Формування медичних знань в Україні
Зміст
Історична довідка
Медична наука й охорона здоров’я на теренах України проминули складний шлях формування: у різні історичні епохи розвивалися народна, монастирська, козацька, цехова медицина, які стали першоосновою сучасної системи. Народи, які населяли сучасну Україну, використовували лікарські рослини, примітивну психотерапію, водолікування, масажі, замовляння як засіб боротьби з недугами. У дохристиянські часи йшлося про «побутову медицину» (повитухи, костоправи, різальники, зубовлоки, кровопуски) та «медицину жрецьку» (волхви, відуни, знахарі, ворожбити, зелійники, травознаї). З утвердженням християнства на Русі набуває розвитку «церковна медицина» (хворими і немічними опікувалися церкви, монастирі), разом із поширенням грамотності й писемності були написані й перекладені з інших мов травники, лікарські порадники. На розвиток охорони здоров’я значний вплив мали давньогрецька, арабська, а згодом і візантійська християнська медицини. У містах з’являлися лікарі зі Сходу і Заходу, відомості про яких містить, зокрема, «Києво-Печерський патерик». Літописна й житійна література згадує про печерських ченців-лікувальників: преподобного Агапіта Печерського, Іпатія Цілебника, Даміана Цілителя, Лаврентія Затвірника, Прохора Лобідника, Аліпія Печерського та інших.
У 15–16 ст.
У 15–16 ст. в Україні з’явилися лікарі, які здобули освіту на медичних факультетах польських закладів освіти (Краківського університету, Замойської академії тощо). Окремі випускники цих закладів продовжували навчання в університетах Італії, де здобули науковий ступінь доктора медицини (Юрій Дрогобич, Пилип Ляшковський). Так, Юрій Дрогобич, при народженні Ю. Донат-Котермак) — лікар, доктор медицини та філософії. Ректор Болонського університету медицини й вільних мистецтв, професор і віце-канцлер Істрополітанського університету в м. Пресбурзі (тепер м. Братислава), професор Ягеллонського університету у м. Кракові. Перший українець із академічною освітою. Розвивалася в Україні й аптекарська справа. Першу аптеку було відкрито 1445 у м. Львові, пізніше — у м. Чигирині.
У 16–17 ст.
У 16–17 ст. допомогу хворим і немічним надавали братства й козаки. Так, запорозьке військо мало свої шпиталі в м. Трахтемирові (від кінця 16 ст.) і Межигірському монастирі (17 ст.). Військові шпиталі були також у Лебединському (біля м. Чигирина) і Левківському (біля м. Овруча) монастирях. Вони стали першими своєрідними військовими лікувальними закладами в Україні. Шпиталі створювалися і при великих ремісничих цехах (в м. Борисполі при цеху м’ясників — 16 ст.; при цеху кравців у м. Ковелі — 17 ст.). Цехова медицина в Україні втратила своє значення лише у другій половині 19 ст. Основою та джерелом як монастирської, так і світської медицини на той час була народна медицина.
Значну роль у підготовці медичних кадрів у зв’язку з організацією в 17 ст. госпітальних медичних шкіл відіграла Києво-Могилянська колегія (тепер Національний університет «Києво-Могилянська академія»). Багато її вихованців були студентами і викладачами (зокрема Симеон Полоцький, Єпіфаній Славинецький, Арсеній Сатановський) московської (заснована 1654) та петербурзької (заснована 1718) медичних шкіл. Єпіфанію Славинецькому належить переклад підручника анатомії Андреаса Везалія. Своєрідними довідниками з практичної медицини, а також посібниками (для учнів медичних шкіл), що мали на той час помітне поширення, були лікарські порадники, як перекладені, так і вітчизняні. З 17 ст. відомий текст українського рукописного лікарського порадника. Кадри для медичних шкіл пізніше також готували колегії в містах Чернігові, Переяславі, Харкові.
Розвиток медицини у 18 ст.
Істотні зрушення в розвитку медичної науки в Україні почалися у 18 ст. Медикохірургічну школу (тепер Кіровоградський медичний фаховий коледж ім. Є. Й. Мухіна) 1788 було відкрито у м. Єлисаветграді (тепер м. Кропивницький). У різні періоди існування школи її викладачами були: Є. Мухін, що викладав остеологію й десмургію; П. Чернівецький (анатомія); Р. Чернявський, Д. Кісільов, Н. Терновський та І. Бородулін, П. Колб, штаб-лікар А. Лавреніюс (хірургія та акушерство); О. Звіряка (хімія, ботаніка, патологія, терапія). Випускники Єлисаветградської медико-хірургічної школи спочатку одержували призначення в армійські частини, що дислокувалися на Півдні України, та на Чорноморський флот. Згодом географія призначення випускників розширилася. Заклад проіснував 10 років, за весь час у школі отримали освіту 247 учнів та 10 волонтерів. 1794 аналогічний медичний освітній заклад відкрито в м. Сімферополі.
