Віротерпимість
Віротерпи́мість — один із важливих принципів міжконфесійних, державно-конфесійних відносин, що характеризує терпиме (толерантне), помірковане ставлення прихильників одного віросповідання до носіїв іншого; держави з офіційною (панівною, привілейованою) релігією — до релігійних течій меншості. Антитеза релігійної нетерпимості. Важлива характеристика соціуму, в якому носіїв інакшого релігійного світогляду не піддають гонінням, репресіям з боку більшості, вони не відторгнуті суспільством, але мають право сповідувати свою віру, маніфестувати релігійну та культурну ідентичність (за певних умов, обмежень), інтегровані в суспільне життя.
Зміст
Загальна характеристика
Віротерпимість — історичне джерело модерного принципу свободи совісті, однак нетотожна йому (тобто не означає свободи релігійного/нерелігійного вибору, відмови від усіх засобів примусу чи всіх форм дискримінації з боку більшості та/або державної влади). Зазвичай передбачає певні обмеження для релігійної меншості (територіальні, інституційні, професійні тощо). Часто має вибірковий характер, тобто поширюється тільки на частину конфесій, тоді як стосовно окремих вірувань (напр., нетрадиційних), язичництва, атеїзму, невір’я домінує релігійна нетерпимість.
Найпоширеніша модель інституційованої віротерпимості передбачає поділ на привілейовану релігію (або релігії) більшості, що має преференції у правовому, фінансовому, часом і політичному статусі, підтримана традиційною свідомістю, стереотипами громадської думки, та інші релігійні течії, які легалізують, «приймають», толерують. Останні, проте, не наділені всією повнотою прав як релігія більшості. Вони обмежені у свободі релігійних практик (наприклад, можуть дотримуватися своїх релігійних переконань тільки у приватній сфері, із забороною публічного вияву); виконанні суспільно-релігійних функцій (наприклад, заборона інститутів полігамії, місіонерства, релігійного суду); правовому статусі (відсутність державного фінансування, обмеження у виділенні земельних ділянок, будівництві культових споруд тощо); їх носії уражені у громадянських правах. Наслідком є чітка градація прав і можливостей вірян, залежно від їхньої конфесійної ідентичності.
Така багаторівнева диференціація була характерна, наприклад, для Російської імперії, де розрізняли:
- державну православну церкву (див. Російська православна церква), що посідала виняткове становище в імперській суспільно-політичній системі, виконувала делеговані державою функції, спиралася на безпосередню політичну підтримку, володіла широкими фінансовими, майновими, адміністративно-контрольними тощо правами, мала виключне право на місіонерську й прозелітичну діяльність (аналогічні панівні позиції одержавленої церкви РПЦ посідає і в сучасній Росії);
- визнані традиційні сповідання (на які поширювався принцип віротерпимості): протестанти (переважно лютерани, реформати), католики, юдеї, мусульмани, буддисти, караїми: мали право вільно відправляти релігійні практики, набувати власність, готувати кадри духовенства; деякі категорії духовенства отримували від держави грошове утримання;
- невизнані традиційні сповідання (обмежено терпимі): старообрядці (див. Старообрядництво) та помірковані православні сектанти (духовні християни, толстовці);
- переслідувані сповідання, на які принцип віротерпимості не поширювався: радикальні сектанти, що тяжіли до ескапізму (скопці, хлисти), а також ті, які з політичних міркувань були оголошені ворожими для держави.
Право підданих на перехід з православного сповідання в інше було визнано тільки 1905 (Положення Комітету міністрів «Про зміцнення начал віротерпимості» від 17.04.1905; до того часу такий перехід було віднесено до кримінальних злочинів). Сучасне законодавство РФ, правова практика і стереотипи масової свідомості свідчать про повернення чіткої диференціації (РПЦ / традиційні конфесії / всі інші) й дискримінації віросповідань, високий рівень релігійної нетерпимості, ксенофобії в російському соціумі.
Історична довідка
Віротерпимість вважають явищем, історично притаманним більшості культур Стародавнього світу. У панівній язичницькій свідомості політеїзм передбачав як пошанування багатьох власних богів, так і визнання впливу чужих богів, «покровителів» чужих держав і земель. Храми і святилища різних божеств діяли у стародавніх містах, місцевим святиням вклонялися мандрівники, торговці, паломники з різних терен. Традиція множинності релігійних вірувань і віротерпимості стала однією з духовних засад древніх цивілізацій Індії та Китаю.
