Видубицький монастир у Києві
Ви́дубицький монасти́р у Ки́єві — ансамбль пам’яток архітектури національного значення, Україна.
Архітектурний ансамбль сформувався протягом 11–19 ст. на околиці м. Києва (на південь від Києво-Печерської лаври в мальовничому урочищі правого берега р. Дніпра).
Посідає прибережну терасу в улоговині між двома пагорбами, порослими лісом. Його добре видно з р. Дніпра та з Видубицького озера, що лежить біля підніжжя монастиря. Тепер монастирську територію від дніпрового берега відділяє Наддніпрянське шосе. З інших боків прилягає територія Національного ботанічного саду ім. М. М. Гришка НАН України.
Ансамбль є важливою архітектурною домінантою в панорамі історичної частини м. Києва, що розкривається з р. Дніпра, мостів та лівобережжя.
Зміст
Історична довідка
Видубичі здавна були південним передмістям Києва й важливим стратегічним пунктом: біля перевозу через р. Дніпро сходилися шляхи на південь та південний схід. У 1070-х князь Всеволод Ярославич побудував тут свій приміський Красний двір (перша згадка в літописах 1096), поряд із яким виник монастир, що перетворився на «вотчий» (патрональний) династії Мономаховичів.
У 1116 ігумен Сильвестр (імовірно 1055–1123; тепер Україна) у Видубицькому монастирі переписав (чи відредагував) «Повість минулих літ»; близько 1200 ігумен Мойсей (дати й місця народження і смерті невідомі) завершив укладати Київський літопис.
Монастир відвідували князі, зокрема тут деякий час жив Юрій Долгорукий. 1245 на шляху до Золотої Орди в монастирі зупинявся Данило Галицький. Це засвідчує, що монастир не було знищено під час монгольського погрому Києва 1240. 1070–1073 в монастирі збудували мурований Михайлівський собор. 1080–1088 до нього з заходу прибудували нартекс зі сходовою вежею і освятили (1088).
Побудова собору над береговим урвищем, яке підмивали води р. Дніпра, спонукала до укріплення берега. 1199 за наказом великого князя Київського Рюрика ІІ Ростиславича його придворний архітектор П. Милоніг спорудив підпірну стіну для захисту Михайлівського собору, яка стала найбільшою інженерною спорудою того часу (зруйнувалася 1593–1610; разом із нею обвалилася східна половина Михайлівського собору).
1596–1637 монастир належав греко-католикам, у котрих його відібрав митрополит Петро Могила, освятивши Михайлівський собор наново. Дерев’яний потинькований і побілений вівтар до руїнованого Михайлівського собору прибудовано 1610–1612. Наприкінці 17 — на початку 18 ст. монастирем опікувався полковник стародубський М. Миклашевський (1640–1706), коштом якого збудовано муровані Георгіївську церкву (собор) і трапезну Спасо-Преображенську (Спаську, Преображенську) церкву. Після його смерті про монастир дбав Данило Апостол, коштом котрого зведено муровану дзвіницю. Навесні 1760 в монастирі сталася пожежа, яка значно пошкодила трапезну й Михайлівський собор. Відбудова тривала до 1781. 1786 під час секуляризації монастирських маєтностей монастир утратив земельні володіння і став третьокласним, шпитальним для старих і хворих ченців. Протягом другої половини 18–19 ст. дерев’яні корпуси келій та корпус ігумена замінили мурованими. 1842 монастир став другокласним, а з 1910 — першокласним. 06.06.1918 всі монастирські споруди зазнали руйнувань від вибуху артилерійських складів на Звіринці.
Територія Видубицького монастиря з 19 ст. була місцем поховань відомих киян: педагога К. Ушинського; засновників Київського музею західного й східного мистецтва подружжя Б. Ханенка та В. Ханенко; медиків Є. Афанасьєва (1837–1897; Росія — тепер Україна) та В. Беца; ученого-гідротехніка М. Лелявського (1853–1905; тепер Україна), генерала Л. Яшвіля (1772–1846; Грузія — Росія) з дружиною В. Яшвіль (1772–1833), генерала української армії Я. Гандзюка (1873–1918; тепер Україна), художника-сценографа Ф. Нірода (1907–1996, Росія — Україна) та інших. Поховальний склеп М. Лелявського збудовано за проектом архітектора В. Городецького.
1920 монастир перетворили на «Києво-Видубицьку сільськогосподарську і ремісничу трудову артіль» (комуну). Її членами були ченці, послушники та мешканці околиць.
