Україна: медицина та охорона здоров’я новітньої доби

Формування української медицини новітньої доби

Важливий етап становлення української історії медицини пов’язаний з формуванням новітньої української медицини в Галичині. Від кінця 19 ст. з’явилися історичні описи різних проблем медицини, окремих захворювань, способів лікування та запобігання недугам, видані перші українські новітні медико-історичні публікації. В опублікованих у м. Львові працях Є. Озаркевича подані перші відомості з історії вивчення та профілактики інфекційних недуг (ід Гіппократа). В. Щуровський (1890–1969) — шеф санітарної бригади Українських січових стрільців, пізніше лікар Української Галицької Армії (УГА), опублікував спогади про медицину в УГА. В. Білозор (1890–1969) — лікар Українських січових стрільців та УГА, комендант-сотник шпиталю в м. Кам’янці-Подільському, опублікував нариси про медичну службу в роки визвольних змагань. Професор-мікробіолог М. Музика (1889–1972) — статтю «Розвиток медичної науки і літератури на Україні в 1917–1918 рр.» (1920).

1919–1939 стаціонарна медична допомога на західноукраїнських землях залишалася платною і недоступною для переважної більшості населення. У 25 повітах не було повітових державних лікарень. Медична допомога населенню в Польщі перебувала в управлінні Міністерства охорони здоров’я. Вона здійснювалась відділами охорони здоров’я при воєводствах та повітовими лікарями, через каси хворих, що обслуговували робітників і службовців, за допомогою мережі приватних медичних закладів і приватних лікарів. Деякі медичні заклади утримувалися благодійними товариствами, релігійними громадами. Порівняно з Австро-Угорщиною, система охорони здоров’я в Польщі була організована краще: існувала державна охорона праці, певні категорії соціального страхування, пенсійне забезпечення. Каси хворих утримували висококваліфіковані медичні заклади (поліклініки, шпиталі й навіть санаторії). Проте все перераховане не стосувалося Галичини, Волині й Західного Полісся, які не мали достатньої кількості лікувальних установ, а на їхній території спостерігалася висока захворюваність на туберкульоз та інфекційні хвороби. Особливо високою була смертність серед дітей, що інколи досягала 30 %.

Пам’ятник М. Панчишину біля Львівської обласної клінічної лікарні

Недоліки державної системи охорони здоров’я на українських землях у Польщі певним чином намагалися усувати українські лікарі і громадськість, що засновували лікарські об’єднання для надання медичної допомоги населенню. Серед таких були медичні секції Українського горожанського комітету (виконувала функції Українського Червоного Хреста) й Українського товариства допомоги емігрантам із Центральної й Східної України. Значний внесок в охорону здоров’я українського населення здійснило Українське гігієнічне товариство (засноване 1929 у м. Львові) на чолі з професором М. Панчишиним, що проіснувало до Другої світової війни. Товариство організувало свої філії в сімох найбільших містах, мало лікарські амбулаторії, туберкульозні диспансери, протитуберкульозний народний санаторій. Учасники товариства проводили широку медико-просвітницьку й профілактичну роботу за допомогою санітарно-освітньої виставки, популяризації медичної літератури та видавничої діяльності (видавали гігієнічний журнал-місячник, друкували популярні статті в українській пресі на медичну тематику тощо). Товариство «Народна лічниця», засноване у м. Львові лікарями С. Дрималиком, І.-Т. Куровцем, Т.-Є. Бурачинським, створило свою добре обладнану поліклініку й збудувало 1937 український шпиталь імені митрополита Андрея Шептицького. Поліклініка і шпиталь кілька десятиліть надавали безоплатну лікарську допомогу тисячам хворих. Товариство «Відродження», засноване 1909 у м. Львові на чолі з професором І. Раковським і доктором С. Парфановичем, боролося з алкоголізмом і палінням. Товариство домоглося майже цілковитої ліквідації шинків по українських селах, провадило широку просвітницьку діяльність: учасники вели антиалкогольні курси, читали лекції, займалися видавничою діяльністю освітньої продукції та її розповсюдженням серед сільського населення.

На Закарпатті охорона здоров’я була побудована так само, як і в Чехословаччині, до складу якої воно входило. На той час поширеним було страхування робітників і медична допомога через каси хворих. Медичне обслуговування селянства було недостатнім. Брак українських лікарів на Закарпатті не дозволяв розгорнути належну громадську лікарську допомогу населенню. На Буковині, яка перебувала в складі Румунії, медичне обслуговування українського населення здійснювалося переважно приватними лікарями та лишалося на низькому рівні.

Перша світова війна не лише зупинила матеріальне поліпшення, медико-санітарне будівництво, розвиток лікувальної мережі, але й стала справжнім випробуванням для медико-санітарної системи українських земель в складі російської імперії. Понад 60 % військ російської діючої армії було розміщено на українських землях. На території прикордонних українських губерній проходили воєнні дії. Розв’язання багатьох важливих організаційних питань медичної допомоги населенню було перервано. Мобілізація лікарів до армії призвела до значного кадрового дефіциту земської медицини, а також до суттєвого збільшення кількості незареєстрованих хворих.

Українська військовосанітарна місія в справах українських полонених в Німеччині, заснована 5 січня 1918 р. Світлина з журналу «ОКО» (Київ, 1918, Ч.15)

Внаслідок воєнних поразок росії міста України наповнилися біженцями й переселенцями. Водночас ліжковий фонд міських лікарень зменшився через заповнення їх пораненими і хворими військовослужбовцями. Скупчення біженців (часто виснажених, голодних і хворих) разом з поширенням в армійських лавах пошестей призводило до погіршення складного санітарно-епідеміологічного стану. За короткий час в Україні було створено широку мережу госпіталів і лазаретів зусиллями органів самоврядування. Разом із великими бойовими втратами армія потерпала від високої епідемічної захворюваності, тому що царський уряд не міг налагодити належне медичне забезпечення в необхідному обсязі. Найбільше потерпали від спалахів епідемій біженці, що пересувалися з прифронтових районів углиб України. Велике скупчення людей призвело до поширення інфекційних захворювань. Діяльність цивільної медико-санітарної служби була послаблена через мобілізацію значної кількості лікарів на фронт. Загибель багатьох лікарів, мобілізація їх до армії суттєво вплинули на лікарську службу. Значних втрат зазнала українська медицина, особливо професорсько-викладацький склад вищих і середніх медичних закладів. Зокрема, в м. Києві протягом 1917–1922 помер чи загинув 21 професор-медик, багато професорів змушені були емігрувати з України. Окрім того, тоді були епідемії іспанки, паразитарних тифів, холери, а резерви ліків майже вичерпалися. У підсумку, дореволюційний період формування системи охорони здоров’я населення і розвитку медицини характеризувався:

• низьким рівнем показників громадського здоров’я;
• значним поширенням епідемічно небезпечних захворювань;
• нестачею ресурсів (лікарняних ліжок, медичних кадрів, фінансування);
• відсутністю єдиної системи охорони здоров’я і центрального органу управління;
• незначним поширенням страхування здоров’я населення (здебільшого робітників промисловості в містах);
• недоступністю кваліфікованої, спеціалізованої медичної допомоги сільському й більшості міського населення;
• відсутністю єдиної системи санітарного контролю за промисловими, сільськогосподарськими об’єктами, закладами торгівлі, транспорту тощо.

З розпадом російської імперії розпочався новий етап у розвитку медицини. У період української державності (1917–1919) Центральною Радою створено перший орган управління охороною здоров’я автономної України — Крайову лікарську санітарну раду (проіснувала короткий час). У січні 1918 замість неї було засновано Департамент охорони здоров’я.

В Українській Державі 8 травня 1918 за розпорядженням П. Скоропадського було засновано одне з перших у світі Міністерство народного здоров’я і опікування, що свідчило про визнання пріоритетності питань охорони здоров’я населення. Незмінним керівником цього органу аж до падіння Гетьманату був особистий лікар гетьманської родини, фармаколог В. Любинський (1870–1920). Директором медичного департаменту міністерства був призначений Б. Матюшенко (1883–1944), санітарного — О. Корчак-Чепурківський (1857–1947). Останній — гігієніст та демограф, професор соціальної та загальної гігієни Київського медичного інституту, один із засновників Української академії наук і перший серед медиків академік — дійсний член ВУАН (1921), тісно співпрацював з М. Грушевським. У роки Української національної революції був серед організаторів медичного факультету Українського державного університету, став його деканом, за Директорії був другим Міністром народного здоров’я і опікування України (1919). Писав про розвиток української національної вищої школи та реалізацію національної ідеї, роль національних принципів, про русифікаторську політику центру і владних структур.

Функції міністерства формувалися відповідно до вимог часу: реформування системи імперської медицини, організація охорони здоров’я цивільного населення, допомога полоненим, придбання за кордоном лікувальних засобів тощо. Практичні заходи були спрямовані здебільшого на підтримання наявної лікарської мережі, боротьбу з розповсюдженням хвороб (зокрема, тифу), опіку над притулками для дітей, сиріт, біженців. На новостворений орган покладалися неабиякі надії, оскільки медичний і санітарний апарат було практично знищено, відчутним був брак медикаментів і санітарних засобів, кваліфікованого кадрового забезпечення. Міністерство видавало «Вісник Міністерства народного здоров’я», організувало роботу термінологічної комісії, яку очолював М. Галин.

Прикметно, що саме в цей період з’явився термін «українська медицина», який запропонував О. Корчак-Чепурківський. У часописі «Українські медичні вісті» (січень, 1918) в статті «Наші завдання часу» він вказував: «Найголовніше наше завдання — створити українську національну медицину як науку і як практичну галузь наукового знання». Для цього діяч вважав за необхідне утворити власні наукові та культурно-просвітницькі медичні установи, залучити раціональне з народної медицини, об’єднати лікарів — громадських діячів, скористатися силами медиків неукраїнського походження, повернути в Україну з еміграції лікарів. 1918 в Українському державному університеті в м. Києві було створено перший в Україні медичний факультет з українською мовою викладання, деканом якого став О. Корчак-Чепурківський. Охороною здоров’я в Західноукраїнській Народній Республіці опікувався державний секретаріат, очолюваний І.-Т. Куровцем. Українська галицька армія мала медико-санітарну частину, якою керували спершу Р. Білас, а потім Т.-Є. Бурачинський.

Після встановлення більшовицької влади на теренах України стан охорони здоров’я українського населення в умовах загального розладу життя був незадовільний. Урядом УСРР було задекларовано проведення оздоровчих і санітарних заходів, серед яких — оздоровлення осель, побудова нових житлових приміщень, розвиток громадського харчування, боротьба з хворобами, організація охорони праці, забезпечення безоплатної кваліфікованої лікарської допомоги тощо. Натомість реаліями для українського населення стали занепад медико-санітарної мережі, зростання смертності внаслідок війни, недоїдання й висипного тифу, колосальне поширення венеричних хвороб і туберкульозу. Деяке покращення настало з упровадженням нової економічної політики. Мережа охорони здоров’я в УСРР складалася із державних закладів, робітничої медицини, благодійних товариств. Державні заклади були підпорядковані Народному комісаріату охорони здоров’я (Наркомздраву) УСРР, до них належали губернські (пізніше обласні), повітові (пізніше округові) та районні відділи охорони здоров’я. Система включала медичне обслуговування сільського і частково міського населення, профілактичні, санітарні й протиепідемічні заходи. Робітнича медицина обслуговувала переважно міське населення, була представлена медичними закладами кас соціального страхування робітників і службовців. Серед закладів благодійних товариств — Український Червоний Хрест, філія Всеросійської ліги боротьби з туберкульозом, єврейські допомогові організації і мережа приватних лікарів із поодинокими приватно-кооперативними медичними установами (зокрема, поліклініка та лікарня лікарів-фахівців у м. Києві).

Державна система охорони здоров’я, формування якої розпочав Наркомздрав на чолі з М. Семашком (1874–1949), у багатьох аспектах продовжувала традиції земської медицини. Залучено елементи міської, фабрично-заводської, залізничної, військової, страхової медицини тощо. З основних принципів земської медицини запозичено безкоштовність і загальнодоступність медичної допомоги, профілактичний напрям, єдність науки і практики, участь населення в заходах з охорони здоров’я. У середині 1920-х було розроблено основні засади диспансеризації, а пізніше — нові види лікувально-профілактичних установ (ЛПУ): спеціалізовані диспансери туберкульозні, психоневрологічні, наркологічні, венерологічні; нічні й денні санаторії, профілакторії; введено диспансерне обслуговування робітників великих промислових підприємств. Для диспансерного спостереження жінок і дітей організовано жіночі та дитячі консультації, консультативні об’єднання тощо.

