День Української Державності

Державний Прапор України

Державний малий Герб України

Будівля Офісу Президента України

Будівля Верховної Ради України

Будівля Кабінету Міністрів України

Будівля Конституційного Суду України.jpg

День Украї́нської Держа́вності – державне свято, започатковане Указом Президента України № 423 від 24.08.2021.

Метою його запровадження є підкреслення тяглості української державотворчої традиції від Давньої Русі дотепер. Відзначається щорічно 28 липня. Дату 28 липня обрано як день пам’яті князя Володимира Великого, який запровадив християнство як офіційну релігію і цим посприяв консолідації Давньої Русі як однієї з великих держав середньовічної Європи.

День української Державності збігається в часі з іншим державним святом — Днем хрещення Русі – України, запровадженим Указом Президента України № 668 від 25.08.2008.

Свято також спрямовано на протидію дезінформаційним кампаніям із боку Росії, поширюваним нею фейкам про відсутність української державності в минулому, вигадану «споконвічну єдність» українського й російського народів.

Етапи українського державотворення

Концепції української державності й державотворення обґрунтовували В. Антонович, Д. Багалій, О.-І. Бочковський, П. Голубовський, М. Грушевський, С. Дністрянський, М. Драгоманов, В. Липинський, М. Міхновський, Н. Полонська–Василенко, С. Рудницький, С. Томашівський, Д. Яворницький та ін.

Антське царство

Першою протослов’янським державим утворенням на території України на думку окремих дослідників був антський племінний союз, який окремі автори називають Антським царством (1 ст. до н. е. – 602).

М. Грушевський і В. Щербаківський дотримувалися думки, що анти були прямими предками українського народу. Оцінки істориками політичного об’єднання антів, проте, доволі суперечливі. В. Ключевський вважав його племінним союзом дулібів. Окремі історики вбачали в антах короткочасне військове об’єднання, створене для боротьби з ворогом (готами, аварами). Цьому висновку, однак, суперечать слова візантійського хроніста Йордана, який стверджував, що анти мають спадкову царську владу. На думку М. Брайчевського, політична організація антів нагадувала структуру державних об’єднань Західної Європи (Карла Великого, бургундів, вандалів, готів) і була так само нетривкою.

Русь, Руська земля

Період існування держави Давньої Русі (Русь, Руська земля) охоплює 9 ст. – 1240-ві.

Проблема історичної спадщини Давньої Русі, порушена ще М. Погодіним і М. Грушевським (полярні концепції), дотепер залишається доволі гострою. Перший з них стверджував, що після розпаду Русі населення Наддніпрянщини перейшло на територію Центральної Росії й згодом утворило Московську державу. Своєю чергою, М. Грушевський вважав, що російський народ не має прямого стосунку до Давньої Русі.

Висловлена М. Погодіним ідея початку російської держави від Давньої Русі перейшла у праці радянських істориків. Згодом виникла своєрідна модифікована формула цієї концепції — теорія так званої «давньоруської народності», «спільної колиски» російської, білоруської й української народностей. Відповідно до цієї концепції історія власне українського народу починалася лише з 14 ст. Таким чином, дискусії з площини суто наукової набула заідеологізовано–спекулятивних форм.

На думку багатьох сучасних українських істориків, Давньоруська держава була нестійким (тимчасовим) нецентралізованим державним утворенням без єдиної давньоруської або праруської народності, де одночасно відбувався процес етногенезу українців (на території Київської, Чернігівської, Переяславської, Волинської, Галицької земель), росіян (Володимиро-Суздальська, Новгородська, Псковська, Смоленська, Рязанська землі), білорусів (Полоцька, Мінська, Туровська землі). Давня Русь у сучасному розумінні цього слова не була державою. Розглядати її як таку означало б приписувати їй вищий рівень політичної організації, ніж вона мала насправді. У неї не було ані системи централізованого управління, ані всеохопного бюрократичного апарату. Основною формою взаємозв’язку між володарями й підданими було збирання данини. Лише згодом розвинулася система оподаткування. У політиці князі керувалися переважно династичними чи особистими інтересами. Політичні проблеми розв’язувалися за допомогою сили.

