Образотворче мистецтво України
Зміст
Історична довідка: етапи розвитку образотворчого мистецтва
Український народ за свою багатовікову історію створив самобутнє національне мистецтво. Перші пам’ятки художньої культури на теренах України датуються добою середнього палеоліту. До них належать предмети побуту і зброя, прикрашені схематичними зображеннями (знахідки з колишнього с. Молодового Чернівецької обл.) та геометричним орнаментом, скульптурні й різьблені тотеми (Мізинська стоянка в Чернігівській обл., а також рисунки на плитах Кам’яної Могили в долині р. Молочної Запорізької обл.). У скульптурі періоду трипільської культури (4–3 тис. до н. е.) з’явилися мотиви матері-богині у вигляді жіночої фігури.
Усередині 1 тис. до н. е. у містах-державах Північного Причорномор’я розвивалося давньогрецьке мистецтво. Воно мало помітний вплив на мистецтво кочових народів сучасної України й сусідніх земель, зокрема скіфське мистецтво, а також саме перебувало під впливом мистецтва кочовиків.
На межі 8 і 9 століть почала формуватися самобутня художня культура Давньої Русі. Визначними мистецькими пам’ятками тих часів є фрески та мозаїки. Мистецтво скульптури розвивалося на основі місцевих традицій різьблення на дереві. Поширення освіти й рукописних книг сприяло розвитку художнього оформлення, зокрема книжкової мініатюри. Виготовлялися численні твори ювелірного мистецтва. Про піднесення монументального живопису свідчать мозаїки та фрески Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря (1108–1113), церкви Спаса на Берестові (між 1113 і 1125), Кирилівської церкви (середина 12 ст.).
Розквіту в 14–16 ст. досяг іконопис. Майстри книжкової мініатюри використовували традиції київських мозаїк (мініатюри «Київського псалтиря», 1397), прийоми фрескового малярства («Повчання Єфрема Сирина», 1392). У другій половині 16–17 ст. одним із провідних видів графіки стала гравюра, що набула поширення завдяки друкарству. Гравюрами прикрашали книги, видані в українських друкарнях («Анфологіон», 1619; «Тріодь пісна», 1627 тощо). Серед найпопулярніших жанрів мистецтва 17 ст. — портрет. В одному стилістичному напрямі з малярством розвивалася й скульптура, нею оздоблювали споруди (Успенська церква у Львові), фамільні каплиці.
На початку 18 ст. з’явилася монументальна декоративна скульптура з кераміки (барельєфи Спаса і Богоматері на будинку Чернігівського колегіуму, 1702; Богоматері — на Єлецькому соборі в м. Чернігові). Непересічну роль у розвитку української культури відіграла діяльність Лаврської іконописної майстерні.
Панівним стилем у мистецтві 17–18 ст. було бароко. Архітектурні барокові пам’ятки м. Києва прикрашені рельєфною та круглою скульптурою («Архангел Михаїл» з Михайлівського Золотоверхого собору, іконостас Андріївської церкви тощо). Значним осередком мистецтва пластики було м. Львів, де працювали визнані майстри — Й.-Г. Пінзель, М. Філевич, С. Фесінгер та інші. На окремих пам’ятках відбився вплив стилю рококо (розписи дерев’яних церков — церкви Параскеви в с. Олександрівці Закарпатської обл., 1779; у с. Пійлі Івано-Франківської обл. тощо).
Протягом 18 ст. значних успіхів досягло декоративно-ужиткове мистецтво, особливо золотарство. Розвивалося також народне мистецтво, популярності набули картинки з зображенням легендарного казака Мамая.
У 19 ст. традиції бароко поступово витіснив класицизм. У портретному живописі посиллася увагу до індивідуальних рис людини, її духовного життя. Відомими майстрами портрету були Д. Левицький та В. Боровиковський. Серед портретистів першої половини 19 ст.: А. Мокрицький («Портрет невідомої», 1853), Є. Крендовський («Українка», поч. 1850-х), Д. Безперчий («Автопортрет», 1846) та інші. Самостійним жанром став пейзаж.
Новий етап у розвитку українського мистецтва відкрила творчість Тараса Шевченка. Шевченко-художник працював у галузі станкового живопису, графіки, монументально-декоративного розпису та скульптури, досконало володів технікою акварелі, олії, офорта, рисунка олівцем і пером. Він є автором понад 1 тис. творів образотворчого мистецтва (не збереглося понад 165, зокрема монументально-декоративні розписи та скульптури). У картинах «Катерина» (1842), «Селянська родина» (1843), серії малюнків оспівував життя і побут народу. Т. Шевченко своєю творчістю стверджував реалізм в українському мистецтві.
У другій половині 19 ст. засновано низку рисувальних шкіл — одеську (1865), харківську М. Раєвської-Іванової (1869) і київську М. Мурашка (1875).
Життя і побут українського селянства зображували М. Кузнецов («У свято», 1881; «На заробітки», 1882), життя ремісників, міської інтелігенції, жанрові сценки — М. Скадовський («По Владимирці», 1891), П. Нілус («Відпочинок», 1896), Є. Буковецький («У багатого родича», 1891) та інші. Зростав інтерес до історії, зокрема до теми буття запорізького козацтва (О. Мурашко «Похорон кошового», 1900; Ф. Красицький «Гість із Запоріжжя», 1901; О. Сластіон «Проводи на Січ», 1898, тощо).
Наприкінці 19 — на поч. 20 ст. розвивався пейзажний живопис. Під впливом французьких імпресіоністів і постімпресіоністів (див. Імпресіонізм, Постімпресіонізм)зростав інтерес до передачі мінливих станів природи, використання фактурної виразності живопису. Набував подальшого розвитку жанр живописного портрета.
