Театр в Україні

Зміст

1 Історична довідка
2 Театр у незалежній Україні
- 2.1 Єврейський театр в Україні
- 2.2 Циганський театр в Україні
3 Театральні фестивалі в Україні
4 Література
5 Див. також
6 Автор ВУЕ
7 Важливо!

Історична довідка

Витоки драматичного мистецтва в Україні наявні у народних танцях, піснях і обрядах, а також виставах скоморохів. Про це свідчать фрески Софійського собору в Києві (11 ст.). Перші зразки драми як літературного жанру можна віднайти в декламації учнів київських Братської (Києво-Могилянська академія) та Лаврської шкіл.

Український театр почав активно розвиватися в епоху бароко (17–18 ст.) за зразком польського і латиномовного. Чималий вплив на нього здійснили єзуїтські й протестантські шкільні театри. Барокова українська драма мала декілька основних типів: різдвяна і великодня драма, драма про святих, мораліте, містерія, історична драма, інтермедія (інтерлюдія). Серед драм із релігійним сюжетом найбільшої популярності зажили твори Димитрія (Туптала), Георгія (Кониського), Варлаама (Лящевського) та інших. Український театр бароко вплинув на російський [що виник завдяки зусиллям Стефана (Яворського), який відкрив перший театр у м. Москві] і сербський (в результаті діяльності Мануйла Козачинського).

У цей період з’явився і ляльковий Вертеп (райок) на два поверхи. На першому демонстрували сценки з народного життя. Обов’язково персонажем вистави був Запорожець, який з’являвся в момент найбільшої напруги, загострення конфлікту і залагоджував його. На другому поверсі відбувалися події, пов’язані з народженням Ісуса Христа. Досить часто у вертепній драмі можна побачити таких дійових осіб, як Смерть, Татарин, Сварлива Жінка. Цей жанр проіснував до початку 20 ст. Саме вертепна драма стала основою українського театру ляльок. Перший професійний театр ляльок в Україні засновано у м. Чернігові в 1921.

Перші театральні трупи виникли у 18 ст. у Придніпров’ї. Пізніше в містах Києві (1806), Одесі (1809) та Полтаві (1810) з’явилися перші театральні споруди.

«Портрет Михайла Щепкіна». Худ. Тарас Шевченко, 1858 р.

Витоки української класичної драматургії пов’язані з іменами Івана Котляревського, який очолив театр у м. Полтаві (1810), написав для нього п’єси «Наталка Полтавка» (1819), «Москаль-чарівник» (1819), і Григорія Квітки-Основ’яненка, який у 1812–1821 був директором театру в м. Харкові і створив низку драматичних творів, найпопулярнішими з яких є «Сватання на Гончарівці» (1835) і «Шельменко-денщик» (1840). Із діяльністю полтавського і харківського театрів пов’язане ім’я відомого українського актора Михайла Щепкіна (1788–1863).

У Галичині аматорські вистави активізувалися 1848–1850 (міста Коломия, Львів, Перемишль, Тернопіль). Ставилися здійснені І. Озаркевичем переробки п’єс І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, С. Писаревського. Спроби створити український професійний театр 1850 були невдалими у зв’язку з наслідками придушення революції 1848–1849 в Австрії. На Закарпатті в першій половині 19 ст. аматори ставили тільки шкільні декламації, діалоги, інтермедії.

1864 у м. Львові почала свою діяльність перша в Галичині українська професійна трупа — Театр товариства «Руська бесіда» на чолі з О. Бачинським.

Театр Української Бесіди, 1908 р.

У другій половині 19 ст. в Україні стали популярними аматорські театри. Саме в аматорських гуртках розпочинали діяльність корифеї українського театру — драматурги і режисери Михайло Старицький (1840–1904) і Марко Кропивницький (1840–1910). Істотний внесок у розвиток українського театру доклала родина Тобілевичів: драматург і режисер Іван Карпенко-Карий (справжнє — Іван Тобілевич, 1845–1907), його сестра, актриса Марія Садовська-Барілотті (справжнє — Марія Тобілевич-Барілотті, 1855–1891) і брати Микола Садовський (справжнє — Микола Тобілевич, 1856–1933) та Панас Саксаганський (справжнє — Панас Тобілевич, 1859–1940). Кожний із них створив власну трупу, був актором і режисером.

Із театром корифеїв пов’язано ім’я відомої української актриси Марії Заньковецької (справжнє — Марія Адасовська, 1854–1934).