Доба Галицько-Волинської Русі (1199 – 1340-ві)

На думку М. Грушевського, саме Галицько-Волинське князівство було безпосереднім спадкоємцем політичних та культурних традицій Києва. Натомість учень видатного історика С. Томашівський називав це князівство першою безпосередньо українською державою і вважав, що саме від Галицько-Волинської Русі слід вести відлік історії окремої Української держави, оскільки до складу цього утворення входили винятково українські етнічні землі. У час свого розквіту (13 ст.) Галицько-Волинська Русь охоплювала 90 % населення, що мешкало тоді в межах нинішніх кордонів України.

Військо Запорозьке

Державне утворення Військо Запорозьке остаточно сформувалося під час Національної революції середини 17 ст. (визначення подій середини 17 ст. як Національної революції залишається дискусійним). Варто враховувати характер цієї держави, зумовлений військовими діями, часто умовними територіальними межами, особливостями формування адміністрації тощо.

На думку українських істориків О. Апанович, О. Гуржія, В. Смолія, В. Степанкова та ін., українська державність із яскраво вираженими етнічними рисами в середині 17 ст. існувала вже у завершеному вигляді.

Державні утворення доби Української революції 1917–1921

Державні утворення періоду Національно-визвольних змагань 1917–1921 представлено Українською Народною Республікою (доба Центральної Ради), Українською Державою (доба Гетьманату Павла Скоропадського), Українською Народною Республікою (доба Директорії), Західноукраїнською Народною Республікою.

Вагомою подією, що об’єднала Україну на законодавчому, територіальному й ментальному рівнях та стала підставою для відліку історії соборної України, стало проголошення 22.01.1919 Акту злуки УНР і ЗУНР.

Саме в добу національно-визвольних змагань 1917–1921 (Української революції) було закладено демократичні засади державного будівництва та основні атрибути української державності (перший парламент, у який розвинулася створена в березні 1917 Центральна Рада; перший уряд — Генеральний Секретаріат Центральної Ради з червня 1917-го; соборність — об’єднання українських земель у єдиній незалежній державі; утверджено державні символи: герб, гімн «Ще не вмерла Україна...», прапор тощо).

У цей же період було закладено основи майбутньої кримської автономії (Кримська Народна Республіка або Кримська Демократична Республіка — кримськотат. Qırım Halq Cumhuriyeti) та Кримський краєвий уряд та розпочато перемовини щодо об’єднання України з Кримом.

Водночас, окрім національних державних утворень, у цей період тричі встановлювалася радянська (більшовицька) влада в Україні.

Україна у складі СРСР

Україна у складі Союзу Радянських Соціалістичних Республік мала обмежену державність у вигляді Української Соціалістичної Радянської Республіки/Української Радянської Соціалістичної Республіки (грудень 1922–1991).

УСРР формально була «незалежною і суверенною державою» (у перших редакціях її конституції слово «держава» замінювалося виразом «організація диктатури трудящих»), мала власні органи державної влади, столицю (до 1934 — Харків, у 1919–1929 — фактично, з 1929 — офіційно; з 1934 — Київ), бюджет, державний гімн, герб і прапор. Проте на практиці ці ознаки державності виявилися суто декларативними. Конституційні акти 1937 і 1978 принципово не змінили стану справ.

Важливим елементом розвитку української державності в радянську добу було формальне відновлення Народного комісаріату/Міністерства закордонних справ наприкінці Другої світової війни і участь делегації УРСР у Сан-Франциській конференції як держави-засновниці Організації Об’єднаних Націй.

Проголошення незалежності Карпатської України і Акт 1941

Попри те, що УНР і ЗУНР зазнали поразки від зовнішніх агресорів, а територію України було окуповано східними й західними сусідами, ідея здобуття державної незалежності була визначальною для національного визвольного руху впродовж усього 20 ст. З жовтня 1938 розпочався процес українського державотворення на Закарпатті (на той момент — автономна частина Чехословаччини). Підсумком цих зусиль стало проголошення 15.03.1939 незалежності Карпатської України — республіки на чолі з президентом А. Волошином. Її державні атрибути було перейнято від УНР.

В умовах Другої світової війни 30.06.1941 у м. Львові під час засідання Національних зборів було ухвалено Акт відновлення Української держави і створено її уряд. Цей Акт спирався на традиції УНР і ЗУНР. Після Львова Акт проголошувався в багатьох містах в західній і центральній частинах України. У липні 1944 підпільна конференція під захистом відділів УПА створила Українську головну визвольну раду (УГВР). Таким чином збройна частина українського визвольного руху отримала політичне представництво — зародок державної влади незалежної країни.

