Україна: архітектура
Архітекту́ра — мистецтво проектувати й будувати споруди та їхні комплекси за законами краси, створюючи просторове середовище для життя й діяльності людей на території України.
Архітектура належить до найважливіших атрибутів цивілізації. Для кожного народу архітектура засвідчує його вік, походження, ступінь цивілізованості, взаємозв’язки з іншими культурами, втілює національні традиції та світоглядноестетичні уявлення. Архітектура України має виразні національні особливості, зумовлені специфікою довкілля, етносу, його історії та культури. Вона є вагомим складником української та світової культури.
Зміст
Історична довідка
Загальна періодизація історії архітектури України є похідною від загальноєвропейської періодизації: архітектура доісторична, стародавня (антична), Середньовіччя, Нового часу. Історія вивчення архітектури України перебігає три основні етапи: історико-археологічний, або аналітико-краєзнавчий (19 ст.); структурно-компіляційний, або описовий (остання чверть 19 ст. — кінець 20 ст.); проблемологічний (з кінця 20 ст., синхронний добі незалежності). У рамках третього етапу упродовж 2006–2011 колектив науковців Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України підготував і видав багатотомну «Історію українського мистецтва», яка включає й розділи про архітектуру. Відповідні розділи містить і багатотомна «Історія української культури», укладена 2001–2003 колективами науковців шести провідних інститутів гуманітарного профілю НАН України. У 2003 побачила світ перша у вітчизняній історії фундаментальна академічна «Історія української архітектури», заснована на сучасній архітектурознавчій методології. Ці видання сформували уявлення про значну роль архітектури у формуванні української національної ідентичності.
Архітектура України доби незалежності розвивалася не так на ґрунті українських традицій, як на базі радянської архітектури другої половини 20 ст. із властивими їй особливостями (що були визначені принципами та ідеологією тоталітарного режиму). Радянській архітектурі був притаманний містобудівний підхід із приматом урбаністики (розв’язання проблем територіального планування і розвитку) над розв’язанням суто архітектурних завдань — цілковито у дусі комуністичної ідеології тотального планування. Та архітектура втілювала власними засобами «базову тріаду» радянського суспільства: «праця — відтворення робочої сили — ідеологія», якій відповідала узагальнена архітектурна типологія: завод — житло — клуб. Тому розпланування і забудова теренів кожного регіону, міста, селища міського типу і навіть деяких сіл здійснювалися централізовано, на основі системи державних нормативів, спрямованих на створення тільки мінімально необхідної для виживання соціальної та інженерної інфраструктури.
За відсутності законодавчих актів у сфері архітектури й містобудування правовою основою були єдині для всього СРСР стандарти, що засадничо відкидали належність архітектури до сфери мистецтв. Усі будівлі й споруди проектувалися централізовано, на основі усереднених антропологічних, економічних та інших показників. Наслідком цього постала єдина для всієї території СРСР нормативна архітектура як наочне втілення комуністичної мрії про тотально стандартизоване суспільство. Це однаковою мірою стосується житлових, промислових, громадських та адміністративних будівель. Архітектурна діяльність звелася до випрацювання у містах Москві, Ленінграді (тепер м. Санкт-Петербург), Києві та кількох інших великих центрах типових проектів будівель і споруд та подальшої «прив’язки» їх до конкретних умов на місцях. Це призвело до монополізації проектної справи велетенськими проектними інститутами, поза межами яких серйозна архітектурна діяльність була неможливою. Стандартність потреб «усередненої людини», які обслуговувалися типовими об’єктами, споруджуваними за стабільною (а тому геть відсталою) будівельною технологією, — все це ідеально узгоджувалось з принципами надцентралізованої економіки СРСР і «надійно забезпечувало» відсутність поступу. Архітектура в СРСР постала не тільки як соціально детермінована, а й занадто політизована сфера людської діяльності, головною місією якої було директивне «утвердження комуністичного ладу». Це породило естетичний нормативізм, уґрунтований на суворому каноні, який відповідав примітивним уподобанням правлячої бюрократії і був загальнообов’язковим. Організаційне забезпечення реалізації політичної лінії комуністичного режиму включало, поряд із суворим нормуванням, централізацію праці архітекторів, дозвіл на існування тільки монопольної фахової організації «Союзу архітекторів СРСР», запровадження системи взірців для функціонування кадрів — «народних архітекторів» СРСР та УРСР, а також суворий контроль за фаховою пресою, освітою та інші заходи.