Продовжував розвиватися монументально-декоративний живопис — розписи та ікони М. Врубеля для іконостаса Кирилівської церкви в Києві (1884–1889), панно і орнаменти в будинку колишнього Полтавського земства (1903–1909; художники В. Кричевський, С. Васильківський, М. Самокиш, М. Уваров) та інші. Поширювалася станкова скульптура. Портрети й статуї створювали П. Забіла (портрет Т. Шевченка, 1872; бюст для пам’ятника М. Гоголю в м. Ніжині, 1881), Ф. Блавенський (погруддя Т. Шевченка, М. Лисенка, І. Котляревського, 1903) та інші. Історичному минулому присвятив свої скульптури Л. Позен («Кобзар», 1883; «Запорожець у розвідці», 1887 тощо). Широке використання сюжетів поезії Т. Шевченка, народних пісень, історичних мотивів було властиво творчості художників І. Їжакевича, А. Манастирського, А. Ждахи. Основи української книжкової графіки заклав Г. Нарбут.
У 1905 в м. Львові з ініціативи І. Труша засновано Товариство прихильників української літератури, науки й штуки (мистецтва), почав виходити український мистецький журнал «Артистичний вісник», було влаштовано «Виставку українських артистів».
На початку 20 ст. в Україні поширюються авангардні течії. Відбуваються виставки нового мистецтва («Салони» В. Іздебського в м. Одесі).
Після повернення з м. Парижа у м. Києві працювала О. Екстер, яка у 1913 спільно з О. Богомазовим організувала в м. Києві художню групу «Кільце», через яку на м. Київ поширилися впливи кубістів і футуристів Паризької школи. 1914 в Київському політехнічному інституті (тепер Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського») відбулася виставка цієї групи.
Мистецтво в УРСР
Значний поштовх розвитку українського мистецтва, який призвів до розквіту монументального живопису і скульптури, а також книжкової і плакатної графіки в 1920-х, стало заснування у 1917 Української академії мистецтв (УАМ; тепер — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). Її професорами в перші роки існування були М. Бойчук, М. Бурачек, В. і Ф. Кричевські, А. Маневич, О. Мурашко, М. Жук, Г. Нарбут, Д. Щербаківський. З першої половини 1920-х академія реорганізована в Київський художній інститут (КХІ). У цей час вона відходить від стильових позицій, закладених її засновниками, і поступово стає центром авангардних течій. У цей період у КХІ викладали Л. Крамаренко, В. Меллер та ін. У 1928–1930 у КХІ викладав К. Малевич. У ці роки він тісно співпрацював із групою «Нова генерація» (засновник — М. Семенко) і опублікував у її журналі низку теоретичних статей. Важливу роль у перетворенні КХІ на осередок авангардистського живопису, графіки й живопису відіграла діяльність ректора інституту у 1924–1930 І. Врони.
Важливу роль у розвитку українського мистецтва міжвоєнних років відігравав також Харківський художній інститут (у 1921–1929 — Харківський художній технікум підвищеного типу, ХХТ; з 1929 — реорганізовано в інститут). Значимий організаційний внесок у його становлення доклали директори Харківського художнього технікуму А. Левітан (у 1921–1922), Б. Кратко (1922–1925) і М. Бурачек (1925–1927), директор ХХТ (1927–1929) і перший ректор ХХІ А. Комашка (1929–1932). З 1920‑х у ХХІ викладав В. Єрмілов, у 1930-х — Б. Косарєв.
Під час Української революції 1917–1921 м. Київ стало також центром єврейського мистецтва. Особливо важливу роль у цьому відіграла Культур-Ліга (1918–1924), при якій діяли секції живопису й скульптури та власне кооперативне видавництво. У Культур-Лізі цього періоду працювали Ель Лисицький, М. Епштейн, Н. Шифрін (на той час — студент УАМ) та ін.
У 1920-х українські художники різних мистецьких течій та напрямів об’єдналися в низку творчих угруповань: Асоціацію художників Червоної України, Товариство художників імені К. К. Костанді в м. Одесі, Асоціацію революційного мистецтва України, Об’єднання сучасних митців України. Крім того, значну увагу образотворчому мистецтву приділяли літературно-мистецькі об’єднання «Нова генерація» (лідер — М. Семенко) і «Авангард» (лідер — В. Поліщук), до яких, окрім письменників, долучалися також художники і скульптори. Серед близьких до групи «Авангард» художників чільне місце займав графік В. Єрмілов.
Як новатор-монументаліст відомий художник М. Бойчук, один із засновників і перших професорів Української академії мистецтв у м. Києві (після її реорганізації у 1920-х продовжував працювати в КХІ). Він заклав основи українського монументального мистецтва, виховав плеяду послідовників (т. з. бойчукистів: Т. Бойчук, К. Гвоздик, А. Іванова, С. Колос, О. Мизін, О. Павленко, І. Падалка, М. Рокицький, В. Седляр). У творчості еволюціонував від запозичення композиційних схем творів старого мистецтва до новацій, суголосних часу.
Новими творами збагатили жанр портретного живопису Ф. Кричевський, О. Шовкуненко, П. Волокидін. Серед творів цього жанру — цикл портретів письменників, художників, композиторів А. Петрицького (1929–1933), «Робітниця» Л. Крамаренка та ін. Сформувався окремий жанровий різновид пейзажу — індустріальний пейзаж, що було реакцією на соціальне замовлення («Задиміла домна» А. Тарана, 1927; цикл акварелей «Одеський судноремонтний завод» О. Шовкуненка, 1929). У цей же час розвиваються твори на трудову тематику [«Правка пил» («Пилярі») О. Богомазова, 1927].
Плідно працювали у жанрі книжкової ілюстрації В. Касіян, Б. Крюков, І. Падалка, А. Середа. Нові пам’ятники створили І. Кавалерідзе (Г. Сковороді у м. Лохвиці, 1922; Т. Шевченкові в м. Полтаві, 1925 і м. Сумах, 1926; Артему (Ф. Сергєєву) біля с. Банного, тепер м. Святогірськ, 1927), Г. Теннер (проект пам’ятника Т. Шевченкові, 1925).