У Конституції СРСР 1936 вперше було закріплено право громадян на матеріальне забезпечення в похилому віці, через хворобу й втрату працездатності. Реалізація права відбувалася завдяки соціальному страхуванню робітників і службовців за рахунок держави, безкоштовній медичній допомозі працівникам, організації доступу працюючого населення до закладів санаторно-курортного лікування. Надання медичної і лікарської допомоги здійснювалося лише за рахунок бюджетних коштів, а право на медичне обслуговування отримали всі громадяни незалежно від наявності страховки. Головна мережа медичних закладів належала державі, заходи профілактичного характеру проводились через державний апарат. Відділи охорони здоров’я мали лікувально-профілактичний, санітарно-епідеміологічний, охорони матері та дитини, медичної статистики сектори, а також фінансовий, кадровий, організаційний відділи. У складі Наркомздраву діяв відділ освіти й науки. За допомогою державного апарату охорони здоров’я за активної участі робітничої медицини та Українського Червоного Хреста була відновлена і розбудована мережа лікувальних закладів, а також науково-дослідних медичних установ. 1928 в УСРР було 5 санітарно-бактеріологічних інститутів, 1 протозойний, 2 рентгенологічні, 3 психоневрологічні, 3 дитячі, 2 венерологічні, 3 туберкульозні, а також органотерапевтичний, ортопедо-травматологічний, робітничої медицини, експериментально-фармацевтичний, 3 клінічні для удосконалення лікарів. Крім наукових установ, діяли науково-медичні товариства, що продовжували традиції дореволюційної медицини.

Основна увага щодо управління охороною здоров’я на той час була зосереджена на заходах профілактики. Запроваджено соціальне й санітарне законодавство, серед норм якого — обов’язкова двотижнева відпустка і відпустка для вагітних, заборона праці дітей, нормування праці підлітків і жінок, соціальне страхування, закони про охорону праці, додаткове харчування на шкідливих підприємствах, санітарну охорону землі, повітря й води, низка приписів щодо харчування, житлової та комунальної гігієни тощо. Розбудовано значний санітарно-епідеміологічний і профілактичний апарат: інститут санітарних лікарів із різних галузей гігієни (житлової, комунальної, харчової, шкільної, професійної тощо); засновано підготовку лікарів-епідеміологів, лікарів охорони здоров’я дітей, підлітків, немовлят, вагітних.

Харківський національний медичний університет

1923 було створено Харківський науково-дослідний інститут гігієни праці і профзахворювань (тепер Науково-дослідний інститут гігієни праці та професійних захворювань Харківського національного медичного університету). Інститут займався розробкою провідних проблем гігієни праці й професійних захворювань, зокрема проблем промислової токсикології, боротьби з пневмоконіозом. Учені інституту заклали основи систематичної розробки проблем гігієни праці підлітків. Значне місце серед гігієнічних досліджень зайняли наукові праці з соціальної гігієни, теорії та історії охорони здоров’я таких учених: О. Корчак-Чепурківського, С. Ігумнова, С. Томиліна, Л. Ульянова, А. Меркова та інших. Видатним організатором державної системи санітарної справи в Україні був О. М. Марзєєв (1883–1956) — учений-гігієніст, епідеміолог, академік АМН СРСР (1944), доктор медичних наук, професор, засновник наукової школи гігієністів. За його ініціативи 1931 у м. Харкові створено Український науково-дослідний інститут загальної та комунальної гігієни (тепер Інститут громадського здоров’я ім. О. М. Марзєєва НАМН України).

Проте задекларована програма не дала очікуваних результатів (якісне поліпшення здоров’я населення, зниження смертності тощо) через недостатню увагу до розвитку лікувальної медицини. Основною причиною був низький рівень життя населення: неякісне харчування, здебільшого погані житлові умови, надмірні робочі навантаження тощо. Захворюваність не зменшувалася, постійно бракувало ліжок у лікарнях, лікарі були перевантажені хворими. За даними Наркомздраву УСРР 1926 чотири медичні інститути радянської України випустили понад 1,4 тис. лікарів, 1928 загальна кількість лікарів в УСРР становила лише 10,7 тис. Охоплення території УСРР лікарською допомогою характеризувалося дуже нерівномірним розподілом: у чотирьох найбільших містах — Харкові, Києві, Одесі й Дніпропетровську (тепер м. Дніпро) — зосереджено 46 % лікарів, в інших містах — 22 %, решта — 32 % — обслуговували сільське населення. За офіційними даними, 1928 у сільських населених пунктах на одного лікаря припадало 7,4 тис. мешканців; 1927 на 1,9 тис. сільських мешканців припадало одне ліжко в лікарнях. Украй недостатньою була допомога в сільських районах лікарів-спеціалістів: на лікаря-хірурга в Кам’янець-Подільській окрузі припадало 160 тис. осіб, в Конотопській окрузі — 220 тис., у Роменській — 225 тис. Стан здоров’я населення виразно ілюструє приклад зростання показника смертності від туберкульозу: 1913 — 20,2 на 10 тис. осіб; 1921 — 60,4; 1928 — 18,8; 1933 — 36,8.

Невиправдані очікування дієвості заходів профілактичного напряму медицини змусили уряд переорієнтувати охорону здоров’я на розбудову мережі лікувальних установ, а пізніше — зробити лікувальний напрям основним. Ці зміни збіглися в часі з початком диктатури Й. Сталіна, бюрократизацією життя і зосередженням усього керівництва в м. Москві. Громадська і приватна медицина, за винятком дуже нечисленних приватних лікарів, була здебільшого знищена. Охорона здоров’я населення як галузь цілковито перейшла в управління держави з централізованою системою керівництва. Народний комісаріат охорони здоров’я УСРР/УРСР функціонував як філія Міністерства охорони здоров’я СРСР. В областях — обласні відділи охорони здоров’я, в районах — районні. Санітарією управляла Державна санітарна інспекція. У складі Народного комісаріату охорони здоров’я діяли окремі управління: вищими медичними навчальними закладами, науково-дослідними інститутами, курортами й санаторіями; державне медичне видавництво. Деякі медико-санітарні заклади були відомчими і перебували в складі міністерств збройних сил, шляхів сполучення, державної безпеки, внутрішніх справ тощо.

Значний вплив на розвиток системи закладів охорони здоров’я мало соціальне розшарування населення, що потім позначилося на поступовому зростанні кількості медичних закладів для привілейованих верств населення. Здебільшого спеціалізовані лікарні й інші медичні установи обслуговували відповідальних партійних чиновників, службовців державної безпеки, НКВС, військових тощо. Зокрема, санаторно-курортна мережа (1940 в УРСР — 21 курортна місцевість із близько 35 тис. санаторних ліжок і 226 місцевих санаторіїв) здебільшого обслуговувала привілейовані прошарки населення. Практикувалося використання санаторно-курортного лікування як стимулу або винагороди для трудящих за рекордний виробіток.

Однією з особливостей державної політики радянського режиму стала пріоритетна розбудова мережі закладів охорони здоров’я, зокрема зосередження найкращих лікарень, унікальних інститутів на території РРФСР передусім у містах москві, ленінграді (тепер м. санкт-петербург). Санаторії та курорти УРСР поділялися на всесоюзні, республіканські й місцеві. До всесоюзних належали найкращі заклади галузі, що були безпосередньо підпорядковані центральному курортному управлінню в м. москві й обслуговували переважно привілейовані верстви РРФСР. Медико-лікувальні заклади масового характеру складали другу групу й обслуговували непривілейовану більшість населення.

Станом на 1940 на території УРСР було 7 медичних інститутів, загалом 13 вищих медичних закладів освіти (де навчалося 22 тис. студентів); 219 шкіл для середнього медичного персоналу з понад 58 тис. учнів; 43 науково-дослідні інститути; 4 інститути удосконалення лікарів; 450 санітарно-бактеріологічних лабораторій; 321 дезінфекційний пункт тощо. Мережа установ охорони здоров’я матері й дитини 1940 нараховувала 5194 ліжка в міських пологових будинках, 5469 — у сільських лікарнях, 496 — у сільських пологових будинках і 10 700 — в колгоспних будинках. 1940 в УРСР було 928 консультацій для матері та дитини, 528 молочних кухонь, 105 дитячих поліклінік, амбулаторій та диспансерів, 2913 постійних і 27 800 сезонних дитячих ясел. Суттєво зросла мережа закладів боротьби з соціальними хворобами. 1940 було 274 протитуберкульозних диспансери, кабінетів і самостійних пунктів; 458 противенеричних диспансерів, кабінетів і пунктів; 9 психо-неврологічних диспансерів і 56 відділів та кабінетів. Зросла й мережа аптек, яких 1938 було 1873 (1080 сільських і 793 міських). Понад удвічі збільшилася кількість лікарняних ліжок: 1940 1869 лікарень на території УРСР мали 106 800 ліжок. У містах діяло 2070 амбулаторно-поліклінічних закладів, 2856 — амбулаторій, 5289 — фельдшерських пунктів. У системі Наркомздраву УРСР 1940 були зайняті 21323 лікарі, 3101 стоматолог, зубні лікарі, 78 тис. представників середнього медичного персоналу.

Важливішим за загальне зростання медико-лікувальних закладів (хоча їх кількість не задовольняла потреби населення) стало переорієнтування характеру їхньої діяльності. Роль лікаря, що в системі поліклінік виступав як чиновник, передусім зводилася до контролю за непрацюючими робітниками. Особистою відповідальністю і завданням лікаря було не стільки лікування пацієнтів, як контроль за працівниками, щоби ніхто не пропускав без поважної причини робочі дні або навіть години праці. У боротьбі з туберкульозом і венеричними хворобами лікарі часто зловживали примусовою госпіталізацією, яка в багатьох випадках була взагалі непотрібна. Заклади охорони здоров’я масового характеру ставали в цих умовах не лікувальними, а контролювальними за функціями. Це призводило до зменшення звернень і погіршення стану здоров’я населення. Медичне обслуговування сільського населення було суттєво гіршим, ніж міського. Зокрема на 1940, показник забезпечення міського населення лікарняною допомогою становив 6,6 ліжка на 1 тис. населення, натомість сільського — 1,4.

Довоєнний період розвитку системи охорони здоров’я на території України загалом характеризується утвердженням профілактичного напряму в її діяльності, широким упровадженням диспансерного методу, розвитком дільнично-територіального принципу, поєднанням медичного обслуговування за місцем проживання з обслуговуванням працівників промисловості на підприємствах. Проте навіть повна реорганізація системи охорони здоров’я, зокрема перехід до державного управління, запровадження соціально орієнтованого законодавства, часткова безоплатність медичної допомоги (в 1930-х скасовано безкоштовне отримання ліків, скорочено безоплатний доступ до санаторного лікування), розвиток профілактичного напряму — усе це не дало бажаного результату щодо поліпшення стану охорони здоров’я населення УРСР перед Другою світовою війною. Головною причиною була доміцидна внутрішня політика СРСР стосовно українців, оприявлена не лише в низькому економічному, соціальному, побутовому рівні життя населення, а передусім у фізичному знищенні через Голодомор і репресії. Мільйони політичних в’язнів у концентраційних таборах фактично були позбавлені будь-якої медичної допомоги. Владна вертикаль вибудовувала експлуататорську систему, в якій базові принципи охорони здоров’я населення і розвитку медицини були здебільшого декларативними, а реалії — протилежними до заявлених. З великими труднощами вдавалося побороти епідемії, натомість значного поширення набули соціальні хвороби. Прикметною особливістю цього періоду є поширення психічних і нервових недуг, збільшення кількості самогубств, нелегальних абортів. У передвоєнні 1930-ті, а також післявоєнний період значно погіршилися умови праці. Так, двотижнева відпустка перестала бути обов’язковою; підлітків почали залучати до шкіл фабричного та іншого навчання, (чим фактично скасовано відповідну норму щодо праці), жінок — до найважчих фізичних робіт.

Стражеско Микола Дмитрович

Поряд із тим, у радянську добу не зупинявся розвиток медичної науки, що досягла помітних успіхів. Серед виданих учених і організаторів науки — М. Стражеско (1876–1952), відомий як терапевт, доктор медицини, професор, заслужений діяч науки УСРР, академік АН УСРР (з 1934), академік АН СРСР (з 1943). Учень В. Образцова. Працював у м. Києві професором жіночих медичних курсів (1907–1919), Київського медичного інституту (з 1922), директором заснованого ним 1936 Українського інституту клінічної медицини (тепер Національний науковий центр «Інститут кардіології імені М. Д. Стражеска»). Разом із В.Образцовим опублікував працю «До симптоматології і діагностики тромбозу вінцевих артерій серця» (1909; 1910), в якій уперше в світі описано різні клінічні форми недуги, що дало можливість зажиттєво розпізнавати інфаркти міокарда і вживати необхідних лікувальних заходів. Зробив значний внесок у розвиток кардіології, гастроентерології, гематології, алергології, широко використовував клініко-експериментальний метод. Обґрунтував теорію ревматизму як інфекційно-алергічного захворювання стрептококової етіології, виявив зв’язок між сепсисом, ендокардитом і ревматизмом. Разом із В. Василенком створив класифікацію недостатності кровообігу. Його ім’ям названі ознаки і симптоми захворювань: «гарматний тон Стражеска» — за повної атріовентрикулярної блокади, «феномен Стражеска — за перигастриту. Вивчав патології кровообігу, ревматизму, сепсису й захворювань шлунково-кишкового тракту.

Серед інших відомих учених — В. Іванов (1892–1962; клінічна фізіологія і функціональна патологія органів травлення), М. Губергріц (1886–1951; вивчав фізіологію й патологію кровообігу, захворювання органів травлення), М. Ясиновський (1899–1972; кардіолог, ініціатор диспансеризації хворих на ревматизм) та ін.

