Втрачені об'єкти архітектурної спадщини України
Втра́чені об’є́кти архітекту́рної спа́дщини Украї́ни — визначні архітектурні об’єкти минулих історичних епох, які не збереглися, але щодо яких наявна інформація, зафіксована в будь-якій матеріальній формі (кресленики, фото, рисунки, картини, описи, кіно- та відеозйомка тощо).
Зміст
Загальні відомості
Архітектурна спадщина України включає як збережені будівлі, споруди, їх комплекси (ансамблі), так і не збережені, але відомі з джерел. Разом вони є невід’ємним складником культурної спадщини українського народу.
Втраченою (зруйнованою) вважають наземну споруду, понад 50 % наземного об’єму якої знищено (зруйновано, втрачено). Визначним вважають архітектурний об’єкт, який мав би статус пам’ятки архітектури національного значення, якби зберігся.
Історична довідка
Втрати об’єктів архітектурної спадщини в Україні відбувалися за різних обставин в різні періоди. 18 та 19 ст. — це доба неусвідомлених і неумисних руйнувань унаслідок стихійних лих, соціальних катаклізмів та причин утилітарного характеру. Натомість упродовж 20 ст. умисне знищення об’єктів архітектурної спадщини в Україні набуло цілеспрямованого й системного характеру. Воно відбувалося кількома етапами.
Перший етап пов’язаний із колективiзацiєю i Голодомором, коли 1928–1933 спалено чи розiбрано на дрова кількасот дерев’яних парафiяльних церков 17–19 ст. по селах i мiстечках (Вознесенська церква в Березні, Троїцька церква в Коропі), а також чимало мурованих храмiв (Олександрівський собор у м. Сімферополі). Особливо потерпів у цей час Харків (Миколаївська церква) та регіон довкола. На цьому етапі рішення про нищення об’єктів архітектурної спадщини ухвалювали місцеві органи влади, а центральні органи формально не виявляли ініціативи щодо таких дій.
Другий етап 1934–1939 ознаменувався руйнуванням Микільського (військового) і Богоявленського соборiв та Михайлiвського Золотоверхого монастиря в Києвi, кафедральних соборiв у Полтавi, Одесi, Кам'янцi-Подiльському та iнших мiстах. На цьому етапі відповідні рішення ухвалювало Політбюро Центрального комітету Комуністичної партії (більшовиків) України.
Руйнування часiв Другої свiтової вiйни спричинили остаточне знищення після війни низки визначних церковних і цивільних пам’яток, передумовою якого стало їхнє руйнування або значне пошкодження унаслідок бойових дій або замінування під час окупації (Успенський собор Києво-Печерської лаври, Успенський собор і магістрат у Кременчуцi, квартали середньовічної забудови в центрі м. Кам’янця-Подільського).
Наступний етап розпочався 1962, коли М. Хрущов оголосив нові гоніння на релігію і Церкву. Жертвами стали Троїцький собор у Глуховi, церква Параскеви П'ятниці та дзвіниця в Космачі, Воскресенська церква в Путивлi та iн.
Останнiй етап організованого руйнування пам’яток архiтектури припадає на роки Перебудови, коли під час підготовки до святкування 1000-річчя Хрещення Руси-України Центральний комiтет Комуністичної партiї України зажадав вiд мiсцевих органiв влади розв’язати проблему «безгосподарних культових будiвель» одним із двох способів: або вiдремонтувати, пристосувавши пiд музеї атеїзму, або знищити. Відповідно до цих вимог Iвано-Франкiвський обласний виконавчий комітет, примiром, пiдготував перелік на знесення кiлькох десяткiв закритих церков 12–18 ст., серед яких Пантелеймонівська церква в Галичi 1194 (єдина збережена пам’ятка Галицької архiтектурної школи домонгольської доби), а також церква Зішестя Святого Духа в Рогатині (тепер — пам’ятка всесвітньої спадщини ЮНЕСКО). 1986–1987 зруйновано декiлька стародавнiх мурованих храмiв у містах і селах Сумської областi, зокрема Троїцьку церкву в м. Лебединi.