Монастир закрито 1929, проте окремі його церкви діяли до 1936: зокрема в Михайлівському соборі 1929–1934 була релігійна громада Української автокефальної православної церкви. Після того на території монастиря функціонували різні радянські заклади та житло робітників деревообробного комбінату, що на Теличці. Монастирський цвинтар із більшістю надгробків знищено в 1960-х.
У Георгіївській церкві в повоєнну добу зберігали книжкові фонди Центральної наукової бібліотеки АН УРСР (тепер Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського). Внаслідок пожежі (в ніч на 26.11.1968) знищено книжкові фонди; в соборі обвалилися бані.
1969–1982 всі споруди ансамблю відреставровано під керівництвом архітектора-реставратора Р. Бикової (1928–1999; Україна).
1975–1997 в монастирських будівлях працював Інститут археології АН УРСР (тепер Інститут археології НАН України). У Георгіївській церкві 1975–1981 була скульптурна майстерня, де виготовляли моделі для скульптур Українського державного музею Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років (тепер Національний музей історії України у Другій світовій війні. Меморіальний комплекс). З 1997 це Свято-Михайлівський Видубицький чоловічий монастир Української православної церкви Київського патріархату (тепер — Православна церква України). 01.11.2008 внаслідок підпалу в трапезній Спасо-Преображенській церкві сталася пожежа. Пам’ятку реставровано 2009–2011.
Характеристика
Сучасний вигляд ансамблю монастиря склався в другій половині 18 ст. На той час було відбудовано Михайлівський собор, зведено муровані Георгіївську церкву (собор), трапезну зі Спасо-Преображенською церквою, дзвіницю, поминальну каплицю, будинок ігумена, а пізніше — братський корпус. Центром ансамблю є Георгіївська церква (її називають собором за домінантною роллю в композиції; у 18 ст. вона стала головним монастирським храмом замість старого Михайлівського).
Михайлівський собор є найстародавнішим храмом монастиря. Побудований у характерній для 11 ст. візантійській техніці «opus mixtum» (змішаного мурування, з чергуванням рядів цегли-плінфи та каменю). Від видовженого храму збереглася західна частина; східна відома лише за археологічними дослідженнями частково збережених фундаментів. Це був тринавовий однобанний храм з хорами й прибудованим нартексом зі сходовою вежею. Археологічні розкопки виявили біля собору залишки прямокутної в плані прибудови, ймовірно, терема або башти, а також двох усипалень.
Після руйнації 1593–1610 дерев’яна вівтарна прибудова 1610–1612 проіснувала до 28.03.1760, коли її знищила пожежа. Муровану вівтарну частину та нову баню в стилі бароко збудували 1766–1779 за пропозиціями києво-подільського майстра П. Неділка під керівництвом архітекторського помічника М. Юрасова. Тоді зроблено нові склепіння та влаштовано другий поверх, до якого вели сходи давньої північної башти. 1974–1981 виконано реставраційні роботи, під час яких в інтер’єрі виявлено фресковий живопис 11 ст., а також цінний настінний живопис 18–19 ст. Під собором на глибині 4,5 м є печерний комплекс, що був первісним печерним поселенням ченців, яке передувало розбудові наземного монастиря.
На західному фасаді 1982 встановлено меморіальну дошку на честь П. Милонога, 1998 над входом — мозаїчне зображення архістратига Михаїла.
Георгіївська церква, збудована коштом М. Миклашевського 1696–1701, є найбільшою спорудою монастиря. За типом це класичний український хрещатий дев’ятидільний п’ятибанний храм. Стрункі пропорції та майстерно виконана архітектурна пластика фасадів надають пам’ятці особливої мистецької виразності. Характерні високі вікна з вишуканим облямуванням, а також чотири фасадні вікна у формі фігурних хрестів. В інтер’єрі бічні приміщення органічно поєднані з центральним підкупольним простором за допомогою високих арок. Шедевром українського мистецтва доби бароко був п’ятиярусний іконостас 1724. Він займав усю широчінь трьох основних дільниць храму і сягав у висоту центрального підбанника. 1915 живопис іконостасу поновлено, проте він зберіг барокову стилістику (спалено після травня 1936).
Монастирську трапезну Спасо-Преображенську церкву збудовано між Михайлівським собором і Георгіївською церквою 1696–1701 коштом М. Миклашевського. Це витягнута в плані прямокутна споруда з невеликим одноапсидним одноверхим церковним приміщенням на східному кінці. Через розташування на схилі гори церква має різну поверховість: із північного боку — двоповерхова, з південного — одноповерхова. Фасади декоровані тонким орнаментальним ліпленням рослинного характеру, який прикрашає портал входу та фриз. За характером декор близький до народного мистецтва.