У 18 ст. зросла кількість аптек. Перевезення медикаментів у другій половині 17 ст. з м. москви в інші міста сприяло створенню аптек у містах Ніжині та Києві. 1715 у м. Києві з’явилась постійна аптека, що обслуговувала місцевий гарнізон. Було відкрито аптеки в містах Лубни (1716), Глухові (1743), Кременчуці (1770), Харкові (1778). Останню з 1780 очолював П. Піскуновський — перший аптекар-українець. Першу приватну аптеку для цивільного населення м. Києва відкрито 1728, другу — 1811. Аптека, що належала Приказу громад ського піклування, була відкрита 1799 р. У другій половині 18 ст. аптеки засновано у містах Умані, Житомирі, Вінниці. Медичним і аптечним центром Правобережжя було м. Львів, де кількість аптек у 18 ст. зросла до 7. Наприкінці 18 ст. у м. Києві казною був закладений Аптекарський сад, де вирощували лікарські рослини. У 19 ст. лікарські рослини з Аптекарського саду розсилали через київський «магазин аптекарских верей», підпорядкований казенній медичній колегії, в усі розташовані на території України шпиталі.
Учені-медики 18 ст. — початку 19 ст. здобували освіту в Києво-Могилянській академії (тепер Національний університет «Києво-Могилянська академія»), де викладали природознавство, з 1802 тут запроваджено курс медицини. Вихованцями академії були учений-енциклопедист, один з основоположників акушерства, педіатрії, ботаніки й фітотерапії Н. Амбодик-Максимович, перший в Україні професор ветеринарних і медичних наук І. Андрієвський, офтальмолог і терапевт Й. Каменський-Галита, лікар і культурноосвітній діяч М. Парпура, перший вітчизняний професор анатомії, фізіології та хірургії К. Щепін. Вагомий внесок у медичну науку зробили Ю. Білопольський, Н. Згурський, П. Погорецький, І. Полетика, Д. Понирка, Д. Самойлович, М. Тереховський, X. Тихорський, брати О. і П. Шумлянські. Так, видатним діячем у галузі медицини 18 ст. став Н. Амбодик-Максимович (1744–1812) — лікар-просвітитель, ботанік, фітотерапевт, педагог, учений-енциклопедист, розробник медичної й ботанічної термінології. На медичному факультеті Страсбурзького університету захистив докторську дисертацію «Про печінку людини» (1775). 1782 першим у російській імперії удостоєний звання професора повивального мистецтва (акушерства). Розробив проект розвитку акушерської освіти в країні, один з ініціаторів заснування (1797) Клінічного повивального інституту у м. санкт-петербурзі (тепер Інститут акушерства і гінекології АМН РФ). П. М. Шумлянський (1750/1754–1821) — лікар-хірург, фармаколог, перший декан медичного факультету Харківського університету. О. М. Шумлянський (1748–1795) — лікар-учений, медичний діяч, засновник гістологічної науки в росії. Захистив дисертацію, присвячену будові нирок, і здобув ступінь доктора медицини й хірургії. Професор вищих медичних шкіл у містах санкт-петербурзі й москві, керував організацією медичної освіти. З 1786 очолив кафедру патології й терапії в московському лікарському училищі, а з 1793 — кафедру в московській акушерській школі.
На початку 18 ст. в Україні почали налагоджувати облік народжуваності й смертності. Від середини 18 ст. у губерніях створено прикази громадського піклування (так звана приказна медицина). Утім, рівень медичного обслуговування міського населення в закладах цієї системи був низьким, у селах їх майже не було.
У різні століття періодично виникали епідемії чуми, віспи, тифів, холери. Системна боротьба з ними тоді не була запроваджена, проте відомо про деякі карантинні заходи в містах Чигирині, Харкові. Києві, Одесі та ін. Так, від початку 17 ст. для запобігання розповсюдженню епідемічних захворювань, переважно чуми, застосовували ізоляцію заражених міст, окремих будинків, де мешкали хворі, спалювання одягу хворих, трупів померлих. Першу карантинну службу в Україні (Васильківський карантин) було створено 1740 у м. Києві з підвідділами в містах Переяславі, Черкасах, Кременчуці, Бахмуті, Ізюмі, Луганську тощо. Васильківський карантин з 1763 протягом 20 років очолював головний лікар І. А. Полетика (1722–1783/1789). Попри організацію карантинних заходів, епідемії час від часу спалахували в різних місцевостях України. Особливо спустошливими були епідемії чуми 1710–1711, 1770–1772, 1797–1798. Лікування епідемічних захворювань зазвичай проводилося методами, які не давали суттєвих результатів. Поряд з цим, деякі лікарі (І. Рембовський, А. Вишетицький, С. Митрофанов та ін.) почали широко застосовувати зміцнювальні засоби, що значно зменшило кількість смертельних випадків. Таке лікування чуми запровадили наприкінці 18 ст. Д. Самойлович, Г. Орреус та ін. у госпіталях м. москви, лікарі чумного госпіталю в м. Кременчуці.
