Арабська культура
Арáбська культу́ра (арабо-мусульманська культура) — духовні й матеріальні надбання (наукові, релігійні, філософські, освітні, літературно-мистецькі, архітектурні тощо) арабів та ін. народів великого географічного регіону, що утворився в 7‒10 ст. внаслідок поширення ісламу, арабської мови, влади та впливу арабського Халіфату на території Близького і Середнього Сходу, Північної Африки, Південно-Західної Європи.
Термін вживається на позначення:
1) періоду середньовічної культури, що сформувалася у період найбільшого розквіту і впливу Халіфату, завдяки взаємодії арабів із підкореними народами;
2) всієї історії культурного розвитку країн Арабського Сходу: від часу перетворення ісламу на панівну релігію в Аравії (7 ст.) до сьогодення.
Зміст
Історична довідка
Колискою арабської культури стала Західна, Центральна і Північна Аравія. Діяльність пророка Мухаммада, поширення ісламу та цінностей мусульманської спільноти (умми), релігійна, політична й військова інтеграція арабських племен — обумовили утворення в 7 ст. Арабської держави. Завдяки успішним військовим кампаніям та ефективним механізмам інкорпорації владної верхівки підкорених народів, до середини 8 ст. Халіфат перетворився на велику феодальну імперію. До її складу, окрім більшої частини Аравійського півострова і країн Арабського Сходу, увійшли Іран, Афганістан, частина Середньої Азії, Закавказзя, Північно-Західні терени Індії, країни Північної Африки і значна територія Піренейського півострова. Кордони імперії, політичні центри й правлячі династії з бігом історії змінювались (Див. Омеяди, Фатіміди, Багдадський халіфат, Кордовський халіфат). Центрами арабо-мусульманської культури в різні часи ставали міста Медина, Дамаск, Багдад, Куфа, Басра, Кордова, Гранада, Каїр, Марракеш, Бухара, Хорезм та ін. «Золотою добою» культурного розквіту середньовічного арабо-мусульманського світу вважають часи Багдадського халіфату (8‒10 ст.).
Серед базових культуроформуючих чинників: утвердження державно-політичної спільності; домінування арабської мови; зустріч арабських, римських, сирійських, візантійських, іранських, єгипетських тощо культурних впливів; універсалізм ісламу (що формувався на культурному підґрунті спільної давньосемітської міфології та передуючих авраамічних релігій — юдаїзму і християнства), поширення сакрального авторитету цінностей і приписів Корану; відкритість культурних надбань для більшості етнічних і соціальних груп. Частина підкорених країн були арабізовані, інші — зберегли власну культурну і мовну ідентичність, однак арабська мова повсюдно стала мовою науки, освіти, права, а іслам — релігією соціальної еліти.
Наслідки арабського завоювання були суперечливими. З одного боку, чимало культурних здобутків ін. народів були знищені, а завойовники-мусульмани часом виявляли нетерпимість до чужих релігійних традицій та їхніх носіїв, особливо язичників. Модель відносно толерантного співіснування ісламу з ін. монотеїстичними релігіями (див. Монотеїзм) утверджувалась поступово і неповсюдно. З іншого боку, арабське панування не тільки обумовило інтеграцію народів, економічно-торгівельні зв’язки між країнами Європи, Азії й Сходу, а й значні культурні імпульси. Арабо-мусульманська культура відіграла виняткову роль посередника між античною (греко-римською) і середньовічною європейської культурою.
На ранніх етапах арабо-мусульманська культура формувалася через засвоєння й переоцінку чужих культурних здобутків. З часом формується складний культурний синтез, що творчо сполучає автентичну культуру арабів із культурою підлеглих народів — греко-еллінською, римською, перською, єгипетською, сирійсько-арамейською, берберською, іберійською тощо.
Здобутки арабо-мусульманської культури стали важливим надбанням світової культури, особливо в царинах філософії, поезії, медицини, математики, астрономії, географії, філології, історії, хімії, архітектури, художніх ремесел, прикладного мистецтва та ін. Віднесення персоналій до тих чи тих галузей знань і мистецтв є умовним: для арабо-мусульманської культури, як і для інших культур Середньовіччя, притаманні відсутність чіткої диференціації царин та універсальна освіченість і уміння діячів.