Новий період в історії національного театру розпочався в 1917, коли в м. Києві виник Молодий театр (з 1922 — Мистецьке об’єднання «Березіль», у 1926 переведений до м. Харкова) Леся Курбаса (1887–1937) і державний драматичний театр імені Івана Франка (заснований у м. Вінниці в 1920, з 1923 — у м. Харкові, з 1926 — у м. Києві, тепер — Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка). У цей період на театральній сцені з’явилася плеяда талановитих акторів: Амвросій Бучма (1891–1957), Мар’ян Крушельницький (1897–1963), Валентина Чистякова (1900–1984), Лесь Сердюк (1900–1988), Наталія Ужвій (1898–1986), Іван Мар’яненко (1878–1962) та інші.

Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка, м. Київ

Державний драматичний театр імені Івана Франка продовжив традиції реалістично-психологічної школи. Молодий театр обстоював позиції авангардизму. Зі створенням театру «Березіль» його сцена стала своєрідним експериментальним майданчиком. Макети театрального об’єднання «Березіль» отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925. Тут відбулися прем’єри низки п’єс українських письменників і драматургів, зокрема Миколи Куліша («Народний Малахій», «Мина Мазайло»), Володимира Винниченка («Базар», «Чорна Пантера і Білий Медвідь»), Івана Дніпровського та інших. Режисер, актор і перекладач світової літератури Лесь Курбас новаційно осмислив на українській сцені твори Вільяма Шекспіра, Генріка Ібсена, Фрідріха Шиллера і Жана-Батиста Мольєра; здійснив постановки раніше невідомих українському глядачеві п’єс європейських драматургів. Завдяки діяльності Мистецького об’єднання «Березіль» були створені театральна бібліотека, театральний музей і перший театральний журнал. Досвід творчих експериментів репресованого в 1930-і Леся Курбаса (заарештований у 1933 році, розстріляний у 1937) донині привертає увагу українських діячів театру.

Театр «Березіль» на гастролях у Грузії, 1933 р.

Від середини 1930-х творчість театральних режисерів УРСР узалежнена від канонів «соціалістичного реалізму».

На межі 1980–1990-х історія національного театру переживає період надзвичайно активного студійного руху: поява численних самодіяльних театральних колективів, камерних та експериментальних театрів, «малих сцен» на засадах антрепризи. Частина з них знайшла свого глядача й утвердилася в театральному середовищі.

Театр у незалежній Україні

Театр «Нєфть», актори після постановки «Гамлета», 2021 р.

Від початку 1990-х років активізувалося й академічне театральне життя України. Навіть за умов фактичної втрати державного фінансування, економічних та організаційних проблем, браку нової вітчизняної драматургії національний театр переживав нове народження. З’явилися професійні театри різних форм власності — національні, комунальні, приватні, антрепризні. У цей час розгорнулася творчість режисерів Андрія Жолдака (з 2006 працює в Німеччині), Станіслава Мойсеєва, Віталія Малахова (усі — м. Київ), Степана Пасічника (м. Харків) та інших. Талановиті актори українського театру Богдан Ступка (1941–2012), Ада Роговцева (нар. 1937), Анатолій Хостікоєв (нар. 1953), Наталя Сумська (нар. 1956) та інші грають як у театрі, так і в кіно.

Нове дихання отримала класична українська драматургія — академічні театри Києва, Харкова, Львова, Чернівців тощо ставили спектаклі за творами І. Карпенка-Карого, М. Старицького, Лесі Українки, Ю. Федьковича, С. Воробкевича, М. Куліша, В. Винниченка та ін. Поряд із тим, відбулося радикальне оновлення репертуару, вагомим складником якого стала новітня світова драматургія та п’єси сучасних українських авторів.

Серед найрезонансніших театральних вистав 2000-х: «Гамлет. Сни», Харківський академічний драматичний театр імені Т. Шевченка (2002); «Нація», Івано-Франківський академічний музично-драматичний театр ім. І. Франка (2010); «Едіп. Собача будка», ЦСМ «Дах», Київ (2010); «Лісова пісня», Львівський академічний театр ім. Леся Курбаса (2011); «Мorituri te salutant», Національний академічний драматичний театр ім. І. Франка (2013); «Сталкери», Київський академічний Молодий театр (2015); «Вій. Докудрама», Чернігівський академічний український музично-драматичний театр ім. Т. Шевченка (2017); «Погані дороги», Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра (2019); «Король Дроздобород», Театр опери та балету для дітей та юнацтва (2019) тощо. Когорту режисерів-хедлайнерів поповнили Дмитро Богомазов, Максим Голенко, Андрій Білоус, Ростислав Держипільський, Тамара Трунова, Алла Бабенко та інші.