Вагомих успіхів досягли вчені України і в галузі хірургії. М. Волкович (1858–1928) — лікар-хірург, доктор медицини, професор, академік АН УСРР (з 1928). Завідувач хірургічного відділення Олександрівської лікарні (тепер Олександрівська клінічна лікарня м. Києва), професор госпітальної хірургічної клініки, завідувач кафедри факультетської хірургії медичного факультету Київського університету Святого Володимира (від 1921 — Київського медичного інституту). Учень В. Караваєва і Ф. Борнгаупта. Під час дисертаційного дослідження відкрив збудника риносклероми (паличка Волковича — Фріша). Описав атрофію або атонію м’язів правої половини живота за хронічного апендициту (симптом Волковича), запропонував навскісний розріз у правій клубовій ділянці для апендектомії (розріз МакБернея — Волковича — Дьяконова). Вперше зауважив про необхідність холецистектомії в усіх випадках калькульозного холециститу. Зробив значний внесок у травматологію, винайшов шину для іммобілізації кінцівки (шина Волковича), описав вимушену позу хворого за перелому переднього відділу таза (симптом Волковича), запропонував операцію резекції колінного суглоба за гнійного чи туберкульозного гоніту (резекція Волковича).

О. Кримов (1872–1954) — лікар-хірург, доктор медицини, професор, академік АМН СРСР, заслужений діяч науки УРСР (з 1940). Завідувач кафедри госпітальної хірургії (1912–1922) Університету Святого Володимира, завідувач кафедри факультетської хірургічної клініки Київського медичного інституту.

В. Філатов (1875–1956) — офтальмолог, професор Одеського університету, директор Одеського експериментального інституту офтальмології (1911–1956). Створив нові методи відновної хірургії, запропонував оригінальний метод шкірної пластики круглим шкірним стеблом (Філатовське стебло), розробив проблему пересадки рогівки ока (1927), створив спеціальні інструменти — трепани для вирізання отвору в більмі, почав використовувати для трансплантації консервовану охолоджену трупну рогівку (1931). Опрацював принципово новий метод лікування — тканинну терапію (1933), виявив утворення при низькій температурі в тканинах біогенних стимуляторів. Запропонував і впровадив у виробництво низку тканинних лікарських препаратів. За ініціативи В. Філатова в м. Одесі 1936 було створено Український інститут експериментальної офтальмології (тепер Інститут очних хвороб i тканинної терапiї iм. В. П. Фiлатова НАМН України).

П. М. Буйко (1895–1943) — лікар-хірург, вчений, хірург-акушер, доктор медичних наук, професор кафедри акушерства і гінекології, організатор та керівник Київського НДІ охорони материнства й дитинства (1933–1938), завідувач кафедри акушерства і гінекології Київського стоматологічного інституту, полковник медичної служби, Герой Радянського Союзу (1944, посмертно).

Шамов Володимир Миколайович

Новою сторінкою в розвитку гематології стали праці В. М. Шамова (1882–1962) — хірурга, ученого, лікаря, дійсного члена АМН СРСР (з 1945). Очолював хірургічну клініку Харківського медичного інституту, кафедру експериментальної хірургії Українського інституту експериментальної медицини, Український інститут переливання крові і невідкладної хірургії. Одержав стандартні сироватки для визначення груп крові (1919), розробив наукові основи переливання крові. Обґрунтував можливість переливання трупної крові (1928). Запропонував оригінальний метод створення позагрудинного штучного стравоходу (операція Шамова). Розробив способи припинення кровотечі з ран печінки, операції панкреатодуоденектомії, пневмонектомії. Запропонував раціональні способи лікування абсцесів мозку та енцефалітів, одним з перших почав робити великі нейрохірургічні операції, зокрема на шлуночках головного мозку. Проводив експериментальне і клінічне вивчення переливання крові.

М. Ситенко (1885–1940) — хірург-ортопед, травматолог, член-кореспондент ВУАН (з 1936), заслужений діяч науки УСРР. Важливу роль відіграв у створенні Українського центру травматології й ортопедії — Харківського науково-дослідного інституту ортопедії і травматології (тепер Інститут патології хребта та суглобів ім. проф. М. І. Ситенка НАМН України), директором якого його призначили 1926. Під його керівництвом була створена сучасна система надання ортопедично-травматологічної допомоги населенню (дитячому та дорослому) УРСР. Зокрема була організована мережа ортопедично-травматологічних закладів і науково-організаційних пунктів Інституту в багатьох регіонах України, кафедри ортопедії та травматології. З 1927 за ініціативою інституту почав видаватися єдиний у СРСР на той час журнал «Ортопедія і травматологія» (російською мовою). 1940 установі було присвоєно ім’я професора М. І. Ситенка. Праці вченого присвячені питанням кісткової пластики, лікування псевдоартрозів, вроджених деформацій та ін. Пізніше фахівці інституту розробили низку наукових рекомендацій в галузі профілактики невиробничого й виробничого травматизму в сільському господарстві, машинобудівній, металообробній, гірничорудній і металургійній галузях. В Інституті було створено принципово нове обладнання для корекції порушень опорно-рухового апарату за захворювань ортопедичного профілю, розроблено метод протезування безпосередньо на операційному столі після ампутації нижніх кінцівок.

Богомолець Олександр Олександрович

Для розв’язання найважливіших проблем фізіології й патології людини велике значення мали дослідження О. Богомольця (1881–1946) — патофізіолога, члена (з 1929) і президента (з 1930) УАН (з 1936 — АН УРСР), академіка (з 1932) і віце-президента (з 1942) АН СРСР, академіка АН БРСР та АМН СРСР. Учений створив одну з провідних шкіл радянських патофізіологів, зробив значний внесок в основні галузі патологічної фізіології, геронтології, ендокринології, онкології та ін. Обґрунтував вчення про фізіологічну систему сполучної тканини. За його ініціативи було створено Науково-дослідний інститут експериментальної біології і патології МОЗ УРСР та Інститут клінічної фізіології АН УРСР.

Вагомим у довоєнні часи був унесок когорти вітчизняних учених (В. Данилевський, В. Чаговець, М. Мельников-Разведенков, О. Леонтович та ін.) у розвиток фізіології. В. Данилевський (1852–1939) — фізіолог, завідувач кафедри фізіології Харківського університету та Харківського медичного інституту, засновник і директор Органотерапевтичного інституту (тепер Інститут проблем ендокринної патології імені В. Я. Данилевського НАН України), академік АН УСРР. Один із перших електрофізіологів в Україні. Професор медичної хімії Харківського університету, автор підручників, науково-популярних статей та брошур, близько 220 наукових праць з фізіології нервової системи, паразитології. Вивчав нейрофізіологію, вплив інсуліну на нервову систему, науково обґрунтував можливості та шляхи промислового виробництва різних гормональних препаратів.

Чаговець Василь Юрійович

В. Ю. Чаговець (1873–1941) — фізіолог, один з основоположників електрофізіології. Академік АН УРСР (1939). Висунув іонну теорію походження біоелектричних явищ (1896). Створив конденсаторну теорію подразнення тканин (1906), опрацював і впровадив у практику метод електрогастрографії (1935). Створив біоелектричну теорію нервово-м’язової провідності. У лабораторії В. Чаговця його учень В. В. Правдич-Немінський вперше за допомогою струнного гальванометра записав електричні потенціали мозку тварин (1913) та виявив їх ритмічність, чим заклав основи сучасної електроенцефалографії.

У роки Другої світової війни завдання охорони здоров’я істотно змінилися. Пріоритет отримали питання медичної допомоги пораненим, охорони здоров’я дітей, медичного обслуговування трудівників тилу, протиепідемічних заходів. В країні була створена система лікування поранених і хворих військовослужбовців, організована широка мережа евакогоспіталів. Зросла кількість медико-санітарних частин на промислових підприємствах і дитячих медичних установ. Ефективні препарати для лікування поранених під час Другої світової війни розробили українські вчені, зокрема О. Палладін (1885–1972) та ін. Унаслідок масштабних воєнних дій система охорони здоров’я була практично зруйнована, діяльність багатьох медичних закладів УРСР підтримувалася завдяки зусиллям окремих лікарів. Самостійною й маловивченою сторінкою історії медицини в Україні є організація медично-санітарної частини в Українській повстанській армії (УПА).

1946 народні комісаріати охорони здоров’я СРСР і УРСР були реорганізовані в міністерства охорони здоров’я. Важливим і доцільним організаційним заходом стало об’єднання амбулаторно-поліклінічних установ і лікарень в єдині ЛПУ (1947–1949), що сприяло підвищенню доступності медичної допомоги.

Від 1950-х зросла роль Академії медичних наук та її науково-дослідних установ. Йдеться про низку важливих відкриттів, що сприяли вдосконаленню охорони здоров’я. Серед вчених, що розвивали українську загальну та спеціальну історію медицини, були фахівці різних спеціальностей. І. Дейнека — хірург, ректор Вінницького та Одеського медичних інститутів. Опублікував українською мовою «Короткі нариси з історії хірургії в Українській РСР» (у співавторстві з Ф. Мар’єнком). М. Спіров — професор, завідувач кафедри анатомії Київського медичного інституту. Автор книги «Київська анатомічна школа» (1965), яка містила згадки про довго замовчуваних радянським режимом українських анатомів. Праці з історії мікробіології опублікував С. Дяченко — професор-мікробіолог, завідувач кафедри мікробіології Київського медичного інституту. Історії гігієни та інших галузей медицини присвячені дослідження С. Томіліна — професора-гігієніста, санітарного статистика, демографа, завідувача кафедри соціальної гігієни Харківського медичного інституту.

Розвідки з історії медицини провадив Л. І. Медвідь — професор-гігієніст, організатор і директор Київського науково-дослідного інституту гігієни праці і профзахворювань, пізніше Всесоюзного інституту гігієни і токсикології пестицидів, полімерів і пластмас. Д. Воронцов, В. Нікітін та П. Сєрков підготували «Нариси з історії фізіології на Україні» (1959), філолог М. С. Думка з Івано-Франківська уклав монографію «Медицина скитів» (1960).

В УРСР видавали 6 журналів і 30 міжвідомчих збірників медичного профілю, функціонували 38 наукових медичних товариств. Проблемами мікробіології, вірусології, епідеміології та інфекційних хвороб займалися інститути у містах Києві, Харкові, Одесі, Львові; гігієни харчування, фармакології і токсикології — інститути в м. Києві. До клінічного профілю належали 29 інститутів і 3 філіали, які працювали в галузях ортопедії й травматології (в містах Києві, Харкові, Донецьку); педіатрії, акушерства і гінекології (у м. Києві, з філіалом у містах Мукачеві, Львові, Харкові); курортології, кліматології, фізіотерапії (у м. Одесі, з філіалом в містах Ужгороді, Ялті); ендокринології, хірургії (в містах Києві, Харкові); туберкульозу, пульмонології та грудної хірургії (в містах Києві, Львові); онкології, рентгенології, радіології (в містах Києві, Харкові); кардіології (в м. Києві, з філіалом у м. Харкові); гематології, трансфузіології (в містах Києві, Львові); гастроентерології (в м. Дніпропетровську); нейрохірургії, отоларингології, урології і нефрології, медичних проблем фізичної культури (в м.Києві); очних хвороб і стоматології (в м. Одесі); дерматології і венерології, неврології та психіатрії (в м. Харкові).

Вчені-медики приділяли велику увагу розробці методів профілактики, діагностики й лікування захворювань серцево-судинної системи, злоякісних новоутворень, вірусних інфекцій, ендокринних, нервових, психічних та ін. захворювань, проблемам травматизму, охороні здоров’я матері й дитини, гігієні навколишнього середовища. Кардіологи розробляли питання патогенезу, лікування й профілактики серцево-судинних захворювань. В УРСР здійснювалася (1983) програма на базі Українського науково-дослідного інституту кардіології імені М. Д. Стражеска (тепер Національний науковий центр «Інститут кардіології імені академіка М. Д. Стражеска»). Розділами цієї програми була розробка заходів щодо боротьби з інфарктом міокарда, ішемічною хворобою серця, розробка й застосування в клініці нових патогенетичних методів лікування інфаркту міокарда, що сприяло обмеженню зони некрозу й усуненню циркуляторних розладів. Істотних успіхів у боротьбі з ішемічною хворобою серця досягли кардіологи Харківського медичного інституту.

Шалімов Олександр Олексійович

З ім’ям О. Шалімова пов’язаний розвиток мікрохірургії в Україні. О. Шалімов (1918–2006) — хірург, один із засновників української хірургічної школи. Академік HAH України (з 1978) та АМН України, дійсний член Нью-Йоркської академії наук, доктор медичних наук, професор, лауреат Державних премій СРСР (1985) та України (1977), Головний хірург МОЗ України, Герой України. Провів близько 40 тис. операцій. Автор понад 830 наукових праць та 112 винаходів, створив в Україні два науково-дослідні інститути — у містах Харкові й Києві. Багато уваги приділяв розвитку хірургії кровоносних судин. Його вважають одним із засновників рекоструктивно-відновлювальної ангіохірургії в Україні.