Українське кінодекораційне мистецтво започаткував В. Кричевський, який взяв участь у створенні фільмів «Тарас Шевченко» (1925), «Тарас Трясило» (1926), «Звенигора» (1928).
У театрально-декораційному мистецтві 1920-х особливо відзначилися Б. Косарєв, В. Меллер, А. Петрицький, О. Хвостенко‑Хвостов. Етапним явищем у розвитку авангардистської сценографії став вихід із друку альбому «Анатоль Петрицький. Театральні строї», підготовленого В. Хмурим (1929).
Від межі 1920–1930-х років розпочинається процес придушення авангардистських течій в українському образотворчому мистецтві і поступового примусового переходу українських митців до естетики «соціалістичного реалізму». 1930 І. Врону було знято з посади ректора КХІ. Упродовж першої половини 1930-х частина викладацького складу була звільнена, а частина змушена перейти на позиції нового офіційного стилю. 1938 відбувся Перший з’їзд Спілки радянських художників України, наслідком якого стала централізація й уніфікація мистецького життя в Україні (аналогічні процеси відбувалися й у літературі та музиці).
У 1930-х у рамках нової «соціалістично-реалістичної естетики» створюються численні твори, багато з яких присвячено виробничій та історичній тематиці. Етапними творами живопису 1930-х стали тематичні картини «Перебендя» (1933–1934), «Мені тринадцятий минало…» (1935) І. Їжакевича; «Веселі доярки» (1937), цикл картин «Катерина» за мотивами поеми Т. Шевченка (1937–1940) Ф. Кричевського; «Колгоспне свято» (1935), «Драмгурток» М. Дерегуса; «Біля моря» Д. Шавикіна; «Вечір в степу» О. Любимського (усі три — 1937) та інші. Для станкової графіки характерно створення тематичних серій, звернення до різних естампних технік: «Дніпробуд» (1932), «На заводі» (1937) В. Касіяна, «Київська сюїта» (1936) О. Пащенка, «Шевченківський заповідник у Каневі» (1936–1938) І. Плещинського та інші. Відкрито пам’ятники Т. Шевченкові в містах Харкові (1935), Києві та Каневі (1939 — усі М. Манізер). Значними були здобутки театрально-декораційного мистецтва, пов’язані з творчістю А. Петрицького, В. Меллера, О. Хвостенка-Хвостова, В. Косарєва, В. Борисовця, П. Злочевського, Ф. Нірода.
У роки Другої світової війни Спілка радянських художників України діяла в евакуації (правління перебувало в м. Уфі), митці працювали в редакціях фронтових газет, агітпоїздах. У графіці поширився її жанровий різновид — фронтові зарисовки. М. Шаронов створив графічні портрети учених, художників, письменників (1942–1943), Г. Пустовійт — письменників-фронтовиків (1942), М. Дерегус — серію офортів «Дорогами війни» (1943).
Після війни у зв’язку з відбудовою зруйнованих та будівництвом нових міст і сіл у 1950-х дедалі ширше розвивалися монументальний та монументально-декоративний живопис. Цей процес було тісно пов’язано з діяльністю як художників, становлення яких відбулося під час та після війни, так і з творчістю митців-шістдесятників. У цей період створено монументальні роботи Е. Коткова, В. Ламаха, І. Литовченка, Б. Піаніди, Г. Синиці, В. Зарецького, А. Горської, Г. Зубченко, Г. Пришедька та ін. Серед найвідоміших мозаїк — панно «Вітер» (А. Горська, В. Зарецький, Б. Плаксій, 1967–1968), цикл панно на фасаді середньої школи № 5 у м. Донецьку (А. Горська, Г. Зубченко, Г. Синиця, Н. Світлична та ін., під загальним керівництвом Г. Синиці, 1965–1966), цикл мозаїк наукової тематики Г. Зубченко й Г. Пришедька (1970-ті) та ін. Більшість монументальних мозаїк і творів в інших техніках (сграфіто, фрески, вітражі тощо) по-своєму осмислювали канонічні для «соціалістичного реалізму» теми, пропонуючи рішення, які виходили далеко за межі цього стилю.
У станковому живописі повоєнних років зберігалися тематичні пріоритети довоєнного часу (історична й виробнича тематика), однак «історико-революційні теми» частково було витіснено сюжетами, пов’язаними з Другою світовою війною (картини: «Ворог наближається» Т. Яблонської, 1945; «Чорноморці» В. Пузиркова, 1947; «Солдати», 1960 і «На світанку», 1960–1961 А. Константинопольського; «Перемога» О. Лопухова, 1973–1975 та інші).
Поряд із темами, опрацювання яких було викликано соціальним замовленням, у 1950–1970-х активно розвивався пейзаж. Образ мальовничої природи України, її міст і сіл, постає в пейзажах О. Шовкуненка, М. Глущенка, Й. Бокшая, Ф. Манайла, С. Шишка, З. Шолтеса, М. Шелюто, Ф. Захарова, М. Максименка, В. Цвєткової, П. Столяренка та ін.
Розвивалася також монументальна скульптура: споруджено пам’ятники М. Лисенку в м. Києві (1965, О. Ковальов), І. Франку у м. Львові (1964, В. Борисенко, Д. Крвавич, Е. Мисько, В. Одрехівський, Я. Чайка), І. Котляревському в м. Києві (1974, Г. Кальченко), Г. Сковороді в м. Києві (1977, І. Кавалерідзе) та ін.
Здобутки мистецтва книжкової графіки пов’язані з ілюструванням класичної української літератури: ілюстрації В. Касіяна до «Кобзаря» Т. Шевченка (1949, 1954), М. Дерегуса до повісті М. Гоголя «Тарас Бульба» (1952) і поеми Т. Шевченка «Катерина» (1963), С. Адамовича до повісті О. Кобилянської «Земля» (1960–1970), Г. Якутовича до повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» (1966), Н. Лопухової до драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» (1967) тощо. У галузі сатиричної графіки працювали художники журналу «Перець».