З’явилися нові театральні жанри — монодрама, мюзикл, рок-опера (перша — «Біла ворона» Г. Татарченка та Ю. Рибчинського, прем’єра в постановці С. Данченка відбулася 1991), театр абсурду, перформанс, модерн-балет, різноманітні експериментальні жанри-міксти; відроджено традиції вертепу, особливо у лялькових театрах, на фестивалях різдвяних вистав. Серед новітніх тенденцій українського театру — пошук оригінальної театральної мови, тяжіння до експерименту, нового «прочитання» класичних творів, опанування досвіду сучасного світового театрального мистецтва, різноманітних систем акторської гри та режисури, синтетизм мистецьких технік і знахідок.

Створювалися приватні театри, які працювали на основі антрепризи. 1992 колишня актриса Київського академічного театру російської драми Л. Титаренко заснувала у м. Києві перший приватний театр в Україні «Браво». У ньому на ангажементі працювали популярні актори та відомі режисери — В. Петров, Е. Митницький, С. Мойсеєв. 1995 А. Жолдак здійснив перший у незалежній Україні гучний антрепризний проект — у виставі «Не боюся сірого вовка» за драмою Е. Олбі «Хто боїться Вірджинії Вульф», де грали провідні актори України — А. Роговцева, Б. Бенюк і Б. Ступка.

1995 у м. Києві розпочав роботу Державний Центр театрального мистецтва імені Леся Курбаса, створений постановою Кабінету Міністрів України від 12.12.1994. У Центрі три підрозділи: науково-дослідний, художньо-театральні пошукові лабораторії, культурологічний відділ. Перевага надається генерації ідей, молодим силам та новітнім методам і методологіям, експерименту у найширшому художньому просторі. Мета центру — створення моделі театру нової мови, театру — конструктора національного духовного середовища, реінтеграція в європейський і світовий контекст інтелектуальної думки нової України, її культурології та мистецтвознавства.

Після 1995 засновано низку нових експериментальних театрів: творча майстерня «Театр у кошику» І. Волицької та Л. Данильчук (1997), харківський «Театр «19» І. Ладенка (2000) київський «Вільний театр» А. Артіменьєва (1997), київський новий Театр на Печерську під керівництвом О. Крижанівського (2000), Київський театр «Вільна сцена» Д. Богомазова (2001), київське «Ательє 16» під керівництвом І. Талалаєвського (2003).

«Театр у кошику» — незалежне, некомерційне творче об’єднання, з 2004 — творча майстерня Національного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса. Театр займає елітарну нішу в культурному просторі України. У репертуарі — моновистава за мотивами листів і новел В. Стефаника «Білі мотилі, плетені ланцюги…» (прем’єра 1997), моновистава за Лесею Українкою «На полі крові» (прем’єра 2001), «Сон. Комедія» за Т. Шевченком (прем’єра 2008), химерна комедія за п’єсою французького драматурга П. Нотта «Дві кралечки на північ» (прем’єра 2020) тощо.

«Театр 19» заснований групою студентів Харківського інституту мистецтв. 2002 спектакль театру «Павло І» отримав премію Всеукраїнського фестивалю сучасного мистецтва «Культурні герої ХХІ століття» у м. Києві. Установа позиціонує себе як театр акторських індивідуальностей. «Вільний театр» відкрився 1997 постановкою п’єси Р. Баха «Чайка на ім’я Джонатан». У 1999 з’явився спектакль «Такі вільні метелики» за п’єсою драматурга Л. Герша (США). 2002 поставлена вистава-трагіфарс «Діалог самців» за творами А. Аверченка, В. Распутіна, П. Вежінова, П. Бессона. 2003 відбулася прем’єра вистави для дітей «Голий король» за казками Г. Х. Андерсена. Театр здобув Гран-прі Міжнародного театрального фестивалю «Добрий театр» (2004) за виставу «Діалог самців», призи «За кращу режисуру» та «За кращий акторський дует» на міжнародному театральному фестивалі «Підмосковні вечори» (2006), спеціальний приз Болгарського національного фестивалю у Враці (2007).