Сучасний етап українського державотворення (з 1990)

Проголошення суверенітету УРСР 16.07.1990 і незалежності України 24.08.1991 поклало початок сучасному періоду державотворення.

У рамках еволюції сучасного (з 1990) періоду державотворчих процесів в Україні увиразнюється ілька відносно самостійних етапів.

Перший етап (1990–1991)

Проголошення державного суверенітету України, підготовка до проголошення незалежності України, ухвалення Акту проголошення незалежності України і його підтвердження на Всеукраїнському референдумі.

Рубіж 1980-х — 1990-х у політичному житті України відзначався, по-перше, лібералізацією радянської командно-адміністративної системи, а, по-друге, поглибленням її кризи. Каталізаторами процесу національного відродження українського народу та відновлення його державності стали новостворені громадсько-політичні організації, товариства, клуби — Українська Гельсінська спілка, Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка, Спілка незалежної української молоді тощо. Найпомітніше місце серед них посідав створений 1989 Народний рух України. Саме тоді розпочався процес формування демократичних політичних партій, а у Верховній Раді УРСР була сформована опозиція в особі Народної Ради на чолі з академіком І. Юхновським (до неї увійшло 125 депутатів).

У цих умовах 16.07.1990 Верховна Рада затвердила документ надзвичайної ваги — Декларацію про державний суверенітет України. За неї проголосувало 355 парламентаріїв, проти – 4, утримався – 1. Вона проголосила невід’ємне право української нації на своє самовизначення та будівництво незалежної Української держави. Під час укладання майбутніх міжнародних угод Україна мала керуватися принципами рівноправ’я, взаємоповаги та невтручання у внутрішні справи сторін. Зокрема це стосувалося запланованого тоді нового Союзного Договору, який розроблявся в Москві під керівництвом президента СРСР М. Горбачова. Ідею переформатування СРСР шляхом укладання нового Союзного Договору остаточно дискредитував державний переворот і створення Державного Комітету з Надзвичайного Стану 19–21.08.1991 в м. Москві — після поразки путчу стало зрозуміло, що кожна республіка колишнього СРСР повинна йти власним шляхом як незалежна держава.

24.08.1991 Надзвичайна сесія Верховної Ради УРСР (того ж дня перейменованої на Верховну Раду України) затвердила Акт проголошення незалежності України. Цим документом проголошувалася повна державна незалежність і самостійність України. 04.09.1991 над будівлею парламенту було піднесено національний синьо-жовтий прапор, а 18.09.1991 він отримав офіційний статус «прапора України» (Постанова Верховної Ради України № 1567-XII), а з 28.01.1992 — Державного Прапора України (Постанова Верховної Ради України № 2067-XII).

Легітимність Акту проголошення незалежності України підтвердив Всеукраїнський референдум 01.12.1991, на якому за Акт висловилися 90,9 % учасників голосування. Водночас відбулися вибори першого Президента України. Ним став тогочасний Голова Верховної Ради України Л. Кравчук, який набрав 61,59 % голосів.

Самостійність України було підкріплена у грудні 1991 підписанням керівниками Білорусі, Росії та України в Біловезькій Пущі угоди про припинення існування Радянського Союзу та перехід усієї повноти влади до республіканських урядів, а потім рішення про денонсацію Союзного Договору (1922) та створення Співдружності Незалежних Держав (СНД) як міжнародного об’єднання рівноправних держав (Алма-Атинська декларація 1991).

З грудня 1991 незалежність України визнало міжнародне співтовариство, що сприяло розгортанню процесів розбудови її державності.

Другий етап (1991–1993)

Розгортання конституційного процесу в умовах зародження ринкових механізмів і становлення багатопартійної політичної системи.

Державна незалежність України одразу почала наповнюватися реальним змістом. Було ухвалено демократичний Закон про громадянство; затверджено державний прапор, малий державний герб і гімн, створено власні Збройні сили, Службу безпеки, Національну гвардію, прикордонні війська, митну службу. Україна добровільно відмовилася від ядерної зброї й вивела її зі своєї території, набувши статусу без’ядерної держави та приєднавшись до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї взамін на гарантії територіальної цілісності та державного суверенітету з боку США і Росії.