1737 сенатським наказом встановлено посади лікарів у великих містах, включно з полками. Проте через відсутність коштів і лікарських кадрів більшість магістратів неспроможні були утримувати лікарів. 1787 у м. Києві коштом магістрату було засновано перший госпіталь для хворих на віспу. Вакцинацію в Україні розпочато з 1802.
1755 Сенат видав указ про створення у м. Києві урядового госпіталю, 1792 в місті відкрився також військовий шпиталь. 1786 при Кирилівському монастирі почав діяти будинок для інвалідів, 1806 до монастиря було переведено будинок для психічнохворих (уперше згадується у 1770–1771). Зі створенням губернських (1797) та повітових лікарських управ почалася організація деякої медичної допомоги сільському населенню. На 1802 в Україні було 879 цивільних лікарів. Зростала мережа приватних аптек.
Розвиток медицини і медичної науки у 19 ст.
З відкриттям 1805 Харківського університету (тепер Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна) і медичного факультету при ньому (перший декан і професор хірургії — П. Шумлянський) на українських землях було розпочато підготовку дипломованих лікарів. Перший випуск лікарів медичного факультету — 9 осіб — відбувся 1815. За наступні 10 років усього було випущено 98 лікарів. З цим факультетом пов’язана також діяльність професорів М. Єллініського, П. Нарановича, Д. Лямбля, Є. Гордієнка, І. Рейпольського, Л. Ценковського, В. Лашкевича, Л. Гіршмана, І. Лазаревича, В. Крилова, О. Данилевського. У різний час в ньому працювали вчені А. Підріз, В. Грубе, І. Зарубін, М. Трінклер та ін.
Медичний факультет Університету Святого Володимира (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка) було засновано 1841. Його уславили своєю науковою й викладацькою діяльністю видатні професори В. Бец, О. Вальтер, П. Перемежко, С. Алферьєв, Ф. Мерінг, О. Матвєєв, Н. Хржонщевський, Г. Мінх, В. Підвисоцький, Ю. Шимановський, В. Високович, В. Караваєв, В. Образцов, М. Волкович, М. Тихомиров, Л. Малиновський та ін. Випускниками цього закладу були К. Сапежко, Ф. Яновський, М. Стражеско, В. Іванов. 1840 засновано Товариство київських лікарів. 1844 відкрито терапевтичну клініку медичного факультету Київського університету, потім — акушерську, 1848 — хірургічну, протягом 1851–1853 збудовано анатомічний театр.
Третім важливим центром підготовки практичних і наукових медичних кадрів на теренах України в першій половині 19 ст. було м. Одеса. У 1830-х роках тут збудовано міську лікарню, в хірургічному відділі якої працювали М. Скліфосовський, Т. Вдовиковський, І. Сабанєєв. 1865 у м. Одесі було відкрито Новоросійський університет (тепер Одеський національний університет імені І. І. Мечникова), на природничому факультеті якого викладали І. Мечников, І. Сєченов, Л. Ценковський. Медичний факультет цього університету було створено 1900 за сприяння його першого декана, патофізіолога В. Підвисоцького. На факультеті працювали хірурги К. Сапежко, А. Щоголів та ін., анатом М. Батуєв, вихованцями якого були М. Гамалія, Д. Заболотний, О. Богомолець.
Станом на 1856 на службі Міністерства внутрішніх справ російської імперії було 1134 лікарі. У Полтавській губернії, зокрема, 1863 працювало 99 лікарів (1 лікар на 19 тис. мешканців). У м. Одесі 1886 І. Мечников і М. Гамалія заснували першу в Україні бактеріологічну станцію. 1870 у м. Києві відкрито військову фельдшерську школу, 1877 — курси медичних сестер.
Діяльність українських учених другої половини 18 ст. — першої половини 19 ст. була нерозривно пов’язана з науково-медичними закладами міст санкт-петербурга і москви. Значний внесок у розвиток багатьох галузей медицини доклав І. Буяльський (1789–1866) — хірург, анатом, член багатьох наукових товариств, зокрема Віденського медичного товариства. Його наукові дослідження присвячено топографічній анатомії органів, методам дослідження в анатомії; серед визначних праць — «Анатоміко-хірургічні таблиці» (1828–1852), «Коротка загальна анатомія тіла людського» (1844). Є. Й. Мухін (1766–1850) — науковець, хірург, анатом, фізіолог, гігієніст, викладач. Один з основоположників анатомо-фізіологічного напряму вітчизняної медицини та вчення про провідну роль головного мозку в життєдіяльності організму. Засновник вітчизняної травматології, започаткував симбіоз травматології та хірургії, основоположник військово-польової хірургії. У 1802 обійняв посаду головного лікаря Московської публічної лікарні, де першим в росії створив пункт невідкладної допомоги, що працював цілодобово й безкоштовно.