Занепад арабо-мусульманської культури відносять до 14‒16 ст. і пов’язують зі звуженням впливу арабських держав та завоюванням більшості їх володінь Османською імперією. Після розпаду останньої мусульманські країни, зокрема країни Арабського Сходу, були перетворені на колонії (або підмандатні території) європейських держав, що загальмувало їхній економічний і культурний розвиток.
Сучасна арабо-мусульманська культура формується на хвилі здобуття державної незалежності та стратегій національного відродження в різних країнах. Проблеми її розвитку пов’язують з процесами глобальної західної культурної експансії, тривалими військовими конфліктами в регіоні, задавненими міжнаціональними та міжрелігійними конфліктами, роздрібненістю арабського світу.
Арабська мова і переклади
На період 1-ї пол. 7 — сер. 8 ст. припадає становлення літературної арабської мови. Першою значною пам’яткою арабської писемності вважають Коран. Засадничою рисою арабо-мусульманської культури є успадковане з юдейської традиції сакральне значення Слова як одкровення. Те, що арабська мова набула священного значення мови Аллаха, закарбованої в Корані, мови мусульманської теології і права, а також низки наукових дисциплін (медицини, математики, астрономії, хімії), сприяло її розвитку і збагаченню. Завдяки поширенню серед найосвіченіших і мистецьких кіл суспільства створюється класична (висока) арабська мова.
У 8‒10 ст. арабською перекладені численні наукові, філософські, літературні пам’ятки (грецькі, сирійські, перські, індійські тощо), які увійшли до арабської писемної спадщини, сприяли засвоєнню і збереженню античної культури цивілізацій Євразії. Такі переклади і коментарі часто ставали єдиними джерелами, через які європейці могли ознайомитися з надбаннями греко-римського світу. Саме в арабських перекладах європейці отримали твори Евкліда Александрійського, Архімеда, Птоломея, Платона, Аристотеля, Гіпократа, Галена із Пергама та ін.
Для потреб перекладацької діяльності за часи халіфа аль-Мамуна заснований Дім мудрості («Дар аль-улюм», 830) — ісламська академія в м. Багдаді. До роботи в закладі були залучені видатні вчені та знавці мов з різних терен Халіфату. Див. також Арабська мова.
Арабська наука
Особливістю середньовічної арабо-мусульманської культури була висока цінність освіти, знань і занять науками, соціальний престиж учених і філософів. Поруч із тим, арабська наука не була вільною від міфології, містицизму, потягу до окультизму: як частина наукових розвідок розвивалися астрологія, магія, кабала тощо.
Математика й астрономія
Формувалися під впливом давньогрецької науки та у взаємодії з науковим доробком народів Середньої Азії, Закавказзя, Індії, Персії, Єгипту, Сирії. Маючи уявлення про шароподібність Землі, араби виміряли дугу її меридіана (827) для визначення розмірів Земної кулі; виправили й доповнили астрономічні таблиці; розробили способи визначення координат небесних тіл, виміру нахилу екліптики; дали назву багатьом зіркам (Альдебаран, Альтаїр). У містах Багдаді, Самарканді, Дамаску, Ісфахані, Каїрі тощо діяли астрономічні обсерваторії.
На розвиток математики значний вплив здійснила східна (індійська) наукова традиція. Поширилась десяткова система числення. Запозичивши індійські математичні знаки для запису чисел, а також нуль, арабські вчені почали оперувати великими числами. З 10 ст. цифри, відомі як «арабські», поширилися в Європі. Були закладені основи алгебри як самостійної дисципліни (Аль-Хорезмі ввів поняття «алгебра», «алгоритм» і розробив прийоми розв’язування алгебраїчних рівнянь), визначені методи добування коренів (Абуль-Вафа аль-Бузджані, Аль-Біруні, Омар Хайям, аль-Каші); описані тригонометричні функції (синус, тангенс, котангенс) й залежність між ними, отримані важливі теореми тригонометрії, складені тригонометричні таблиці; зроблені значні відкриття у геометрії (Аль-Хорезмі, Аль-Баттані, Абуль-Вафа, Ібн Курра, Ібн аль-Хайсам та ін.). У 15 ст. Аль-Каші увів десяткові дроби й описав правила операцій з ними.