У часи Римської імперії влада дозволяла підкореним народам зберігати свої вірування та навіть поширювати їх у столиці (за умови підтримки офіційного державного культу). Саме нонконформізм раннього християнства, відмова від визнання культу божественного імператора, сприйнятий як політична загроза, став головною причиною гонінь на вірян. Принцип віротерпимості був поширений на християнство Міланським едиктом 313. Перетворення християнства на державну релігію імперії потягло за собою заборону язичницьких культів й переслідування нехристиян, а також і тих одновірців, які були визнані схизматиками та єретиками.
Добу середньовіччя в християнському світі характеризують як часи культивування релігійної нетерпимості щодо нехристиян та всіх відступників від учення церкви. Абсолютитстська позиція Західної церкви, певність у винятковості своєї віри, монополії на Об’явлення та Божественну істину мали наслідком агресивну й репресивну політику щодо інших віросповідань, стрижнем якої було навернення всіх «іновірців» та «схизматиків» у лоно єдиної Церкви. Натомість мусульманський світ залишив взірці віротерпимого співіснування сповідників монотеїстичних релігій (ісламу, християнства, юдаїзму) на землях халіфатів, відкритих для християн та юдеїв соціальних ліфтів.
Вимога релігійної свободи, права особи на релігійне самовизначення стала важливим ідейним підґрунтям Реформації та одночасно загострила антиклерикальну позицію протестантських спільнот. Частина з них (наприклад, армініани) відкрито проголосили політику релігійної віротерпимості. Інституційним закріпленням віротерпимості в імперській Європі став Аугсбурзький релігійний мир (1555), пізніше — низка державних актів у Франції (див. Нантський едикт), Великій Британії, Нідерландах.
Зростання релігійної терпимості спостерігають у Новий час одночасно із занепадом традиційних церковних форм релігійності та процесами секуляризації, поширенням розуміння релігії як відповіді на суб’єктивні потреби й запити людини. Резонансними подіями в європейській культурі стали праці Ж. Бодена, П. Бейля — перших речників принципу свободи релігії; «Листи про віротерпимість» («A Letter Concerning Toleration», 1689) Дж. Лока, з його ідеями відокремлення церкви від держави, «природних прав» людини та приватності релігії; «Трактат про віротерпимість» («Trait sur la tolrance», 1763) Вольтера, де він активно стає на захист жертв релігійних переслідувань. Доба Просвітництва артикулювала принципи духовної емансипації та автономії людини, толерантності й свободи людського розуму, вільного від впливу авторитету і традицій. Її ідеологи міркували про універсальні цінності людського роду, вищі за національні, політичні та релігійні кордони.
Про віротерпимість як важливий чинник буття суспільства міркували І. Кант, Ґ. Геґель, Ф. Шеллінґ, В. Дільтей, К. Ясперс, Е. Фромм та ін.
З історико-правового погляду принцип віротерпимості розглядають як передумову утвердження принципу свободи віросповідання, свободи совісті. Сучасні демократичні суспільства базовані на визнанні світоглядного, релігійного, культурного плюралізму, свободи релігії, невід’ємного права людини на вільний релігійний/нерелігійний вибір, світського характеру держави, рівноправ’я громадян незалежно від їхнього віросповідання, утвердженні норм правового суспільства (зокрема, у сфері міжконфесійних відносин) та забороні розпалення расової, національної, релігійної тощо нетерпимості. Віротерпимість і толерантність постали як суспільно значущі цінності.
В Україні
Віротерпимість, за визнанням істориків релігії, буда характерна для давньоруського суспільства. Так, чернець, а згодом ігумен Києво-Печерського монастиря Теодосій Грек (12 ст.), дорікав киянам, що вони з похвалами відгукуються про інші віри, ігнорують віросповідні розбіжності та дозволяють собі такі вислови «що і сю віру, і ту Бог дав». Завдяки віротерпимому ставленню населення на теренах України знаходили притулок віряни й конфесії, гнані в європейських країнах, Росії, Османській імперії тощо (протестанти різних напрямів, юдеї, послідовники Вірменської апостольської церкви, Вірменської католицької церкви, старообрядці та ін.).