Швидкими темпами відбувався процес формування ринкових механізмів і приватизації. Виникали нові політичні партії, серед яких відбувалося розмежування на лівих (Соціалістична партія України, Комуністична партія України, Селянська партія України), правих (Народний рух України, Українська республіканська партія, Конгрес українських націоналістів, Християнсько-демократична партія України) та центристів (Партія демократичного відродження України, Ліберальна партія України, Соціал-демократична партія України). Частина з них, розгорнувши активну діяльність у 1990-х роках, згодом зійшла з політичної арени.

Розгортався конституційний процес. Невдовзі після ухвалення Акту проголошення незалежності України до Конституції УРСР були внесені суттєві зміни, а сам основний закон перейменовано на Конституцію України. Ці зміни істотно переформатували структуру органів державної влади взаємин між ними. 30.06.1992 Комісія з розробки нової Конституції України внесла на розгляд Верховної Ради України перший проект цього документу. Він був схвалений Європейською комісією «За демократію через право» і отримав позитивні оцінки зарубіжних і українських експертів. Після схвалення парламентом у першому читанні й усенародного обговорення було підготовлено наступний — оновлений — проект Конституції. Восени 1993 Верховна Рада України розпочала його обговорення. 10.11.1993 був опублікований третій — доопрацьований — проект.

Через політичну кризу цей проект так і не був внесений на пленарне засідання парламенту. Влітку 1994 Верховна Рада ухвалила рішення про дострокові парламентські та президентські вибори, таким чином розв’язавши політичну кризу. Україна тимчасово втратила реальний шанс отримати передову демократичну Конституцію як ґрунт для подальшого ефективного розгортання державотворчих процесів. Основний закон було ухвалено вже на наступному етапі її розвитку.

Третій етап (1993–1996)

Ускладнення внутрішньополітичної ситуації на тлі одночасного зміцнення внутрішніх засад і зовнішньополітичних гарантій української державності.

Незважаючи на незавершеність конституційного процесу у ці роки продовжувалися незворотні ринкові перетворення. На жаль, вони супроводжувалися наростанням значних соціальних та економічних ускладнень. Різко скорочувалися обсяги виробництва, зменшувався валовий національний продукт, зростали темпи інфляції. Державне керівництво намагалося втримати важелі управління, що часто гальмувало розгортання і зменшувало ефективність ринкових реформ. Ці явища отримали образну назву «шоку без терапії».

Складна внутрішньополітична ситуація призвела до поразки Л. Кравчука та перемоги Л. Кучми на дострокових президентських виборах влітку 1994. Головою новообраної Верховної Ради України став лідер Соціалістичної партії України О. Мороз. Під їхнім головуванням було сформовано нову Конституційну комісію. Конституційний процес відновився в листопаді 1994.

Проте, суперечності між різними гілками влади з приводу змісту Конституції України спричинили конституційну кризу. Її було подолано після підписання 08.06.1995 Конституційного договору між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні заходи організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України». В умовах конкретної кризової політичної ситуації цей документ відіграв позитивну роль у конституційному процесі: запобіг ескалації конфлікту між гілками влади до силових методів розв’язання, започаткував демонтаж недієздатної системи державної влади у формі рад і став важливим чинником прискорення конституційного процесу.

У цей період Україна продовжувала зміцнювати свої позиції на міжнародній арені як без’ядерна позаблокова держава. Українські миротворці взяли участь у врегулюванні низки конфліктів і підтримці миру в гарячих точках планети, зокрема на Балканському півострові. Важливе значення для остаточного вибору головного вектора зовнішньополітичного курсу держави мав розвиток відносин із державами Заходу та міжнародними організаціями. Так, у 1994 Україна приєдналася до програми співпраці з НАТО «Партнерство заради миру», а наприкінці 1995 стала членом Ради Європи.

Четвертий етап (1996–1999)

Ухвалення і впровадження в життя Конституції України 1996 і створення ґрунту для радикальних ефективних зрушень у всіх сферах життя українського суспільства.

На початку 1996 року Конституційна комісія завершила роботу над проектом Основного закону. 20.03.1996 він був представлений її співголовами на спеціальному засіданні Верховної Ради України, а у квітні опублікований для всенародного обговорення.

Під час обговорення надійшло понад 8 тис. пропозицій і доповнень від громадян України. Крім того, було надіслано низку альтернативних конституційних проектів. Проте Верховна Рада вирішила повернути проект Конституції України на доопрацювання, після чого ухвалила його в суттєво зміненому й удосконаленому вигляді. 19.06.1996 розпочалося друге читання проекту.