Серцево-судинну хірургію розвивав в Україні М. Амосов (1913–2002) — хірург-кардіолог, автор новаторських методик у кардіології, вчений, філософ, письменник. Організував і очолив у м. Києві першу в країні кафедру грудної хірургії (1955–1970), засновник і директор Київського інституту серцево-судинної хірургії (1983–1988), завідувач відділу біокібернетики Інституту кібернетики АН УРСР (1959–1990). Засновник резекційної хірургії легень, розробив і впровадив в медичну практику оригінальні апарати штучного кровообігу, провів вперше в країні протезування мітрального клапана (1953). Розробив і впровадив у практику протитромбічні протези серцевих клапанів (1965), заклав основи школи біологічної та медичної кібернетики. Щороку в Україні проводили понад 2 тис. операцій на серці, третина з них — з використанням штучного кровообігу.

В кардіо-хірургічному напрямі працював М. Даниленко (1918–2002) — лікар, науковець, ректор Львівського державного медичного інституту (1964–1981), доктор медичних наук, професор, член-кореспондент НАН України (від 1992) і НАМН України (з 1993). Запропонував низку нових методів хірургічного лікування хворих з патологією серця, створив серію апаратів штучного кровообігу, розробив класифікацію патології серцевої діяльності.

Вчені в Україні розвивали наукові дослідження в галузі нейрохірургії, зокрема з проблем нейроонкології. Одним із засновників нейрохірургії в Україні був А. Ромоданов (1920–1993) — нейрохірург, вчений, педагог, громадський діяч, доктор медичних наук, професор, академік АМН СРСР (з 1974), РАМН (з 1991), НАН України (з 1992) та НАМН України. Директор Київського НДІ нейрохірургії, завідувач кафедри нейрохірургії Київського медичного інституту імені О. О. Богомольця. Учень академіка АМН СРСР О. І. Арутюнова. Розробка й застосування київськими вченими нових кріохірургічних методів лікування пухлин голови і шиї значною мірою підвищили ефективність лікування.

Значних успіхів досягнуто в лікуванні черепно-мозкових травм, травм хребта і спинного мозку. Більшість складних операцій на мозку проводилася із застосуванням приладів та інструментів, розроблених в інституті. Питання профілактики та лікування злоякісних пухлин вивчали у Рентгено-радіологічному і онкологічному київському науково-дослідному інституті (очолював А. І. Позмогов). Гамма-камери з комп’ютерними пристроями і радіологічні гармати з дистанційним керуванням, кріогенна апаратура і рентгенівські апарати з електронно-оптичними перетворювачами, лазерна техніка і світловідна оптика та інше найсучасніше для того часу обладнання використовували для ранньої діагностики пухлин і ефективного їх лікування. Інститут координував клінічну частину комплексної наукової онкологічної програми МОЗ УРСР і АН УРСР. Чималих успіхів в Україні було досягнуто у вивченні патогенезу, клініки й лікування захворювань нирок і сечовивідних шляхів. Провідною установою таких досліджень був Київський науково-дослідний інститут урології та нефрології.

Проблеми охорони здоров’я матері й дитини розробляли переважно у Київському науково-дослідному інститут педіатрії, акушерства і гінекології ім. П. М. Буйка. Провідними напрямами галузі були фізіологія і патологія репродуктивної функції жінок, медичні проблеми росту й розвитку здорових дітей; розроблено рекомендації щодо ведення вагітності й пологів за наявності захворювань серцево-судинної системи в жінок. Важливі дослідження з профілактики і лікування пневмонії, бронхіту, вірусного гепатиту тощо провадили кафедри педіатрії Одеського, Кримського, Дніпропетровського і Львівського медичних інститутів.

Проблему травматизму досліджували спільними зусиллями науково-дослідні інститути травматології й ортопедії, а також гігієни праці. У розробці проблеми травматизму брали активну участь також заклади практичної охорони здоров’я, а також органи виконавчої влади. В Інституті ортопедії і травматології розв’язували питання пересадки суглобів, трубчастих кісток, видалення пухлин, лікування хворих на інфекційний неспецифічний поліартрит. Значне місце в діяльності науково-дослідних інститутів посіли проблеми трансплантації, консервування й регенерації. Уперше в Україні було застосовано і впроваджено у практику за кордоном метод консервування кісткової і хрящової тканин ультранизькими температурами, що підвищило біологічну цінність трансплантатів. У Науково-дослідному інституті ендокринології та хімії гормонів (очолював В. П. Комісаренко) досягли значних успіхів у розробці методів лікування й профілактики цукрового діабету. В інституті працювали над створенням штучної підшлункової залози, нових методів лікування діабетичної ангіопатії. Українські ендокринологи мали значні досягнення у лікуванні захворювань надниркових, щитоподібної і статевої залоз.

Питання вірусології вивчали в Київському науково-дослідному інституті епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л. В. Громашевського МОЗ УРСР. Л. В. Громашевський (1887–1980) — вчений-епідеміолог, один із засновників фундаментальної епідеміології, організатор охорони здоров’я, доктор медицини, академік АМН СРСР (з 1944), асистент, професор і ректор Одеського медичного інституту (1918–1928), директор Інституту інфекційних хвороб АМН СРСР (1948–1951), завідувач кафедри епідеміології Київського медичного інституту імені О. О. Богомольця (1951–1963). Вчені-вірусологи в Україні досліджували питання загальної вірусології і кишкових інфекцій, етіології, діагностики, патогенезу, клініки і профілактики грипу, вірусного гепатиту. Встановили деякі механізми специфічного й неспецифічного противірусного імунітету, одержали нові дані про онкогенні властивості інфекційних вірусів, розробили патогенетичні методи лікування хворих на грип та його ускладнення, метод вакцинопрофілактики кору тощо.

Успішно розвивалася робота з актуальних проблем отоларингології (Київський науково-дослідний інститут отоларингології МОЗ України, тепер Інститут отоларингології ім. проф. О. С. Коломійченка НАМН України). Запропоновано методику електрорентгенографії для діагностики захворювань вуха, горла й носа. Розроблені й упроваджені методи лікування хронічного гнійного гаймориту, комплексної терапії ран і променевих ускладнень за злоякісних новоутворень, кріохірургічні методи лікування, засоби діагностики й реабілітації слуху.

Клінічна лікарня «Феофанія» у м. Києві, відкрита 1965 р.

1960-х відбулася диференціація терапевтичної служби і виокремлення кардіології, ревматології, пульмонології, гастроентерології, нефрології та інших самостійних спеціальностей. Започатковано створення великих лікарень на 600 ліжок і більше, а також організація спеціалізованої медичної допомоги. Проведена реорганізація медичної допомоги сільському населенню, зокрема створено центральні районні лікарні зі спеціалізованими відділеннями: терапевтичними, хірургічними, кардіологічними, педіатричними тощо.

1970-х розпочалося будівництво великих багатопрофільних лікувально-профілактичних установ на 1 тис. ліжок, лікарень швидкої допомоги на 800–900 ліжок з відділеннями реанімації, великих онкологічних диспансерів тощо. Висококваліфіковану допомогу сільському населенню стали надавати переважно центральні районні лікарні, багато з яких забезпечували поліклінічну (консультативну) допомогу як сільському, так і міському населенню. Розпочато будівництво великих наукових лікувально-діагностичних профільних центрів: онкологічного, кардіологічного, акушерсько-гінекологічного, гастроентерологічного, пульмонологічного тощо.

За 1970–1980-ті в УРСР було введено в дію 150 нових поліклінік, близько 70 корпусів центральних районних лікарень, 17 спеціалізованих лікарень і лікарня відновлювального лікування на 520 ліжок у м. Донецьку, 9 міських лікарень на 600–1000 ліжок, кардіологічний центр на 360 ліжок в м. Києві. На 1984 функціонувало 652,5 тис. лікарняних ліжок (129,2 ліжка на 10 тис. населення), близько 6 тис. лікарняних амбулаторно-поліклінічних закладів, поліклінік обласних, міських, районних, дитячих і спеціалізованих лікарень, диспансерів і самостійних поліклінік, жіночих консультацій, сільських лікарських амбулаторій та амбулаторій, що входили до складу дільничних лікарень, стоматологічних поліклінік. У сільській місцевості також працювало близько 17 тис. фельдшерсько-акушерських пунктів. У міських поліклініках спеціалізовану допомогу надавали 22–25, а в сільській — 16–20 спеціалістів різного профілю. Поліклініки оснащували сучасним діагностичним і лікувальним обладнанням. Велике значення для медичного обслуговування населення мали станції й відділення швидкої допомоги. На середину 1980-х функціонувало 85 станцій і 660 відділень швидкої медичної допомоги, у яких працювало близько 5,5 тис. лікарів і понад 12 тис. працівників середнього медичного персоналу; створено близько 3 тис. бригад. Щороку працівники швидкої медичної допомоги обслуговували до 15 млн термінових викликів. У багатьох містах України, наприклад, Києві, Донецьку, Маріуполі, Дніпропетровську (тепер Дніпро), Львові, Одесі, Харкові, запрацювали ЛПУ нового типу — лікарні швидкої допомоги. Медичну допомогу, крім загальної мережі закладів охорони здоров’я, надавали медико-санітарні частини, лікарські й фельдшерські пункти. Функціонувало 424 санаторії-профілакторії на 39,5 тис. місць. Високого рівня розвитку досягли спеціалізовані види хірургічної допомоги. Спеціалізація була і в амбулаторно-поліклінічній хірургії. У поліклініках вели прийом і консультацію травматологи і ортопеди, кардіо-хірурги і спеціалісти з хірургії опіків, нейрохірургії, офтальмо-хірургії тощо. Було організовано онкологічні, онколарингологічні, онкоторакальні, онкогінекологічні, нейротравматологічні відділення, відділення хірургії периферійної нервової системи, хірургії легенів і хірургії серця. Майже 95 % лікарських дільниць було укомплектовано лікарями-стоматологами. 1984 працювало 5540 стоматологічних відділень і кабінетів, понад 600 кабінетів хірургічної стоматології, 550 пародонтологічних кабінетів. 1984 налічувалося 3450 міських і 2614 сільських аптек. Крім того, при поліклініках, медико-санітарних частинах і лікарських пунктах охорони здоров’я відкрито понад 1 тис. філій аптек. Працювало 18,2 тис. аптечних пунктів, більшість з яких було розміщено в селах, на базах фельдшерсько-акушерських пунктів. У середньому одна аптека обслуговувала 8,5–9,3 тис. осіб. Існували спеціалізовані аптеки. У Києві, Львові, Дніпропетровську, Запоріжжі та ін. містах були аптеки готових лікарських форм, дитячі аптеки, аптеки ліків, що виготовлені з трав. Значна увага приділялася санаторно-курортному лікуванню та оздоровленню, зокрема було розбудовано мережу піонерських таборів, екскурсійно-туристичних баз, таборів праці й відпочинку. Щороку в УРСР в них відпочивало понад 6 млн. дітей. Була створена мережа дитячих спеціалізованих санаторіїв, куди направляли дітей після перенесених захворювань органів дихання, серцево-судинної системи, шлунково-кишкового тракту, нервової системи, суглобів. Для реабілітації дітей з різними відхиленнями стану здоров’я в УРСР функціонувало понад 200 спеціалізованих санаторіїв. Для раціонального харчування дітей, особливо немовлят, працювало 2,5 тис. молочних кухонь. У містах Києві, Харкові, Дніпропетровську (тепер Дніпро), Донецьку було освоєно промислове виробництво молочних продуктів наближених за складом до материнського молока.

Розвилася підготовка медичних кадрів. 1984 діяло 15 медичних інститутів у містах Києві, Харкові, Львові, Одесі, Донецьку, Дніпропетровську (тепер Дніпро), Запоріжжі, Тернополі, Вінниці, Ворошиловграді (тепер Луганськ), Сімферополі, Івано-Франківську, Полтаві, Чернівцях, Харкові, а також медичний факультет Ужгородського університету. Вони щорічно випускали близько 9 тис. молодих спеціалістів, а загалом у них навчалося 56 тис. студентів. Існувала єдина система підвищення кваліфікації лікарів і провізорів у трьох інститутах (у містах Києві, Харкові, Запоріжжі) і на факультетах удосконалення лікарів. Щорічно підвищували кваліфікацію 22,5 тис. лікарів і провізорів. Середній медичний персонал готували 100 медичних училищ, в яких навчалося близько 60 тис. студентів. Виходили друком наукові медичні журнали (усі — російською мовою): «Лікарська справа», «Журнал вушних, носових і горлових хвороб» «Клінічна хірургія», «Офтальмологічний журнал» тощо.

Наприкінці 1980-х — початку 1990-х криза політичної і соціально-економічної системи країни вплинула на надання медичної допомоги. Реальне реформування первинної медико-санітарної допомоги почалося з 1987, від появи наказу Міністерства охорони здоров’я про експериментальне запровадження сімейної медицини в Львівській області. Було розроблено нормативні документи з кваліфікаційними характеристиками, функціональними обов’язками сімейних лікарів і моделі закладів сімейної медицини.