Театр «Вільна сцена» — режисерський театр, проект однієї людини — Д. Богомазова, прихильника «антидидактичного» демократичного театру. У театрі грають молоді актори. Спектаклі театру здобували премії «Київська пектораль». Театр брав участь у міжнародних фестивалях «Золотий лев» (м. Львів), фестивалі європейського театру в Греноблі (Франція), фестивалі «Donumenta» в Регенсбурзі (Німеччина). Прем’єру «Роберто Зукко» за п’єсою Б.-М. Кольтеса було показано під час Днів культури Франції в Україні «Французька весна» (2004), днів культури Києва у Кракові (2005) та Тбілісі (2007). У співпраці з Німецьким культурним центром «Гете-інститут» були створені спектаклі «Горло “SANCTUS”» та «Жінка з минулого» за Р. Шиммельпфеннігом (2006). Вистава «Трохи вина-2» за новелами Л. Піранделло (2005) була підтримана Швейцарською культурною програмою PRO-HELVETIA. Спектакль «Солодких снів, Річарде» — електроакустична опера-перформанс на тему п’єси В. Шекспіра «Річард ІІІ» — проект, створений у рамках міжнародного арт-фестивалю «Black/North SEAS», що ініційований Intercult (Швеція) та фінансується Культурною програмою Європейського Союзу 2007–2011 та Шведським інститутом.

Театр «Ательє-16» утворений на базі випускного курсу Університету театру, кіно і телебачення Л. Танюка як приватний театр. У трупі 16 штатних акторів. У репертуарі — «Тригрошова опера» Б. Брехта, «Як важливо бути серйозним» О. Вайлда, «Сестри Прозорови» А. Чехова, «Inferno. Пісня 35» за п’єсою Ж. П. Сартра «За зачиненими дверима» тощо.

Від 2015 спостерігається тенденція до активізації та професіоналізації недержавних театрів. Найуспішнішими з них вважають київські театри «Дикий театр» та «PostPlayТеатр», харківський театр «НЄФТЬ», «Театральний простір ТЕО» в м. Одесі. «Дикий театр» засновано 2016 у м. Києві менеджеркою Я. Кравченко. Театр створює експериментальні, гостро соціальні вистави за творами українських і зарубіжних авторів, які можуть психологічно травмувати. «PostPlayТеатр» — перший український андеграундний театр, створений 2015. Розташований у будівлі колишньої стрічкової фабрики у м. Києві на Подолі. Це незалежний неприбутковий відкритий театральний майданчик у м. Києві. Об’єднує навколо себе молодих театральних діячів, які працюють з гострими темами та сучасними театральними формами. Театр «Нєфть» — альтернативний незалежний театр, заснований у м. Харкові 2018. Це відкрита театральна платформа, де немає класичних канонів і постійної трупи. Актори, режисери, театральні діячі можуть долучитися до театру та здійснити проект. Театр порушує соціальні питання, вступає у діалог із глядачами. «Театральний простір ТЕО» в м. Одесі створений 2017 театральним продюсером Юлією Юн. Відкриття театру відбулося прем’єрою вистави Д. Костюмінського «Іфігенія. Апофеоз» за трагедією Еврипіда. Театр розташований у приміщенні 19 ст. (колишні військові та продовольчі склади). На 2020 у театрі створено 8 театральних проектів, запрошувалися молоді професійні режисери. Поставлені спектаклі для дорослих — «Іфігенія. Апофеоз», «Вакханки» (обидві вистави за п’єсами Еврипіда) та монодрама «Омут» за текстом сучасного драматурга В. Сігарєва в постановці Д. Костюмінського (м. Київ), за участі композитора О. Ретинського (м. Київ — м. Відень), вистава «Геть з класу/Вийшов геть» режисера А. Літвінова, вистава «На подвалі» режисера І. Орленка, а також вистави для сімейного перегляду. Театр здійснює просвітницьку діяльність, працює акторська студія та лабораторія авторського кіно.

Розвиток недержавних театрів викликав необхідність створення об’єднань, учасники яких прагнули здобути право на підтримку з боку державних та муніципальних властей. Задля захисту прав та інтересів театральної спільноти незалежної сцени у січні 2018 виникла Гільдія незалежних театрів. Улітку 2019 в Україні створено асоціацію незалежних, аматорських, студійних та народних театрів. Вона отримала назву Асоціація «Український Незалежний Театр». Створення Асоціації та перша робоча зустріч були ініційовані режисеркою та театральною діячкою В. Бєлозоренко. На першій зустрічі 09.07.2019 були присутні керівники та представники понад 40 незалежних театрів України.

Репертуарний театр в Україні продовжує розвиватися та має успіх у глядачів. Так, у 2015 Національним академічним театром російської драми ім. Лесі Українки (тепер Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки) було показано 676 вистав (114,4 % щодо показників 2014 — 591 вистава). Театральні постановки йдуть паралельно на трьох обладнаних сценах, що збільшує кількість вистав в афіші поточного репертуару театру. Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка 2015 показав 514 вистав (108 % порівняно з аналогічним періодом 2014), здійснив найбільшу кількість нових постановок — 7 (у 2014 — 6).