Ф. Г. Політковський (1753– 1809) — випускник Чернігівського колегіуму, професор московського університету, видатний клініцист. Підготував першу вітчизняну працю з історії світової медицини. Д. С. Самойлович (1744–1805) — лікар, акушер, засновник епідеміології. Закінчив Києво-Могилянську академію, шпитальну школу в м. санкт-петербурзі. Працював у м. москві епідеміологом. Очолював боротьбу з епідеміями чуми в росії та Україні. Уперше докладно описав клінічний перебіг чуми, був переконаним прихильником гіпотези про живу природу збудника чуми і контагіозного характеру епідемій. Розробив чітку на той час систему протиепідемічних заходів. Висловив думку про проведення щеплень медичному персоналу за типом варіоляції (штучне зараження для набуття імунітету), багато способів перевіряв на собі. Обраний членом 12 академій європейських країн. Д. В. Понирка (1746–бл. 1790) — лікар, карантинний доктор у м. Василькові Київської губернії (тепер Київської область). Брав участь в організації протиепідемічної служби, вивчав віспу та чуму. О. Ф. Шафонський (1740–1811) — доктор медицини, військовий лікар та лікар шпиталів у м. москві, викладач московської шпитальної школи, автор книги про чуму (1774), один з основоположників епідеміології та санітарії.
Набула розвитку й історія медицини як галузь науки. Відомим істориком медицини був С. Ковнер (1837–1896) — викладач єврейського училища, випускник Університету Святого Володимира в м. Києві, земський лікар. Працював тривалий час у м. Ніжині, згодом у м. Києві. Підготував засновані на першоджерелах фундаментальні праці зі всесвітньої історії медицини. Знаним істориком медицини в Галичині був професор Львівського університету В.-К. Зембицький (1874–1950) — завідувач кафедри історії і філософії медицини. Працював у клініці внутрішніх хвороб, протягом року перебував у закордонних клініках міст Цюриха, Страсбурга і Парижа. Заснував часопис «Боротьба за здоров’я» (1917), опублікував багато праць з історії медицини, видав низку бібліографічних та біографічних праць, був редактором «Польської лікарської газети», співавтором «Польського біографічного словника», автором понад 500 публікацій.
Вагому роль у розвитку медичної науки в Україні відіграли медичні факультети Харківського, Київського та Новоросійського, а потім і Львівського університетів. На території України сформувалися знані й впливові наукові школи. Так, розвиток фізіології в Україні був тісно пов’язаний з діяльністю вчених-фізіологів І. Сєченова (1829–1905) та І. Павлова (1849–1936). Основоположником експериментальної фізіології вважають В. Томсу (1830–1895) — засновника першої фізіологічної лабораторії в м. Києві. Його праці присвячені вивченню іннервації кровоносних судин і питанням фізіології симпатичної нервової системи.
Кінець 19 ст. — початок 20 ст.
Наприкінці 19 ст. — на початку 20 ст. в Україні сформувалися відомі терапевтичні школи. В. Образцов (1849–1929) — лікар-терапевт, професор, доктор медицини, упродовж 25 років (1893–1918) — професор Київського університету, завідувач кафедр спеціальної патології та факультетської хірургії. Розробив глибоку ковзну методичну пальпацію органів черевної порожнини, яка дозволила розпізнавати багато хвороб органів травлення. Виділив у самостійну клінічну форму ентерити, описав клініку різних форм апендициту, вдосконалив діагностику інших шлунково-кишкових захворювань. Вдосконалив методи перкусії та аускультації серця, сформулював вчення про механізм роздвоєння тонів серця, описав нормальний третій тон, докладно охарактеризував ритм галопу. Разом із М. Д. Стражеском описав клінічну картину тромбозу коронарних артерій серця (1909; 1910), чим започаткував прижиттєву діагностику інфаркту міокарда. Ф. Яновський (1860–1928) — лікар-терапевт, дійсний член ВУАН (від 1927). Очолював кафедри терапії в Київському університеті та Київському медичному інституті (1905–1928). Досліджував туберкульоз, гострі інфекційні захворювання, хвороби нирок, легень, працював у галузі клінічної бактеріології та курортології. За життя хворого встановив діагноз інфаркту легені (1902), вперше у світі описав діагностичне значення бронхіальних зліпків, розробив диференційну діагностику плевритів і крупозної пневмонії. Всупереч поглядам Р. Вірхова і К. Райнгорста, разом із В. К. Високовичем довів туберкульозну природу казеозної пневмонії. Вперше описав «кон’юнктивальний симптом» за висипного тифу, підготував працю «Клінічне значення запаху».