Зі здобуттям незалежності диктат тоталітарної ідеології поступився фінансовому диктату, який у багатьох аспектах виявився нещаднішим за попередній. У 1960–1970-ті з’явилися перші зразки нової для СРСР, але архаїчної для Заходу, образності архітектури, орієнтованої на віджилий функціоналізм, із використанням індустріальних конструкцій та методів будівництва, — Палац спорту в Києві (1961; архітектори М. Гречина й О. Заваров, 1917 - 2003; тепер РФ - Україна); наземні станції Київського метрополітену «Хрещатик» (архітектори А. Добровольський, В. Єлізаров та інші), «Університет» (архітектори Г. Головко, М. Сиркін, 1922-2016; Україна та інші); Палац дітей та юнацтва в Києві (1965; архітектори А. Мілецький і Е. Більський); палац «Україна» (1970; архітектор Є. Маринченко та інші).
З’явилися споруди, архітектурне вирішення яких визначала певна конструктивна система: кіноконцертний зал «Україна» в Харкові з вантовим покриттям (1963; архітектор В. Васильєв та інші); готель «Тарасова гора» в Каневі на основі збірних конструкцій (1961; архітектор Н. Чмутіна та інші). Інтенсифікація транспортних перевезень сприяла будівництву транспортних споруд, серед яких вирізняється міжнародний аеропорт у м. Борисполі (1965; архітектор А. Добровольський та інші). Наприкінці 1970-х ускладнилася просторова композиція нових житлових районів з урахуванням особливостей рельєфу та містобудівних традицій: житлові райони Сріблястий у м. Львові (1975– 1978; архітектор З. Підлісний та інші), Перемога у м. Дніпропетровську (тепер Дніпро, 1968–1985; архітектор П. Нірінберг, 1938-2008; Україна та інші). Разом із зодчими над створенням архітектурного середовища нових житлових районів працювали художники-монументалісти (житловий район Виноградар у м. Києві, 1974–1984, архітектор Е. Більський, художники О. Миловзоров, нар. 1938; Україна та інші).
Окремі готелі, розміщені в центрах міст, відіграли значну роль у формуванні архітектурного середовища: «Київ» у м. Києві (1968–1973; архітектор І. Іванов та інші), «Градецький» у м. Чернігові (1983; архітектор В. Штолько та інші). Індивідуалізацією образу позначено споруди театрів: оперного — у м. Дніпропетровську (тепер м. Дніпро), музично-драматичних у містах Луганську, Житомирі, Луцьку, Хмельницькому,Сумах, Сімферополі, Івано-Франківську, музичної комедії — у м. Одесі, лялькового — у м. Полтаві. Шатрове покриття з монолітного залізобетону, що нагадує обриси традиційного шапіто, надало оригінального вигляду циркові у м. Дніпропетровську (тепер м. Дніпро; 1982, архітектори П. Нірінберг і С. Зубарев). Оригінальністю позначена архітектура нових комплексів Київського національного університету імені Тараса Шевченка (архітектор В. Ладний та інші), будівлі архітектурного факультету Київського національного університету будівництва і архітектури (1983; архітектор Л. Філенко та інші).
Виразно індивідуалізовані образи мають кілька музеїв, збудованих на зламі 1970–1980-х: Музей В. Леніна у м. Києві (тепер Український дім; 1982, архітектор В. Гопкало та інші), Музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 у м. Києві (тепер Національний музей історії України у Другій світовій війні; 1977–1981, архітектор В. Єлізаров, скульптори В. Бородай, Ф. Согоян та інші), Музей М. Островського у м. Шепетівці Хмельницької області (1979; архітектор М. Гусєв та інші, художник А. Гайдамака та інші).
Останнім важливим директивним документом радянської доби стала постанова ЦК КПРС і РМ СРСР від 19.09.1987 «Про подальший розвиток радянської архітектури і містобудування», продубльована через місяць на рівні УРСР. Цією постановою було усунено чимало перешкод на шляху вільного розвитку архітектури (скасовано загальнообов’язковість типового проектування та численні обмеження й заборони). У ній наголошувалося на важливості архітектурної спадщини для створення нормального життєвого середовища. Однак документ не було реалізовано (з огляду на розпад СРСР).