Затягування парламентом затвердження нової Конституції України змусило президента 26.08.1996 видати Указ про призначення на 25.09.1996 всенародного референдуму з цього питання. У відповідь на це парламент довів, що у кризових ситуаціях він здатний консолідуватися й долати розбіжності, багато з яких не мали принципового значення. Через 15,5 годин безперервної роботи вранці 28.06.1996 п’ята сесія Верховної Ради України ухвалила Конституцію України у другому та третьому читаннях. За неї проголосувало 315 депутатів, проти — 36, утрималися — 12, не голосували — 30. Тим самим успішно завершився тривалий конституційний процес. День 28 червня було оголошено святковим. Затвердження Конституції в цілому означало завершення процесу становлення України як суверенної незалежної самостійної держави, повноправного суб’єкта європейського та світового співтовариства.

Безумовно, ухвалення Основного закону держави позитивно відбилося на внутрішньополітичних процесах і сприяло зміцненню міжнародного становища України. Призупинилися темпи падіння економічного виробництва, значно сповільнилися темпи інфляції. Цьому допомогло запровадження у вересні 1996 нової національної конвертованої грошової одиниці — гривні.

Вагомим для покращення міжнародного іміджу України стало врегулювання нею низки суперечностей із сусідами та підписання базових міжнародних договорів — 26.05.1997 із Російською Федерацією, 03.06.1997 — з Румунією, а також Договору про порозуміння між Президентами Польщі й України 1998.

Розширюючи прозахідний вектор зовнішньополітичного курсу держави, у рамках Мадридського саміту (1997) держав-членів НАТО Україна уклала нову угоду з цією військово-політичною організацією — Хартію про особливе партнерство.

У той самий час наша держава розширювала свою участь у конструктивному діалозі в рамках СНД, а також стала формальним лідером створеної 1997 Організації за демократію та економічний розвиток ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова; у 1999–2005 — ГУУАМ [Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова]).

Конституція України стала базою для вдосконалення політичної та виборчої систем. Після її затвердження було ухвалено нові закони про вибори депутатів Верховної Ради України, вибори депутатів місцевих рад і Верховної ради АР Крим та вибори Президента України. Уже на наступних виборах (29.03.1998) парламентські вибори відбувалися за змішаною пропорційно-мажоритарною системою, причому 225 депутатів обиралися від партій за списками, а інші 225 — персонально в мажоритарних округах.

П’ятий етап (1999 – кінець 2004)

Цей етап відзначався позитивним розвитком у соціальній і економічній сферах та негативними тенденціями в політичному житті.

Він став переломним у плані соціально-економічних ринкових перетворень, модернізації законотворчої бази держави та посилення її активності на міжнародній арені. Водночас, у цей період мали місце серйозні політичні колізії, пов’язані з Всеукраїнським референдумом 16.04.2000 про внесення змін до чинної Конституції України, виборами Президента України 1999 (перемогу у другому турі здобув тогочасний голова держави Л. Кучма) і восени 2004 («Помаранчева революція»), убивством журналіста Г. Гонгадзе, так званими «касетним» (див. Гонгадзе справа) і «серверним» скандалами та схваленням Верховною Радою України 08.12.2004 політичної реформи.

Уже 2000–2001 новому уряду під керівництвом В. Ющенка вдалося стабілізувати і зміцнити національну валюту, прискорити темпи економічного розвитку, за якими Україна стала першою серед колишніх республік Радянського Союзу. Швидкі темпи ринкових перетворень дозволили підняти пенсії, стипендії та заробітну плату, зміцнивши рівень соціальної захищеності населення та його довіри до офіційних державних владних структур. Цей курс економічних реформ продовжував новий уряд під керівництвом А. Кінаха (2001–2002) та коаліційний уряд В. Януковича (2002–2004). 2000–2004 минули під знаком збереження високих темпів соціально-економічного розвитку України, зростання обсягів виробництва у промисловості й сільському господарстві, показників ВНП в розрахунку на душу населення, рівнів зарплати та соціальних виплат.

