатоповерхові автостради (2007–2017).

Залізнична мережа загальною довжиною 50 тис. км є найбільшою у Латинській Америці. У 2015 була націоналізована. Експлуатується в основному 32,2 тис. км для перевезення вантажів, близько 23 млн т на рік (2017).

Трубопроводи Аргентини: постачання газу — 29 930 км; зрідженого нафтового газу — 41 км; нафти — 6 248 км; нафтопродуктів — 3 631 км (2013). Будуються (2018) три газопроводи з метою покращення транспортування у центральну частину регіону Пампаса та Патагонії (Газоду-де-ла-Коста / Газоду-Танділ-Мар дель Плата та Система Кордильєрано-Патагіноко).

Аргентина має близько 11 тис. км. (2013) судноплавних водних шляхів. Сюди відноситься розгалужена мережа каналів, найбільшими серед яких є Ріо-де-ла-Плата, Парана, Уругвай, Ріо Негро і Парагвай. Найбільшим у країні порт Буенос-Айреса (1925) вантажопотужність якого 11 млн т вантажів і 1,8 млн пасажирів (2013). Країна має більше 40 портів уздовж узбережжя. Основні морські порти: Буенос-Айрес і Росаріо, Ла-Плата, Байя-Бланка. Судноплавні річки: Ріо-де-ла-Плата, Парана, Уругвай і Мар Аргентино. Річкові порти — Сарате і Кампана, Мар-дель-Плата, Комодоро-Рівадавія, Кекен-Некочеа, Пуерто-Десеадо, Пуерто-Мадрін та Усуайя.

Внутрішні і міжнародні повітряні перевезення здійснює національна авіакомпанія «Аргентинські авіалінії» (ісп. «Aerolineas argentinas»). «Аустрал лінії» (ісп. «Austral Líneas Aéreas») є дочірнім підприємством «Аргентинських авіаліній», що спеціалізується на внутрішніх перевезеннях. Діє міжнародний аеропорт Буенос-Айреса «Міністер Пістаріні», відомий як Міжнародний аеропорт Езеїза, розташований за 35 км від Буенос-Айреса в м. Езеї. Є 9 аеропортів, що обслуговують внутрішні рейси та 50 терміналів по країні, більшість яких є власністю приватної компанії «Аеропорт 2000» (ісп. «Aeropuertos 2000») і пропускною здатністю більше 30 млн осіб (2017). 33 аеропорти країни здійснили авіаперевезення на загальну суму 25,8 млн дол. США (2013), пасажиропотік 14,5 млн осіб. Найбільш завантажені аеропорти «Хорхе Ньюбері» та Міжнародний Аеропорт Езеїза, через кожен з яких, здійснено близько 9 млн польотів на рік (2013).

Торгівля

Торговельний баланс дефіцитний 8,5 млрд дол. США (2017). Експорт 66,32 млрд дол. США, імпорт 66,3 млрд дол. США (2018, оцінка).

Автомобілі та автозапчастини є провідним експортом промисловості — 12 % загального експорту товарів. Інша частина промислового експорту — хімікати, сталь, алюміній, машини і пластмаси. Сільськогосподарська сировина становить 20 % загального експорту, а сільськогосподарські товари — 50 % експорту разом з сировиною. Соєві продукти та олія складають майже 1/4 частину експорту сільськогосподарського виробництва. Зернові культури, в основному кукурудза та пшениця, становлять менше, ніж десяту частину (2017). Експорт паливно-енергетичного комплексу становить близько восьмої частини всього експорту. Експорт металургійних руд займає незначне місце.

Основні товари експорту (2014): соєве борошно — 11,9 млрд дол. США; вантажні автомобілі — 3,88 млрд дол. США; боби сої — 3,84 млрд дол. США; олія з сої — 3,62 млрд дол. США; кукурудза — 3,7 млрд дол. США. Країни-експортери (2014): Бразилія — 14 млрд дол. США; Китай — 4,51 млрд дол. США; США — 4,15 млрд дол. США; Чилі — 2,85 млрд дол. США; В’єтнам — 2,54 млрд дол. США; Венесуела — 1,98 млрд дол. США.

Імпорт Аргентини переважав в товарах і запчастинах промислового виробництва. З 2011 введена обмежувальна модель імпорту автомобільного сектору, згідно якої розмір імпорту визначається величиною експорту. Основні товари імпорту (2014): нафтовий газ — 5,55 млрд дол. США; нафтові продукти — 3,92 млрд дол. США; автомобілі — 3,5 млрд дол. США; запасні частини транспортних засобів — 3,21 млрд дол. США; телефони — 2,03 млрд дол. США. Країни-імпортери: Бразилія — 14,3 млрд дол. США; Китай — 10,7 млрд дол. США; США — 8,73 млрд дол. США), Німеччина — 3,44 млрд дол. США; Болівія — 2,56 млрд дол. США.

Внутрішня торгівля переходить на інтернет-продажі й склала 4,5 млрд дол. США (2013).

Зв’язок

На 2018 кількість мобільних телефонів — 58,5 млн (131 одиниця на 100 осіб); інтернет-користувачі на 2016 — 30,7 млн осіб (70 %).

Освіта й наука

Система навчання має 4 рівні та 8 форм (способів). Рівні:

• дошкільна освіта (для дітей від 45 днів до 5 р. з 2 р. обов’язкового навчання);
• обов’язкова початкова (вік учнів від 6 до 11–12 років., тривалість 6–7 р. залежно від регіону країни);
• обов’язкова середня (від 12–13 до 18–19 років, тривалість 6–7 р. залежно від програми початкової освіти та регіону), останні 3 роки навчання якої включають спеціалізацію за майбутнім профілем закладу вищої освіти, обраного самим учнем;
• вища — тривалість навчання залежить від спеціальності та закладу освіти.

Форми: професійно-технічна, мистецька, освіта для людей з інвалідністю, освіта для молоді та дорослих, які переривали своє навчання, освіта для людей, які живуть у сільській місцевості, білінгвальна і міжкультурна освіта, лікарняна та домашня освіта, освіта для людей, які позбавлені волі.

В країні функціонують державні та приватні навчальні заклади різного рівня та системи навчання. Приватні за законом можуть засновувати зареєстровані релігійні організації, юридичні та фізичні особи.

Міністерство освіти, культури, науки і техніки Аргентини здійснює нагляд за дотриманням еквівалентності навчальних планів до норм закону про національну освіту та інших законів освіти, координує діяльність та здійснює управління міжнародною технічною та фінансовою співпрацею, сприяє інтеграції між країнами тощо. Прямий контроль над дошкільними закладами та школами здійснюють адміністрації провінцій та муніципалітетів, що пояснює неуніфікованість рейтингових систем оцінювання успішності учнів, тривалості навчального процесу тощо.

Рівень грамотності населення становить 98,1 % (2010).

Вища освіта поділяється на університетську і неуніверситетську. До неуніверситетської освіти входять вищі професійно-технічні, педагогічні навчальні заклади.

В Аргентині діє понад 130 закладів вищої освіти, з них 53 національних, 49 приватних університетів, 7 національних інститутів університетського рівня, 14 приватних інститутів університетського рівня, 6 провінційних університетів, 1 закордонний університет, 1 міжнародний університет.

Найбільший університет у м. Буенос-Айресі (301 599 студентів), заснований 1821, найстаріший Національний університет Кордови (115 000), заснований 1621. Загалом в університетах навчається понад 2 млн осіб. Навчання в університетах за законом має тривати не менше 4 років і 2600 годин навчального часу. При університетах Аргентини є можливість здобути післядипломну освіту, після чого випускник може отримати титул: спеціаліста, магістра, доктора.

За законом на фінансування освіти в країні має виділятися не менше 6 % ВВП країни.

У найбільших містах країни функціонують понад 50 науково-дослідних інститутів і близько 100 наукових товариств, асоціацій, центрів. Головні наукові установи, бібліотеки, музеї розташовані в м. Буенос-Айресі (Національна академія медицини, заснована 1822; Національна академія наук, 1935; Національна бібліотека, 1810), Кордові (Національна академія наук Кордови, 1869; Національний університет Кордови, 1613), Росаріо (Національний університет Росаріо, 1968), Мендосі (Національний університет Куйо, 1939).

Аргентина має лауреатів Нобелівської премії: Л. Ф. Лелуар, Б. А. Усай, С. Мільштейн.