Повний перелік чи каталог втрачених об’єктів архітектурної спадщини України створити неможливо з огляду на брак відповідних бібліографічних, архівних та іконографічних матеріалів, оскільки в Україні впродовж 20 ст. нищили не лише самі об’єкти, а й інформацію про них. Дослідження, виконані 1996–2002 у межах проекту Відтворення (відбудови) пам’яток архітектури (В. Вечерський), узагальнили інформацію про понад 400 втрачених об’єктів архітектурної спадщини на всій території України й дали змогу з’ясувати етапність втрат та співвідношення кількості втрачених об’єктів у відсотках до загального їх числа:
- до Першої світової війни втрачено 15,15 % об’єктів;
- протягом Першої світової війни (1914–1918) — 1,77 % об’єктів;
- міжвоєнний період (1919–1940) — 63,38 % об’єктів;
- упродовж Другої світової війни (1941–1945) — 4,55 % об’єктів;
- у повоєнний період до розвалу СРСР (1946–1990) — 12,12 % об’єктів;
- у добу незалежної України (1991–2002) — 3,03 % об’єктів, які мали статус архітектурних пам’яток.
Понад половина всіх утрат — 63,38 % — припадає на два десятиріччя: 1919–1940. За перші десять років незалежності України втрат було більше, ніж у роки Першої світової війни і дещо менше, ніж під час Другої світової війни. Проте список втрачених архітектурних пам’яток щороку поповнюється.
Характеристика
Для втрат об’єктів архітектурної спадщини України характерна виразна специфіка не тільки в хронологічному, а й у регіональному і каузальному (див. Каузальність) аспектах. Найбільших утрат зазнав регіон Середньої Наддніпрянщини і Лівобережжя (Київ, Київська, Черкаська, Чернігівська, Полтавська області). Другою за кількістю втрат є Слобожанщина (Харківська, Сумська, Луганська, Донецька області). Значно меншими є втрати Поділля, Волині, Галичини з Закарпаттям і Буковиною та Півдня України.
Дослідження конкретних причин втрати кожного об’єкта архітектурної спадщини дозволили визначити каузальність цього явища та кількісні характеристики втрат, зумовлених різними причинами (у відсотках до загального їх числа):
- причини утилітарного характеру — 18,7 %;
- війни й революції — 8,09%;
- стихійні лиха (переважно пожежі) — 3,79 %;
- причини політичного характеру: державна політика нищення об’єктів архітектурної спадщини — 64,65 %;
- низький культурний рівень населення і керівництва, що призводить до «неусвідомленого вандалізму» — 4,29 %.
Найбільших втрат (майже дві третини) архітектурна спадщина України зазнала від політики тоталітарного режиму, спрямованої на знищення культурної спадщини українського народу. Другою за значенням групою причин є утилітарні, здебільшого суто господарського характеру. На них припадає трохи менше 20 % всіх втрат. Низькою є частка воєнних руйнацій і втрат від стихійних лих, здебільшого пожеж.
Серед об’єктів архітектурної спадщини різної функціональної типології (сакральні, оборонні, громадські, виробничі споруди, житлові будівлі) найбільше потерпіли об’єкти церковної і фортифікаційної архітектури. Але причини втрат цих об’єктів відмінні:
- храми свідомо нищили з ідеологічних міркувань;
- об’єкти оборонної архітектури занепали й поступово зруйнувалися тому, що в нових умовах втратили свої оборонні й репрезентативні функції та стали непотрібними.
Втрати автентичних (див. Автентичність) об’єктів архітектурної спадщини є незворотними. Навіть у разі відтворення архітектурної форми втраченої будівлі чи споруди її матеріально-технічну структуру відтворити неможливо. Під час знищення такого об’єкта втрачається не тільки його мистецьки досконала архітектурна форма, а передусім сам об’єкт як історичне джерело. Тому відтворити втрачений об’єкт архітектурної спадщини в принципі неможливо.
Значення
Втрати об’єктів архітектурної спадщини спричинили суттєве збіднення культурної спадщини України й архітектурного середовища конкретних населених пунктів. На відміну від інших країн Європи, вітчизняна архітектурна спадщина найбільше втратила не під час воєнних конфліктів, а в мирну добу. Нацiональна культурна спадщина жодного іншого народу в Європі не зазнала таких системних руйнувань, як в Українi протягом 20 ст. Більшість руйнувань були складником цілеспрямованої державної політики тоталітарного режиму. Дослідження втрачених об’єктів архітектурної спадщини України суттєво коригує знання про розвиток архітектури як в Україні, так і в усьому регіоні Центрально-Східної Європи. Без цих об’єктів неможливо уявити історію української архітектури.