Архітектура доби незалежності
Архітектурні форми і стилістика стали різноманітнішими, еклектичними й більш «глобалізованими»; зі значним запізненням в Україні з’явились такі провідні світові напрями як постмодернізм і хай-тек. Поширилося використання апробованих у світі нових проектних практик, конструкцій, матеріалів і технологій. Найзначнішою містобудівною роботою початкового періоду стало проектування й будівництво нового міста Славутич (1987–1997; архітектор Ф. Боровик, нар. 1937; тепер Україна та інші). Характерними для архітектурних тенденцій на зламі тисячоліть є київські громадські будівлі: готель «Хрещатик» (1986; архітектор Л. Філенко), банк «Україна» (1996; архітектор С. Бабушкін та інші), комплекс Укрексімбанку (1996; архітектор І. Шпара та інші), офісний центр «Київ-Донбас» (1997; архітектор В. Жежерін та інші), готельно-офісний центр «Горизонт» (1999; архітектор О. Комаровський, 1945-2002; Україна), бізнес-комплекс «Зовнішекспосервіс» (2000; архітектор О. Донець, нар. 1956; Україна та інші).
Від 1990-х найпоширенішим типом громадських споруд стали банки та ділові центри: Брокбізнесбанк (1998; архітектор Г. Хорхот, 1939-2014; Україна та інші), Торгово-промислова палата (1999; архітектор А. Донець та інші) у м. Києві; будинки Укрсоцбанку в м. Хмельницькому (1995–1998 ; архітектор В. Суслов та інші), банку «Україна» у м. Вінниці (1999; архітектор Ю. Плясовиця та інші). Прикладом дитячо-юнацького розважального комплексу є споруда на площі Слави у м. Києві (2005; архітектор С. Бабушкін). Найбільшою архітектурною різноманітністю та іноді — упізнаванним образним вирішенням відзначаються будівлі сучасних готелів, як у столиці, так і в малих містах України. Це готелі: «Слов’янський» у м. Новгороді-Сіверському Чернігівської області (2004; архітектори Л. Данилко, П. Максимчук); «Софія Hyatt» на вул. А. Тарасової біля Софійської площі (2003; архітектор Я. Віг), «Інтерконтиненталь-Київ» на вул. Великій Житомирській, 2 (2009; архітектор Я. Віг), «Хілтон» на бульв. Т. Шевченка (2007–2014; архітектор Дж. Сіфферт, Велика Британія) — усі три у м. Києві.У 2001 завершено масштабну реконструкцію Центрального залізничного вокзалу в м. Києві з будівництвом південного терміналу у формах хай-теку (архітектор С. Юнаков та інші). 1994–2001 у м. Одесі реконструйовано морський вокзал зі спорудженням висотного готелю «Одеса». Реконструкція майдану Незалежності у м. Києві (2000–2001), зумовлена бажанням влади зробити цей громадський простір непридатним для проведення масових протестних акцій, стала прикладом нестримної комерціалізації та радикальної еклектики. Парадоксально, але саме майдан Незалежності став центром подій і Помаранчевої революції 2004 і Революції гідності 2013–2014.
Житлова архітектура, як найбільш комерціалізована, демонструє найрізноманітніші стильові концепції — від псевдоісторизму до хай-теку, але на основі єдиної конструктивної системи — монолітної каркасної, що дозволяє вільно розплановувати й переплановувати приміщення та вирішувати фасади у будь-яких стилях (житловий будинок по вул. І. Мазепи, 10 у м. Києві, 2001, архітектор В. Єжов).
З кінця 1980-х відновилося будівництво сакральних споруд, раніше суворо заборонене. На початках нові православні церкви будували здебільшого у візантійському та псевдоросійському, значно рідше — в неокласицистичному чи «українському» стилях. Такий традиціоналізм представлений у широкому діапазоні: від буквальних повторів відомих зразків — церква Святих Бориса і Гліба у м. Борисполі Київської області (1989–1995; архітектор Л. Скорик, нар. 1939; Україна), Георгіївський собор у м. Макіївці Донецької області (1993; архітектор Д. Яблонський) — до застосування відвертих форм-цитат (каплиця Покрови у м. Чигирині Черкаської області, 1995, архітектор С. Кілессо) та поєднання різних стильових форм (церкви, збудовані у 2000-х на території Сумської області за проектами архітектора В. Бикова). До напряму стилізаторства належать також храми: Віри, Надії, Любові й матері їх Софії у м. Полтаві (2002; архітектори А. Чернощеков, М. Піцюра); Свято-Троїцький на Троєщині у м. Києві (1994; архітектор В. Гречина), Спасо-Преображенський у м. Кузнецовську (тепер м. Вараш) Рівненської області (1994; архітектор Ю. Худяков), Святого Пророка Ісаї у м. Яготині Київської області (1997; архітектор Л. Скорик), Святої Софії у м. Львові (1996; архітектор Б. Черкес, нар. 1953; Україна). Цілковито в сучасних формах витримані церкви, запроектовані архітектором Р. Жуком, нар. 1931, Україна (церква Різдва Богородиці у м. Львові, 1995–2000). Церкви, збудовані за проектами архітектора Ю. Лосицького, є прикладом творення сучасної сакральної архітектури на основі розвитку питомо українських архітектурних традицій: Андріївська церква у м. Вишгороді Київської області (1994), церква Святого Миколая на воді у м. Києві (2003–2004), каплиця на честь ікони Божої матері «Знамення» у м. Києві (2000–2002).