Культура

Найвідоміші музеї Аргентини: Аргентинський музей природничих наук імені Бернардино Рівадавія (заснований 1812), Національний музей образотворчого мистецтва (заснований 1895), Національний історичний музей (заснований 1889; відкрито 1891), Етнографічний музей імені Хуана Амбросетті (заснований 1904), Національний музей декоративного мистецтва (заснований 1911), Музей сучасного мистецтва в Буенос-Айресі (заснований 1956) (усі в м. Буенос-Айресі); Палац Сан-Хосе — національна пам’ятка (заснований 1935) і музей Президента Аргентини Хусто Хосе де Уркіса (1848–1858, поблизу м. Консепсьйон), Музей Ла-Плати (1884; м. Ла-Плата), археологічний музей в Пукара-де-Тілкара (відкрито в 1966 поблизу м. Тілкара) тощо. У столиці діє найбільша бібліотека країни — Національна бібліотека (1810), а також Центральна бібліотека «Хуан Хосе Монтес де Ока» (1863).

Станом на 2020 Аргентина має 11 найменувань у переліку об’єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, 6 із яких культурні та 5 природні: Лос-Гласьярес національний парк (1981), Гуарані єзуїтські місії: Сан-Ігнасіо-Міні, Санта-Ана, Нуестра-Сеньора-де-Лорето і Санта-Марія-ла-Майор (Аргентина), руїни Сан-Мігел-дас-Місойнс (Бразилія) (1983), Іґуасу національний парк (1984), Куева-де-лас-Манос печера, Ріо-Пінтурас (1999), Вальдес півострів (1999), Кордови єзуїтський квартал і місії (2000), Ісчіґуаласто й Талампая національні парки (2000), Кебрада-де-Умауака древній шлях (2003), Кхапак-Ньян, дорожня система в Андах (2014), Куручета будинок як частина комплексної пам’ятки Архітектурна спадщина Ле Корбюзьє — визначний вклад у становлення модернізму (2016), Лос-Алерсес національний парк (2017).

Релігія

Станом на 2019 (опитування) більшість населення Аргентини — християни (див. Християнство), із них бл. 62,9 % — вірні Римо-католицької церкви, 13 % — П'ятидесятники, 2,3 % — вірні євангелічних церков; 1,4 % — Свідки Єгови, 1,2 % — представники інших релігій, 9,7 % не ідентифікує себе з жодною релігією, 6 % — атеїсти, 3,2 % населення прибічники агностицизму.

2010 в Аргентині мешкало 31 020 000 католиків (оцінка), тобто 2,9 % від загальної кількості католиків у світі (11-е місце).

Відповідно до Конституції, католицизм — державна релігія Аргентини. Главою Римо-католицької церкви В Аргентині є архієпископ-митрополит Буенос-Айреса, примас Аргентини. З 13.03.2013 цю посаду обіймає 266-й Папа Римський Франциск (упродовж 1998–2013 обіймав цю посаду як кардинал Хорхе Маріо Бергольо). Архієпископ Буенос-Айреса очолює також ординаріат для вірних східних обрядів.

У країні діють східні католицькі церкви: Мелькітська греко-католицька церква, Вірменська католицька церква, Маронітська Сирійська церква (див. Мароніти), Українська греко-католицька церква.

Екзархат УГКЦ з центром у м. Буенос-Айресі засновано 09.02.1968 згідно з буллою Павла IV «Ucrainorum Fidelium». 24.04.1978 екзархату надано статус єпархії. Єпархія об’єднує бл. 167 800 вірних (2014), їй підпорядковано 18 церков та 36 каплиць. Кафедральний собор — храм Покрови Пресвятої Богородиці в м. Буенос-Айресі. 1983 засновано двомовний (українською та іспанською мовами) часопис єпархії «Голос Української Церкви» (ісп. «La voz de la iglesia ucrania»). Від 08.10.2016 єпархію очолює єпископ Даниїл Козлинський. Упродовж 10.04.2010–25.03.2011 очолював єпископ Святослав Шевчук.

Через імміграцію зі Східної Європи наприкінці 19 — поч. 20 ст. в Аргентині з’явилася значна кількість православних вірян. Аргентина посідає одне з перших місць за кількістю православних у Латинській Америці: станом на 2015 тут мешкало 148 858 вірян (оцінка). Православні парафії перебувають під юрисдикцією Константинопольської православної церкви, Антіохійської православної церкви, Сербської православної церкви, Румунської православної церкви, Аргентинської та Південноамериканської єпархії Російської православної церкви, Південноамериканської єпархії Російської православної церкви закордоном.

Більшість протестантських організацій (див. Протестантизм) належить до Аргентинської федерації євангелічних церков (1958). За даними соціологічних опитувань, у 2000 протестанти складали 8,5 % населення, у 2008 — 9 %. Переважна кількість протестантів — п’ятидесятники. Діє осередок Українського євангельсько-баптистського об’єднання в Південній Америці.

Попри значну еміграцію до Ізраїлю в 2000-х, в Аргентині мешкає найбільша кількість юдеїв у Центральній і Південній Америках: 181 500 (2014), а також найбільша кількість мусульман у Латинській Америці: 400 000 (2000). З 2000 в м. Буенос-Айресі діє Ісламський культурний центр імені короля Фахда — найбільша релігійна споруда мусульман у Латинській Америці після мечеті в м. Каракасі (Венесуела).

Преса, радіо, телебачення

ЗМІ в Аргентині традиційно вважаються одними з найбільш розвинених в регіоні, хоча у періоди військового правління діяльність незалежних ЗМІ припинялася або була вкрай утруднена через наявність офіційної цензури.

Інформаційні агентства

Телам (Télam, від ісп. Telenoticiosa Americana — Американські теленовини) — державне інформагентство Аргентини, засноване в 1945, найбільше у країні. Розташоване в м. Буенос-Айресі. Новини доступні іспанською, англійською та китайською мовами.

Радіо та телебачення Аргентини (ісп. Radio y Televisión Argentina) — публічна компанія, що керує державними ЗМІ в країні, зокрема Громадським телебаченням, Національним радіо та Аргентинським радіомовленням за кордоном.

Газети

В Аргентині видається понад 200 газет, 156 з яких — у м. Буенос-Айресі. Газети з найбільшими тиражами: «Кларін» («Clarín»), одна з найвпливовіших в країні, найбільш масове видання у Латинській Америці, засн. 1945; «Насьон» («La Nación»), щоденна газета консервативного спрямування, друга за популярністю в країні, засн. 1870; «Хроніка» («Cronica»), ранкова щоденна газета, засн. 1963; «Сторінка/12» (Página/12»), щоденний таблоїд, активно проводить журналістські розслідування, заснований 1987; «Пренса» («La Prensa»), найстаріша з аргентинських газет, видається з 1869.

Радіо

Радіостанції Аргентини належать переважно трьом компаніям: «Ель Мундо», «Бельграно» і «Сплендід». Радіомовлення дуже популярне в країні. Тепер в Аргентині налічується близько 1500 радіостанцій, з яких 260 ведуть мовлення у діапазоні AM і 1150 — у діапазоні FM. «Радіо Аргентини» («Radio Argentina») — найстаріша у країні радіостанція, вела мовлення з 1920 до 1997, перша у світі іспаномовна радіостанція.

«Національне радіо Аргентини» («Radio Nacional Argentina») — радіостанція, що належить державній компанії «Радіо і телебачення Аргентини» («Radio y Televisión Argentina»), складається з 50 станцій, поширених по всій країні.

Аргентинське радіомовлення за кордоном («Radiodifusión Argentina al Exterior», RAE) — аргентинська міжнародна радіостанція, веде мовлення з 1949 (з перервами). Транслюються програми вісьмома мовами: іспанською, англійською, італійською, португальською, німецькою, французькою, японською та китайською.

Телебачення

У країні транслюється понад 40 телеканалів. Найпопулярніші: Канал 13 (Canal Trece; заснований 1960); Америка ТБ (América TV; заснований 1966 у м. Ла-Плата); Федеральне телебачення (Telefe; засноване 1990); Канал 9 (Canal 9; заснований 1960, з кінця 2018 у кризовому стані); Громадське телебачення (Televisión Pública, Canal 7 Argentina; найстаріший національний телеканал в Аргентині, веде мовлення з 1951, розташований у м. Буенос-Айресі.