Значний вплив на розвиток світової та вітчизняної анатомії й хірургії в 19 ст. справила діяльність М. Пирогова (1810–1881), який значну частину свого життя провів в Україні. Видатний хірург, анатом, педагог, ініціатор створення медичного факультету в Київському університеті Святого Володимира. Очолював кафедру хірургії медичного факультету та хірургічну клініку при Дерптському університеті (1836). Попечитель Київського учбового округу (1858–1861). Послідовниками М. Пирогова були С. Коломнін, О. Яценко та інші відомі лікарі. Серед них О. Вальтер (1818–1889) — анатом і фізіолог, доктор медицини, професор, один із засновників кафедри фізіологічної анатомії з мікрографією (1844–1868); В. Караваєв (1811–1892) — видатний хірург, доктор медицини, професор, один з організаторів медичного факультету Університету Святого Володимира, перший його декан (у 1843–1847), засновник і організатор кафедри факультетської хірургії (1844–1882). Ю. К. Шимановський (1829–1868) — професор хірургії Університету Святого Володимира, автор фундаментальних праць «Оперативна хірургія» (1864) та «Операції на поверхні людського тіла» (1865), уперше у світовій хірургічній практиці описав вільну пересадку шкіри. Вдосконалив операцію кістковопластичної ампутації стегна (операція Гріті — Шимановського), запропонував операцію трансплантації ліктьового відростка на поверхню розпилу плечової кістки під час ампутацій, а також спосіб витягання шкіри ампутаційної кукси. Розробив спосіб закриття зовнішньої кишкової нориці (спосіб Шимановського), удосконалив гіпсову пов’язку, винайшов і модифікував близько 80 медичних інструментів, приладів та пристроїв. Колекція інструментів, які він винайшов, здобула високу оцінку на Всесвітній виставці в м. Парижі (1867).
М. Скліфосовський (1836–1904) — лікар-хірург, доктор медицини, професор, завідувач хірургічною госпітальною клінікою Університету Святого Володимира (1870), завідувач кафедри і директор факультетської хірургічної клініки Імператорського Московського університету (1880–1893), професор і директор Імператорського Санкт-Петербурзького клінічного інституту удосконалення лікарів (1893–1900). Один із піонерів черевної хірургії, впроваджував асептику і антисептику, почав оперувати на щитоподібній залозі (1874), шлунку (1879), жовчному міхурі (1890). Опрацював оригінальну операцію на кістках з несправжніми суглобами (замок Скліфосовського, 1876), операцію з приводу випадіння прямої кишки (операція Скліфосовського), спосіб перев’язування внутрішнього гемороїдального вузла (спосіб Скліфосовського). Зробив внесок у розвиток військово-польової хірургії, зокрема є одним з основоположників металоостеосинтезу.
Непересічні результати були досягнені в галузі анатомії, патологоанатомії та гістології. Н. Хржонщевський (1836–1906) — знаний патолог і гістолог, доктор медицини, професор, засновник і перший завідувач кафедри загальної патології, декан медичного факультету (1869–1872) Університету Святого Володимира. Учень Р. Вірхова В. В. Підвисоцький (1857–1913) — видатний патолог і бактеріолог, доктор медицини, професор, член-кореспондент Військово-медичної академії, завідувач кафедри загальної патології Київського університету, завідувач лікарні для прихожих хворих. Організатор і перший декан медичного факультету в Одеському університеті (1900–1905). Проводив дослідження в галузі мікробіології, імунітету, патології інфекцій, ендокринології, з’ясував закономірності регенерації залозистих органів. Автор підручника «Основи загальної та експериментальної патології» (1891), який перекладено французькою, німецькою, японською та іншими мовами. Ще 1896 висловив припущення, що наднирники відіграють головну роль у захисті організму від токсичних продуктів обміну.
В. Бец (1834–1894) — видатний анатом і гістолог, лікар-клініцист, доктор медицини, професор, завідувач кафедри анатомії Університету Святого Володимира (1868–1890). Відкрив хромафінну реакцію мозкової речовини надниркових залоз (1864), розробив оригінальну методику фіксації і ущільнення мозку (1866). Основоположник вчення про архітектоніку кори головного мозку. Виготовив 6 тис. анатомічних препаратів, які на всесвітній виставці у м. Відні (1873) були відзначені нагородою «Медаль за успіхи». У своїй праці «Два центри в кірковому шарі людського мозку» (1874) вперше описав велетенські пірамідні нейрони, згодом названі його іменем (клітини Беца). У праці «Анатомія поверхні головного мозку» (1883) з атласом і 36 таблицями дав найповніший опис рельєфу кори півкуль головного мозку. У книзі «Морфологія остеогенезу» (1887) систематично описав дослідження розвитку і росту кісток.