Поряд із тим внутрішньополітичні кризи, викликані відсутністю прогресу в розслідуванні вбивства Г. Гонгадзе й масштабними фальсифікаціями результатів президентських виборів 2004 року, а також намаганнями влади балансувати між спробами інтеграції до євроатлантичних структур і ініційованих Росією інтеграційних проектів на пострадянському просторі, створили низку викликів, які довелося розв’язувати політичним силам, що керували країною на наступних етапах.

Шостий етап (кінець 2004 – початок 2010)

Шостий етап, що припадає на роки президентства В. Ющенка, відзначався продовженням економічної політики, здійснюваної у 2000–2004, із одночасною відмовою від намагань балансувати між різними взаємозаперечними інтеграційними проектами на користь євроатлантичної інтеграції.

У цей період повноваження Президента України були обмежені конституційною реформою, яка перетворила Україну на парламентсько-президентську республіку. Політичні кризи, що відбувалися в цей період, зокрема відставка першого уряду під керівництвом Ю. Тимошенко 08.09.2005, створення широкої урядової коаліції на чолі з В. Януковичем, дострокові парламентські вибори 2007 і політична криза осені 2008 зазвичай не супроводжувалися негативними процесами в економіці.

Влітку 2008 світ охопила глобальна економічна криза, яка поширилася на Україну в листопаді того ж року. Падіння обсягів промислового виробництва і зниження рівня життя у 2008–2010 призвели до перемоги на наступних президентських виборах В. Януковича, наслідком приходу якого до влади стала тимчасова зміна вектору розвитку української держави.

Сьомий етап (2010 – початок 2014)

Тимчасове згортання євроатлантичної інтеграції зі збереженням її на рівні зовнішньополітичних декларацій.

Початком цього етапу стало скасування 02.10.2010 конституційної реформи 2004 з метою розширення повноважень президента, яке іноді розцінюється як державний переворот.

У цей період відбулося помітне зближення української влади з Росією, наслідком чого стало укладення т. з. Харківських угод 21.04.2010 про продовження терміну перебування Чорноморського флоту Російської Федерації в м. Севастополі до 2042 [станом на 2022 події, пов’язані з укладенням цієї угоди, розслідуються Державним бюро розслідувань за ч. 1 ст. 111 Кримінального кодексу України («Державна зрада»)].

Завершення цього етапу розпочалося наприкінці листопада 2013 після зриву тогочасним Президентом України В. Януковичем і прем’єр-міністром України М. Азаровим підписання Угоди про асоціацію між Україною і Європейським Союзом і масових протестів, викликаних цим рішенням («Євромайдан»). Наслідком кількаразових спроб влади придушити протести силою стало зростання їх масовості й поширення протестів усією Україною.

Після масових розстрілів на Майдані Незалежності 20.02.2014 («Небесна Сотня») можливості для політичного розв’язання конфлікту між владою й суспільством було вичерпано. 22.02.2014 В. Янукович самовідсторонився від посади Президента України й залишив країну.

Восьмий етап (від 2014 дотепер)

Восьмий етап характеризується повноцінним стабільним функціонуванням демократичних владних інститутів і змінністю влади (попри збройну агресію з боку Російської Федерації).

Цей етап розпочався 21.02.2014 відновленням парламентсько-президентської форми правління (затвердження Закону України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України») і 22.02.2014 (ухвалення Верховною Радою України постанови «Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів Президента України»). На перші дні цього етапу також припадає початок збройної агресії Росії у Криму (захоплення Росією АР Крим і м. Севастополя, підготовка до якого розпочалася 20.02.2014, ще до самовідсторонення В. Януковича від влади, а її практична реалізація — 27.02.2014), а також у Донецькій і Луганській областях (з квітня 2014).

Попри тривання від 2014 збройної агресії, яка 24.02.2022 перейшла у стадію повномасштабної війни, Україна продемонструвала стабільність функціонування державних інститутів. 25.05.2014 було проведено дострокові вибори Президента України (перемогу в першому турі здобув П. Порошенко). 26.10.2014 відбулися позачергові вибори до Верховної Ради України. Наступні президентські вибори (31.03 і 21.04.2019), на яких переміг В. Зеленський, та позачергові парламентські вибори 21.07.2019 увиразнили цей процес.