Література

Фольклор індіанських племен, які жили на території Аргентини, до нашого часу не дійшов.

Аргентинська література колоніального періоду (16 — поч. 19 ст.) розвивалася під впливом літератури Іспанії (хроніки М. дель Барко Сентенери «Аргентина та завоювання Ріо-де-ла-Плати», 1602; Р. Діаса де Гузмана «Рукописна Аргентина», 1612) тощо. У творах кін. 18 ст. помітний вплив французького Просвітництва (вірші М. де Лавардена, Д. де Аскуенаги). У роки антиіспанської війни 1810−1826 і національно-визвольного руху в аргентинській літературі панував революційно-патріотичний класицизм (публіцистика Б. де Монтеагудо; поезія Е. де Луки, Х. Круса Варели). Після проголошення незалежності країни (1816) в літературі утвердився романтизм. Представник нового напряму — поет і філософ Е. Ечеверріа — автор поеми «Полонянка» (1837), що відтворює зіткнення з індіанцями пампи. Творцями аргентинської романтичної прози вважають історика та літературознавця Х. М. Гутьєрреса (новели «Людина мурашка», 1838; «Капітан патриціїв», 1874) та Х. Мармоля (роман «Амалія», 1851).

Філософсько-публіцистичний роман-нарис Д.Ф. Сарм’єнто «Факундо, або ж цивілізація і варварство в аргентинській пампі» (1845) заклав основи подальшого латиноамериканського осмислення національної самобутності в художній літературі. Набуває поширення «література гаучо», основою якої став фольклор жителів пампи (пісні-імпровізації — відала, трісте, сьєліто). У поезії до тем із життя гаучо першим звернувся уродженець Уругваю Б. Ідальго, знані також твори І. Аскасубі, Е. дель Кампо; вершина «літератури гаучо» — епічна поема Х. Р. Ернандеса «Мартін Ф’єрро» (ч. 1−2, 1872−1879), сповнена глибокого співчуття до селян, позбавлених рідної землі. З середини 19 ст. виникла т. з. костумбристська література (див. Костумбризм), яка відтворювала народні побут і звичаї. Творчість прозаїків Л. В. Лопеса, Е. Вільде, М. Кане, поетів К. Гідо-і-Спано, Р. Гутьєрреса та ін. підготувала ґрунт для розвитку реалізму в аргентинській літературі. Серед перших творів реалізму — роман Х. Мартеля (справж. — Х. Міро) «Біржа» (1898), у якому зображено зародження капіталізму в країні. Широко відомими стали твори сатирика Х. С. Альвареса (псевд. — Фрай Мочо), романи Р. Х. Пайро («Кумедні пригоди онука Хуана Морейри», 1910), Б. Лінча («Яструби Флоріди», 1916), Р. Ґуїральдеса («Дон Сегундо Сомбра», 1926). Реалістичний напрям у драматургії утверджували п’єси уродженця Уругваю Ф. Санчеса.

Наприкінці 19 — на поч. 20 ст. в аргентинській літературі поширюються натуралізм (проза Е. Камбасереса), декадентська література (поезія Л. Діаса, проза А. де Естради), велику роль у цей час відіграє література іспано-американського модернізму (Е. Ларрета у прозі, Л. Лугонес у поезії та ін.), уплив якої послаблюється наприкінці 1920-х. У середині 1920-х утворилося два літературних об’єднання письменників: авангардистська група «Флорида» ― О. Хірондо (поет. збірка «Деколі», 1925), Х. Л. Борхес (численні новели), Л. Маречаль (роман «Адам Буеносайрес», 1948), Р. Гуїральдес ― і група «Боедо», зорієнтована на поєднання авангардистських прийомів із соціальною тематикою чи навіть із соціалістичним реалізмом, — Р. Арльт (романи «Семеро божевільних», 1929; «Вогнемети», 1931), А. Юнке (справж. — А. Гандольфі, збірка оповідань «Паперові кораблики», 1926), Е. Кастельнуово. З обома групами підтримував стосунки поет Р. Гонсалес Туньон. Соціальні теми в реалістичній стилістиці порушував М. Гальвес у романах «Нача Регулес» (1919), «Історія передмістя» (1922) та історичному романі «Гаучо з Лос-Серрільйос» (1931). Соціальна тематика, осмислена в екзистенційному та релігійному аспектах, характеризує численні романи Е. Мальєа. Однією із найважливіших, після твору Д.Ф. Сарм’єнто, інтерпретацій аргентинського національного єства став есей Е. Мартінеса Естради «Рентген пампи» (1937).

Для лірики 1940-х характерне поєднання модерністських і реалістичних тенденцій навіть у творчості одного і того ж письменника (Е. Верніке). Видатним майстром і одним із зачинателів новітньої латиноамериканської прози був Х. Л. Борхес. У романах Х. Б’янко «Щури» (1943), М. Мухіки Лайнеса «Ідоли» (1953) звучать мотиви зневіри людини в майбутньому. Соціально ангажованою є творчість Е.Л. Кастро (роман «Остров’яни», 1943), А. Варели (роман «Темна ріка», 1943; епічна поема «Невичерпне добриво», 1967), Б. Вербітськи (роман «Маленька сім’я», 1951), Р. Ларри (повість «Гран-Чако», 1947), Х.Х. Манаути, Х.А. Флор’яні, драматургів Л. Барлетти, О. Драгуна, А. Кусані. Найбільшим явищем аргентинської літератури 2-ї пол. 20 ст. є творчість Х. Кортасара (зб. оповідань «Таємна зброя», 1959; «Хтось, хто поряд з нами», 1977; «Поза часом», 1982; та ін.; романи «Премії», 1960; «Гра в класи», 1963; «62 / Модель для збирання», 1968; «Книга Мануеля», 1973), для якої характерні синтез реалістичного аналізу та символічних узагальнень, поєднання національної конкретності з універсальністю підходу до соціальних явищ. Важливі проблеми аргентинського суспільства порушують А. Кастільйо (збірки оповідань «Жорстокі оповідання», 1966; «Пантери і храм», 1976; роман «Спраглий», 1985), А. Конті (роман «Маскаро, американський мисливець», 1975), Беатріс Гідо. У жанрах інтелектуальної фантастики та детективу працював А. Бйой Касарес, друг і співавтор Х. Л. Борхеса. Серед визначних письменників останніх десятиліть — П. Оргамбіде, М. Граната (які розпочали творчість іще на початку 2-ї пол. 20 ст.), Лільяна Екер, Х. Асіс, Р. Піглья, Д. Мояно, Е. Тісон, Сільвія Іпаррагірре, С. Гаут вель Хартман та ін.

Українська трудова еміграція в Аргентині видавала газети «Пролетар», «Українська робітнича газета» (1932−1935) та ін. На початку 1930-х вийшов «Українсько-іспанський словар» (укладач — Т. Петрівський), українською мовою опубліковано твори A. Чайковського («Віддячився»), Ю. Шкрумеляка («Чота крилатих»). У 1935 було засновано прогресивне товариство ім. Т. Г. Шевченка, почав виходити щорічний календар «Світло», де друкували матеріали про українських письменників, зокрема, 1939 ― статтю про Т. Шевченка, добірку його віршів, а також вірші І. Франка, Лесі Українки, П. Грабовського та ін. У 1941 під рубрикою «Великий поет-борець Тарас Григорович Шевченко» було надруковано кілька уривків із творів поета («Не жди сподіваної волі», «Розкуються незабаром заковані люди», «Вставайте, кайдани порвіте» та ін.), вірш, присвячений митцеві, а також подано інформацію про українські бібліотеки ім. Шевченка в Аргентині та Уругваї. У наступні роки оприлюднено твори українських поетів, зокрема П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри.