Однією з найважливіших тенденцій у театральному мистецтві після здобуття незалежності стало посилення уваги до національної української драматургії, насамперед класичної. Уже на початку 1990-х український глядач міг побачити на сцені інтерпретації практично всієї національної класики (Лесі Українки, В. Винниченка, М. Куліша та ін.). У Київському театрі ім. І. Франка з’явилися спектаклі «У неділю рано зілля копала» О. Кобилянської, «Пошились у дурні» М. Кропивницького, «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого, «Бояриня» Лесі Українки. У Львівському театрі імені Марії Заньковецької — п’єси «Павло Полуботок» К. Буревія, «Мазепа» Б. Лепкого.

Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької

Відбувається якісне оновлення національного театру на шляху поєднання кращих вітчизняних і світових традицій. Здійснюються масштабні театральні проекти. Прикладом унікального арт-проекту може бути постановка 2015 на сцені Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької в м. Львові п’єси «Оскар і Рожева Пані» за мотивами всесвітньо відомого роману Е.-Е. Шмітта. Проект об’єднав творчі зусилля митців з різних міст та різних театрів (актриса І. Вітовська, режисер Р. Держипільський, гурт «Океан Ельзи», художник А. Єрмоленко, балетмейстер О. Семьошкіна та актори Івано-Франківського театру імені Івана Франка). Роман отримав багатовимірне сценічне рішення: через анімацію, пластику, сучасні технології, документальне відео. У проекті поєднані гастрольна, просвітницька й художня місії у турі найбільшими українськими містами із залученням політиків, журналістів, суспільних діячів до обговорення проблем доступності дитячої паліативної допомоги.

Розвивається сучасна українська драматургія. З метою активізації діяльності сучасних драматургів, «наближення» творчості молодих авторів до театру 1999 за ініціативою І. Савицького, художнього керівника Одеського драматичного театру імені В. Василька, відбувся фестиваль сучасної української драматургії. На ньому показані вистави за п’єсами Я. Стельмаха («Люсі Краун»), О. Погребинського («Осінні квіти», визнана найкращою), Н. Ворожбит («Житіє простих»), А. Семенова («Королівський квартал»), К. Демчук («Зачароване коло, або Колискова для Лесі»). У 2002 в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка реалізовано проект «Наша драма» — за ініціативою драматурга Н. Нежданої та режисера А. Приходько молоді українські драматурги щопонеділка читали свої п’єси у фоє театру.

Зміни торкнулися й дитячого та лялькового театру. За ініціативи Київського академічного театру ляльок у м. Києві 1991 пройшов міжнародний фестиваль театрів ляльок. Для українського лялькового театру характерні налаштованість на вітчизняну драматургію як основу репертуару, використання принципу «театр у театрі», відродження традицій вертепу тощо. Так, на II Міжнародному фестивалі «Інтерлялька-92» Київський міський театр ляльок показав «Український вертеп». У січні 1993 р. вертепна «лінія» була продовжена на фестивалі різдвяних вистав лялькарів у м. Луцьку.

Єврейський театр в Україні

На території сучасної України з другої половини 19 ст. активно розвивався єврейський театр мовою їдиш. Упродовж перших десятиліть 20 ст. Україна була одним із центрів його розвитку поряд із єврейським театром Польщі. Єврейський театр на території України поєднав елементи двох традицій — театральної традиції неєврейського оточення (української, польської й російської) та єврейського фольклору (діяльність вуличних акторів — бадхенів, вистави-пурімшпілі тощо). З огляду на сміховий характер єврейського народного театру, в єврейському професійному театрі в перші десятиліття його розвитку більшу (порівняно з тогочасним польським і російським театром) роль відігравали комедійні вистави.

У 1870-х почався розвиток єврейського професійного театру. На цей період припадає діяльність мандрівних труп, серед яких особливо важливу роль відіграли трупи А. Гольдфадена (заснована в м. Яссах, Румунія; від 1879 базувалася в м. Одесі), А. Фішзона і Я.Співаковського. Після заборони в Російській імперії їдишомовного театру (1883) А. Гольдфаден був змушений перенести свою діяльність до м. Варшави. Польща на той час перебувала в межах Російської імперії, однак обмеження там були менш суворими, ніж в українських губерніях. У цей період єврейські трупи часто отримували дозволи на виконання своїх вистав, вказуючи мовою вистави німецьку. Для 1870-х — 1900-х характерний взаємозв’язок між розвитком єврейського театру в Російській імперії, Австро-Угорщині та Румунії — єврейські трупи з українських губерній Російської імперії гастролювали в польських губерніях, а також в Австро-Угорщині та Румунії, єврейські трупи з Австро-Угорщини та Румунії гастролювали в Російській імперії, багато з них мали спільний репертуар. Цьому сприяла відсутність мовного бар’єра між євреями цих держав.