У 1960–1970-х митці-шістдесятники відходять від соціалістичного реалізму у станковому живописі, а також у станковій і книжковій графіці. Це виявилося у творах В. Зарецького, А. Горської, Г. Якутовича, П. Бедзира та ін. Помітний вплив на деяких шістдесятників мали митці старшого покоління, які не сприйняли соцреалістичні настанови (Л. Левицький, Р. Сельський та інші).
У 1970–1980-х формуються нові течії нонконформістського й андеграундного мистецтва. Помітними явищами останнього є творчість А. Лимарєва, Я. Левича, В. Ламаха, Г. Гавриленка, В. Барського, К.-В. Ігнатова та ін. У м. Львові розвинувся самобутній андеграунд, представлений, зокрема, графікою Г. Левицької та О. Аксініна. Одним із найпомітніших явищ пізнього радянського нонконформізму став т. з. «Другий одеський авангард», становлення якого відбувалося під впливом О. Соколова. Серед представників напряму — О. Ануфрієв, В. Стрельников, С. Сичов, В. Хрущта ін. Ця течія, відома також як «Одеський нонконформізм», кристалізувалася після неофіційної «Парканної виставки» 1967 на паркані Одеського театру опери й балету. У 1980-х впливи цієї групи відіграли визначальну роль у творчій еволюції нового покоління одеських художників (О. Ройтбурд, В. Рябченко, О. Некрасова).
Демократизація суспільно-політичного життя за часів перебудови призвела до активізації митців-нонконформістів, зокрема їхньої виставкової діяльності у формі «неформальних виставок» (квартирників) та окремих виставок у державних музеях, організованих в обхід Спілки художників України.
Мистецтво в Західній Україні 1920–1930-х та на еміграції
У 1920-х одним із центрів українського мистецького життя стало м. Львів. Львівські українські художники, частина з яких здобула вищу мистецьку освіту у Краківській академії мистецтв, а інші — в західноєвропейських мистецьких навчальних закладах, зберігали тісний зв’язок із західноєвропейськими мистецькими осередками та з польським мистецтвом (зокрема, польськими митцями м. Львова).
1922 у м. Львові засновано Гурток діячів українського мистецтва (ГДУМ), серед членів якого були П. Ковжун, П. Холодний (старший), М. Голубець та ін. З ініціативи гуртка організовано виставки, на яких представлено роботи О. Новаківського, П. Ковжуна, П. Холодного (старшого), П. Холодного (молодшого), М. Бутовича, Р. Лісовського та ін.
1931 засновано Асоціацію незалежних українських митців (АНУМ), що існувала до 1939. Її головуючою була Я. Музика. Асоціація об’єднала як львівських українських художників, так і українських митців-емігрантів у містах Парижі, Берліні, Празі. АНУМ розгорнула широку виставкову й видавничу діяльність. Одним із найпомітніших заходів, організованих за її участі, стала Перша виставка АНУМ 1931, на якій поряд із творами членів АНУМ експонувалися не лише твори українських митців-парижан (М. Глущенка, В. Хмелюка, О. Грищенка та ін.), а й роботи, надані найвідомішими на той час представниками Паризької школи (зокрема, картини М. Шагала та П. Пікассо).
У 1932–1936 АНУМ видавала власний періодичний орган — журнал «Мистецтво». Її члени брали активну участь у виданні львівського журналу «Нові шляхи» (він виходив із обкладинками П. Ковжуна і С. Гординського). У виставках 1931–1939 було представлено роботи не лише західноукраїнських митців, митців-емігрантів й іноземних художників, а й художників із УСРР (А. Петрицького та І. Падалки). Крім того, АНУМ опублікувала низку монографій про окремих українських митців (М. Андрієнка, М. Глущенка, О. Грищенка та ін.).
Важливим осередком українського мистецького життя в цей період було також м. Прага. Тут діяв єдиний український вищий мистецький заклад за межами УСРР — Українська студія пластичного мистецтва, заснована з ініціативи Українського товариства пластичного мистецтва 1923. Директором студії був Д. Антонович, професорами — І. Мірчук, Ю. Русов, В. Січинський, С. Мако, Р. Лісовський та ін. Серед випускників — В. Касіян, О. Лятуринська, П. Холодний (молодший), В. Хмелюк та інші.
У 1920-х багато українських митців перебувало в м. Парижі, де стали органічною частиною Паризької школи. Серед них — В. Хмелюк (після його празького періоду), О. Грищенко (після нетривалого періоду роботи в м. Константинополі, який значною мірою вплинув на його становлення як митця), М. Глущенко, М. Андрієнко-Нечитайло та інші.
Один із найвідоміших українських митців-емігрантів — скульптор О. Архипенко — після тривалого перебування у Франції (міста Париж і Ніцца, 1908–1921) та Німеччині (м. Берлін, 1921–1923) в 1923 переїхав до США. Він вважається одним із засновників кубізму у скульптурі.
Після Другої світової війни центром українського мистецького життя на еміграції були США. 1952 у м. Нью-Йорку засновано Об’єднання митців-українців в Америці. Його головою став С. Литвиненко, заступниками голови — В. Січинський та С. Гординський. Центр об’єднання знаходився в м. Нью-Йорку, відділи — у містах Філадельфії й Сан-Франциско. Організація розгорнула широку видавничу й виставкову діяльність. 1963–1991 у м. Філадельфії місцевий відділ ОМУА видавав журнал «Нотатки з мистецтва» (головний редактор — П. Мегик). Від 1952 до 1980-х у м. Філадельфії діяв заснований П. Мегиком мистецький навчальний заклад — Українська мистецька студія.
У післявоєнні десятиліття значного розвитку в українській діаспорі також досягла книжкова графіка (Я. Гніздовський, Б. Крюков, П. Холодний (молодший) та інші).