Безумовно, періоди соціальної й національної борні, зокрема національно-визвольних змагань 16–17 ст., набирали рис міжконфесійної нетерпимості, загострювали релігійні конфлікти. Проте загальні духовні пошуки характеризували інтенції вільного вибору віри, ненасилля у справах релігії, рівності всіх людей перед Богом, ідеї віротерпимості. Це характерно для праць письменників-полемістів, богословів, філософів Івана Вишенського, Христофора Філалета, Лаврентія Зизанія, Йова Борецького, Ісаї Копинського, Кирила Ставровецького, Клірика Острозького та ін. Цінності духовної свободи, правди й гідності, гуманізму, самопізнання, людського щастя, протест проти церковної догми та обрядовірства були засадничими для етики Г. Сковороди. Віротерпимість пропагували на українських землях социніани, підтримані низкою шляхетських родів. Принцип віротерпимості захищали М. Костомаров, Б. Кістяківський, М. Драгоманов, І. Франко та ін.
За Конституцією України кожен громадянин має право на свободу світогляду і віросповідання; церква та релігійні організації відокремлені від держави; жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова; всі релігійні організації рівні перед законом, всі громадяни, незалежно від політичних, релігійних та ін. переконань, мають рівні конституційні права і свободи. Відмітними рисами українського релігійного ландшафту упродовж 2000–2020 стали плюралізм, поліконфесійність, конкурентність, високий рівень суспільної довіри до церкви як соціального інституту, толерантне ставлення соціуму до різних віросповідань. Станом на 2020 в Україні діяли понад 120 деномінацій і релігійних рухів, більш як 36,7 тис. релігійних організацій. За результатами соціологічних досліджень Центру Разумкова «Релігія і Церква в українському суспільстві: стан і тенденції змін» (2020), переважна більшість громадян (сукупно — 76 %) вважали, що «будь-яка релігія, яка проголошує ідеали добра, любові, милосердя і не загрожує існуванню іншої людини, має право на існування» (45 %) або «всі релігії мають право на існування як різні шляхи до Бога» (31 % відповідно). Тільки 7 % підтримали твердження «істинною є лише та релігія, яку я сповідую»; 15 % вважали, що «право на існування мають лише традиційні для нашої країни релігії». Найбільшим джерелом нетерпимості у міжконфесійних зносинах дослідники визнали розмежовану православну спільноту.
В умовах російсько-української війни конфесійне і громадянське середовище зазнало змін. У громадській думці зросла нетерпимість до релігійних інституцій і організацій, пов’язаних із країною-агресором, насамперед до тих, що орієнтовані на підтримання і збереження зв’язку з Російською православною церквою, стали на захист експансійної й терористичної політики путінського режиму (див. Путінізм).
Джерела
- Особливості релігійного і церковно-релігійного самовизначення громадян України: тенденції 2000–2020 рр. Київ : Центр Разумкова, 2020. 110 с. URL: https://razumkov.org.ua/uploads/article/2020_religiya.pdf
Література
- Тірні Б. Релігійні права: Історичний огляд // Релігійна свобода і права людини: Богословські аспекти : у 2 т. Львів : Свічадо, 2000. Т. 1: Богословські аспекти. С. 55–84.
- Толерантність. Сфера міжконфесійних відносин: Релігієзнавчий аналіз / Наук. ред. А. Колодного, Л. Филипович. Київ : Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України, 2004. 189 с.
- Арістова А. В. Поліконфесійність як феномен сучасності: Україна і світовий контекст // Мультиверсум. 2006. Вип. 55. С. 213–222.
- Климов В. В. Свобода совісті, церква, релігійність в українському суспільстві періоду незалежності. Київ : Інститут філософії імені Г. С. Сковороди НАН України, 2009. 370 с.
- Релігія — Світ — Україна : в 3 кн. Київ : Українська асоціація релігієзнавців, 2010–2012.
- 25-річчя Української незалежності як історія релігійних свобод і світоглядного плюралізму: державні інституції та релігійні організації у пошуку моделей партнерства. Київ : Дух і Літера, 2017. 616 с.
- Дембіцький С., Злобіна О., Костенко Н. та ін.Українське суспільство в умовах війни. Рік 2023. Київ : Інститут соціології НАН України, 2023. 343 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Віротерпимість // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Віротерпимість (дата звернення: 9.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 29.02.2024
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