Перший єврейський стаціонарний театр на території сучасної України відкрив Я. Гімпель у м. Львові 1889. У цей час почала формуватися єврейська драматургія, яка в перших десятиліттях перебувала під впливом німецької, російської, польської та (меншою мірою) української драматургії. Серед єврейських драматургів, які мешкали і працювали в Україні, помітне місце займають як сам А. Гольдфаден (режисер і антрепренер), так і власне професійні драматурги: Й. Лернер (працював також як режисер), Я. Гордін (основний період діяльності припадає на час проживання у США) та ін. З 1880-х почали писати п’єси і єврейські письменники, для яких драматургія не була основним напрямом роботи, зокрема Шолом-Алейхем.

Новий поштовх розвитку єврейського театру дали події 1905, наслідком яких стало скасування заборони їдишомовних вистав і пом’якшення цензурних обмежень на зміст п’єс. Поряд із п’єсами єврейських драматургів часто стави лися перекладені на їдиш п’єси західноєвропейських і російських драматургів (Г. Ібсена, А. Стрінберга, М. Горького та ін.) та нового покоління єврейських письменників (Д. Бергельсона, Ш. Аша). Серед театральних труп, організованих у цей час, помітне місце посідає професійна трупа П. Гіршбейна (м. Одеса).

Під час Першої світової війни розвиток єврейського театру в Україні було перервано. Він відновився під час революційних подій 1917–1921. У цей період значну роль у розвитку єврейського театру почав відігравати м. Київ. Після створення тут культурно-просвітницької організації «Культур-Ліга» (1918) у її складі було організовано театральну секцію. Її очолював письменник Д. Бергельсон, а основну організаційну роль у її діяльності відігравав режисер Е. Лойтер. Навесні 1919 з дозволу органів культури УСРР розпочалася підготовка до створення в м. Києві єврейського державного театру, ідею заснування якого лобіювала театральна студія «Культур-Ліги», а також український режисер Л. Курбас і російський Коте Марджанов. Такий державний театр було створено на основі частини харківської трупи «Унзер вінкл» («Наш куток») як Перший єврейський державний театр, однак після захоплення м. Києва військами А. Денікіна (31.08.1919) він припинив роботу. У серпні 1919, безпосередньо перед захопленням м. Києва військами А. Денікіна, розпочала роботу Перша єврейська драматична студія під керівництвом Е. Лойтера — перший єврейський театральний навчальний заклад на території України. У 1921 слухачі студії показали перші вистави. У грудні того ж року студію було переведено до м. Москви, після чого акторську майстерність студійцям почав викладати Є. Вахтангов. 1925 театральна студія Культур-Ліги переведена з м. Москви до м. Харкова відповідно до рішення Народного комісаріату освіти УСРР. При цьому студію було реорганізовано на професійний театр, який отримав назву Всеукраїнського державного єврейського театру («ГОСЕТ»). 1928 внаслідок тиску партійних структур Е. Лойтер усунутий від керівництва театром.

Крім того, у цей час в УСРР продовжувала діяти низка приватних єврейських труп. Вони, зазвичай, мали традиційний репертуар, що складався з побутових п’єс єврейських письменників кінця 19 — початку 20 ст. та деяких перекладних п’єс. Серед таких колективів найпопулярнішим був київський театр «Кунст-вінкл» («Куточок мистецтва»). Після ліквідації приватного театру «Кунст-вінкл» у м. Києві 1928 на його основі було створено Київський державний єврейський театр (Київський ГОСЕТ). Його першим керівником був З. Він, а з 1930 — колишній режисер Московського художнього академічного театру Б. Вершилов.

1930 у м. Одесі відкрито Одеський державний театр-студію під керівництвом М. Рубінштейна. Того ж року в м. Кривому Розі засновано Єврейський державний пересувний театр «Ройтер гамер» («Червоний молот») під керівництвом М. Спекторова (пізніше включено до складу Державного єврейського пересувного театру УСРР за участі єврейських акторів України й Білорусі, який постійно гастролював в УСРР і БСРР). 1933 створено Державний єврейський театр у м. Вінниці (Вінницький ГОСЕТ) під керівництвом акторки Л. Бугової. 1931 у с. Ізлучисте (тепер Криворізького р-ну Дніпропетровської обл.) створено Сталіндорфський єврейський колгоспний театр під керівництвом І. Радомиського, який обслуговував створений 1930 єврейський національний район із центром у с. Ізлучистому. Того ж 1931 театр переїхав до с. Сталіндорфа (тепер с. Вакулове Криворізького району Дніпропетровської обл.) як районного центру. Цей театр відігравав роль основного єврейського пересувного театру для єврейських національних районів та єврейських колгоспів за межами національних районів. 1935 Сталіндорфський єврейський колгоспний театр переведено до м. Дніпропетровська й реорганізовано в Дніпропетровський обласний єврейський театр. 1939 останній було ліквідовано, а його трупу переведено до м. Львова, де вона стала основою для створеного там Першого державного єврейського драматичного театру під керівництвом І. Камінської (діяв до 1941).