П. І. Перемежко (1833–1894) — гістолог, професор, засновник і перший керівник кафедри гістології, ембріології і порівняльної анатомії Київського університету (у 1868–1890). Вперше описав непрямий поділ тваринних клітин (мітоз). Наукові дослідження вели й на окремих кафедрах медичних факультетів інститутів і вищих жіночих медичних курсах у містах Харкові, Києві та Одесі, а також частково в наявних тоді науково-практичних медичних закладах.
Серед ключових постатей в історії медицини — професор зоології та порівняльної анатомії Одеського університету, засновник Одеської бактеріологічної станції — І. Мечников (1845–1916). Він відкрив явище фагоцитозу (1882), розробив фагоцитарну теорію імунітету (1883) та заклав основи імунології. Опрацював теорію порівняльної патології запалення (1892), доклав зусиль щодо вирішення проблем геронтології та геріатрії. Удостоєний Нобелівської премії з біології та медицини разом з П. Ерліхом (1908) за працю «Імунітет при заразних хворобах».
Всесвітнє визнання здобули праці мікробіолога Д. Заболотного (1866–1929), відомого також як епідеміолога, академіка і президента ВУАН (1928–1929). Ще студентом провів на собі дослід пероральної імунізації від холери. З 1897 здійснив експедиції до Індії, Маньчжурії, Китаю та інших країн, де досліджував вогнища чуми та організував боротьбу з нею, довів роль степових гризунів у розповсюдженні епідемії. Організував першу в росії кафедру бактеріології (1898) та в Одеському університеті кафедру епідеміології (1920). Заснував 1928 Український науково-дослідний інститут мікробіології та епідеміології (тепер Інститут мікробіології і вірусології ім. Д. К. Заболотного НАН України) і став основоположником української школи епідеміології. Відомі її представники Л. В. Громашевський, М. М. Соловйов.
Інституалізація сфери медичних послуг
Від другої чверті 18 ст. запроваджується державне регулювання сферою надання медичних послуг і охорони здоров’я. 1864 було проведено реформу й створено земську медицину. За медичну допомогу відповідала система земської медицини в губерніях: земські дільничні лікарні з лікарем, акушеркою й фельдшером, а також окремі фельдшерські й акушерські пункти. З появою епідемічно небезпечних осередків у загрожені райони надсилали епідемічних лікарів. Заклади земської медицини пропагували серед українського населення засади санітарії, гігієни, проводили профілактичні заходи, зокрема обов’язкові щеплення від віспи. Земські лікарі не лише надавали медичну допомогу, але й проводили санітарно-просвітницьку роботу серед населення, брали участь у всеросійських з’їздах лікарів і природознавців (започатковані 1861 у м. Києві), де була спеціалізована секція земської медицини. Деякі лікарі (зокрема піонери земської медицини — М. Тезяков, С. Ігумнов, В. Хижняков, М. Герман, О. Корчак-Чепурківський, Є. Яковенко) — здійснювали наукові дослідження стану здоров’я українського населення: облік епідемічних захворювань, санітарно-статистичні описи умов праці й побуту тощо. Проте саме просвітництво населення земськими лікарями відігравало неабияку роль, про що зауважував земський лікар, а згодом перший санітарний лікар росії І. Моллесон: «Просвіта, і тільки вона вирішує все, тому що жоден закон, жодна обов’язкова установа не в змозі вплинути на особисте, домашнє життя, і лише вона, просвіта, має силу розбити міцну оболонку невігластва, звичаїв та звичок, які вибудовувалися віками».
Разом з тим, на селі породіллям і хворим допомагали баби-повитухи, знахарі й костоправи тощо, які отримували вміння, знання лікувальних рослин тощо від батьків і дідів. Відомо про широке застосування з лікувальною метою п’явок і кровопускання: аж до 1834 у м. Києві існував цех цирульників, а по селах кровопускателі ходили ще в 1870-х. Попри те, що практика кровопускання стала нелегальною через адміністративні заборони, вона проіснувала ще певний час.
1880 за зразком земської розпочато формування міської медицини (обидва види медичної допомоги — земську та міську згодом стали називати громадською медициною). Спочатку земська медицина існувала на умовах часткової оплати: звернення до лікаря і ліки були платними, а стаціонарне лікування — безоплатним. Проте швидко оприявнилася тенденція: навіть невелика оплата призводить до зменшення кількості звернень, а згодом — до розвитку епідемій. Наприкінці 19 ст. в земській медицині остаточно встановлено принцип безоплатності. Стаціонарне, амбулаторне лікування, надання лікарських препаратів, заходи проти інфекційних хвороб провадилися безкоштовно. Втім, організація безкоштовної медичної допомоги мала територіальний принцип: з приїжджих з інших повітів плата стягувалася. 1903 було прийнято Положення про управління земським господарством у Волинській, Київській, Подільській губерніях, де офіційно закріплювався принцип безкоштовного отримання медичної допомоги мешканцями губернії в лікувальних установах, які утримуються на її кошти. У приватних лікувальних установах населення могло і надалі отримувати медичну допомогу платно. Розмір оплати встановлювало і затверджувало Міністерство внутрішніх справ.