Медицина в Україні доби незалежності

Інститут серця Міністерства охорони здоров’я України, м. Київ

1992 прийнято Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» (№ 2801-XII від 19.11.1992 р.). Право кожного на охорону здоров’я, медичну допомогу й медичне страхування проголошено 1996 у Конституції України. Охорона здоров’я стала одним із пріоритетних напрямів державної політики України як основа забезпечення фізичних потреб громадян і добробуту населення загалом, відповідно до міжнародних правових засад, за якими право на життя та здоров’я визнані фундаментальними правами кожної людини. Забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров’я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, запобігання та профілактики неінфекційних захворювань Міністерство охорони здоров’я (МОЗ) України. Відповідно до положення про Міністерство охорони здоров’я України від 25 березня 2015 року № 267 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України № 90 від 24 січня 2020 року) відомство є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Ювілейна монета Національного банку України «100 років утворення Товариства Червоного Хреста України», 2018 р

У багатьох країнах світу здійснюється пошук оптимальних і сучасних моделей системи охорони здоров’я, які б відповідали політичним, соціально-економічним, культурним та іншим вимогам. У незалежній Україні з 1991 реформування системи охорони здоров’я відбувалось у нових соціально-економічних умовах.

Від СРСР Україна успадкувала систему охорони здоров’я, повністю підпорядковану державі. У подальші роки через застарілість та неефективність із жорстким централізованим управлінням та фінансуванням, невідповідність європейським галузевим стандартам в аспекті інтеграції України в ЄС вона потребувала відповідної трансформації. Необхідність системного підходу до планування і проведення реформ зумовила розробку Концепції розвитку охорони здоров’я населення України, в якій були визначені принципи та шляхи реформування галузі згідно з фактичним станом здоров’я населення. Визначення безпосередніх потреб у медичній допомозі, уточнення штатних нормативів лікувально-профілактичних установ, упорядкування ліжкового фонду дали змогу змінити структуру витрат на забезпечення лікувально-діагностичного процесу. Проведені заходи передусім мали на меті збільшити ефективність медичної допомоги й оптимізувати її фінансування. Внаслідок цього було поліпшено показники використання лікарняних ліжок, знижено рівень госпіталізації, підвищено середню зайнятість стаціонарних ліжок, скорочено середню тривалість перебування хворих у лікарнях, зменшено ресурсні витрати галузі. Так, раціональнішому використанню лікарняних ліжок сприяв розвиток стаціонарного лікування як у денних стаціонарах амбулаторно-поліклінічних закладів, так і вдома.

1991–2000 головні зусилля влади були спрямовані на запобігання розвалу сформованої системи охорони здоров’я і збереження мінімального рівня соціальних гарантій забезпечення населення медичною допомогою. Від СРСР Україна успадкувала багаторівневу систему охорони здоров’я М.Семашка, головним завданням розбудови якої було наближення вузькопрофільних спеціалістів до населення. Її основними недоліками стало нівелювання ролі дільничного лікаря-терапевта як координатора медичної допомоги, безвідповідальність лікарів-спеціалістів за здоров’я пацієнта та населення в цілому, значні фінансові витрати. На початкових етапах розбудови (1950-ті) система охорони здоров’я М. Семашка розв’язувала питання доступності медичної допомоги: в кожному районному центрі, а подекуди навіть у селах та селищах з’явилися лікарні. 1991 в Україні було близько 3,9 тис. закладів охорони здоров’я, в яких сумарно налічувалося 700 тис. лікарняних ліжок — це близько 135 ліжок на 10 тис. населення.

Таблиця. Заклади охорони здоров’я

Рік	Кількість лікарняних закладів,1 тис.	Кількість лікарняних ліжок1		Кількість лікарських амбулаторно-поліклінічних закладів,1 тис.	Планова ємність амбулаторно-поліклінічних закладів
		усього, тис.	на 10 000 населення		кількість відвідувань за зміну, тис.	на 10 000 населення
1990	3,9	700	135,5	6,9	895	173,1
1991	3,9	700	135,2	7,0	922	178,0
1992	3,9	689	132,6	7,1	939	180,5
1993	3,9	679	130,9	7,2	952	183,5
1994	3,9	665	129,3	7,2	959	186,4
1995	3,9	639	125,1	7,2	966	189,0
1996	3,7	580	114,6	7,1	960	189,7
1997	3,4	503	100,2	7,1	964	191,9
1998	3,3	483	97,0	7,2	966	193,7
1999	3,3	477	96,5	7,3	973	196,6
2000	3,3	466	95,0	7,4	973	198,4
2001	3,2	466	96,6	7,4	980	203,4
2002	3,1	465	97,3	7,4	980	205,0
2003	3,0	458	96,6	7,6	981	206,8
2004	2,9	451	95,7	7,7	987	209,6
2005	2,9	445	95,2	7,8	990	211,7
20062	2,9	444	95,6	7,9	998	214,8
2007	2,8	440	95,2	8,0	992	214,7
2008	2,9	437	95,1	8,8	987	214,8
2009	2,8	431	94,2	8,8	1000	218,3
2010	2,8	429	94,0	9,0	993	217,7
2011	2,5	412	90,6	8,2	999	219,8
2012	2,4	404	89,1	8,3	1023	225,4
2013	2,2	398	88,0	10,8	1037	229,2
20143	1,8	336	78,5	9,8	912	213,4
20153	1,8	332	78,1	10,0	912	214,2
20163	1,7	315	74,3	10,2	915	215,6
20173	1,7	309	73,1	10,4	923	218,6
1 На кінець 1990, 1991, ..., 2017 року. 2 Дані розрахункові. 3 Без урахування тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим, м. Севастополя та тимчасово окупованих територій у Донецькій та Луганській областях.

2000–2010 були визначені основні напрями та механізми реформування. За підтримки міжнародних організацій вітчизняними та міжнародними експертами проводилася робота з їх визначення та апробації. Однак повномасштабних реформ системи охорони здоров’я в Україні до 2010 так і не відбулося. 2010– 2013 в системі охороні здоров’я в пілотних регіонах були розпочаті перетворення. З 2014 почалася підготовка до реформи, старт якої був призначений на 01.01.2018 р. і яка охоплювала трирічний період — 2018–2020. 2015 Кабінет Міністрів України ініціював трансформацію реформи системи охорони здоров’я з метою поліпшення стану здоров’я населення та забезпечення фінансового захисту від надмірних витрат «з власної кишені» шляхом підвищення ефективності, модернізації застарілої системи надання послуг та покращення доступу до якісного медичного обслуговування. 2015 розроблено Національну стратегію реформування системи охорони здоров’я в Україні на період 2015–2020, що відповідає Стратегії сталого розвитку (Указ Президента України від 12 січня 2015 року № 5/2015 «Про Стратегію сталого розвитку «Україна — 2020»). Трансформація системи охорони здоров’я — це поетапний план змін, закріплений у Законі України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення», для переходу від системи М. Семашка до європейських стандартів медичної допомоги. Перші кроки були спрямовані на зменшення впливу адміністративних методів та збільшення гнучкості управління.

2015 було запроваджено цільове фінансування охорони здоров’я з державного бюджету у вигляді медичної субвенції, дозволено урядом одночасне фінансування закладів охорони здоров’я з державного та/або місцевих бюджетів. МОЗ України скасувало наказ, згідно з яким штати закладів охорони здоров’я повинні формуватися залежно від ресурсного забезпечення (розміру ліжкового фонду тощо). Ключовою ідеєю реформи стало переорієнтування фінансування охорони здоров’я, тобто перехід від фінансування інфраструктури до фінансування за результатами діяльності. На меті вона має кілька завдань: спрямувати суму коштів, яку виділяє держава, на закупівлю пріоритетних послуг; перерозподілити ресурси в системі так, щоб кошти спрямовувались у лікарні, в яких є можливість надавати якісну та вчасну медичну допомогу. В основі реформи закладено принцип «гроші ходять за пацієнтом», коли лікарі й лікарні отримуватимуть кошти за надану послугу. Такий принцип стимулює до здорової конкуренції та підвищення якості послуг. В Україні є прив’язка зарплати всіх медиків до тарифної сітки. Згідно з даними офіційної статистики, середня зарплата медичного персоналу в січні 2020 становила 7300 грн, уже в червні — 8850 грн. Згідно з дослідженням заробітної платні лікарів у всьому світі, у країнах зі схожим рівнем розвитку економіки лікарям на рік у середньому платять еквівалент п’яти ВВП на душу населення. Отже, лікар у країні з ВВП 3–5 тис. дол. США на душу населення отримує в середньому 1500 дол. США на місяць. Перші результати реформи на первинній ланці: зростання заробітної платні сімейного лікаря з 7–8 до 17–18 тис. грн; понад 30 млн українців підписали декларації з сімейними лікарями.

Для переходу системи охорони здоров’я України до фінансування на основі моделі обов’язкового державного медичного страхування громадян з використанням для цього коштів, акумульованих у державному бюджеті в 2016, схвалено Концепцію реформи фінансування системи охорони здоров’я (розпорядження Кабінету Міністрів України від 30.11.2016 р. № 1013-р). Відповідно, вона охопила впровадження державного гарантованого пакету медичної допомоги, створення єдиного національного замовника медичних послуг, автономізацію постачальників медичної допомоги, нові методи оплати та нову систему управління якістю послуг.

2017 для порівняння цін на лікарські засоби та медичні вироби Україна визначила п’ятірку референтних країн: Республіку Польща, Словацьку Республіку, Чеську Республіку, Латвійську Республіку, Угорщину. Фінансування системи охорони здоров’я в цих країнах у відсотках до ВВП становить, відповідно, 6,5, 6,7, 7,2, 6,0 і 6,9; частка державних витрат — 70 %, 80 %, 82 %, 55 % і 66 %. В Україні 2019 державне фінансування охорони здоров’я перебувало практично на рівні 1991: якщо 1991 витрати на охорону здоров’я з державного та місцевих бюджетів становили 3,3 % ВВП, то в 2019 — 3,6 %. Це нижче від референтного значення ВООЗ і втричі менше, ніж у середньому по ЄС. В окремі роки, зокрема наприкінці 1990-х — на початку 2000-х, цей показник зростав до 6,7 %. Загальні витрати (з урахуванням приватних витрат громадян) на охорону здоров’я в Україні співмірні з середніми по ЄС і в референтних країнах: 8,6 % від ВВП. Тобто 58 % усіх відповідних витрат в Україні становлять приватні витрати домогосподарств. За даними Світового банку, це один із найвищих показників у світі, на рівні з Республікою Ірак, Арабською Республікою Єгипет, Киргизькою Республікою. Основна частина державних витрат іде на заробітну плату персоналу та підтримання інфраструктури лікарень. Державні витрати покривають лише 12 % усього фармацевтичного ринку України. За даними Центру протидії корупції, закупівельні ціни МОЗ України на лікарські засоби за окремими напрямами (наприклад, доросла та дитяча онкологія) були завищені на 30–50 %. Економії вдалося досягти за рахунок організації закупівель через міжнародні організації 2015– 2018 і створення незалежного закупника ДП «Медичні закупівлі України».

Логотип програми реімбурсації «Доступні ліки»

Знак на аптеках та закладах первинної ланки, які беруть участь у програмі реімбурсації

У квітні 2017 розпочато впровадження програми «Доступні ліки». За цією програмою пацієнти з серцево-судинними захворюваннями, бронхіальною астмою чи діабетом ІІ типу можуть отримати ліки безоплатно або з незначною доплатою. Згідно з цією програмою, з 2019 аптеки зобов’язані відпускати ліки лише за електронними рецептами. Другий, важливіший, етап реформи на госпітальному рівні розпочався 2020. Серед передбачених реформуванням основних змін — впровадження державного гарантованого пакета медичної допомоги; концентрація бюджетних коштів для фінансування державних гарантій на національному рівні зі створенням центрального органу виконавчої влади — Національної служби здоров’я України (НСЗУ) як єдиного закупника медичних послуг; перехід від утримання мережі медичних закладів до стратегічної закупівлі медичних послуг на договірних засадах; автономізація постачальників медичної допомоги з набуттям більшістю з них статусу некомерційних медичних підприємств та запровадження електронної системи охорони здоров’я (e-Health). З метою нормативно-правового забезпечення реалізації запланованого курсу реформування в Україні було ухвалено і затверджено низку важливих документів, серед яких:

• Закон України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення» від 19 жовтня 2017;
• Закон України «Про підвищення доступності та якості медичного обслуговування у сільській місцевості» від 14 листопада 2017 (набув чинності 31.12.2017);
• План заходів з реалізації Концепції реформи фінансування системи охорони здоров’я на період до 2020 (розпорядження Кабінету Міністрів України № 821-р від 15 листопада 2017);
• Постанова Кабінету Міністрів України «Про утворення Національної служби здоров’я України» № 1101 від 27 грудня 2017. Станом на 2017 діяло 1,7 тис. лікарень (без урахування відповідних закладів на тимчасово окупованих територіях), в яких налічувалося 309 тис. ліжок (73 ліжка на 10 тис. населення).