Медицина
У медичних арабських трактатах вперше описано устрій людського тіла й основи анатомії. Були вивчені цілющі властивості численних рослин і мінералів (так, Ібн аль-Байтар описав понад 2600 ліків і лікарських та ін. рослин), що обумовило досягнення у фармакології (Джабір ібн Хайян, 8 ст.). Значного розвитку досягла хірургія (Ар-Разі, Авіценна, Аз-Захраві), не перевершена європейською наукою до Нового часу. Праці Ар-Разі були поціновані на зразок медичних енциклопедій, «Канон лікарської науки» Ібн Сіни (Авіценни) став підручником і практичним керівництвом західно-європейських лікарів у 12‒17 ст., 30-томна праця Аз-Захраві містила розділи з хірургії, офтальмології, ортопедії, фармакології, одонтології (він власноруч змайстрував десятки хірургічних інструментів, уперше використав хірургічні шви). Арабська офтальмологія мала близьке до сучасного уявлення про будову ока. Вивчалися питання терапії та психіатрії.
Географія
Завойовницькі походи арабів, розширення території панування Халіфату, торгівля і мореплавство сприяли накопиченню й упорядкуванню знань з географії. За обсягом географічних відомостей і кількістю творів арабська спадщина не знає рівних у середньовічній географії. Вищим досягненням є арабська наукова географія, здобутком якої є правила і таблиці сферичної астрономії (Аль-Баттані, Аль-Хорезмі), астрономо-географічні й геодезичні твори (Аль-Біруні). Праці Ібн Хордадбега та ін. у 9 ст. поклали початок описовій географії. Велику енциклопедію географічних відомостей «Книга коштовних скарбів» склав Ібн Русте (кін. 9 — поч. 10 ст.). Арабські вчені (Вакіді, Ат-Табарі, Аль-Масуді, Ібн Кутейба, ібн Фадлана, Ібн Джубайра тощо) залишили цінні свідчення з історії та способу життя різних народів. Значний географічний та історико-етнографічний матеріал зібраний в працях представників класичної школи арабської географії 10 ст. (Аль-Істахрі, Аль-Мукаддасі та ін.). Свій внесок доклали мандрівники й купці, які складали описи подорожей до Єгипту, країн Африки, Ірану, Індії, Цейлону, Індонезії, Китаю, Західної і Східної Європи.
З арабських джерел отримані, зокрема, цінні відомості про державні утворення східних слов’ян (русів), їх життя, побут, звичаї, одяг, вірування; Київське, Новгородське, Волинське тощо князівства; а також господарство, ремесла і торгівлю, торгівельні шляхи до Середньої Азії та Близького Сходу (Аль-Балхі, Аль-Істахрі, Ібн Хаукаль, Аль-Ідрісі). Відомий мандрівник 14 ст. Ібн Баттута відвідав Крим, Поволжя та Середню Азію.
З арабською культурою пов’язують виникнення жанрів географічних словників та загальних описів Всесвіту — космографії (Якута, Аль-Бакрі, Аль-Казвіні). Були складені мапи відомого арабам світу (твори аль-Ідрісі з 70 мапами вважалися кращим географічним трактатом у Середні віки). У 15‒16 ст. праці Ібн Маджида і Аль-Мехрі узагальнили багатовіковий досвід арабського мореплавства.
Історія
Від порубіжжя 8‒9 ст. бере початок арабська історіографія як відносно самостійна дисципліна: з’явилися праці про історію мусульманської умми та арабські завоювання (аль-Белазурі «Книга завоювань країн»), описи загальної історії (аль-Якубі «Книга історії»). Утверджена в арабській історіографії схема всесвітньої історії склалася під впливом ісламських ідей про минуле народів як низку пророчих місій, а також легенд про генеалогію арабів, усних переказів різних племен, перекладів іранських історичних книг, апокрифічної юдейсько-християнської літератури. Широкої відомості набули праці Ат-Табарі («Історія пророків і царів»), аль-Масуді; передання про військові походи Мухаммада, складені Аз-Зухрі. Перекази про генеалогію арабів систематизовані Мухаммадом і Хішамом аль-Кальбі, Ібн Хафсом, Аз-Зубайрі, Ібн Баккаром тощо.