На зовнішньополітичному рівні для цього етапу характерне відновлення курсу на євроатлантичну інтеграцію (з 2019 було закріплено шляхом внесення відповідного положення до Конституції України). У рамках цього курсу було підписано Угоду про асоціацію України з Європейським Союзом (політичну частину 21.03.2014, а економічну — 27.06.2014), скасовано візові обмеження для короткострокових поїздок громадян України до країн Шенгенської зони (2017), українське законодавство в низці галузей гармонізовано з законодавством ЄС.

У цей період відбулися зміни в напрямках зовнішньої торгівлі. Росія залишалася найбільшим зовнішньоторговельним партнером України до 2019, коли поступилася Китаю. До кінця 2021 вона опустилася на четверте місце в зовнішній торгівлі України, поступившись також Німеччині й Польщі.

З березня 2021 Україна підписує двосторонні декларації про підтримку європейської перспективи України з окремими країнами ЄС. До початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну їх було укладено з вісьмома країнами.

Повномасштабне вторгнення Росії 24.02.2022 викликало суттєве погіршення економічної ситуації, але, разом із тим, стало додатковим стимулом активізації євроатлантичної інтеграції. 28.02.2022 Україна подала заявку на вступ до ЄС. Після заповнення отриманого від органів ЄС опитувальника 23.06.2022 вона отримала статус кандидата на вступ у ЄС і продовжила гармонізацію свого законодавства зі законодавством Європейського Союзу.

В умовах повномасштабної російсько-української війни було значно посилено оборонну співпрацю між Україною і НАТО, а також співпрацю з окремими країнами-членами і партнерами НАТО. Наслідком цього стала значна зміна оборонного арсеналу України відповідно до стандартів НАТО, що має ключове значення для її подальшого вступу до цієї організації.

Див. також

Україна (держава)

Населення України

Внутрішня політика України

Зовнішня політика та дипломатія України

Україна: культура, мистецтво, архітектура

Джерело

Про День Української Державності: Указ Президента України від 24 серпня 2021 року // Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/423/2021#Text