Після Другої світової війни в Аргентині розгорнули діяльність культурно-освітні товариства ім. Лесі Українки, ім. І. Франка та ін., які встановили тісні зв’язки з Україною. В 1950-х в українському видавництві «Перемога» (м. Буенос-Айрес) видано українською мовою «Кобзар» (передмова — іспанською та англійською мовами), повість B. Василевської «Зорі над озером», оповідання Б. Грінченка «Олеся — маленька героїня». «Видавництво Миколи Денисюка» (Буенос-Айрес) 1955 опублікувало роман «Дон Сегундо Сомбра» Р. Гуїральдеса (переклад українською мовою О. Сацюка); «Видавництво Юліяна Середяка» (Буенос-Айрес) 1986 випустило І ч. епічної поеми «Мартін Ф’єрро» Х.Р. Ернандеса (український перекл. В. Котульського). У 1961 в м. Буенос-Айресі побачила світ книжка А. Х. Баттістеси «Тарас Шевченко» з коротким оглядом життя і творчості поета і прозовим перекладом «Заповіту». У грудні 1983 газета «Українське слово» надрукувала вірші В. Симоненка в перекладі іспанською мовою Л. Голоцвана. У 1987 у видавництві «Картаго» вийшла збірка оповідань Ю. Покальчука «Тінь», присвячена нікарагуанській революції; його доповідь «Гоголь і Борхес», виголошена на міжнародній конференції «Світ Борхеса» (1−5.04.1987), опублікована в журналі «Revista universitaria» («Університетський журнал»).

В Україні перекладено твори Х. Кортасара, Х.Л. Борхеса, Р. Ларри, А. Варели, У. Костаніні, Ф. Соррентіно, Х. Абалоса, А. Кусані, М. Ернандеса, Д. Ф. Сарм’єнто, Л. Лугонеса, А. Бйой Касареса та ін. Вийшли збірки «Пісні Севастополя», «Сучасна латиноамериканська повість» (обидві 1978), «Слово, народжене в борні. Поезія та проза молодих латиноамериканських письменників» (1984) та ін. Серед перекладачів — Л. Олевський, Ю. Покальчук, С. Борщевський, В. Кордун, О. Буценко та ін.

Архітектура

На відміну від інших країн Південної Америки, в Аргентині не збереглися архітектурні пам’ятки давніх індіанських культур.

У колоніальний період (16 ст. — 1816) тут виникли міста (Буенос-Айрес, Кордова, Санта-Фе). У традиціях іспанського бароко, принесених сюди архітекторами — членами ордену єзуїтів, будувалися сакральні споруди (собор у м. Кордові, 1680–1758, архітектори А. Бланкі, В. Муньйос; місія ордену єзуїтів — там само). У 18–19 ст. під упливом Франції поширився стиль класицизму (собор у м. Буенос-Айресі, 1804, архітектор Б. Рівадавія), але він присутній лише в офіційних монументальних спорудах. Розпланування міст було прямокутно-прямолінійним, з квадратними кварталами зі стороною 120 м і одноповерховою житловою забудовою, яка за іспанською традицією групувалася довкола внутрішніх двориків (патіо). Перший двоповерховий житловий будинок у м. Буенос-Айресі зведено 1830.

У перші десятиріччя незалежності архітектурна діяльність зосереджувалася в столиці й спрямовувалась на створення репрезентативного центру з громадськими будівлями. Завершено будівництво університету (1778–1821), до міського собору 1822 прибудовано дзвіницю, під впливом французької архітектури 1850–1898 будувався й неодноразово перебудовувався Рожевий дім (Каса Росада) — резиденція уряду і президента. У 2-й половині 19 ст. сюди доходять впливи архітектурної стилістики історизму з Франції, Італії, Англії та США: будівлю Національного конгресу в м. Буенос-Айресі в неокласицистичній стилістиці (див. Неокласицизм) споруджено 1897–1946 за конкурсним проектом архітектора В. Меано (1860–1904) під впливом Капітолія у м. Вашингтоні (США). З кінця 19 ст. Буенос-Айрес став найбільшим містом Південної Америки, з найінтенсивнішими темпами розвитку, що зумовило реконструкцію регулярного плану міста, який зберігся з колоніальної доби. 1887 через існуючі квартали забудови почали пробивати нові магістралі (Діагональ Норте) за зразком реконструкції м. Парижа, здійсненої 1853–1870 Ж.-Е. Османом (1809–1891). 1889 в місті було 3 залізничні вокзали, зводилися портові й промислові споруди, на початку 20 ст. — багатоповерхові будинки в стилі модерн. Розвивалися новаторські великопрогонові металеві конструкції з широким використанням скла: таким був національний павільйон Аргентини на Всесвітній виставці в м. Парижі 1889, який 1895 перевезли в м. Буенос-Айрес і зробили в ньому художній музей. Місто Ла-Плата, засноване 1882 як центр провінції, отримало традиційний для регіону регулярний план, у якому ортогональна мережа дрібних кварталів доповнювалася діагональними магістралями, за взірцем плану м. Вашингтона, США. 1901 в Аргентині створено власну систему підготовки архітекторів.

З 1930-х під впливом Баугауза розвинулася сучасна архітектура, або функціоналізм чи модернізм [архітектори Г. А. Бустільйо Мадеро (1889–1982), А. Вірасоро (1892–1978), А. Вільямс (1913–1989), А. Пребіш (1899–1970)]. Лідером і теоретиком цього руху був В. Акоста, автор книги «Місто і життя» та вілли Фальда 1939 у м. Мар-дель-Плата. Значний вплив на розвиток архітектури в Аргентині справив архітектор Ле Корбюзьє (Франція), який 1929 прочитав цикл лекцій в університеті Буенос-Айреса, запропонував проект реконструкції столиці та запроектував віллу доктора Куруше у м. Ла-Платі, збудовану 1949–1954. З 1930-х в Аргентині почали будувати хмарочоси: 1935 за проектом архітекторів Санчеса, Лагоса і Де ла Торре в м. Буенос-Айресі звели трикутний у плані ступінчастий житловий комплекс «Каванаг» 120 м заввишки — один з найвищих у світі на той час.

У повоєнну добу архітектура Аргентини розвивалася в річищі загальносвітової, переходячи до пізнього функціоналізму, бруталізму, неопластицизму та хай-теку. Визначними спорудами є Муніципальний театр Сан-Мартин у м. Буенос-Айресі 1953–1960 (архітектори М. Альварес і М. Руїс), вирішений як багатофункціональний комплекс з двома театральними, лекційними залами, кінозалом, театральною школою і бібліотекою, а також споруда Банку Лондона і Південної Америки там само 1960–1966 (архітектори С. Еліа, П. Рамос, А. Агостіні, К. Теста), вирішена в майже скульптурній стилістиці, що поєднує бруталізм і неопластицизм, з максимальним використанням пластичних можливостей залізобетону при створенні фасадів. Найвідомішим аргентинським архітектором є Сезар Пеллі (1926–2019), автор 88-поверхових веж-близнюків Петронас у м. Куала-Лумпурі (Малайзія; 1992–1998) 452 м заввишки, які протягом 1998–2003 вважалися найвищим хмарочосом у світі. У м. Буенос-Айресі за його проектами збудовано кілька хмарочосів у стилістиці хай-тек: офісний комплекс «Республіка» 1994–1996, офіс Бостонського банку 1998–2001, штаб-квартира нафтової компанії YPF SA 2005–2008. Найвищі хмарочоси м. Буенос-Айреса: Вежа Ле Парк Фігероа Алькорта (173 м, 2010); Вежа Ренуар (175 м, 2014); вежа Альвеар (239 м, 2018).

Образотворче мистецтво

Давнє індіанське мистецтво Аргентини — це розписна й фігурна кераміка, петрогліфи, тканини з геометричним орнаментом, прикраси з пір’я, культова скульптура з каменю, дерева й глини. У колоніальний період мистецтво мало переважно релігійний характер, в ньому поєднувалися християнські сюжети з традиційними уявленнями місцевого населення: в основному — це різьблена дерев’яна скульптура — ретабло (іспанський варіант іконостасу). У цей час у живописі також почали з’явилися світські жанри (переважно портрет).

Після проголошення незалежності в 1816 образотворче мистецтво отримало потужний стимул для розвитку. З’являються романтичні жанрові картини, портрети, панорамні краєвиди, картини з побутовими сценами.

У 1821 при Університеті Буенос-Айреса було відкрито Школу малюнка. У першій половині 19 ст. в Аргентині працювали переважно європейські майстри: художники Е. Е. Відаль (1791–1861), К. Пельєгріні (1800–1875), Р. О. К. Монвуазен (1790–1870), А. д’Астреля (1805–1875), С. І. Бакле (1790–1838); скульптори Х. А. Г. Ернандес (1750–1821) та ін.