У 2-й пол. 10 ст. виникли місцеві й династичні хроніки (ан-Наршахі «Історія Бухари»): складені історії міст Багдада, Дамаска, Халеба (тепер Алеппо); династій Буїдів, Айюбідів та ін. В 11 ст. значне місце серед історичних праць посіли твори Ібн Міскавайха і Хілала ас-Сабі про недавнє минуле арабів. Обширний матеріал, зібраний попередніми істориками, обробив і об’єднав Ібн-аль-Асір у «Повній історії». Ібн-Хальдун виклав історичні події в причиново-наслідковому зв’язку та здійснив спробу виявити загальні закономірності історії.
Важливою складовою стала біографістика: укладаються зведення біографій діячів у сфері філософії, медицини, природничих наук.
Інші галузі
Арабські вчені вважаються засновниками експериментальної хімії (з арабської мови перейшов до європейських мов термін «алхімія»), відкрили процеси дистиляції і кристалізації. Багато вчених працювали в галузі мінералогії (Аль-Біруні, Ар-Разі), відомі трактати Омара Хайяма, аль-Біруні, аль-Хазіні про визначення питомої ваги металів і мінералів. Накопичені дані з фізики (зокрема, геофізики, оптики), ботаніки. Через арабську культуру потрапили до Європи технічні новації з Китаю та Індії — компас, косе вітрило, порох, папір. Араби завезли до Західної Європи рис, тутового шовкопряда, фарбу індиго, акліматизували велику кількість садових і сільськогосподарських культур.
Філософія
У межах середньовічної арабо-мусульманської культури сформувалася низка впливових філософських і богословських напрямів і шкіл: калам, мутазиліти, ашарити, перипатетики (продовжили на Сході інтелектуальну традицію аристотелізму), суфії (ісламський містицизм), аверроїзм та ін. Спадшина Фарабі, Ібн Сіни (Авіценни), Аверроеса (Ібн Рушда), Ібн Хальдуна істотно вплинула на розвиток філософської думки в Європі. Див. Арабська філософія
Освіта
Ідейною основою системи освіти став іслам, головним засобом і ретранслятором освіченості — арабська мова. Початкові арабо-граматичні школи (мектеби, куттаби) створювалися при мечетях (які стали першими науково-освітніми центрами). Діти навчалися від 6-річного віку, щоденно (крім п’ятниці). Заможні сім’ї наймали домашніх вчителів. Середню й спеціалізовану (правничу, медичну) освіту від 10‒11 ст. здобували у медресе при мечетях, а також у приватних школах. Програма навчання включала два цикли предметів: традиційні (тлумачення Корану, переказів про життя пророка Мухаммада, основи мусульманського права та ісламського богослов'я, арабську філософію, риторику) та раціональні (каліграфія, логіка, математика, астрономія, правила поведінки, природничі науки, основи медицини). Вищу освіту здобували в університетах (джамія), які поширювали світські та релігійні знання, запрошували для викладання видатних вчених. У м. Фесі (Марокко) заснований дотепер діючий найстаріший в світі університет Джаміат-аль-Каравіїн (859); у м. Каїрі (Єгипет) — університет Аль-Азгар (10 ст.). Ці заклади були важливою сполучною ланкою між мусульманським і християнським світом, вплинули на європейську систему навчання. У всіх містах Халіфату діяли бібліотеки, засновано кілька науково-культурних центрів («Будинки мудрості»). Халіфи надавали підтримку вченим, філософам, митцям, лікарям.
Література
Вплив Корану як першої і сакральної пам’ятки арабської писемності відчутний на всій подальшій арабській літературі. На етапі формування арабської літератури вагому роль відіграли усна народна творчість, поетичні традиції бедуїнської доби (зокрема, касида, фахр, сар); згодом виникло розмаїття жанрів, як поезії — бадит (короткі витончені віріш), панегірик, елегія, філософська суфійська поезія, так і прози — новели, казки, романтичні повісті, макама. З серед. 8 ст. на розвиток арабської прози відчутно вплинули твори персидської літератури (в арабських перекладах). До кін. 10 ст. була арабізована краща літературна спадщина підкорених країн. Окрему традицію утворила арабська література в Іспанії (Андалусії), де виникли специфічні форми поезії (мувашшах, заджал). З 16 ст. арабська література занепадає. Див. Арабська література.