Образотворче мистецтво незалежної України
Після тривалого часу ідеологічного диктату на порубіжжі 1980–1990-х українські художники отримали необмежені ідеологічною цензурою можливості для самовираження та творчої трансформації. Процес збігся в часі з багаторазовим скороченням державного фінансування творчих спілок, ліквідації системи державної закупівлі творів сучасних художників до музеїв. Це сприяло появі нових форм виставкової діяльності (зокрема, у приватних галереях), пошуку грантового фінансування мистецьких проектів (зокрема, з боку іноземних фондів) тощо.
У стилістичному поліморфізмі візуального мистецтва періоду незалежності розрізняють кілька основних тенденцій.
Продовжували працювати художники зі сформованим творчим стилем, які досягли високого професійного рівня ще за часів СРСР. Вони дотримувалися певного напряму, мали власні технічні прийоми, відчуття світла та тіні, композиції тощо, а також особисту практику творчості за часів панування соцреалізму. З огляду на історичне походження, це явище позначають терміном «постреалізм». Серед його представників — Т. Яблонська, І. Марчук, А. Чебикін, М. Дерегус, О. Бородай, Ф. Гуменюк, В. Сидорук, Б. Плаксій, В. Гончаренко, А. Антонюк, скульптор В. Зноба та інші. Характерною рисою цих майстрів є вільне володіння навичками академічної художньої школи. Твори згаданих митців представлено як в експозиціях державних музеїв, так і в приватних галереях.
Низка представників старшого покоління митців вдавалися до новаторства. Найвідоміші з них — художники І. Марчук, А. Антонюк, В. Куликов, В. Гонтаров, скульптор Р. Петрук. У своїх авангардистських пошуках вони переосмислювали елементи народного мистецтва; роботам властиві ексцентричність, орнаментальність, нарочитість, трансформування простору, різнобічні способи художнього відтворення духовного єства людини. І. Марчук називає власний стиль «пльонтанізмом» (нанесення фарби тонкими плутаними лініями, завдяки чому досягається ефект об’ємного зображення). За допомогою оригінальної живописної техніки він комбінує сюрреалізм із гіперреалізмом, експресіонізм із примітивізмом. В. Куликов перейняв досвід кубізму, застосовував експерименти з формою, «ламанням ліній», «руйнуванням» предметів, грою ваги та невагомості, гротеск та епатаж. А. Антонюк був засновником південноукраїнської школи образотворчого мистецтва. Він знаходив натхнення в архаїчних артефактах України, насичував художній колорит, використовував народні орнаменти. В. Гонтаров сповідує традиції бойчукистів, хоча підвалинами його творчості є радянська школа монументалістики; художник застосовує народні образи та українську символіку. Р. Петруку властива оригінальна художня пластика, він створює модерні скульптурні рішення із застосуванням авангардних тенденцій та водночас зберігає зв’язок із давнім українським мистецтвом.
Становлення української державності збіглося в часі з появою української «Нової хвилі» (кінець 1980-х — початок 2000-х). Ця течія стала яскравим проявом українського постмодернізму. «Нова хвиля» об’єднала різнорідні групи та окремих митців, які шукали засобів трансформації традиційних прийомів художнього вираження та впливу на глядача (простежують елементи або прямий вплив акціонізму). «Нова хвиля» підхопила традиції українського бароко й перетворила його на необароко завдяки елементам концептуалізму та авангардизму. Необароко певним чином виконує роль філософської світоглядної моделі, вбираючи міфи, казки, містичні давні уявлення про природу та людину. Звісно, і модернізм, певною мірою вичерпавши себе наприкінці 20 сторіччя, став джерелом українського постмодернізму. За значну кількість тенденцій і стилів (крім названих, це неоекспресіонізм, постімпресіонізм, гіперреалізм тощо) період «Нової хвилі» означують терміном «полістилізм».
У «Новій хвилі» брало участь понад півтисячі художників з усіх регіонів України. До неї входили «Український трансавангард», «Київський постмодернізм», «Західноукраїнський постмодернізм» та інші. Більшість митців народилися після 1960 та розпочинали творчість в умовах перебудови в СРСР і перших років незалежної України. Важливими постатями у консолідації «Нової хвилі» були: Т. Сільваші, який пізніше став лідером іншого напряму — групи «Живописний заповідник», О. Ройтбурд, співзасновник асоціації «Нове мистецтво» (м. Одеса), О. Петрова, Ф. Тетянич, А. Степаненко та інші. До цієї течії влилися представники українського андеграунду (нонконформізму) та митці-неформали: В. Баклицький, М. Залевський, М. Трегуб, О. Голуб, О. Костецький, В. Богуславський та інші.
Вплив концептуалізму зріс на авангардній хвилі у середині 2000-х, викликав переосмислення традиційних стосунків художник — поціновувач і зумовив вихід візуального мистецтва на публічний простір. Серед мистецьких груп і центрів, що сформувалися в цей час, помітну роль відіграли Центр візуальної культури (у 2008–2012 при Національному університеті «Києво-Могилянська академія»; з 2012, після конфлікту, спричиненого виставкою «Українське тіло», — як незалежний проект), «Феміністична офензива» (з 2010; громадська ініціатива, у рамках якої реалізовувалися також мистецькі проекти), об’єднання архітекторів «Група предметів» (з 2007), кураторське об’єднання «Худрада» (з 2009) та інші. 2004 заснована Група художників Р.Е.П. (Революційний експериментальний простір), до складу якої входять Л. Хоменко, Н. Кадан, Ж. Кадирова, К. Гнилицька, Л. Наконечна, В. Кузнєцов. Її завданням є критичне переосмислення візуального дискурсу за допомогою відео, інсталяції, різнобічних перформансів. За запереченням та іронією щодо мистецьких традицій України у художників групи проглядає пошук сучасної української культурної ідентичності.