Рівнобіжно з сакральною розвивалася й меморіальна архітектура, найвизначнішим здобутком якої є Меморіальний комплекс пам’яті жертв Голодомору в Україні (тепер Національний музей Голодомору-геноциду) у м. Києві (2006-2008; архітектор А. Миргородський, художник А. Гайдамака). 2017 розпочато спорудження другої черги цього меморіального комплексу. 2009 у м. Донецьку збудовано стадіон «Донбас-Арена», який вважався найкращим в Україні (архітектор Дж. Парріш). Для проведення Чемпіонату Європи з футболу «Євро 2012» у м. Києві реконструйовано стадіон Національного спортивного комплексу «Олімпійський» (архітектор Ю. Серьогін), а в м. Львові збудовано стадіон «Арена Львів» (архітектор А. Віммер). Після Революції гідності ухвалення пакету «декомунізаційних законів» (2015) змінило ставлення до архітектурної символіки: з фасадів та інтер’єрів усіх будівель вилучається символіка комуністичного режиму (за винятком тих будівель, які визнані творами мистецтва).
Три десятиріччя незалежності позначилися розвитком архітектурної освіти. Здобуття незалежності зумовило підвищення статусу більшості архітектурних закладів вищої освіти: Київський державний художній інститут став Національною академією образотворчого мистецтва і архітектури; інженерно-будівельні інститути міст Києва, Харкова, Полтави, Одеси — державними (національними) технічними університетами будівництва і архітектури; Львівський політехнічний інститут — Національним університетом «Львівська політехніка», в якому діє Інститут архітектури. Тепер провідними напрямами архітектурної освіти в Україні є архітектура будівель і споруд, містобудування, дизайн середовища, реставрація і реконструкція архітектурних об’єктів.
Від 1988 найвидатніші архітектурні досягнення відзначаються Державною премією УРСР (від 1991 — України) з архітектури (тепер Державна премія України в галузі архітектури). За доби незалежності позитивним явищем стало звільнення архітектури від обов’язкових типових стандартів, повернення до пошуків художнього образу, поява оригінальних стильових рішень, відродження уваги до національної спадщини. Негативним чинником — необмежений диктат інвестора, що зумовив масове будівництво хмарочосів в історичному центрі м. Києва зі спотворенням його архітектурного середовища. Під тиском комерційних інтересів архітектура в Україні перетворилася на бізнес, що обслуговує фінансові структури та інтереси олігархів, а це нівелює справжню її суть — бути мистецтвом створення просторового середовища, в якому живе нація.
Література
- Архітектура України у державних преміях: 1941–2007 / За заг. ред. М. М. Дьоміна, Н. М. Кондель-Пермінової, А. О. Пучкова. Київ : Центр історико-містобудівних досліджень, 2008. 360 с.
- Бачинська Л. Г. Архітектура житла України середини XX — початку XXI століть (історико-аналітичний нарис). 2-ге вид. Біла Церква : Пшонківський О. В., 2017. 295 с.
- Вечерський В. В. Архітектура // Енциклопедія історії України. Україна — українці : в 2 кн. / Гол. редкол. В. А. Смолій. Київ : Наукова думка, 2018. Кн. 1. С. 573–601.
- Кілессо С. Архітектура // Історія українського мистецтва : у 5 т. Київ : Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, 2007. Т. 5. С. 734–743.
- Тимофієнко В. І., Асєєв Ю. С., Вечерський В. В. та ін. Історія української архітектури. Київ : Техніка. 2003. 472 с.
- Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
- Українська академія архітектури: персональний склад / Упоряд.: В. Г. Штолько, М. С. Авдєєва, Б. Л. Єрофалов та ін. Київ : Видавничий дім А+С, 2007. 152 с.
- Хлюпіна О. Новітня архітектура України (1990–2010 рр.): історіографія проблеми // Науковий вісник будівництва. 2014. № 2. С. 5–10.
Див. також
Україна: культура, мистецтво, архітектура
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Вечерський В. В. Україна: архітектура // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Україна: архітектура (дата звернення: 29.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 03.04.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