Архітектура
Арабська архітектура ґрунтувалася переважно на традиціях Риму, Візантії, Сасанідського Ірану. Під впливом ісламу створювалися нові типи споруд — мечеті з мінаретами, мавзолеї (тюрбе), духовні училища (медресе) тощо. Поширювалися склепінчасті купольні конструкції, кам’яне та цегляне мурування, великого значення набула орнаментика. Арабські мечеті мали два типи: багатоколонні — мечеті Омеядів у м. Дамаску (705‒715), Мутаваккіля в м. Самаррі (9 ст.), Кутубія в м. Марракеші (12 ст.) та купольні — мечеть Куббат-ас-Сахра в м. Єрусалимі (687‒691). Серед визначних пам’яток арабської архітектури також відомі: купольні мавзолеї та мечеть Ібн-Тулуна (876‒879, м. Каїр, Єгипет); мечеть Сіді-Окба (936, м. Кайруан, Туніс); Велика мечеть (11‒12 ст., м. Тлемсен, Алжир); мечеть Хасана (кін. 12 ст., м. Рабат, Марокко).
Поряд із тим, розвивалося світське будівництво — масштабні містобудівні роботи (Багдад, Самарра, Каїр, Халеб), спорудження палаців і замків халіфів. У великих містах зводилися касби (цитаделі), укріплені потужними стінами, і медини — торгівельні й ремісничі квартали. Зразки арабських палацових комплексів 8 ст. збереглися в Йорданії. Для прикрашення споруд в інтер’єрі та екстер’єрі застосовували різьблення (по дереву, стукко, каменю), інкрустацію, кольорову глазур, мозаїку, позолоту. Оскільки іслам забороняв зображення живих істот, особливо людини, то архітектурні споруди оздоблювалися переважно орнаментами.
Своєрідна архітектура, т. з. мавританського стилю, склалася в Іспанії: Велика мечеть (8‒9 ст., м. Кордова); мінарет Ла Хіральда (1184‒1198, м. Севілья); палацовий комплекс Альгамбра (13‒14 ст., м. Гранада), а також в Магрибі. Арабське зодчество вплинуло на романську та готичну архітектуру Іспанії (стиль мудехар), Сицилії, ін. середземноморських країн.
Декоративно-ужиткове й образотворче мистецтво
Для арабського ужиткового й образотворчого мистецтва характерний принцип декоративності, поширення складного й багатого орнаменту. Створено арабеску — новий тип візерунка, в якому геометричний малюнок і математична строгість сполучені з вільною художньою фантазією. Розвинувся епіграфічний орнамент — каліграфічно виконані написи, які включалися в декоративні візерунки.
В 11‒12 ст. в мистецтві країн, що входили до складу арабського Халіфату, помітнішою сталп місцева своєрідність. У 12 ст. високого рівня досягла творчість єгипетських художників.
Вироби художніх ремесел арабських майстрів — дамаська зброя, візерунчасті тканини, люстрована кераміка, килими, різьблення на слоновій кістці, ювелірні прикраси, бронзовий посуд та художні вироби з майстерною чеканкою — славилися в усьому світі; їхні форми запозичували майстри з європейських країн. Іспано-мавританська люстрова кераміка 14‒15 ст. вплинула на європейське прикладне мистецтво.
Окреме місце в історії мистецтва посідає арабська книжкова мініатюра (напр. ілюстрації до «Макамів» Харірі, 11 ст.), різні стильові напрями створені в Іраку в 12‒13 ст.
Музика
Для раннього періоду в арабській народній музиці характерне поширення пісенних жанрів — хида (караванні пісні) та хабар (пісні вершників). Основні музичні інструменти: дуф (бубон), ребаб (однострунна скрипка), уд (рід лютні). Від 7 ст. почався розвиток класичної арабської музики — переважно вокальної; поширювався жанр вокально-інструментального ансамблю, в якому провідна роль належала співакові. Високого рівня досягла музична наука. Серед теоретиків цієї галузі — Аль-Кінді, Аль-Ісфахані, Сафі ад-Дін. Важливі відомості про музичну культуру тих часів містяться в творах Аль-Фарабі, Ібн Сіни та ін.