У 1990-х і, більшою мірою, у 2000 -х і 2010-х активно розвивається як неофіційне (вуличні графіті), так і офіційне (замовлені власниками чи розпорядниками будівель мурали) вуличне мистецтво. Вуличне графіті має специфічну техніку виконання з використанням аерозольних фарб. Крім того, для малих форм графіті використовуються трафарети з наперед підготовленим зображенням і текстом (це, зокрема, властиво графіті політичного характеру). Під час масових політичних протестів 2004 і 2013–2014 увиразнився політичний складник вуличного мистецтва. «Артіль Майдан» увійшла в історію майстерним розписом касок та щитів протестувальників на майдані Незалежності 2014. Біля станції метро «Хрещатик» група митців з «Союза вольних художників “Воля або смерть”» (А. Мухарський, І. Семесюк та ін.) під час протестів 2014. облаштувала експозиційну площу «Мистецький барбакан» (виставлялись твори протестної тематики).
Упродовж останніх десятиріч в Україні спостерігається посилення суспільного інтересу до різнобічних форм візуальної народної творчості. Повернення до національних живописних традицій зумовило спеціалізацію групи художників, яких умовно можна зарахувати до напряму примітивізму «з елементами» того ж авангарду або постмодернізму. Йдеться про успадкування та продовження т. з. «народного живопису» майстринями М. Примаченко, М. Тимченко, Є. Мироновою та ін. М. Примаченко вдалось об’єднати живопис і графіку, інтуїтивно відчути простір та композицію, домогтись у своїх картинах взаємодії та руху елементів, міцного, формоутворюючого кольору. Завдяки цим засобам твори художниці набувають рис монументальності. М. Тимченко створювала картини у стилі «петриківського розпису», розвиваючи та збагачуючи його традиційні художні прийоми.
Важливим чинником формування кадрового потенціалу є кафедри образотворчого мистецтва, кількість яких за останні 30 років суттєво збільшилася. На 2021 підготовку фахівців за напрямом «Образотворче мистецтво, декоративне мистецтво, реставрація» провадять 42 заклади вищої освіти. Серед найавторитетніших: Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури (статус національної від 2000) — правонаступниця заснованої 1917 Української академії мистецтв; Львівська національна академія мистецтв (заснована 1946, статус національної від 2004), Харківська державна академія дизайну і мистецтв (заснована 1921, від 2001 — академія) й Закарпатська академія мистецтв (заснована 1946, від 2016 — академія).
Поряд із формальною мистецькою й арт-менеджерською (див. Арт-менеджмент) освітою, важливу роль в останні роки відіграють неформальні програми підготовки арт-менеджерів, кураторів тощо, взоровані на західні зразки освітніх програм: Київська академія медіамистецтв (Kyiv Academy of Media Arts), SKVOT тощо.
Помітною у формуванні сучасного українського арт-ринку є роль приватних арт-галерей та аукціонних домів (перші з’явилися в останні роки періоду перебудови). До 1991 частина творів митців централізовано закуповувалася музеями через Дирекцію художніх виставок УРСР, а інша частина реалізовувалася ними приватно в умовах відсутності галерейного бізнесу.
Вторинний ринок існував у зародковому стані у формі приватних обмінів і операцій купівлі/продажу між колекціонерами та неофіційними дилерами. Сучасний арт-ринок в Україні формується від 1990-х. На аукціонну торгівлю (вторинний ринок, публічні продажі) припадає близько 10 % обсягу ринку за сумами обігу, решта 90 % — на непублічні продажі через дилерів, приватні галереї та безпосередньо від художників. Частка вторинного ринку є непропорційно малою порівняно з часткою первинного. В Україні регулярно організують аукціони чотири аукціонні доми («Дукат», «Корнерс», «Золотое сечение», усі — м. Київ; «Арсані», м. Харків). Інші аукціонні доми здійснюють торги нерегулярно. Твори сучасного мистецтва зазвичай продаються в рамках одних торгів із творами 2-ї половини 20 ст. В українських аукціонних домах поширено практику продажу творів сучасних митців під час «тихих аукціонів» гібридного характеру (ставки приймаються онлайн до дня торгів і особисто в день аукціону).
В Україні діє близько 150 приватних галерей. На відкритому ринку продаються твори понад 2 тис. художників. Серед різних видів мистецтва безперечним лідером на аукціонах є живопис, якому суттєво поступаються графіка і скульптура. Поширена в інших країнах практика укладання галереєю контракту з сучасним художником про отримання ексклюзивного права представляти його роботи з метою просування в Україні майже не функціонує.
З 1990-х значно активізувалася виставкова діяльність. Цьому істотно посприяла децентралізація управління культурою й поява приватних галерей. Поряд із комерційними художніми виставками сучасних митців (як персональними, так і тематичними) у галереях та перед аукціонними виставками у виставкових залах аукціонних домів важливу роль у культурному процесі відіграють некомерційні виставки. Останні зазвичай організовують державні музеї, а також мистецькі центри й об’єднання, що діють як громадські організації (часто з залученням ґрантових коштів від українських та міжнародних фондів чи за фінансової підтримки приватних меценатів).
Після оголошення карантинних обмежень внаслідок пандемії 2020 значна частина продажів відбувалася онлайн. Зокрема, це стосується творів митців-початківців. Важливу роль у цьому відіграла створена Є. Карасем у мережі Фейсбук спільнота «Сіль-Соль», де твори продавалися за фіксованими цінами. Частина українських митців також продавала твори на аналогічному російському майданчику «Шар и Крест».
Зросла також виставкова активність українських митців за кордоном. Від 2001 Україна регулярно організовує окрему експозицію на Венеційській бієнале сучасного мистецтва. 2001 в українській експозиції було представлено твори А. Савадова, В. Раєвського, О. Тістола, Ю. Соломка, О. Мелентій, С. Панича, а окремо від неї за персональними запрошеннями від куратора 49-ї Бієнале — В. Марущенка й О. Ройтбурда. У наступні роки на Бієнале було представлено твори і проекти А. Савадова, В. Цаголова, Б. Михайлова, С. Браткова, О. Гнилицького, І. Чичкана, О. Мась, М. Рідного, Ж. Кадирової, Н. Кадана та ін.