Станом на 2017 діяло 1,7 тис. лікарень (без урахування відповідних закладів на тимчасово окупованих територіях), в яких налічувалося 309 тис. ліжок (73 ліжка на 10 тис. населення). Україна має одну з найбільших і водночас найменш ефективних мереж лікарень у Східній Європі, з показниками 0,4 лікарні, 7,4 ліжка, 4,4 лікаря та 8,6 медсестри на тисячу населення.

2018 відбувся перший етап трансформації системи охорони здоров’я в Україні. Зміни торкнулися первинної ланки надання медичної допомоги. На нову модель фінансування перейшли 97 % комунальних закладів охорони здоров’я на первинному рівні. Національна служба здоров’я України (НСЗУ), визначена центральним органом виконавчої влади, в березні 2018 зареєстрована як юридична особа публічного права. Основними її завданнями є реалізація державної політики й унесення пропозицій щодо вдосконалення державної політики в сфері державних фінансових гарантій медичного обслуговування населення за програмою медичних гарантій; виконання функцій замовника медичних послуг та лікарських засобів за програмою медичних гарантій. Кожен громадянин України отримав можливість підписати договір (декларацію) з тим лікарем первинної медичної допомоги, якому довіряє, незалежно від свого місця реєстрації, чим порушено територіальний принцип надання медичної допомоги населенню. Визначено перелік медичних послуг, які кожен громадянин України з 01.07.2018 може отримати безоплатно на первинному рівні медичної допомоги. Заклади первинного рівня почали працювати за новими правилами: загалом договори з НСЗУ 2019 уклали 1466 надавачів медичних послуг, з яких 1050 — комунальні, 168 — приватні (без ФОП), 248 — лікарі-ФОП.

2019 за програмою реімбурсації «Доступні ліки» пацієнти можуть отримати ліки безоплатно чи з незначною доплатою за електронним рецептом. Завдяки новій моделі фінансування успішні медичні заклади первинної ланки почали отримувати більше коштів, ніж вони мали за субвенцією. Це дозволило підвищити оплату праці співробітників, модернізувати устаткування та медичне обладнання. Відбулося запровадження електронних інструментів, що дало пацієнтам змогу в оперативному режимі отримувати корисну інформацію: знайти найближчу до свого дому аптеку, де можна отримати «Доступні ліки», переглянути перелік медичних закладів поблизу та обрати свого лікаря. 2019 програма реімбурсації перейшла в адміністрування НСЗУ і стала з бюджетоорієнтованої пацієнтоорієнтованою. До реєстру лікарських засобів, які підлягають реімбурсації згідно програми «Доступні ліки», включено 264 лікарські засоби. Лише 2019 програмою скористались понад 1,78 млн українців, з них понад 1 млн — це люди віком від 65 років. Найбільший відсоток користувачів програми серед людей, які потребують фінансового захисту. Було також установлено референтні ціни на лікарські засоби, що надає державі можливість зниження останніх, дозволяє запобігти «штучному» завищенню цін на фармацевтичному ринку й зекономити бюджетні кошти.

Архітектура електронної системи охорони здоров’я

НСЗУ також впроваджує програму медичних гарантій, яка передбачає медичні послуги, пов’язані з наданням екстреної, первинної, спеціалізованої та високоспеціалізованої допомоги, паліативної медичної допомоги, медичної реабілітації, а також реімбурсацію лікарських засобів. 2020 забезпечено реалізацію програми державних гарантій медичного обслуговування населення в повному обсязі, зокрема запровадження її реалізації для спеціалізованої та високоспеціалізованої медичної допомоги (постанова Кабінету Міністрів України від 05 лютого 2020 року № 65 «Деякі питання реалізації програми державних гарантій медичного обслуговування населення у 2020 році та І кварталі 2021 року»). Створено модель порятунку тих медичних галузей, які не були враховані попереднім баченням медичної реформи (психіатрична та фтизіатрична допомога), завдяки якій ці заклади отримали фінансування. Розроблено пропозиції щодо удосконалення нормативно-правової бази у сферах надання психіатричної допомоги, медичної реабілітації, забезпечення паліативної медичної допомоги населенню, медичної експертизи з тимчасової втрати працездатності громадян, медико-соціальної експертизи, напрацьовано проекти відповідних нормативно-правових актів та заходів, впровадження яких дасть можливість поліпшити якість та доступність медичних послуг для населення, забезпечить реформування та розвиток галузі охорони здоров’я.

Серед важливих заходів реформування — посилення інституційної спроможності екстреної медичної допомоги в Україні (закуплено 416 автомобілів і визначено якісні показники роботи служби), затверджено порядок організації надання медичної допомоги пацієнтам із підозрою на гострий мозковий інсульт, відповідно до якого пацієнта з інсультом слід доставляти в заклад охорони здоров’я, який може надати весь комплекс медичних послуг згідно з протоколами лікування гострого мозкового інсульту.

Невід’ємним елементом трансформації медичної галузі є формування державної політики щодо розвитку електронної охорони здоров’я в Україні та доступних цифрових медичних послуг. Зокрема, затверджено низку нормативно-правових актів для реалізації концепції розвитку електронної охорони здоров’я, схваленої 2020. Проте, ще до схвалення концепції було створено електронну систему охорони здоров’я e-Health (ЕСОЗ) — сукупність інформаційно-телекомунікаційних сервісів для лікарів, пацієнтів і державних органів.

Кожному наступному етапу змін в системі охорони здоров’я передує розробка необхідних електронних інструментів, спрямованих на спрощення дій всіх учасників, залучених до процесу трансформації, а також підвищення прозорості системи надання медичної допомоги. Рівень комп’ютеризації закладів первинної ланки зріс з 3 % до 97 %. У найвіддаленіших селах лікарі укладають декларації з пацієнтами, користуючись комп’ютерами. Для деяких населених пунктів ці спрощення все ще є недоступними через відсутність сучасного зв’язку та мережі Інтернет. Розвиток ЕСОЗ дозволяє забезпечити автоматизацію ведення обліку медичних послуг та управління медичною інформацією для понад 31 млн українців та 4,5 тис. закладів охорони здоров’я. За допомогою ЕСОЗ здійснюється впровадження програми медичних гарантій, укладення електронних декларацій із сімейними лікарями, виписка електронних рецептів за програмою «Доступні ліки» та електронних направлень, ведення електронної медичної картки. Через e-Health відбувається впровадження додаткових сервісів, наприклад, залишення запиту на виїзд мобільної бригади, надання віддалених консультацій лікарями.

Кадри і кадрова політика

Для кадрової політики було визначено такі стратегічні завдання:

• вдосконалення системи кадрового забезпечення галузі з урахуванням сучасних соціально-економічних умов та реальних потреб;
• запровадження трудових договорів на умовах контракту з керівниками закладів охорони здоров’я, а надалі — з усіма медичними працівниками з укладанням їх в установленому порядку;
• реорганізація системи планування та розподілу кадрового потенціалу через збільшення кількості працівників середньої ланки;
• реформування ступеневої медичної і фармацевтичної освіти;
• здійснення підготовки фахівців за новими спеціальностями;
• розширення підготовки сімейних лікарів — лікарів загальної практики (цикл інтернатури з 1991 включав їхню підготовку; 1995–1997 офіційно затверджено спеціальність і посада «лікар загальної практики/сімейний лікар» і започатковано розвиток сімейної медицини в Україні);
• розроблення нових державних стандартів вищої медичної та фармацевтичної освіти, освітньо-професійних програм і засобів уніфікованої оцінки рівня знань медичних і фармацевтичних працівників;
• удосконалення системи підготовки медичних сестер, розроблення і реалізацію програми розвитку сестринства, розширення функцій медичних сестер відповідно до світового досвіду.

Оптимізації лікувально-профілактичної допомоги сприяли:

• впровадження ефективних медичних технологій;
• розроблення стандартів діагностики та лікування;
• створення системи забезпечення і контролю за якістю медичної допомоги на основі стандартів лікування, сертифікації та атестації медичних працівників, акредитації і ліцензування закладів охорони здоров’я.

За даними Державної служби статистики України, на 1991 в Україні було 230 тис. лікарів і 607 тис. середнього медичного персоналу. В перерахунку на 10 тис. населення — 44,4 та 119,4 відповідно. На 2017 — 186 тис. лікарів (без урахування лікарів із тимчасово окупованих територій) і 360 тис. середнього медперсоналу. Кількість лікарів на 10 тис. осіб впродовж років незалежності залишалася практично незмінною і 2017 становила 44,1. Щодо середнього медперсоналу, то 2017 на 10 тис. населення припадало 85,4 працівника середньої медичної ланки.

Таблиця. Медичні кадри

Рік	Кількість лікарів усіх спеціальностей		Кількість середнього медичного персоналу
	усього, тис.	на 10 000 населення	усього, тис.	на 10 000 населення
1990	227	44,0	607	117,5
1991	230	44,4	618	119,4
1992	228	43,8	602	115,8
1993	230	44,4	600	115,7
1994	227	44,1	588	114,2
1995	230	45,1	595	116,5
1996	229	45,2	583	115,0
1997	227	45,1	566	112,7
1998	227	45,5	557	111,7
1999	228	46,0	553	111,9
2000	226	46,2	541	110,3
2001	226	46,8	530	110,1
2002	224	46,9	526	110,0
2003	223	47,1	523	110,3
2004	223	47,4	522	110,9
2005	224	47,9	496	106,2
20062	225	48,4	493	106,1
2007	223	48,3	488	105,5
2008	2224	48,3	465	101,1
2009	2254	49,1	467	102,0
2010	2254	49,3	467	102,4
2011	2244	49,3	459	101,0
2012	2174	47,9	441	97,2
2013	2174	48,0	441	97,4
20143	1864	43,5	379	88,6
20153	1864	43,7	372	87,3
20163	1874	44,0	367	86,5
20173	1864	44,1	360	85,4
1 На кінець 1990, 1991, ..., 2017 року. 2 Дані розрахункові. 3 Без урахування тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим, м. Севастополя та тимчасово окупованих територій у Донецькій та Луганській областях. 4Без зубних лікарів.

Наука та освіта в сфері охорони здоров’я

Важливе значення для розвитку і реформування системи охорони здоров’я населення завжди мав розвиток потенціалу медичної науки в Україні. У 1993 було створено Академію медичних наук України (2010 отримала статус національної, НАМН України), визначено її статус, головні завдання, встановлена чисельність. До складу НАМН України спочатку входило 13 наукових установ, упродовж наступних 15 років було створено ще шість. 2000 постановою Кабінету Міністрів України до її підпорядкування передано ще 18 науково-дослідних інститутів. В установах НАМН України працюють понад 20 тис. осіб: близько 3 тис. науковців, серед яких майже 2,5 тис. докторів і кандидатів наук. Персональний склад Академії: 44 дійсні члени (академіки) НАМН України і 85 членів-кореспондентів НАМН України. Як основні важливі для теоретичної і практичної медицини напрями наукових досліджень в інститутах НАМН України визначено:

• вивчення фундаментальних механізмів життєдіяльності організму та розвитку патології;
• розробка принципово нових методів діагностики, лікування та профілактики найпоширеніших хвороб людини, шляхів зміцнення здоров’я та подовження тривалості життя;
• розкриття механізмів та профілактики несприятливої дії на організм чинників навколишнього середовища (включно з радіаційним) та умов праці.

Одним з основних завдань НАМН України є розвиток фундаментальних досліджень. У наукових установах Академії значну увагу приділяють вивченню етіології і патогенезу основних форм патології, механізмів розвитку організму та його старіння, нейрогуморальної регуляції органів і систем, імунологічної реактивності та її порушень. З початку 21 ст. після розкриття будови геному людини для науки почалася ера геноміки й протеоміки. Відкриття стовбурових клітин і використання їх з метою вирощування органів або їх частин надає нові можливості лікування багатьох захворювань. Для розвитку цього перспективного напряму в складі НАМН України 2007 було створено Інститут генетичної та регенеративної медицини. Значну увагу вчені приділяють прикладним дослідженням. Щорічно науковці інститутів НАМН України розробляють, удосконалюють і впроваджують в практику охорони здоров’я сотні нових методів діагностики, лікування і профілактики багатьох захворювань, нові лікарські препарати, харчові добавки, нові продукти харчування для дітей і дорослих. Система охорони здоров’я України потребує багато кадрів. Тому ліцензії закладам вищої освіти на навчання фахівців медичних спеціальностей за роки незалежності розширювали. З 2008 в Україні діє зовнішнє незалежне оцінювання для подальшого вступу. Встановлено мінімальні значення кількості балів, набраних абітурієнтом, для вступу на медичні спеціальності. Стабільна кількість лікарів в Україні підтримується масовістю та доступністю медичної освіти для всіх. Потребує покращень рівень забезпечення навчального процесу, позаяк матеріальна база 1980–1990-х застаріла.