Одним із перших аргентинських художників був костумбріст К. Морель (1813–1894). У середині 19 ст. формується творчість П. П. Пуейредона (1832–1870) — засновника національної школи портрета, пейзажу, побутового жанру.

У другій половині 19 ст. постає національна мистецька школа. Її очолили художники-реалісти Е. Сіворі (1847–1918), Е. Де ла Каркова (1866–1927). Вони засновують Товариство заохочення мистецтва (1878), при якому утворюють художню школу й Національний музей витончених мистецтв (1895), першим директором якого став Е. Скіяффіно (1858–1935). У цей час працює скульптор Л. Корреа Моралеса (1852–1923), який одним із перших звернувся до національної тематики.

На початку 20 ст. панівним напрямом в мистецтві Аргентини став імпресіонізм. Його провідними представниками були М. Мальярро (1865–1911), Ф. Фадер (1882–1935), скульптори Р. Іруртія (1879–1950), П. Сонса Бріано (1886–1941); пізніше розвиваються постімпресіонізм (Р.Сільва; 1890–1919), експресіонізм (Е. Кульєн Аерса; 1879–1936).

Від 1920-х, після створення авангардистської школи (Р.Сольді; 1905–1994), в мистецтві Аргентини починають розвиватися модерністські течії — кубізм (Е. Петторуті; 1892–1971), сюрреалізм (Р. Форнер; 1902–1988), абстракціонізм (скульптори А. Сібеліно, 1891–1960; П. Курателья Манес, ( 1891–1962), які активно поширилися після Другої світової війни. Одночасно продовжила розвиток школа реалістичного мистецтва Аргентини: Х. К. Кастаньїно, А. Берні (1905–1981), Л. Е. Спілімберго (1896–1964), Б. Кінкела Мартін (1890–1977), С. Б. де Кірос (1881–1968), А. Алісе (1886-1943), Д. Урручуа (1902–1978), скульптори А. Ріганельї (1890–1949), А. Бігатті (1898–1964) та ін., чия творчість тяжіє до монументальних національних образів.

У 1946 представники абстракціонізму утворили Рух Маді (Г. Косіце,1924–2016; К. Арден Кін, 1913–2010; Р. Ротфусс, 1920–1969; М. Блашко,1920–2011; Д. Лаань, 1927–2007 та ін.).

У 1960–1970 в Аргентині поширилися новітні авангардистські течії: «кінетичне мистецтво» (Х. Ле Парк; 1928), «геометричне» (Е. Мак-Інтайр; нар. 1929) тощо. Як опозиція абстракціонізму почав розвиватися напрям «нова матеріальність» (Р. Максіо; 1931).

У наш час до найвідоміших аргентинських художників належать: засновниця руху «ефемерне мистецтво» М. Мінухін (нар. 1941), володар Золотого лева Венеційського бієнале (2007) Л. Фераррі (1920–2013) та ін.

Музика

До початку іспанської колонізації (16 ст.) Аргентина мала самобутній індіанський фольклор. Традиції своєї музики дотепер зберігають племена арауканів, які живуть на південному заході країни. Однак у сучасному фольклорі Аргентини, який сформувався переважно під впливом іспанського, індіанська музика майже не позначилася. Музика Аргентини споріднена з музикою сусідніх країн (Болівія, Перу, Чілі). Там поширені ті само музичні інструменти: флейта кена, 6-струнна гітара та її різновиди (тіпле, рекінто, чаранго), скрипка, арфа.

Аргентинська музика, яка сформувалася на початку 19 ст., відома як музика гаучо (пастухів). У цьому середовищі виокремилися перші професійні співаки — пайядори, які виконували власні твори під гітару. Поширені народні танці — гато, перікон, куека (вона ж самба, або самакуека), карнаваліто, чакарера, сьєліто, палить, куанда, ранчера, ескондідо, фірмеса, медіа канья, танго; пісні — тристе, тено, яраві, мілонга, бачила, видаліта, естіло тощо.

Професійна аргентинська музика пов’язана з музичною культурою Іспанії. У 16–17ст. місіонери принесли до Аргентини католицьку духовну музику, вони також навчали місцеве населення грі на інструментах (лютні, гітарі тощо). При єзуїтських монастирях 17 ст. існували школи, де індіанців навчали музиці. У 18 ст. у аристократичних салонах регулярно влаштовували концерти та оперні вистави.

Після травневої революції (1810) та проголошення незалежності Аргентини (1816) виникли передумови для розвитку національної музики. Однак ще протягом двох десятиліть у країні переважала європейська музика, ставилися опери В. А. Моцарта, Й. Гайдна та ін. Поступово починали набувати популярності форми національного музичного театру: музичні комедії (одна з найперших — «Сьєлітоваріадо» Масоні, 1824), театралізовані пісенні сюїти тощо.

У 1821 італієць Х. А. Пікацаррі заснував у м. Буенос-Айресі Філармонійне товариство, яке почало організовувати концерти вокальної та інструментальної музики. Серед перших аргентинських композиторів — автор національного гімну Б. Парера (1776–1840), автор камерних творів А. Алькорта; піаніст, один із перших авторів аргентинської симфонічної музики, фундатор (спільно з В. Рабальйо) Академії музики (1822), Х. П. Еснаола та ін.

В останні десятиліття 19 ст. в музиці Аргентини виник новий, національний напрямок, представники якого проголосили необхідність вивчення фольклору країни й поєднання національних особливостей із принципами класичної європейської музики. Цей напрямок очолив засновник професійної композиторської школи А. Вільямс (1862–1952). У 1893 за його ініціативою в м. Буенос-Айресі була створена консерваторія, а потім музичні школи.

Основоположником національної опери є А. Берутті (1862–1938). Національний напрямок у фортепіанній музиці репрезентують твори X. Агірре (1868–1924). З постановки балету Г. Трояні (1873—1942) «Дитячі сцени» (1925), розпочала своєю історію балетна трупа театру «Колон». У цей період також писали музику К. Боньяті, Ф. Каттелані, К. дель Понте.

У 20 ст. починає розвиватися А. опера, що дає змогу звернутися в музиці до патріотичних тем та сюжетів з національної історії. З музичним театром пов’язано творчість К. Гайто [1878–1945; опери «Ольянтай» (1926), «Кров гітар» (1932), балет «Квітка Ірупе» (1929) та ін.]. У жанрі опери працювали композитори Ф. Боер, Е. Паніс. До розвитку в музики у цей час також долучилися композитори X. Хіларді (1889–1963), Ф. М. Угарте (1884–1975), О. Сіккарді (1897–1963), Е. Дрангош (1882–1924), та ін. Яскраві зразки камерної інструментальної й вокальної музики належать композиторам: К. Лопесу Бучардо (1881–1948), Х. Е. М. Родрігесу (1897–1948), X. Т. Бертуччо та ін.

Наприкінці 1920-х популярності А. м. сприяла творчість Х. Х. Кастро (1895–1968), А. Хінастери (1916–1983), К. Гуаставіно (1912–2000), X. К. Паса (1901–1972) та ін. Ці музиканти створили творче об’єднання «Группо реновасьон» («Група поновлення»). Пізніше частина авангардистськи налаштованих членів групи, яку очолював X. К. Пас, виділилася в самостійну організацію «Концерти нової музики» (потім — «Асоціація нової музики»). Серед представників національного спрямування в музиці — композитори Л. Джаннео (1897–1968), X. Персеваль, Е. Іглесіас Віллоуд (1913–1988), Е. Наполітано (1907–1989), Е. Ласала (1914–2000), П. В. Коста, Р. Г. Морільо (1911–2003), К. Суфферн (1901–1991) та ін. У 1950-і з’явилися твори представників молодшого покоління — Р. Арісагі (1926–1985), Р. Кааманьйо (1923–1993), П. Сабастіані та ін.

У 20 ст. в усьому світі стає популярним аргентинське танго. Серед творців цієї музики варто виокремити творчість актора, співака, композитора К. Гарделя, Х. де Каро (1899–1976), Г. М. Родрігеса (1897–1948), Л. Демаре (1906–1964), А. П’яццоллу та ін. У середині 20 ст. Аргентина за рівнем музики стала однією з провідних країн Південної Америки. Муз. центром країни є м. Буенос-Айрес. Тут від 1908 діє один із найвідоміших оперних театрів світу — «Колумба». Також популярними є виступи оркестрів — Філармонійного, Нац. симфонічного, Нац. радіо, т-ра "Колон", асоціації "Друзі музики". Оркестри є також в містах Кордова, Ла-Плата, Мендоса, Парана, Росаріо, Тукуман.