У 1934 Державний єврейський пересувний театр у м. Вінниці переведено до м. Одеси й об’єднано з Одеським єврейським театром-студією з метою створення Одеського державного єврейського театру (Одеського ГОСЕТ). Новостворений театр очолював колишній голова театральної студії Культур-Ліги Е. Лойтер. Того ж року Всеукраїнський ГОСЕТ переведено з м. Харкова до м. Києва у зв’язку з перенесенням столиці УСРР.

Репертуар єврейських театрів кін. 1920 -х — сер. 1930 -х. відповідав репертуару неєврейських театрів. Значну частину його складали п’єси «історико-революційного» змісту, виробничі п’єси, поряд із якими ставилися п’єси єврейського класичного театру драматургів кінця 19 — початку 20 ст., перекладні п’єси західноєвропейських і російських драматургів. У 1930-х до репертуару єврейських театрів УСРР почали включати також п’єси українських драматургів (постановка п’єси «Глитай, або ж Павук» М. Кропивницького в Одеському ГОСЕТ та ін.).

Під час Другої світової війни всі єврейські театри республіки евакуйовано до м. Джамбула (Казахстан) й об’єднано у Всеукраїнський ГОСЕТ. Пізніше його переведено до м. Коканда, а згодом — до м. Фергани (обидва — Узбекистан). 1944 Всеукраїнський ГОСЕТ повернувся до України. Замість м. Києва його було розміщено у м. Чернівцях (у 1945–1948 здійснив кілька гастролей у міста Київ, Одесу й Миколаїв та один гастрольний тур у міста Київ, Одесу, Кишинів і Львів). У 1948–1950 діяльність Всеукраїнського ГОСЕТ у м. Чернівцях поступово згорталася паралельно з розгортанням антисемітської кампанії. 1950 його закрито. 1945 здійснено спробу відновити Одеський ГОСЕТ як пересувний театр під керівництвом Е. Лойтера (діяв до сезону 1948–1949, ліквідований у рамках антисемітської кампанії 1948–1953, останні вистави дав під час гастролей 1949 в м. Кривому Розі).

У Західній Україні у 1920-х —1930-х центром єврейського театрального життя було м. Львів. У приміщенні театру «Колізей» (споруджено у 1898–1900, зруйновано під час Другої світової війни, наприкінці 1920-х — у 1930-х діяв як Міський театр «Новини») постійно виступала низка єврейських театральних труп та власна постійна єврейська трупа.

1939 до м. Львова переїхала єврейсько-польська режисерка й акторка І. Камінська, яка 1939–1941 очолювала Перший державний єврейський драматичний театр у м. Львові. Після початку війни І. Камінська виїхала до м. Харкова, потім евакуювалася до м. Баку (тепер Азербайджан), а пізніше — до м. Фрунзе (тепер м. Бішкек, Киргизстан), де очолювала польсько-єврейську театральну трупу.

Ліквідоване у 1950 єврейське театральне життя в Україні почало відроджуватися на межі 1980-х — 1990-х. У 1990 А. Фрейдліс (онук М. Гольдблата) заснував у м. Києві театр-студію — Єврейський музично-драматичний театр імені Шолом-Алейхема (без окремого приміщення). Проте, з огляду на відсутність аудиторії для їдишомовних вистав, цей театр робить постановки російською (рідше — українською) мовами, виконуючи їдишем лише частину музичних номерів. Перший спектакль за твором Е. Севели «Зупиніть літак, я злізу!» отримав премію Міжнародного фестивалю в м. Тарту (Естонія). Театр є лауреатом Міжнародного фестивалю країн Причорноморського клубу «Homo Ludens» (2013), нагороджений дипломом міжнародного фестивалю етнічних театрів України та єврорегіону «Етно-Діа-Сфера» (2006), дипломом фестивалю толерантності у рамках днів пам’яті жертв Голокосту в м. Санкт-Петербурзі (2007) тощо. У репертуарі театру — п’єси та мюзикли. Після початку пандемії 2020 про нові вистави театру не повідомлялося.