Надбрамну монастирську дзвіницю зведено 1727–1733 коштом гетьмана України Д. Апостола. Споруда чотириярусна з квадратними в плані нижніми ярусами й восьмигранним горішнім. У першому ярусі був проїзд і приміщення варти, у другому — невелика надбрамна Даниїлівська церква (на честь небесного покровителя гетьмана), вище містилися дзвони. Первісно дзвіниця була триярусна. 1829–1833 за проектом архітектора А. Меленського надбудовано четвертий ярус з банею і шпилем. Надбудову виконано в архітектурних формах класицизму, проте вона гармонує з нижніми ярусами. 1894 споруду капітально відремонтували, а 1902 за проектом архітектора Є. Єрмакова (1868–1946; тепер Україна — тепер Сербія) до дзвіниці прибудували двоповерхову споруду з напівкруглою західною частиною для розширення монастирської ризниці та бібліотеки. Тепер у прибудові міститься ресторан-музей «Трапезна».
Поминальну каплицю середини 18 ст. зведено з південного боку від Михайлівського собору. Вона мініатюрних розмірів, прямокутна в плані, заглиблена в землю. Прикрашений нішами та напівколонами фасад завершує трикутний фронтон. До цивільних будівель, які формують монастирський ансамбль, належать будинок ігумена, братський корпус і альтанка над колодязем.
Будинок ігумена двоповерховий, стоїть поряд із дзвіницею. Спорудили архітекторські помічники М. Юрасов і Ф. Папов (1770) як одноповерховий корпус монастирських келій. 1780 його надбудували другим дерев’яним поверхом. 1896 архітектор Є. Єрмаков ще раз перебудував будинок: його південну дерев’яну частину та дерев’яний другий поверх було замінено на цегляні. Архітектурне оздоблення першого поверху збереглося у формах пізнього бароко, а другий поверх отримав дещо еклектичні (див. Еклектика) форми, характерні для архітектури кінця 19 ст.
Братський корпус поблизу Михайлівського собору зведено 1846 за проектом архітектора П. Спарро як одноповерховий, з мезоніном над центральною частиною (невдовзі згорів). 1901 надбудовано другий поверх.
Монастирський колодязь поблизу Братського корпусу облаштований 1788. Над ним тоді ж спорудили дерев’яну альтанку, увінчану високим шатром(згодом було втрачено); 1973 реставратори відновили її на підставі зображень середини 19 ст.
Значення
Монастирські будівлі та споруди формують неповторний за красою, унікальний за ступенем збереженості архітектурний ансамбль. Серед усіх київських монастирів тепер тільки Видубицький має розташування осторонь мегаполіса та органічний зв’язок із природним довкіллям. До його складу входить Михайлівський собор — один із нечисленних збережених мурованих київських храмів домонгольської доби, а також Георгіївська церква, що є одним із найкращих зразків української архітектури доби Гетьманщини.
Галерея
Герб стародубського полковника Михайла Миклашевського на фасаді трапезної Спасо-Преображенської церкви 
Дзвіниця 
Каплиця 
Колодязь з альтанкою
Додатково
Згідно з легендою, відомою з 17 ст., назва Видубичі походить із часу подій 988, коли князь Володимир Святославич під час хрещення Русі наказав скинути в р. Дніпро дерев’яних ідолів, зокрема й бога Перуна, і пустити їх униз за водою. Кияни-язичники в розпачі бігли за ідолом берегом Дніпра, волаючи: «Видибай, боже!». Біля теперішнього Видубицького монастиря течія прибила ідола до берега, тобто він «видибав» з води. На етапі християнізації Русі на місцях, шанованих язичниками, християни намагалися поставити церкву або капличку.
Видубицький монастир від 1609 був резиденцією греко-католицького митрополичого намісника Антонія Грековича (дата народження невідома — 1618; тепер Україна).
Література
- Мовчан И. Древние Выдубичи. Киев : Наукова думка, 1982. 56 с.
- Бикова Р. Видубицький монастир // З історії української реставрації. Київ : Українознавство, 1996. С. 177–185.
- Звід пам’яток історії та культури України : у 28 т. Київ : «Українська Енциклопедія» ім. М. Бажана, 1999. Кн. 1. Ч. 1. С. 240–249.
- Тиманович Є. Видубицький монастир // Вечерський В. В., Годованюк О. М., Тиманович Є. В. та ін. Пам'ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання. Київ : Техніка, 2000. С. 12–18.
- Вечерський В. Українські монастирі. Київ : Наш час, 2008. С. 131–138.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Вечерський В. В. Видубицький монастир у Києві // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Видубицький монастир у Києві (дата звернення: 29.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 28.09.2021
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