Цитати
М. О. Макаренко, 1908: «Не слід дивуватися з того швидкого нищення старовинних пам’яток мистецтва, коли в нашого «культурного» громадянства таке поняття про мистецтво та його пам’ятки. Мусимо дивуватися з іншого: як могли ще зберегтися ці пам’ятки, незважаючи на непереборну сверблячку руйнувати в місцевих можновладців».
(Цит. за: Вечерський В. Втрачені об’єкти архітектурної спадщини України. Київ : Науково-дослідний інститут теорії та історії архітектури і містобудування, 2002. С. 38).
Лист селян с. Лютеньки Полтавської області до голови Ради народних комісарів СРСР В. Молотова, 1937: «Знищення великих історичних пам’яток не можна без гніву спостерігати. Якщо Ви, т. Голова, не з варварами дикими, то припиніть це дике і сумне явище».
(Цит. за: Репресоване краєзнавство. Київ : Рідний край, 1991. С. 459).
П. Савицький, Прага, квітень 1937: «Тож судіть і вершіть. Та пам’ятайте, що присуд ваш названим вище й іншим пам’яткам руської величі буде вашим присудом і самим собі. Задум ваш не вдасться. Майбутні покоління (а може, вже й наше) затаврують прокляттям ваші імена і відбудують знову пам’ятки, що їх ви зруйнували.»
(Цит за: Пам’ятки України: історія та культура» 1997. № 3. С. 58–65).
Д. Донцов, Торонто, 1957: «Бо коли многi з нас досi не знають, за що пiвнiчнi варвари-кочовники руйнують наше мiсто, то знають це чудово тi варвари! Вони, одержимi бiсiвською «мудрiстю нашого прогресивного вiку», вони знають, що на те, щоб вони жили, мусить вмерти Мiсто Премудростi Божої — Київ. Вони знали, в чiм джерело нашої мiлiтарної i духовної сили. Ленiн i Сталiн, на спiлку з Хатаєвичем i Кагановичем, руйнують Лавру й Михайлiвський монастир, храм патрона Києва, переможця Змiя, оборонця вiд усiх нечистих сил, архiстратига воїнства небесного. Кодло бiсовське в Кремлi знало i знає, в чiм таїлася велич i могутнiсть Києва, яку їм доручили зруйнувати, щоб могло втриматися царство тьми. Одержимi духом зла знали, що їх переможе тiльки iнший Дух, страшний для них i невблаганний, з-пiд знаку Хреста».
(Цит. за: Донцов Д. Хрестом і мечем. Торонто, 1967. С. 300–301).
Додатково
Кількасот втрачених об’єктів архітектурної спадщини України — то не «кандидати на відтворення». Вони — об’єкти національної пам’яті, важливі для української ідентичності. І як такі вони мають бути наявні, бодай віртуально, у нашій культурі, незважаючи на знищення їхньої матеріальної субстанції.
Джерела
- Савицкий П. Н. Гибель и воссоздание неоценимых сокровищ: (Разгром русского зодческого наследия и необходимость его восстановления). Берлин : Издание евразийцев, 1937. 40 с.
Література
- Сирохман М. Втрачені церкви Закарпаття. Торонто; Ужгород : [б. в.], 1999. 124 с.
- Вечерський В. Втрачені об’єкти архітектурної спадщини України. Київ : Науково-дослідний інститут теорії і історії архітектури та містобудування, 2002. 592 с.
- Вечерський В. Архітектурні пам’ятки, досліджені Григорієм Павлуцьким: збережені й знищені // Павлуцький Г. Дерев’яні та муровані храми України. Харків : Савчук О. О., 2017. С. 161–196.
- Таранушенко С. Знищені шедеври української дерев’яної сакральної архітектури. Харків : Савчук О. О., 2021. 224 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Вечерський В. В. Втрачені об'єкти архітектурної спадщини України // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Втрачені об'єкти архітектурної спадщини України (дата звернення: 29.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 25.08.2021
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