Професійних музикантів готують Національна консерваторія імені К. Л. Бучардо (засн. в 1924), Муніципальна консерваторія ім. М. де Фальї в м. Буенос-Айресі. Муз. школи працюють також в містах Кордові, Ла-Платі, Мендосі (Вища школа музики), Росаріо, Тукумане і ін. У 1960-х зявилася аргентинська рок-музика. Найвідомішими представниками є гурти «Сода Стерео» («Soda Stereo»), «Рата Бланка» («Rata Blanca»), музиканти Ч. Гарсія, А. Каламаро, Л. А. Спінетту та Ф. Паеса.

Серед сучасних музикантів, які виконують класичну музику, піаністка — М. Аргеріх (нар. 1941), диригент — Д. Баренбойм.

Театр

У індіанських племен, які населяли територію сучасної Аргентини, не було професійного театру, хоча елементи театрального дійства існували в танцях та ритуалах. Після колонізації представники ордену єзуїтів, пропагуючи католицизм, демонстрували вистави на основі біблійніх сюжетів.

У 1626 француз Л. Берже навчив танців групу індіанців, після чого вони почали брати участь у релігійних виставах. У другій половині 17 ст. при дворах аристократів виникли перші любительські театри.

Перший драматичний твір у Аргентині — лоа (одноактова алегорична п’єса) А. Фуентеса дель Арко, поставлений у 1717. у м. Санта-Фе. У 1747 до коронації іспанського короля Фердинанда VІ, на центральному майдані м. Буенос-Айреса проходили вистави за п’єсами П. Кальдерона й А. Морето-і-Кавана. У 1783 побудовано перший стаціонарний театр «Дім Комедії», або «Ранчерія».

У кін. 18 ст. з’явилася низка патріотичних творів, зокрема трагедія «Сіріпо» М. X. Лавардена (1754 – бл. 1810) на сюжет історії індіанців (1789, «Ранчерія»). Активно розвиваються жантисайнеті (музична комедія), лоа, тонадільяс тощо.

У 1804 замість «Будинку Комедії», який згорів 1792, зведено Малий, або Тимчасовий Колісео (з 1838 працює під назвою «Архентічо»). До 1810 тут ставили п’єси переважно іспанських авторів. Після проголошення незалежності їх твори було вилучено з репертуару. Розвитку національного театру сприяло створене акторами та драматургами «Товариство гарного смаку» (1817–1827).

Автори Л. А. Моранте, К. Енрікес (1769–1824) наслідували трагедії французьких просвітників.

Зокрема, Моранте в п’єсі «Тупак Амару» і Енрікес в п’єсі «Каміла, або Патріотка Південної Америки» (1819) звернулися до теми боротьби індіанців за незалежність.

Традиції класицизму в 1820-і позначилися на стилю любовно-психологічних трагедій М. Бельграно («Моліна», 1824), X. К. Варела («Дідона», 1823 і «Архіа»,1824). У цей час також вийшли сайнете «Весілля Чівіко й Панча» (1823), «Святковий день в Барракас» невідомих авторів, які характеризувалися національним колоритом і народною мовою. Серед тогочасних акторів В. Ортега, Ф. Касерес, X. Каса-Куверта, Т. Гевара.

У 19 ст. почав розвиватися романтизм, який відобразився в творчості К. М. Куенка (комедія «Дон Тадео»), X. Б. Альберда («Гігант Амаполас») та ін.

Після падіння режиму Х. М. Росаса національно-визвольна тема відродилася в 1860-1870-х в історичних драмах романтиків М. Ортеги («Люсія де Міранда», 1864) і Ф. Фернандеса ("Монтеагудо», 1880). У 1880-і виник жанр романтичної мелодрами з головним героєм гаучо (селянином-пастухом).

Тема гаучо була запозичена з народної творчості та аргентинської літератури. Зокрема з поеми "Мартін Ф’єроро» X. Ернандеса. Новий жанр започаткувала пантоміма «Хуан Морейра» (за романом Е. Гутіерреса).

У 1825 в м. Буенос-Айресі відбулася перша оперна вистава «Севільський цирульник» Дж. Россіні. У 1877 Ф. Аргреавагу створив першу аргентинську оперу «Біла кішка».

На межі 19–20 ст. в театрах «Вікторія», «Аполо» (Буенос-Айрес) йшли п’єси «Каландрія» М. Легісамон (1858–1935), «У село» Н. Гранади, «Камінь спотикання» М. Коронадо, «Країна», «ХесусНазарено» Е. Гарсіа Вельосо (1880–1938) та ін.

На початку 20 ст. до репертуару аргентинських театрів входили комедії Г. Лаферрере «Літні безумці» (1905), «Сім’я Барранко» (1908), «Під п’ятою», п’єси Р. Пайр «Марко Севери», «Плоди пожинають інші», «На руїнах» та ін. У багатьох театрах ставили сарсуели (комедії зі співами і танцями) — «92-й рік» Е. Сорія і сайнете «Друзі», «Батрак» Н. Трехо, «Екскурсанти» А. Вакареси (1911). Розквіту театру сприяла творчість найбільшого аргентинського драматурга Ф. Санчеса («Мій син-лікар», «Чужинка», «Проблеми в сім’ї Барранко» та ін.).

На поч. 1920-х театр пережив кризу. Традиційне сайнете перетворилося в комедію й поступилося місцем т. з. Креольській ревісті (сценкам із міського життя). У 1922 в Аргентині поширився жанр батаклану. У цей час також стають популярними п’єси «Розвал» В. Куітіньо, «Повінь» Р. Г. Пачеко, «Матінка», «Акула», «Тіні на стіні» Ф. Ново, «Чесні люди», «Лялька», «Годинникар» А. Диссеполія, «Турецький романс» С. Ейчелбаума та ін.

У 1920-ті виникли театральні організації, які виступали проти комерційних театрів. Вони започаткували т. з. «незалежні театри», серед них були «Ель Пуебло» («Народний театр»; заснований режисером Л. Барлеттою в 1930), Єврейський народний театр (заснований 1935), «Ла Маскара» (заснований актором та режіссeром Р. Пасу 1937).

У 1935 Державна комісія у справах культури створила в м. Буенос-Айресі Національний театр комедії (на базі «Театру Сервантеса») і Національний інститут вивчення театру. Однак публіка не підтримала цю ідею, надаючи перевагу приватним театральним трупам. Центр театрального життя Аргентини — м. Буенос-Айрес. На межі 1950–1960-х серед найпопулярніших «незалежних театрів» були «Ель Пуебло», «Новий театр», «Фраймочо», «Єврейський народний театр», «Ла Маскара», «Флоренсіо»; серед комерційних театрів — Національний театр комедії, «Аполо», «Архентіно», «Політеама», «Одеон», «Лісі» та ін.

У 1943 створено Державний ляльковий театр, діють театри маріонеток «Театро де Пепе», «Калесіта», «Маріонетка» та ін. До провідних діячів театру Аргентини належать режисери А. Бойєр, П. Аскін, К. Горостіса, Ф. Петроні, Р. Пасу, актори М. Ортіс, Е. Франко, Л. Веіль, Б. Зінгерман, Т. Мерельо, Л. Сандріні, X. Сіберіан та ін.

У 1960-х основними напрямами театрального мистецтва в Аргентині були авангардизм, соцреалізм, неогротеск і необароко.

У 1970-х, з огляду на політичну ситуацію в країні, розвиток театру призупинився. Новий поштовх до розвитку отримав уже в 1980-х.

У 1981 за ініціативою О. Драгуна постав «Відкритий театр» — одне з найцікавіших явищ «Нового латиноамериканського театру». У 2005 з’явився перформанс-театр «Брутальна сила», що став одним із провідних у світовіті в цьому жанрі.

Відомими діячами сучасного театру є Р. Монті, М. Картун, Е. Ровнер, Х. Гольденберг, Б. Карей, Р. Перінельї, В. Вінер, А. Тантанян, Х. Л. Арсе, Д. Веронесе, Е. Моралес, П. Содор, Х. Даульте.