Краще була організована медична допомога у великих містах, зокрема в Києві, Харкові, Одесі — освітніх центрах, де існували висококваліфіковані клінічні заклади при медичних факультетах університетів і організовані приватні та благодійні лікарні. При міських управах найбільших міст були санітарні управи, лікувально-санітарні ради, що керували міськими лікарня ми, наглядали за санітарним станом міст і вели боротьбу зі спалахами захворювань. Медичну допомогу українському населенню надавали благодійні організації: Український Червоний Хрест і Ліга боротьби з туберкульозом (перед революцією мала в Україні 34 відділення, 14 амбулаторій, 5 санаторіїв на 370 ліжок). Значний внесок у охорону здоров’я і поширення медичної допомоги належить громадській ініціативі, завдяки якій були засновані та діяли Пастерівський прищепний інститут (тепер Інститут мікробіології та імунології ім. І. І. Мечникова НАМН України) у м. Харкові і бактеріологічна станція Харківського медичного товариства. За перших 25 років діяльності через систему пастерівських станцій проти сказу щеплено понад 30 тис. хворих.
За умов низького рівня життя населення й недостатнього розвитку медичної допомоги, показники захворюваності й смертності в Україні були одними з найвищих у світі. Так, у 1890-х смертність на 10 тис. населення становила 350 осіб, на початку 20 ст. — 280, і була вищою за інші країни Європи. Особливо високою була смертність серед дітей (1910 25 % дітей помирало на першому році життя), а також від туберкульозу, який був причиною до третини усіх смертей. Перед Першою світовою війною в Україні спалахували епідемії висипного тифу, дизентерії, скарлатини, дифтерії, з’являлася холера (1872–1871; 1892, 1907, 1912 та ін.), населення міст унаслідок антисанітарного стану, страждало від черевного тифу; поширені були й венеричні хвороби.
Державна система охорони здоров’я російської імперії була розподілена між різними міністерствами, окреме міністерство з’явилося тільки 1916. Вживані санітарно-епідеміологічні заходи, забезпечення населення медичною допомогою, мережа лікувальних закладів (здебільшого лікарні й амбулаторії розташовувалися в містах) були недостатніми. Санаторно-курортна сфера — охоплювала лише приватні заклади, розвинені доволі примітивно. На 1911 на території України було 3933 лікарі. Станом на 1915 — 5 тис. працівників середнього медичного персоналу і 28 500 лікарняних ліжок загалом на 1458 медичних закладів, серед яких 1145 лікарень (понад половину — губернські й повітові, крім них — міські, фабричні, приватні, єврейські, благодійні, залізничні, в’язничні, шпиталі тощо), а також 291 амбулаторія і 22 шпиталі для психічнохворих. У 19 ст. — на початку 20 ст. в російській імперії не існувало спеціалізації лікарів, їм доводилося лікувати всі захворювання. Згодом стали надавати допомогу певним категоріям населення і створювати організації залежно від обраної професійної сфери. Такі об’єднання мали на меті соціальну й професійну підтримку лікарів, але поступово вони перетворилися на колегії, наділені правом видавати дозволи на роботу лікарям за обраною медичною спеціальністю. Дедалі більша кількість лікарів відмовлялася від загальної лікарської практики на користь вужчих спеціалізацій.
В Австро-Угорщині охорона здоров’я на українських землях так само не мала централізованого управління: в Галичині й Буковині нею управляли місцеві сойми. Охорона здоров’я в Австрії та Угорщині існувала відособлено, але була пов’язана спільним управителем — департаментом охорони здоров’я Міністерства внутрішніх справ Австро-Угорщини. Міністерство охорони здоров’я в Австро-Угорщині з’явилося 1917, а його першим міністром став етнічний українець — професор І. Горбачевський (1854–1942), який обіймав цю посаду в 1917–1918. Медичну допомогу населенню в Галичині й Буковині надавали платно приватні лікарі, що працювали під наглядом повітових і міських державних лікарів і лікарських палат. Для бідного населення діяли шпиталі, що утримувалися коштом муніципалітетів або благодійних установ. Санаторно-курортні заклади також були приватними. Захворюваність і смертність населення, попри загальний розвиток санітарної справи, були високими, передусім через злиденність, незадовільні умови життя і погане харчування. Лікарні діяли лише в повітових містах, але не у всіх: із 46 — лише в 27. За часів Австро-Угорщини (1771–1918) на українських землях у селах не збудовано жодної лікарні. Стаціонарна медична допомога була платна, недоступна для більшості селян, а тому значна кількість ліжок у лікарнях не використовувалась. Галичина і Закарпаття були постійними вогнищами епідемічних захворювань: тифів, віспи, дитячих інфекцій; у гірських районах значна частина населення хворіла на туберкульоз і сифіліс. Санітарний стан помешкань і водопостачання в селах були вкрай незадовільні. Крайова рада здоров’я Галичини у звіті 1889 зазначала: «Більшість сіл така бідна, що побудова громадського колодязя перевищує фінансові можливості гміни».