Важлива роль у розвитку і промоції сучасного мистецтва належить центрам, створеним підприємцями-колекціонерами: В. Пінчуком (центр сучасного мистецтва PinchukArtCenter), А. Адамовським (Центр сучасного мистецтва М17), М. Білоусовим (галерея НЮ АРТ), О. Фельдманом (Feldman Family Museum) та ін. Поряд із ними вагоме значення мають незалежні ініціативи й проекти: Арт-фонд «Ізоляція» (у 2010–2014 діяв у м. Донецьку, з 2014 евакуйований до м. Києва), ЄрміловЦентр (м. Харків) та ін.
Від 1990-х українські митці регулярно беруть участь у програмах культурних обмінів у різних країнах, готують проекти в рамках художніх резиденцій тощо. З цього ж часу активізується участь українських приватних галерей у міжнародних арт-ярмарках. Це посилило впізнаванність українських митців у світі, посприяло купівлі їхніх робіт закордонними колекціонерами й музеями. Активною є участь у міжнародних арт-ярмарках галерей Voloshyn Gallery (ярмарки «ArtBasel», «Scope Miami Beach», «Untitled, Art, Miami Beach» та ін.), Mironova Gallery (ярмарки «ArtBasel», «Contemporary Istanbul», «Vienna Contemporary» тощо) і деякі інших.
За роки незалежності зроблено спроби організації власних арт-ярмарків та регулярних масштабних виставок сучасного мистецтва в Україні. Одним із перших подібних проектів були форуми «Art Kyiv Contemporary» (10 щорічних форумів у 2006–2015, спершу в Українському домі, пізніше — у Мистецькому арсеналі). 2012 у Мистецькому арсеналі започатковано Першу київську бієнале сучасного мистецтва «Арсенале» (заплановану на 2014 Другу київську бієнале спершу було перенесено на 2015, а згодом скасовано). У 2015 Центр візуальної культури започаткував Київську бієнале (Kyiv Biennial), яка відбувалася у 2015, 2017 і 2019.
2016 у м. Києві засновано фестиваль сучасного мистецтва «Kyiv Art Week» (засновники — галеристи й колекціонери Л. Березницька і Є. Березницький). У межах фестивалю щорічно відбуваються численні виставкові проекти й освітні заходи, а також єдиний в Україні ярмарок сучасного мистецтва «Kyiv Art Fair» (2020 у зв’язку з пандемією вони відбулися в онлайн-режимі).
Поряд із органом Спілки художників України «Образотворче мистецтво» (виходить із 1935) в останні десятиліття з’явилася низка мистецьких видань, частина з яких припинила існування: журнали «ArtLine» (1995–1998), «Art Ukraine» (виходив у 2007–2013), «Музейний провулок» (видавався у 2004–2010), «Артанія» (з 1995), «Українське мистецтво» (2003–2012), «Fine Art» (2007–2011) та ін. Серед мистецтвознавчих видань, що спеціалізуються на сучасному мистецтві, виділяються журнал Інституту проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України «Сучасне мистецтво» (видається з 2004) і часопис цієї ж дослідницької установи «Арткурсив» (2009–2010, відновлено 2019).
Крім періодичних видань, сучасному мистецтву присвячено низку веб-сайтів («Korydor», «YourArt», «МІТЄЦ», «Бібліотека українського мистецтва» та ін.). Інтернет-журнал «YourArt» 2020 випустив перший випуск альманаху «YourArt» (із перспективою регулярного видання). Від 2000-х рр. окремі мистецькі угруповання видають малотиражні (часто нумеровані) самвидавні журнали — «зіни». Наклади таких видань варіюються між 5 і 100 примірників і є перехідною формою мистецтва між тиражною графікою і мистецьким журналом. В Україні серед зінів привертають увагу «Гіпертелія» (з 2017), «Так вийшло» (з 2019), видання спільноти «Это зин» (з 2016) та ін. Зіни та традиційні форми малотиражної графіки, друкованої ручним або цифровим друком, просуває фестиваль «Принт фест/100» (м. Київ, з 2016 щорічно, у 2020 фестиваль не відбувся, дані про проведення фестивалю у 2021 не оприлюднено).
Образотворче мистецтво України останніх 30 років відзначається широким стилістичним діапазоном. Функціонують численні групи художників із цілковито відмінними поглядами на мистецтво. Візуальне мистецтво позбулося примусової політизації, створило нові форми взаємодії з глядацькою аудиторією: стріт-арт, інсталяції, перформанс. Українські художники й артінституції активно включилися у світовий мистецький процес.
Література
- Авраменко О. Зміни парадигми функціонування образотворчого мистецтва в Україні 1950–2005 років // Нариси з історії образотворчого мистецтва України ХХ ст. : в 2 кн. Київ : Інтертехнологія, 2006. С. 193–239.
- Александрович В. Українське малярство XIII–XV ст. Львів : [б. в.], 1995. 232 с.
- Афанасьєв В. А. Українське радянське мистецтво в 1960–1980-х рр.: нариси з історії українського мистецтва. Київ : Мистецтво, 1984. 224 с.
- Білецький П. О. Українське мистецтво другої половини ХVII–XVIII століть. Київ : Мистецтво, 1981. 158 с.
- Білокінь С. І. Бойчук та його школа. Київ : Мистецтво, 2017. 256 с.
- Бірюльов Ю. Мистецтво львівської сецесії. Львів : Центр Європи, 2005. 184 с.
- Вишеславський Г. Contemporary art України — від андеграунду до мейнстріму. Київ : Інститут проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України, 2020. 256 с.
- Герман Л., Балашова О. Искусство украинских шестидесятников. Киев : Основи, 2015. 384 с.