Нині Аргентинський театр переживає новий період розквіту. 2007 року лише у театрах м. Буенос-Айреса було поставлено більше 200 вистав, які відвідали більше 2 мільйонів глядачів. Було започатковано Міжнародний театральний фестиваль Буенос-Айреса.

Кіно

Кінематограф в Аргентині існує вже понад століття. Перший кінотеатр відкрився 1900, а 1907 вийшла перша стрічка «Аргентинський прапор» (оператор Е. Пі). 1907 з’явився перший короткометражний фільм «Травнева революція», 1910 — перший повнометражний «Амалія». Кінематограф Аргентини розвивався досить стрімко, за весь час існування німого кіно було знято не менше двохсот картин.

Режисери перших художніх стрічок М. Гальйо, Ф. Вальє, А. Ліпіцці в основному зображували в своїх творах екзотику природи та життя пастухів-гаучо. Один з небагатьох ранніх фільмів, який належить до кінокласики, — романтична мелодрама «Благородство гаучо» (1915, режисер Е. Мартінес де ла Пера, Е. Гунчі, У. Кайро), який відрізнявся достовірним зображенням аргентинського села. Успіхом користувалися «Прибій» (1916, режисер Ліпіцці), «Сантос-Вега» (1917, режисер К. де Паолі), «Квітка персика» (за новелою У. Вести; режисер Ф. Дефіліппіс Ново). До початку 1920-х найбільшу популярність здобули режисер X. Іррігоен і X. А. Феррейра, які створили мелодраматичні кінокартини «Вечірка» (1915), «Танго смерті» (1917), «Білі голубки» (1920), «Крихітка з вулиці Флорида »(1921), «Буенос-Айрес — місто мрій» (1922) та ін.

Кіновиробництво в Аргентині найвищого успіху досягнуло в 1930–1940-х, коли щороку створювалося близько 42 фільмів. Картини 1930-х — переважно музичні мелодрами, в які залучали номери «короля танго» К. Гарделя та коміка Л. Сандріні. У 1940-і, коли в літературі та мистецтві Аргентини панував «костумбрізм», знімалися стрічки за відомими літературними творами «Ляльковий дім» (1943) А. Савалія, «Кармен» (1943) Амадори тощо. У картинах почали порушувати політичну та соціальну тематику — «Троє з річки» (1943) Соффічі, «Його найкращий учень» (1944) і «Дика пампа» (1945) Демаре, «М’яч із ганчірок» Т. Ріоса (1948).

Після приходу до влади Х. Д. Перона кіномистецтво зазнало сильних цензурних утисків, через що втратило інтерес публіки, яка почала надавати перевагу голлівудським картинам. Проблем була настільки масштабною, що керівництво Аргентини, з метою зменшення притоку іноземної продукції, видало Закон про кіно (1957).

У 1958 утворена Спілка аргентинського кіно, на основі якої 1959 організовано Національний інститут кінематографії, який мав займатися фінансуванням вітчизняних картин.

Від кінця 1950-х нове покоління режисерів почало активно демонструвати свої фільми на міжнародних фестивалях. Перша хвиля цих режисерів — Л. Т. Нільсон, Ф. Айяла, Д. Х. Коон, С. Фельдман, Ф. Соланас.

У 1968 виникли дві групи, які дали новий поштовх розвитку аргентинського кіно: «Група п’яти», до якої входили А. Фішермен, Н. Патерностро, Р.Бехера, Х. Х. Стагнаро і Р. де ла Торре виступала за некомерційне експериментальне кіно («Мозаїка», режисер Патерностро, 1968; «Хуан Ламаглія і сеньйора» режисер де ла Торре, 1968 та ін.). Кіногрупа «Звільнення», до якої увійшли Ф. Е. Соланас, О. Хетіно і X. Вальєхо, постала на лівій політичній платформі, яка надавала перевагу реалістичному висвітленню гострої соціальної тематики («Час вогнів» О. Хетіно і Ф. Е. Соланаса, 1968; «Шлях до смерті старого Реалеса», X. Вальєхо, 1969).

У 1969 Ф. Е. Соланас і О. Хетіно в інтерв’ю для журналу «Кубинське кіно» вперше вжили термін «Третій кінематограф», який став назвою напряму в світовому кінематографі.

На початку 1970-х з’явилася низка фільмів, які отримали міжнародне визнання: «Гуемес» (1971), «Нафарбовані губки» (1974), «Камінь свободи» (1976), усі три — режисер Л. Торре Нільсон; «Вторгнення» (1971, режисер У. Сантьяго), «Перепочинок» (1974, режисер С. Ренана) тощо. Нова ера в аргентинському кіно почалася після краху диктатора, генерала Л. Галтьєрі та його режиму 1982. У цей період фільми-фарси стали менш популярні, поступившись серйозним розмовам на актуальні теми.

У стрічках почали відверто говорити про репресії, катування та зникнення під час «Брудної війни» в 1970-х і на початку 1980-х («Потішна невелика брудна війна» Е. Олівери, 1983 — приз Берлінського МКФ, 1984; «Державна історія Л. Пуенсо», 1985 — премія «Оскар», 1985, «Золотий глобус»,1986; «Ніч олівців» Е. Олівери, 1986 та ін.).

Від кінця 1980-х почалася криза аргентинського кіно, пов’язана з новою економічною кризою, але вже 1995 держава прийняла закон про обов’язкову фінансову підтримку національного кіно.

Фінансова криза початку 2000-х в Аргентині не тільки негативно відбивлася на економіці країни й кіновиробництві, а й стала однією з провідних тем сучасних аргентинських фільмів. У стрічках останніх років «Дев’ять королев» (2000) Ф. Бєлінскі, «Син нареченої» (2001) Х. Х. Кампанелья, «Короткі історії» (2002) К. Соріна тощо порушується проблема кризи.

Від початку виробництва аргентинського кіно було створено майже 2 500 фільмів, а період 2004–2005, коли з’явилося відповідно 66 і 63 фільми, вважається найбільш плідним.

2009 вийшла стрічка «Таємниця в його очах» Х. Х. Кампанельї за книгою Е. Сачері. 2010 вона отримала «Оскара» як найкращий іноземний фільм.

Щорічно в країні присуджуються премії Національного інституту кінематографії. 1952 в м. Мар-дель-Плата відбувся перший Міжнародний кінофестиваль (з 1966 проводився раз на 2 роки, а з 1996 — щорічно). За версією Міжнародної Федерації кінопродюсерів, фестиваль в м. Мар-дель-Платі, разом із фестивалями в містах Берліні, Каннах, Венеції, Карлових Варах і Сан-Себастьяні, є міжнародним фестивалем класу «А», причому єдиним фестивалем такого рівня на американському континенті.

Спорт

Розвитком спорту в Аргентині керує Конфедерація спорту, яка об’єднує понад 50 федерацій із різних видів спорту. 1974 було прийнято Закон про спорт, згідно з яким держава опікується його фінансуванням. Підготовкою спортивно-педагогічних кадрів займаються Інститут фізичної культури в Буенос-Айресі (заснований 1906), Інститут Національного університету Ла-Плати та ін.

1923 засновано Національний олімпійський комітет. Аргентина бере участь в Олімпійських іграх з 1920 (окрім 1904, 1912, 1980), де виборола загалом 21 – золоту, 25 срібних та 28 бронзових медалей; з 1928 бере участь у Олімпійських зимових іграх (окрім 1932, 1936, 1950) – медалей немає. НОК Аргентини зініціював проведення Панамериканських ігор. Перші мали відбутися 1942 в м. Буенос-Айресі, але їх проведенню завадила Друга світова війна, тому пройшли 1951.

Найпопулярніший вид спорту в Аргентині — футбол. Чоловіча збірна Аргентини з футболу двічі здобувала Кубки світу (1978, 1986), двічі ставала Олімпійським чемпіоном (2004, 2008), 14 разів ставала чемпіоном Південної Америки. Аргентинська футбольна асоціація є найстарішою в світі (утворено 1893). Перший футбольний чемпіонат відбувся в 1891. В Аргентині діє 3337 футбольних клубів, найпопулярніші — «Рівер Плейт» і «БокаХуніор». Найпопулярніший аргентинський футболіст — Д. Марадона (1982–1994 — лідер національної збірної). Популярні футболісти: Л. Мессі, А. Ді Стефано та ін. Жіночий футбол має національну лігу з 1991. Національна збірна вперше отримала кваліфікацію на Чемпіонат світу в 2007 році й виграла свій перший континентальний чемпіонат 2006.