Література

1. Адамський В., Андресюк Б., Бистрицький Є. та ін. Українська державність у ХХ столітті. Історико-політологічний аналіз. Київ : Політична думка, 1996. 434 с.
2. Антропологічний код української культури і цивілізації : у 2 кн. / Авт. кол.: О. О. Рафальський (кер. авт. кол.), Я. С. Калакура, В. П. Коцур, М. Ф. Юрій (наук. ред.). Київ : Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2020.
3. Атлас історії України / Упоряд. Д. В. Ісаєв. Київ : ДНВП «Картографія», 2012. 152 с.
4. Вілсон Е. Українці: несподівана нація / Пер. з англ. Київ : К.І.С., 2004. 552 с.
5. Дністрянський М. С. Етногеографія України. Львів : Львівський національний університет ім. Івана Франка, 2008. 232 с.
6. Заставний Ф. Д. Географія України : у 2 кн. / Ред. M. П. Паpцeй. Львів : Світ, 1994. 472 с.
7. Задорожній О. В. Ґенеза міжнародної правосуб’єктності України. Київ : К.І.С., 2014. 688 с.
8. Зміна цивілізаційної парадигми розвитку України: теоретико-методологічний аналіз. Київ : Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2019. 552 с.
9. Зовнішня політика України в умовах глобалізації. Анотована історична хроніка міжнародних відносин (2014–2016) / Авт. кол.: С. В. Віднянський, О. М. Горенко, А. Ю. Мартинов (відп. ред.) та ін. Київ : Інститут історії України, 2017. 319 с.
10. Касьянов Г. Україна 1991–2007: нариси новітньої історії. Київ : Наш час, 2008. 432 с.
11. Конституційно-правові форми безпосередньої демократії в Україні: проблеми теорії і практики / За ред. В. Ф. Погорілко. Київ : Інститут держави і права ім. В. М. Корецького, 2001. 356 с.
12. Конституція України: основа консолідації суспільства і держави. Київ : Інститут законодавства Верховної Ради України, 2017. 364 с.
13. Політична історія України. XX століття : у 6 т. Київ : Ґенеза, 2002–2003.
14. Розумний М. М. Виклики національного самовизначення. Київ : Національний інститут стратегічних досліджень, 2016. 196 с.
15. Соціально-економічна географія України / За ред. О. І. Шаблія. 2-ге вид., перероб. І допов. Львів : Світ, 2000. 680 с.
16. Суб’єктність України в сучасному світі: оцінки, стратегії, прогнози. Аналітична доповідь / За ред. О. М. Майбороди. Київ : Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2020. 88 с.
17. Тодика Ю. М. Конституція України — Основний Закон держави і суспільства. Харків : Факт, 2001. 382 с.
18. Томенко М. Історія Конституції. Київ : Генеза. 2015. 144 с.
19. Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
20. Україна у пошуку стратегій суспільно-політичного розвитку (1991–2018 рр.). Київ : Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2019. 342 с.
21. Україна: шлях до консолідації суспільства: національна доповідь / Ред. кол.: С. І. Пирожков, Ю. П. Богуцький, Е. М. Лібанова та ін. Київ : НАН України, 2017. 336 с.
22. Україна як цивілізаційний суб’єкт історії та сучасності: національна доповідь / Ред. кол.: С. І. Пирожков, В. А. Смолій, Г. В. Боряк та ін. Київ : Ніка-Центр, 2020. 356 с.
23. Федуняк С. Г. Європейські виміри безпеки на пострадянському просторі. Формування інтегрованої системи безпеки Заходу і Нових незалежних держав. Чернівці : Рута, 2005. 336 с.
24. Contemporary Ukraine. Dynamics of Post-Soviet Transformation / Ed. by T. Kuzio. Armonk; London : M. E. Sharpe, 1998. 290 p.
25. D'anieri P., Kravchuk R., Kuzio T. Politics And Society in Ukraine. New York : Routledge, 2019. 363 p.
26. D'Anieri P. Understanding Ukrainian Politics: Power, Politics, and Institutional Design. London; Armonk : M. E. Sharpe, 2007. 299 p.
27. Dilemmas of State-led Nation Building in Ukraine / Ed. by T. Kuzio, P. D'anieri. Westport : Praeger, 2002. 228 p.
28. From «the Ukraine» to Ukraine. A Contemporary History of 1991–2021 / Ed. by M. Rojansky, G. Kasianov, M. Minakov. Stuttgart : Ibidem Press, 2021. 452 p.
29. Kostretska A. Terra Incognita: Die Ukraine, die Ukrainer und das Ukrainisch. München : Grin Verlag, 2018. 400 p.
30. Simon G. Die neue Ukraine. Gesellschaft — Wirtschaft — Politik (1991–2001). Köln : Böhlau, 2002. 363 p.
31. Timtschenko V. Ukraine: Einblicke in den neuen Osten Europas. Berlin : Links, 2009. 223 p.
32. Wilson A. Elements of a Theory of Ukrainian Ethno-National Identities // Nations and Nationalism. 2002. Vol. 8 (1). P. 31–54.
33. Yekelchyk S. Ukraine: What Everyone Needs to Know. New York; Oxford : Oxford University Press, 2020. 234 p.
34. Zastawnyj F., Kusiński W. Ukraina. Przyroda — Ludność — Gospodarka. Warszawa : Wydawnictwo Akademickie Dialog, 2010. 288 p.

Автор ВУЕ

• С. І. Гірік
• А. М. Киридон
• С. С. Троян

Покликання на цю статтю: Гірік С. І., Киридон А. М., Троян С. С. День Української Державності // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/День Української Державності (дата звернення: 15.05.2024).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 26.07.2022

Важливо!

Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.

Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.

Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.

Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів

Офіс Президента України

 Facebook

 Telegram

Верховна Рада України

 Facebook

 Telegram

Кабінет Міністрів України

 Facebook

 Twitter

Служба безпеки України

 Facebook

 Telegram

Міністерство оборони України

 Facebook

 Twitter

Міністерство внутрішніх справ України

 Facebook

 Telegram

Генеральний штаб Збройних сил України

 Facebook

 Twitter

Державна прикордонна служба України

 Facebook

 Twitter

Кіберполіція

 Facebook

Національна поліція України

 Головна сторінка

 Вінницька область

 Волинська область

 Дніпропетровська область

 Донецька область

 Житомирська область

 Запорізька область

 Закарпатська область

 Івано-Франківська область

 Кіровоградська область

 Київська область

 Для звернень громадян

 Для ЗМІ

 м. Київ

 Луганська область

 Львівська область

 Миколаївська область

 Полтавська область

 Одеська область

 Рівненська область

 Сумська область

 Тернопільська область

 Харківська область

 Херсонська область

 Хмельницька область

 Черкаська область

 Чернігівська область

 Чернівецька област

 АР. Крим