- Горбачов Д. Лицарі голодного ренесансу. Київ : Дух і Літера, 2020. 376 с.
- Горбачов Д. Малевич та Україна. Київ : СІМстудія, 2006. 456 с.
- Горбачов Д. Шедеври українського живопису. Київ : Мистецтво, 2008. 608 с.
- Жаборюк А. А. Український живопис останньої третини XIX — початку ХХ ст. Київ; Одеса : Либідь, 1990. 312 с.
- Історія українського мистецтва : у 5 т. / Гол. ред. Г. Скрипник. Київ : Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, 2006–2011.
- Історія українського мистецтва : у 6 т. / Гол. ред. кол.: М. П. Бажан. Київ : Головна редакція УРЕ, 1966–1970.
- Жолтовський П. М. Малюнки Києво-Лаврської іконописної майстерні. Київ : Наукова думка, 1982. 286 с.
- Жолтовський П. М. Український живопис ХVII–XVIII ст. Київ : Наукова думка, 1978. 327 с.
- Жолтовський П. М. Художнє життя на Україні в XVI–XVIII ст. Київ : Наукова думка, 1983. 178 с.
- Казимир Малевич. Київський аспект / Упоряд. Т. Філевська. Київ : Родовід, 2019. 336 с.
- Кара-Васильєва Т., Чегусова З. Декоративне мистецтво України ХХ століття. У пошуках «великого стилю». Київ : Либідь, 2005. 280 с.
- Кашуба-Вольвач О. Українська академія мистецтва. Історія заснування та фундатори. Київ : Родовід, 2015. 272 с.
- Косів В. Українська ідентичність у графічному дизайні 1945–1989 років. Київ : Родовід, 2019. 480 с.
- Криволапов М. О. Про мистецтво та художню критику України ХХ століття. Київ : Видавничий дім А+С, 2006. 268 с.
- Лaгутенко О. А. Укрaїнськa грaфікa першої третини ХХ століття. Київ : Грaні-Т, 2006. 240 с.
- Лобановський Б. Б., Говдя П. І. Українське мистецтво другої половини XIX — початку XX ст. Київ : Мистецтво, 1989. 204 с.
- Ложкіна Л. Перманента революція. Мистецтво України ХХ — початку ХХІ століття / Пер. з рос. Київ : ArtHuss, 2019. 496 с.
- Мудрак М. «Нова ґенерація» і мистецький модернізм в Україні. Київ : Родовід, 2018. 352 с.
- Мусієнко М. Мистецтво Майдану. Київ : Майстер-принт, 2015. 96 с.
- Нарбут. Студії. Спогади. Листи [Реконструкція знищеного 1933 року «Нарбутівського Збірника»] / Упоряд. С. Білокінь. Київ : Родовід, 2020. 408 с.
- Нога О. Малярство українського авангарду. 1905–1918 роки. Львів : Українські технології, 2000. 292 с.
- Нариси з історії образотворчого мистецтва України ХХ століття : в 2 т. / Ред.-упоряд. О. О. Авраменко. Київ : Інтертехнологія, 2006.
- Носко К., Лук’янець В. Де кураторство. Київ : IST Publishing, 2017. 256 с.
- Паркомуна. Місце. Спільнота. Явище. Київ : PinchukArt-Centre, 2018. 208 c.
- Петрова О. Мистецтвознавчі рефлексії: історія, теорія та критика образотворчого мистецтва 70-х років XX ст. — початку XXI ст. Київ : Видавничий дім «КМ Академія», 2004. 400 с.
- Петрова О. Третє Око: Мистецькі студії. Київ : Фенікс, 2015. 478 с.
- Протас М. О. Українська скульптура XX століття. Київ : Інтертехнологія, 2006. 278 с.
- Роготченко О. О. Соціалістичний реалізм і тоталітаризм. Київ : Фенікс, 2007. 608 с.
- Сидор-Гібелінда О. Українці на Венеційській бієнале: Сто років присутності. Київ : Наш час, 2008. 302 с.
- Сидоренко В. Д. Візуальне мистецтво від авангардних зрушень до новітніх спрямувань: Розвиток візуального мистецтва України ХХ–ХХІ століть. Київ : ВХ,2008. 188 с.
- Скляренко Г. Я. «Новa хвиля» і укрaїнське мистецтво кінця ХХ століття // Сучaсне мистецтво. 2009. № 6. С. 188–196.
- Скляренко Г. Я. Українські художники: з відлиги до Незалежності : в 2 кн. Київ : ArtHuss, 2018–2020.
- Смирна Л. В. Століття нонконформізму в українському візуальному мистецтві. Київ : Фенікс, 2017. 480 с.
- Соловйов О. І. Турбулентні шлюзи. Київ : Інтертехнологія, 2006. 192 с.
- Степовик Д. В. Українська графіка XVI–XVIII ст. Еволюція образної системи. Київ : Наукова думка, 1982. 332 с.
- Сусак В. Українські мистці Парижа. Київ : Родовід ; А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2010. 408 с.
- Сучасне образотворче мистецтво та арт-ринок в Україні / Підгот. І. Ю. Бурнашов. Київ : [б. в.], 2013. 19 с.
- Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
- Українське мистецтво XX століття в художній критиці. Теорія. Історія. Практика. 2-ге вид., перероб. і допов. Київ : КИТ, 2010. 475 c.
- Український художній авангард: маніфести, публіцистика, бесіди, спогади, листи / Упоряд. Д. Горбачов. Київ : Дух і Літера, 2020. 640 с.
- Яковленко К. Чому в українському мистецтві є великі художниці. Київ : Publish Pro Ltd. ; PinchukArtCentre, 2019. 224 с.
Див. також
Україна: культура, мистецтво, архітектура
Автори ВУЕ
Покликання на цю статтю: Редакція ВУЕ, Гірік С. І., Попов А. В. Образотворче мистецтво України // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Образотворче мистецтво України (дата звернення: 28.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 25.04.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