Популярним є баскетбол. 1950 збірна Аргентини виграла перший в історії Чемпіонат світу з баскетболу. Взявши участь у чемпіонатах світу 14 разів, ще двічі 20002 і 2019 здобувала срібні медалі. Чоловіча збірна Аргентини з баскетболу брала участь у 7 Олімпійських іграх. Стала олімпійським чемпіоном на Літніх Олімпійських іграх 2004 та виборола бронзу на Літніх Олімпійських іграх 2008. Чемпіон Америки у 2001, 2011, срібний призер у 1995, 2003, 2007, 2015, 2017 та бронзовий призер у 1980, 1993, 1999, 2009, 2013.

Популярні також такі командні види спорту як регбі, волейбол, поло, хокей на траві. Успіхи тенісистів Г. Віласа (нар. 1952) та Г. Сабатіні (нар. 1970) сприяли поширенню популярності цього виду спорту в Аргентині.

Україна та Аргентина

05.12.1991 Аргентина першою серед латиноамериканських країн визнала незалежність України. Дипломатичні відносини встановлено 06.01.1992.

З березня 1993 у м. Буенос-Айресі діє Посольство України, а з травня 1993 у м. Києві — посольство Аргентини.

Між двома країнами укладено цілу низку двосторонніх угод про співпрацю, зокрема: Договір про дружні відносини і співробітництво (11.04.2000), Угода про торговельно-економічне співробітництво (30.12.1996), Угода про скасування віз (02.10.2011). Для українців діє безвізовий в’їзд на термін до 90 діб впродовж календарного року.

В Аргентині постійно проживає сьома за чисельністю у світі та друга за чисельністю в Латинській Америці українська діаспора, яка складає понад 250 тис. осіб (за іншими оцінками від 350 до 500 тис.). Українці компактно проживають в м. Буенос-Айресі та провінціях Місьйонес (близько 170 тис.), Буенос-Айрес (понад 120 тис.), Чако (50 тис.), Кордоба (15 тис.), Мендоса (10 тис.), Формоса (8-10 тис.), Ріо-Негро (3 тис.), Коррієнтес (3 тис.).

2007 створено Інститут української культури та освіти імені Патріарха Йосипа Сліпого. Діють різні українські громадські та релігійні організації, творчі колективи тощо.

Цитата

Сказати Аргентина —
це нації наймення світові явити:
Честь. Труд. Відвага. Світло. Дім. Родина.
Це вирушити в путь широтами,
Де радість спокоєм повита.
Сказати Аргентина —
Це дати ґрунт надії для людини.
Вернути віру. Вивільнити пісню.
Зродити голос дзвону в надвечір’ї.
Це насолоджуватись у домашній тиші
Коханням між нічних тремтливих тіней.
Це у дворах будинків старовинних
виспівувати серенади,
щирі та наївні.
Ростити і плекати мрію предків,
Немов троянду білу.
Це навстіж відкривати дітям двері
До сонця й далечені.

 Лаітте А. Е. Наймення нації / Пер. з ісп. О. Криштальської // Пульсуючі струни: антологія іспанської та латиноамериканської лірики ХVI–ХVІІІ століть. Луцьк : ВАТ «Волинська обласна друкарня», 2010. С. 277.

Література

1. Rojas R. Historia de la literatura argentina : in 8 vol. Buenos Aires : Editorial Labor, 1948−1949.
2. Очерки истории Аргентины. Москва : Соцэкгиз, 1961. 573 с.
3. Полевой В. М. Искусство стран Латинской Америки. Москва : Искусство, 1967. 323 с.
4. Формирование национальных литератур Латинской Америки / Отв. ред. В. Н. Кутейщикова. Москва : Наука, 1970. 262 с.
5. Щеголев Б. Н. Аргентина: экономическое развитие и проблемы внешней торговли. Москва : Наука, 1971. 248 с.
6. Торрес-Риосеко А. Большая латиноамериканская литература / Пер. с исп. Москва : Прогресс, 1972. 319 с.
7. Сергеев К. С, Ткаченко B. Г. Латинская Америка: борьба за независимость. Москва : Международные отношения, 1975. 232 с.
8. Кутейщикова В., Тертерян И., Земсков В. Художественное своеобразие литератур Латинской Америки. Москва : Наука, 1976. 372 с.
9. Культура Аргентины / Отв. ред. В. А. Кузьмищев. Москва : Наука, 1977. 367 с.
10. Покальчук Ю. Сучасна латиноамериканська проза. Київ : Наукова думка, 1978. 267 с.
11. España C. Cine argentino en democracia, 1983–1993. BuenosAires : Fondo Nacional de las Artes, 1994. 351 p.
12. Traba M. Art of Latin America:1900–1980. Washington : Inter-American Development Bank, 1994. 196 p.
13. Burdick M. A. For God and Fatherland: Religion and Politics in Argentina. Albany : State University of New York Press, 1996. 302 p.
14. Fiadone A. Argentine Indian Art. Mineola : Dover Publication, 1997. 96 p.
15. Jitrik N. Historia crítica de la literatura argentina : in 12 vol. Buenos Aires : Emecé Editores, 1999–2015.
16. Encyclopedia of Latin American Theater / Ed. by E. Cortés, M. Barrea-Marlys. Westport : Greenwood Press, 2003. 514 p.
17. Дербишайр Д., Дербишайр Я. Политические системы мира : в 2 т. / Пер. с англ. Москва : Рипол Классик, 2004. Т. 2. 496 с.
18. Безуглий В. В. Економічна і соціальна географія зарубіжних країн. Київ : Академія, 2007. 704 с.
19. Безуглий В. В., Козинець С. В. Регіональна економічна та соціальна географія світу. 2-ге вид., допов., перероб. Київ : Видавничий центр «Академія», 2007. 688с.
20. Taylor D., Towsend S. A Critical Antology of Latin American Theater and Performance. Ann Arbor : The University of Michigan Press, 2008. 344 p.
21. Книш М. М., Мамчур О. І. Регіональна економічна і соціальна географія світу (Латинська Америка та Карибські країни, Африка, Азія, Океанія). Львів : Львівський національний університет ім. Івана Франка, 2013. 368 с.
22. Богомазов В. М. Папа Римский Франциск и мир ХХІ века // Латинская Америка. 2014. № 7. С. 39–51.
23. Крячко В. І. Про етнічний склад римо-католиків у світовому соціальному просторі // Вісник Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Серія: Філософія, філософія права, політологія, соціологія. 2014. № 1. С. 91–101.
24. Andermann J. Nuevo cine argentino. Barcelona : Paidós, 2015. 320 p.
25. Brill M. Music of Latin America and the Caribbean. 2nd ed. London; New York : Routledge, 2018. 454 p.
26. Галибина-Лебедева Е. С. Протестантские церкви и секты как новый субъект политики в Латинской Америке // Мировая политика. 2019. № 3. С. 72–91.

Автор ВУЕ

Редакція_ВУЕ

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 02.07.2021

Важливо!

Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.

Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.

Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.

Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів

Офіс Президента України

 Facebook

 Telegram

Верховна Рада України

 Facebook

 Telegram

Кабінет Міністрів України

 Facebook

 Twitter

Служба безпеки України

 Facebook

 Telegram

Міністерство оборони України

 Facebook

 Twitter

Міністерство внутрішніх справ України

 Facebook

 Telegram

Генеральний штаб Збройних сил України

 Facebook

 Twitter

Державна прикордонна служба України

 Facebook

 Twitter

Кіберполіція

 Facebook

Національна поліція України

 Головна сторінка

 Вінницька область

 Волинська область

 Дніпропетровська область

 Донецька область

 Житомирська область

 Запорізька область

 Закарпатська область

 Івано-Франківська область

 Кіровоградська область

 Київська область

 Для звернень громадян

 Для ЗМІ

 м. Київ

 Луганська область

 Львівська область

 Миколаївська область

 Полтавська область

 Одеська область

 Рівненська область

 Сумська область

 Тернопільська область

 Харківська область

 Херсонська область

 Хмельницька область

 Черкаська область

 Чернігівська область

 Чернівецька област

 АР. Крим

Покликання на цю статтю: Редакція ВУЕ Аргентина // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Аргентина (дата звернення: 2.05.2024).