Розвиток сімейної медицини в Україні

Започатковано сімейну медицину в Україні й початково упроваджено її на Львівщині колективом ентузіастів під керівництвом професора Є. Заремби. Нормативна база для розвитку первинної медичної допомоги і запровадження сімейної медицини була закладена 1992 в ухваленому Законі України «Основи законодавства України про охорону здоров’я». Виникла потреба у підготовці кадрів, створенні кафедр сімейної медицини, громадських і професійних об’єднань, розвитку нової лікарської спеціальності — «загальна практика — сімейна медицина». 1995 у Львівському національному медичному університеті імені Данила Галицького кафедру терапії перетворено на кафедру терапії з курсом сімейної медицини, створено асоціацію сімейних лікарів Львівщини. З 1996 кафедри сімейної медицини почали створювати в інших медичних закладах вищої освіти. Однією з перших була створена кафедра сімейної медицини в Національній медичній академії післядипломної освіти (НМАПО) імені П. Л. Шупика (тепер Національний університет охорони здоров’я України імені П. Л. Шупика), яку очолив професор Г. І. Лисенко. 1997 засновано Українську асоціацію сімейної медицини (перший президент — Г. І. Лисенко), яка 1999 стала членом Всесвітньої асоціації сімейних лікарів та територіально увійшла до Європейського регіону. Наступною в запровадженні сімейної медицини стала Київська область. 1999 засновано перший фаховий науково-практичний журнал «Сімейна медицина». У НМАПО імені П. Л. Шупика 2005 створено перший в Україні факультет «Загальна практика — сімейна медицина», який наприкінці 2009 був реорганізований в Інститут сімейної медицини НМАПО імені П. Л. Шупика. За наказом МОЗ України від 07.06.2010 № 466 на Інститут покладено здійснення таких функцій: організація та впровадження якісної та ефективної системи підготовки, координація наукових досліджень у галузі сімейної медицини, участь у здійсненні науково-методичного супроводу впровадження сімейної медицини в первинну ланку охорони здоров’я України та у формуванні стратегічних напрямів її розвитку. Було затверджено академічну спеціальність «Загальна практика — сімейна медицина»; 2010 вперше в Україні було відкрито наукову спеціальність з такою ж назвою.

Розвиток трансплантації

Деякі помітні зрушення відбулися й у розвитку трансплантації. Зокрема, забезпечено нормативно-правові засади, необхідні для регулювання трансплантації. 2020 вперше в Україні виконано алогенну трансплантацію кісткового мозку від неродинного донора та налагоджено взаємодію з міжнародним реєстром донорів кісткового мозку для отримання трансплантату гемопоетичних стовбурових клітин. 2020 проведено більше трансплантацій серця, ніж за всі роки незалежності України — 10, а також 95 трансплантацій нирки (20 з них — від посмертного донора) та 21 трансплантацію печінки. Операції виконані в Україні дозволили врятувати життя українців і заощадити бюджетні кошти в розмірі понад 52 млн гривень в порівняно з вартістю аналогічного лікування за кордоном.

Медичне страхування

Ринкові перетворення медичної галузі України передбачали введення медичного страхування. Порядок його проведення визначається державним законодавством і координується державними структурами, що надає виражену соціальну спрямованість медичному страхуванню, як класичному виду страхування. За формами медичне страхування поділяється на обов’язкове і добровільне. Зокрема, загальнообов’язкове медичне страхування, яке в Україні тривалий час є предметом дискусій у публічному просторі та експертних колах, планувалося запровадити до 2020. Однією з можливих трансформацій поставала змішана бюджетно-страхова система фінансування охорони здоров’я, яка б забезпечила паралельне формування громадської та приватної медицини. Така система могла би сприяти виникненню конкуренції за пацієнтів, у яких з’явиться можливість вільного вибору лікаря й закладу. За державою залишиться функція контролю підготовки кадрового забезпечення та ціноутворення медичної допомоги. Ця система передбачає фінансування державної охорони здоров’я державою і забезпечення надання громадянам України гарантованого обсягу медичної допомоги. Медичні працівники, яких не задовольнить ця підсистема, зможуть реалізувати себе в громадських і приватних медичних закладах, так само як і пацієнти — отримати медичну допомогу. Такі умови спонукають до рівноправного партнерства в охороні здоров’я між лікарями, державою і пацієнтами.

Робоча група Військовомедичного департаменту Міністерства оборони України перевіряє умови лікування поранених бійців у військовому госпіталі, м. Дніпро

Добровільне медичне страхування, на відміну від загальнообов’язкового, досить активно розвивається в Україні. Його популярність в Україні зростає, про що свідчить позитивна динаміка збільшення кількості укладених договорів і сум страхових платежів. Проте зростання ринку добровільного медичного страхування здебільшого пов’язують з підняттям цін на медикаменти й медичні послуги. Натепер послуги добровільного медичного страхування в Україні надають близько 30 страхових компаній, що мають різні можливості, досвід і авторитет. Середній рівень виплат становить понад 60 %, проте поліси залишаються досить дорогими. Так, поліс з якісним медичним супроводом і оптимальним співвідношенням ціни та покриття ризиків обійдеться громадянину України віком 17–35 років у 9–10 тис. грн на рік. Ринок добровільного медичного страхування в Україні розвивається передусім за рахунок корпоративного напряму. Наразі українським законодавством не передбачені податкові пільги на медичне страхування персоналу, тому підприємства роблять це за рахунок власних прибутків. Унаслідок цього та через високу вартість страхових програм лише 2–3 % від загальної кількості населення охоплені добровільним медичним страхуванням. Низький рівень платоспроможності й страхової культури громадян України разом із відсутністю відповідної законодавчої бази стали актуальними проблемами не лише сучасного страхового ринку, але й системи охорони здоров’я.

Тривалість життя і захворюваність населення

Середня тривалість життя — один з показників ефективності надання медичної допомоги населенню, а також зручний показник для порівняння з іншими країнами. Станом на 1991, згідно зі статистичними прогнозами, він становить 69,3 року. За 30 років незалежності середня тривалість життя українця збільшилася на три роки, і 2020 становила близько 72 роки. Для порівняння: у Республіці Білорусь — 70 (1991) і 74 (2020) роки, у Республіці Польща — 70,5 і 78 відповідно. На показник середньої тривалості життя впливає дитяча смертність. Його широко застосовують для оцінки роботи системи охорони здоров’я в різних країнах. 1991 на тисячу новонароджених українців припадало 13,9 випадків смерті дітей віком до п’яти років. На 2017 таких випадків було близько восьми на 1 тис. новонароджених, тобто на шість новонароджених менше, ніж у 1990-х. Станом на 1991 близько 52 % смертей були спричинені серцево-судинними захворюваннями. На другому місці — онкологічні захворювання (15,7 %), третьому — нещасні випадки (включно з травмами; 9,1 %). Станом на 2018: на серцевосудинні захворювання припадає 67 % усіх смертей, 13 % спричиняли онкологічні захворювання і нещасні випадки, «зовнішні причини смерті» — близько 5 %. За всі роки незалежності структура основних причин смерті не змінилася. Щороку в Україні гине на воді понад 1,5 тис. осіб. 2018 загинули 800 пішоходів і близько 2 тис. осіб загинули в дорожньо-транспортній пригоді. Унаслідок пожеж загинуло 1,2 тис. осіб, від випадкового отруєння та дії алкоголю — 3 тис. Наклали на себе руки 6 тис. людей, 1,5 тис. було вбито. Унаслідок воєнних дій лише 2018. Україна втратила 144 своїх захисників, загалом від початку збройної агресії російської федерації проти України людські втрати становлять понад 13 тис. осіб (станом на 2021).

Охорона здоров’я населення в період пандемії

Глобальним викликом для всього людства практично на всіх рівнях та в усіх сферах суспільного життя стала пандемія коронавірусної хвороби COVID-19 (початок якої припав на кінець 2019 — початок 2020). Сфера охорони здоров’я стала першою серед тих, хто прийняв цей виклик. Криза, з якою зіштовхнулася медична система під час пандемії COVID-19, увиразнила слабкі ланки та недоліки і підштовхнула до розуміння необхідності внесення оперативних змін до реформ, започаткованих раніше. Для запобігання виникненню та поширенню і з метою локалізації та ліквідації пандемії COVID-19 було організовано роботу штабу з ліквідації наслідків медико-біологічної надзвичайної ситуації природного характеру державного рівня; збільшено потужності потенціалу лабораторій, закупівлю обладнання, тест-систем, засобів індивідуального захисту, вакцин для проведення масової імунізації; запроваджено розробку алгоритмів тестування і вакцинації, посилення кадрового потенціалу та навчання персоналу, що дозволило значно нарощувати спроможності в боротьбі з пандемією COVID-19. МОЗ України запущено національний контакт-центр з протидії поширенню COVID-19, встановлено доплати медичним та іншим працівникам, що задіяні в роботах з ліквідації та локалізації пандемії COVID-19, залучено науково-педагогічних працівників закладів вищої освіти до надання медичної допомоги хворим на COVID-19 на умовах контракту. У період поширення пандемії COVID-19 завдяки змінам до порядку ліцензійної торгівлі лікарськими засобами пацієнти 2020 отримали можливість замовляти необхідні лікарські засоби в аптеках і отримувати їх шляхом адресної доставки. Також розроблено й впроваджено в медичну систему національний протокол лікування коронавірусної хвороби.

Таблиця. Захворюваність населення

Рік	Кількість уперше зареєстрованих випадків захворю-вань, тис. – усього	У тому числі
		новоутворення	хвороби нервової системи2	хвороби системи кровообігу	хвороби органів дихання	хвороби шкіри та підшкір-ної кліткови ни	хвороби кістково-м’язової системи і сполучної тканини	хвороби сечостатевої системи	уроджені аномалії (вади розвитку), деформації та хромосомні порушення	травми, отруєння та деякі інші наслідки дії зовнішніх причин
1990	32188	310	2640	1149	17021	1799	1374	1224	41	2866
1991	…	…	…	…	…	…	…	…	…	…
1992	33214	333	3005	1412	16226	1999	1529	1459	52	3018
1993	33833	332	3045	1412	16671	2037	1543	1519	54	2878
1994	31455	328	3024	1401	14499	2135	1439	1489	49	2704
1995	32547	327	3037	1390	15705	2144	1416	1544	47	2647
1996	30169	335	3067	1412	13221	2090	1431	1623	50	2603
1997	31158	348	3104	1497	14129	2051	1476	1711	53	2484
1998	31974	372	3331	1690	13877	2122	1600	1881	59	2465
1999	32959	382	767	1950	14485	2037	1548	1886	61	2401
2000	33471	382	748	2338	14639	1996	1571	1939	62	2339
2001	33192	394	745	2384	14213	2008	1593	2049	59	2239
2002	32233	382	748	2370	13372	1950	1598	2039	57	2244
2003	32585	395	751	2386	13835	1915	1572	2077	54	2297
2004	32573	406	755	2498	13511	1917	1609	2153	55	2245
2005	32912	408	754	2430	13894	1936	1600	2185	53	2264
2006	32240	414	764	2431	13308	1906	1597	2172	53	2289
2007	32807	407	752	2437	13946	1952	1569	2132	51	2284
2008	32467	406	753	2478	13671	1911	1567	2136	51	2263
2009	33032	407	754	2423	14528	1890	1544	2140	52	2164
2010	33080	418	750	2390	14595	1921	1532	2138	52	2217
2011	32381	423	744	2346	14148	1881	1490	2095	55	2136
2012	31162	433	724	2318	13220	1852	1445	2047	54	2140
2013	31024	440	704	2256	13293	1856	1444	2046	55	2085
20141	26881	363	651	1880	11839	1570	1247	1756	48	1723
20151	26789	366	653	1844	11862	1567	1246	1779	48	1698
20161	27361	369	647	1826	12582	1564	1241	1761	47	1705
20171	26615	366	636	1781	12037	1564	1218	1724	47	1697
1Без урахування тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим, м. Севастополя та тимчасово окупованих територій у Донецькій та Луганській областях. 2 Згідно з МКХ-10, починаючи з 1999 р., з класу хвороб нервової системи і органів чуття вилучені і сформовані в окремі класи хвороби ока та його придаткового апарату і хвороби вуха та соскоподібного відростка.

Подальші завдання галузі охорони здоров’я

Основні напрями продовження реформування медичної галузі в Україні:

• розроблення та імплементація стандартів якості медичної допомоги, затвердження галузевих стандартів медичної допомоги, клінічних протоколів та настанов на основі передових світових практик;
• напрацювання пропозицій щодо шляхів збільшення заробітної платні медичним працівникам; збільшення фінансування пріоритетних медичних послуг;
• розширення програми медичних гарантій і програми реімбурсації лікарських засобів («Доступні ліки»);
• перегляд підходів до системи фінансування охорони здоров’я (розробка юридичних механізмів для введення співоплати медичних послуг і лікарських засобів, що включені до програми медичних гарантій; розроблення дорожньої карти запровадження медичного страхування). Щодо запобігання поширенню гострої респіраторної хвороби COVID-19 в Україні основними напрямами є:
• реалізація етапів плану імунізації населення проти COVID-19;
• напрацювання стратегії постковідної реабілітації;
• зменшення смертності та ускладнень для здоров’я, пов’язаних із коронавірусною хворобою COVID-19.

Щодо збереження, розвитку кадрового потенціалу та підвищення компетенції персоналу:

• реалізація Стратегії розвитку медичної освіти в Україні;
• унормування переліку посад професіоналів з вищою немедичною освітою, які працюють у закладах охорони здоров’я;
• вдосконалення системи безперервного професійного розвитку медичних та фармацевтичних працівників.