У середні віки арабська музика мала значний вплив на музичне мистецтво Іспанії та Португалії.
Арабо-мусульманська культура і Україна
Відомості про арабську культуру діставалися Давньої Русі через Візантію та безпосередньо з Арабського Сходу. В Україні здавна були ісламські поселення, діяли суфійські ордени.
Відомий слов’янський переклад «Повісті про Варлаама пустельника та Іосафа царевича), зроблений з арабських текстів Івана Дамаскина. У 13 ст. було здійснено переклад слов’янською мовою повістей «Каліла і Дімна» (8 ст.) під назвою «Стефаніт та Іхнілат». У 15 ст. у староукраїнських перекладах поширювалися повчальна книга «Таємниця таємниць» (в арабській літературі авторство пов’язувалося з ім’ям Аристотеля; в Україні відома під назвою «Аристотелеві ворота») та «Логіка» араб. філософа аль-Фарабі.
З 17 ст. в Україні відомий Коран; став предметом вивчення в Києво-Могилянській академії (проф. С. Тудорський, Йоанникій Галятовський). Останній був автором теологічно-полемічного трактату «Алькоран» (Чернігів, 1683). У 17 ст. певне літературне значення мав опис Павла Алеппського подорожі разом із Антіохійським патріархом Макарієм до м. Москви (1652–1659 і 1664–1669), якою вони відвідали українські міста Умань, Київ, Переяслав, Чигирин, Лубни, Прилуки, Путивль тощо.
На поч. 18 ст. в Україні видано Євангеліє арабською мовою. Широкі відомості про арабські країни подав мандрівник В. Григорович-Барський, який тривалий час жив на Близькому Сході. Перше видання його подорожніх записок вийшло 1778.
Арабська тематика знайшла відображення у творчості українських письменників (Г. Сковороди, Л. Боровиковського, П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки, А. Кримського та ін.).
Уперше в Україні арабську мову й літературу викладав Б. Дорн у Харківському університеті (1829‒1832, тепер Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна). Відомі праці професорів цього університету М. Петрова («Могаммед. Походження ісламу», вид. 1865) та В. Надлера [«Культурне життя арабів у перші століття гіджри (622‒1100) та його виявлення в поезії й мистецтві» (1869)]. Видатним дослідником арабської історії, культури, літератури був А. Кримський, котрому належать перші переклади Корану, здійснені в Україні.
Серед відомих сходознавців-арабістів — А. Ковалівський, Т. Кезма, Я. Полотнюк, В. Рибалкін та ін.
Література
- Бартольд В. В. Мусульманский мир. Петербург : Наука и школа, 1922. 96 с.
- Крачковский И. Ю. Избранные сочинения : в 6 т. Москва; Ленинград, 1955–1960.
- Аль-Фахури X. История арабской литературы : 2 т. / Пер. с араб. Москва : Издательство иностранной літературы, 1959–1961.
- Фильштинский И. М., Шидфар Б. Я. Очерк арабо-мусульманской культуры. Москва : Наука, 1971. 277 с.
- Грюнебаум Г. Э. фон. Классический ислам. Очерк истории (600–1258) / Пер. с англ. Москва : Наука, 1986. 216 с.
- Rosenthal F. The Classical Heritage in Islam / Trans. from the german. London; New York : Routledge, 1994. 322 р.
- Turner H. R. Science in Medieval Islam: an Illustrated Introduction. 3rd еd. Austin : University of Texas Press, 1997. 288 р.
- Bloom J., Blair Sh. Islam: A Thousand Years of Faith and Power. New Haven; London : Yale University Press, 2002. 304 р.
- Nasr S. H. Islam: Religion, History, and Civilization. San Francisco : HarperOne, 2002. 112 р.
- Кримський А. Ю. Вибрані сходознавчі праці : в 5 т. / Голов. ред. Л. В. Матвеєва. Київ : ВД «Стилос», 2007–2010.
- Історія європейської цивілізації. Середньовіччя: Варвари, християни, мусульмани / За ред. У. Еко / пер. з іт. Харків : Фоліо, 2018. 698 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Арабська культура // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Арабська культура (дата звернення: 28.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 02.06.2020
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