Циганський театр в Україні

Академічний музично-драматичний циганський театр «Романс», м. Київ

Академічний музично-драматичний циганський театр «Романс» — єдиний державний професійний циганський театр в Україні. Театр засновано 1993 у м. Києві колишнім актором московського театру «Ромен» Н. Крикуновим. З 2003 театр має статус державного. За роки існування театру сольні концертні програми, вистави, тематичні вечори, створені на основі кращих зразків самобутньої музичної циганської культури, побачили глядачі не лише в України, а й за її межами.

2000 колективом театру та його художнім керівником, народним артистом України І. Крикуновим засновано перший фестиваль циганської культури в Україні «Амала» («Друзі»), у якому взяли участь понад 50 циганських колективів та виконавців з 23 країн світу. Репертуар театру жанрово різноманітний, постійно оновлюється та осучаснюється. У ньому, зокрема, концертні програми з творів циганського мистецтва («Та пісня, що любиш ти…»), музично-драматичні спектаклі («Циганська муза» за творами Л. Костенко, мюзикл «Цигани» за творами О. Пушкіна та Ф. Гарсіа Лорки). Театр нагороджено Великою золотою медаллю московського фестивалю «На рубежі століть» (2000), дипломом фестивалю «Кхаморо» (Чехія), міжнародного фестивалю «Криниця» (Польща) та ін.

Театральні фестивалі в Україні

В Україні щорічно проводять низку міжнародних театральних фестивалів: «Київська пектораль» (м. Київ), «Золотий Лев» (м. Львів), «Тернопільські театральні вечори», театральна частина фестивалю «ГогольFest» та інші.

2018 Національною спілкою театральних діячів України засновано щорічний Всеукраїнський театральний фестиваль-премію «ГРА» (від «GRA» — «Great Real Art», з англ. — велике справжнє мистецтво), який оголошує переможців у шести загальних номінаціях.

Література

Андрєєва О. Театральні традиції: з минулого — в майбутнє // Український театр. 2009. № 1. С. 16–18.
Антонович Д. Триста років українського театру (1619–1919). Прага : Український громадський видавничий фонд, 1925. 272 с.
Баканурський А. Г., Білик А. А., Веселовська Г. І. та ін. Український театр ХХ століття. Київ : Фенікс, 2012. 944 с.
Бобошко Ю. М. Режисер Лесь Курбас. Київ : Мистецтво, 1987. 197 с. #Бондарева О. Сучасна українська драматургія: дискурс «епічного театру» // Мистецька освіта: зміст, технології, менеджмент. 2010. Вип. 5. 368 с.
Боньковська О. Львівський театр товариства «Українська бесіда» (1915–1924). Львів : Літопис, 2003. 342 с.
Вергеліс О. А. Українська драма: епізоди. Київ : Радуга, 2016. 454 с.
Веселовська Г. І. Більше ніж театр. Національний академічний драматичний театр імені Франка (2001–2012). Київ : Антиквар, 2019. 328 с.
Гайдабура В. Театр, розвіяний по світу. Феномен сцени повоєнної української діаспори. Німеччина, Австрія, Франція, США, Канада, Австралія. Київ : Київо-Могилянська академія, 2013. 404 с.
Єрмакова Н. П. Вітчизняна молода режисура: перетин двох тисячоліть // Просцениум. 2001. № 1. С. 47–51.
Єрмакова Н. П. Початки першої української режисерської школи // Український театр. 2007. № 5. С. 19–23.
Єрмакова Н. П. Українська режисура на зламі часів // Кіно. Театр. 2000. № 5 (31). С. 2.
Захаревич М. Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка: динаміка соціокультурних перетворень 1920–2001 років. Київ : Зерно, 2016. 368 с.
Курбас Л. Березіль. Київ : Дніпро, 1988. 530 с.
Молодий театр. Генеза. Завдання. Шляхи / Упоряд. М. Г. Лабінський. Київ : Мистецтво, 1991. 316 с.
Нариси з історії театрального мистецтва України ХХ століття / Гол. ред. В. Сидоренко. Київ : Інтертехнологія, 2006. 1054 с.
Новиков А. Український театр і драматургія: від найдавніших часів до початку XX ст. Харків : Харківське історико-філологічне товариство, 2015. 411 с.
Семчишин М. Тисяча років української культури. Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто : Наукове Товариство ім. Шевченка, 1985. 550 с.
Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
Український театр: шлях до себе. Здобутки. Виклики. Проблеми. Київ : ГО «Культурна Асамблея», 2018. 145 с.