Щодо розвитку доступної та спроможної мережі закладів охорони здоров’я для надання якісних медичних послуг первинної, вторинної та третинної, а також екстреної медичної допомоги:

• погодження планів розвитку госпітальних округів;
• визначення потреб у будівництві/реконструкції закладів охорони здоров’я. Щодо досягнення трансплантаційної незалежності: вдосконалення системи трансплантації органів та гемопоетичних стовбурових клітин.

В частині розвитку екстреної та спеціалізованої медичної допомоги:

• продовження закупівлі автомобілів екстреної медичної допомоги;
• затвердження концепції та плану заходів розвитку інсультної допомоги;
• забезпечення багатопрофільних лікарень інтенсивного лікування необхідним сучасним обладнанням для надання медичної допомоги, зокрема лікування інсультів та інфарктів.

В частині розвитку електронної охорони здоров’я: розширення функціональності системи й упровадження нових електронних сервісів для пацієнтів. В частині реалізації Концепції розвитку охорони психічного здоров’я в Україні на період до 2030:

• створення цілісної та ефективної системи, що передбачає забезпечення підвищення рівня психічного здоров’я населення та покращення якості життя;
• забезпечення доступності необхідної допомоги на рівні територіальних громад;
• затвердження плану заходів з реалізації Концепції розвитку охорони психічного здоров’я в Україні на період до 2030.

Щодо запровадження нових підходів в системі дій, заходів, гарантій і пріоритетів, які спрямовані на забезпечення прав громадян із рідкісними захворюваннями: схвалення Концепції розвитку системи надання медичної допомоги громадянам, що страждають на рідкісні (орфанні) захворювання. Щодо вдосконалення діяльності держави щодо поступового зниження захворюваності та смертності, спричиненої онкологічними захворюваннями, покращення якості життя пацієнтів, створення системи надання доступних високоякісних медичних послуг в Україні: схвалення Національної стратегії контролю онкологічних захворювань. Щодо вдосконалення надання медичної допомоги постраждалим від домашнього насильства та насильства за ознакою статі:

• врегулювання видачі листків непрацездатності постраждалим від насильства за відсутності документа, що посвідчує їх особу;
• перегляд підстав та процедур госпіталізації кривдників за рішенням суду до закладів з надання психіатричної допомоги або застосування інших заходів примусового медичного характеру;
• визначення алгоритму інформування медичними працівниками про випадки звернень постраждалих дітей від домашнього насильства або насильства за ознакою статі, які доставляються до закладів охорони здоров’я без документів, що підтверджують їх особу або особу батьків (законних представників).

Реалізація задекларованих прав людини на отримання медичної допомоги в Україні досі характеризується негативними тенденціями. Головними причинами є недостатнє фінансування медичної галузі, недосконалість законодавства, застаріла модель медичної освіти тощо. Медицина України потерпає від непослідовної соціально-економічної політики та нерівних умов для ведення медичної практики різними суб’єктами господарювання. І хоча законодавство України і передбачає забезпечення галузі бюджетними видатками в розмірі не менше ніж 10 % від ВВП, державний бюджет забезпечує українську медицину наполовину від необхідного мінімуму (решту фактично сплачують самі громадяни, купуючи необхідні ліки, сплачуючи за медичні послуги та обстеження). Подолання таких тенденцій — серед пріоритетних завдань розвитку галузі та держави.

Джерела

• Заклади охорони здоров’я // Державна служба статистики України. URL: http://www.ukrstat.gov.ua/operativ/ operativ2007/oz_rik/oz_u/zakladu_06_u.html
• Захворюваність населення // Державна служба статистики України. URL: http://www.ukrstat.gov.ua/operativ/ operativ2007/oz_rik/oz_u/zahvor_06_u.html
• Медичні кадри // Державна служба статистики України. URL: http://www.ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2007/ oz_rik/oz_u/mkadru_06_u.html
• Національна стратегія реформування системи охорони здоров’я в Україні на період 2015 – 2020 років. Київ : [б. в.], 2015. 41 с.
• Основи законодавства України про охорону здоров’я: Закон України № 2801-XII від 19 листопада 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. 1993. № 4. Ст. 19. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2801-12# Text
• Положення про Національну службу здоров’я України // Верховна Рада України. 2017. https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/1101-2017-%D0%BF#Text
• Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо невідкладних заходів у сфері охорони здоров’я: Закон України № 421-IX від 20 грудня 2019 р. // Відомості Верховної Ради України. 2020. № 27. Ст. 176. URL: https://zakon.rada.gov.ua/rada/show/421-20#n7
• Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення законодавства з питань діяльності закладів охорони здоров’я: Закон України № 2002-VIII від 6 квітня 2017 р. // Відомості Верховної Ради України. 2017. № 21. Ст. 245. URL: https://zakon. rada.gov.ua/laws/show/2002-19#Text
• Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення: Закон України № 2168-VIII від 19 жовтня 2017 р. // Відомості Верховної Ради. 2018. № 5. Ст. 31. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/2168-19#Text
• Про екстрену медичну допомогу: Закон України № 5081-VI від 5 липня 2012 р. // Відомості Верховної Ради. 2013. № 30. Ст. 340. URL: https://zakon.rada.gov. ua/laws/show/5081-17#Text
• Про невідкладні заходи щодо реформування системи охорони здоров’я населення: Указ Президента України № 1694/2005 від 6 грудня 2005 р. // Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1694/ 2005# Text
• Про підвищення доступності та якості медичного обслуговування у сільській місцевості: Закон України № 2206-VIII від 14 листопада 2017 р. // Відомості Верховної Ради. 2018. № 5. Ст. 32. URL: https://zakon.rada. gov.ua/rada/show/2206-19#n93
• Про утворення Національної служби здоров’я України: Постанова Кабінету Міністрів України № 1101 від 27 грудня 2017 р. // Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1101-2017- %D0%BF#Text

Література

1. Булавінова К. О., Децик О. З., Ціхонь З. О. Роль комунікаційних стратегій у системі громадського здоров’я України // Україна. Здоров’я нації. 2018. № 3. С. 6–10.
2. Ганіткевич Я. Внесок українських лікарів у світову медицину // Український медичний часопис. 2009. № 7–8 (4/72). С. 110–115.
3. Ганіткевич Я. Історія української медицини в датах та іменах. Львів : [б. в.], 2004. 365 с.
4. Ганіткевич Я. Українські лікарі-вчені першої половини ХХ століття та їхні наукові школи. Львів : [б. в.], 2002. 544 с.
5. Дедишина Л. Юрій Дрогобич: прогностик, ректор, королівський лікар // Краєзнавство. Географія. Туризм. 2005. № 38. С. 20–21.
6. Єрошкіна Т. В., Дерев’янко Д. В. Основні показники стану здоров’я населення промислового регіону України за роки незалежності // Україна. Здоров’я нації. 2019. № 1 (54). С. 7–14.
7. Захожа Г. Найневідоміша людина на Батьківщині: В. Хавкін // Україна. 2007. № 10. С. 59–61.
8. Лехан В. М., Крячкова Л. В., Заярський М. І. Аналіз реформ охорони здоров’я в Україні: від здобуття незалежності до сучасності // Україна. Здоров’я нації. 2018. № 4 (52). С. 5–11.
9. Лехан В. М., Слабкий Г. О., Шевченко М. В. Аналіз результатів реформування системи охорони здоров’я в пілотних регіонах: позитивні наслідки, проблеми та можливі шляхи їх вирішення // Україна. Здоров’я нації. 2015. № 3. С. 67–86.
10. Литвинова О. Н., Юріїв К. Є., Петрашик Ю. М. Глобальні виклики для здоров’я. Як змінюватимуться підходи до формування політики здоров’я через призму реформи механізму оплати праці сімейних лікарів // Вісник соціальної гігієни та організації охорони здоров’я України. 2019. № 2 (80). С. 89–93.
11. Нагорна А., Басанец А., Кононова І. та ін. Стан здоров’я населення працездатного віку та ефективність функціонування системи охорони здоров’я України // Україна. Здоров’я нації. 2021. № 1 (63). С. 5–22.
12. Надутий К. О., Лехан В. М., Найда І. В. Обґрунтування концепції безперервного вдосконалення національної системи охорони здоров’я України // Український медичний часопис. 2019. № 1 (2). С. 26–28.
13. Нечаїв С. В. Тисячоліття української медицини як шлях до лікарського самоврядування: київський вимір // Українські медичні вісті. 2020. Т. 12. № 2. С. 89–99.
14. Охорона здоров’я і права людини: ресурсний посібник / За наук. ред. І. Я. Сенюти. 5-те вид., допов. Львів : Видавництво ЛОБФ «Медицина і право», 2015. 989 с.
15. Робак І. Ю., Демочко Г. Л. Історія вітчизняної медицини та охорони здоров’я в персоналіях (здобутки років незалежності) // Вісник Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут». Серія: Історія науки і техніки. 2013. № 68. С. 149–157.
16. Святий лікар: Ф. Я. Яновський // Календар знаменних і пам’ятних дат. 2010. № 2. С. 91–96.
17. Сенюк Ю. І., Надюк З. О. Сучасна державна політика у сфері охорони здоров’я: аналіз реформування системи // Право та державне управління. 2020. № 2. С. 211–220.
18. Сидоренко В. В. Современное состояние и особенности системы охраны здоровья в Украине // Бізнесінформ. 2014. № 5. С. 247–251.
19. Сінєнко Н. О., Загорій Г. В., Мохначов С. І. Особливості впровадження е-медицини в умовах державно-приватного партнерства // Медична інформатика та інженерія. 2016. № 4. С. 36–42.
20. Слабкий Г. О., Лехан В. М., Надутий К. О. та ін. Деякі уроки реформи охорони здоров’я України // Україна. Здоров’я нації. 2014. № 3. С. 7–22.
21. Талалаєв К. О. Предикція — перспективна складова частина сучасної системи охорони здоров’я // Україна. Здоров’я нації. 2017. № 3. С. 347–348.
22. Терзі О. О., Ляхова Н. О., Плужнікова Т. В. Правові та етичні засади громадського здоров’я // Вісник соціальної гігієни та організації охорони здоров’я України. 2019. № 3 (81). С. 84–90.
23. Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
24. Фуртак І. І., Грицко Р. Ю. Оптимізації фінансування і структури медичних організацій на тлі доказової потреби у медичній допомозі // Сімейна медицина. 2018. № 3. С. 143–144.
25. Цимбалюк В. І., Червяк П. І. Світочі української медицини. Київ : Просвіта, 2019. 320 с.
26. Червяк П. І. Медицина України в персоналіях : у 3 т. Київ : Фенікс, 2019.
27. Черних В. П Фармщевтична галузь за роки незалежності України // Вісник фармації. 2002. № 3 (31). С. 3–12.
28. Шелудько О. Л., Шевченко З. К. Правове регулювання суспільних відносин у сфері охорони здоров’я працюючого населення (профпатологічної служби) та шляхи його удосконалення // Український журнал з проблем регулювання медицини праці. 2012.
    № 1 (29). С. 67–80.
29. Яковлєва О. Г. Основні шляхи становлення і розвитку сімейної медицини в Україні як основа реорганізації первинної медико-санітарної допомоги населенню // Медсестринство. 2019. № 2. С. 16–21.
30. Ямненко Т. М. Медична реформа: реалії України та міжнародний досвід // Юридичний вісник. Повітряне і космічне право. 2018.
    № 2 (47). С. 116–120.

Див. також

Україна

Населення України

Внутрішня політика України

Формування медичних знань в Україні

Автор ВУЕ

• Л. В. Зав’ялова,
• Л. В. Кобріна

Покликання на цю статтю: Зав’ялова Л. В., Кобріна Л. В. Україна: медицина та охорона здоров’я новітньої доби // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Україна: медицина та охорона здоров’я новітньої доби (дата звернення: 29.04.2024).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 04.04.2022

Важливо!

Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.

Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.

Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.

Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів

Офіс Президента України

 Facebook

 Telegram

Верховна Рада України

 Facebook

 Telegram

Кабінет Міністрів України

 Facebook

 Twitter

Служба безпеки України

 Facebook

 Telegram

Міністерство оборони України

 Facebook

 Twitter

Міністерство внутрішніх справ України

 Facebook

 Telegram

Генеральний штаб Збройних сил України

 Facebook

 Twitter

Державна прикордонна служба України

 Facebook

 Twitter

Кіберполіція

 Facebook

Національна поліція України

 Головна сторінка

 Вінницька область

 Волинська область

 Дніпропетровська область

 Донецька область

 Житомирська область

 Запорізька область

 Закарпатська область

 Івано-Франківська область

 Кіровоградська область

 Київська область

 Для звернень громадян

 Для ЗМІ

 м. Київ

 Луганська область

 Львівська область

 Миколаївська область

 Полтавська область

 Одеська область

 Рівненська область

 Сумська область

 Тернопільська область

 Харківська область

 Херсонська область

 Хмельницька область

 Черкаська область

 Чернігівська область

 Чернівецька област

 АР. Крим