Література
- Булавінова К. О., Децик О. З., Ціхонь З. О. Роль комунікаційних стратегій у системі громадського здоров’я України // Україна. Здоров’я нації. 2018. № 3. С. 6–10.
- Ганіткевич Я. Внесок українських лікарів у світову медицину // Український медичний часопис. 2009. № 7–8 (4/72). С. 110–115.
- Ганіткевич Я. Історія української медицини в датах та іменах. Львів : [б. в.], 2004. 365 с.
- Ганіткевич Я. Українські лікарі-вчені першої половини ХХ століття та їхні наукові школи. Львів : [б. в.], 2002. 544 с.
- Дедишина Л. Юрій Дрогобич: прогностик, ректор, королівський лікар // Краєзнавство. Географія. Туризм. 2005. № 38. С. 20–21.
- Єрошкіна Т. В., Дерев’янко Д. В. Основні показники стану здоров’я населення промислового регіону України за роки незалежності // Україна. Здоров’я нації. 2019. № 1 (54). С. 7–14.
- Захожа Г. Найневідоміша людина на Батьківщині: В. Хавкін // Україна. 2007. № 10. С. 59–61.
- Лехан В. М., Крячкова Л. В., Заярський М. І. Аналіз реформ охорони здоров’я в Україні: від здобуття незалежності до сучасності // Україна. Здоров’я нації. 2018. № 4 (52). С. 5–11.
- Лехан В. М., Слабкий Г. О., Шевченко М. В. Аналіз результатів реформування системи охорони здоров’я в пілотних регіонах: позитивні наслідки, проблеми та можливі шляхи їх вирішення // Україна. Здоров’я нації. 2015. № 3. С. 67–86.
- Литвинова О. Н., Юріїв К. Є., Петрашик Ю. М. Глобальні виклики для здоров’я. Як змінюватимуться підходи до формування політики здоров’я через призму реформи механізму оплати праці сімейних лікарів // Вісник соціальної гігієни та організації охорони здоров’я України. 2019. № 2 (80). С. 89–93.
- Нагорна А., Басанец А., Кононова І. та ін. Стан здоров’я населення працездатного віку та ефективність функціонування системи охорони здоров’я України // Україна. Здоров’я нації. 2021. № 1 (63). С. 5–22.
- Надутий К. О., Лехан В. М., Найда І. В. Обґрунтування концепції безперервного вдосконалення національної системи охорони здоров’я України // Український медичний часопис. 2019. № 1 (2). С. 26–28.
- Нечаїв С. В. Тисячоліття української медицини як шлях до лікарського самоврядування: київський вимір // Українські медичні вісті. 2020. Т. 12. № 2. С. 89–99.
- Охорона здоров’я і права людини: ресурсний посібник / За наук. ред. І. Я. Сенюти. 5-те вид., допов. Львів : Видавництво ЛОБФ «Медицина і право», 2015. 989 с.
- Робак І. Ю., Демочко Г. Л. Історія вітчизняної медицини та охорони здоров’я в персоналіях (здобутки років незалежності) // Вісник Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут». Серія: Історія науки і техніки. 2013. № 68. С. 149–157.
- Святий лікар: Ф. Я. Яновський // Календар знаменних і пам’ятних дат. 2010. № 2. С. 91–96.
- Сенюк Ю. І., Надюк З. О. Сучасна державна політика у сфері охорони здоров’я: аналіз реформування системи // Право та державне управління. 2020. № 2. С. 211–220.
- Сидоренко В. В. Современное состояние и особенности системы охраны здоровья в Украине // Бізнесінформ. 2014. № 5. С. 247–251.
- Сінєнко Н. О., Загорій Г. В., Мохначов С. І. Особливості впровадження е-медицини в умовах державно-приватного партнерства // Медична інформатика та інженерія. 2016. № 4. С. 36–42.
- Слабкий Г. О., Лехан В. М., Надутий К. О. та ін. Деякі уроки реформи охорони здоров’я України // Україна. Здоров’я нації. 2014. № 3. С. 7–22.
- Талалаєв К. О. Предикція — перспективна складова частина сучасної системи охорони здоров’я // Україна. Здоров’я нації. 2017. № 3. С. 347–348.
- Терзі О. О., Ляхова Н. О., Плужнікова Т. В. Правові та етичні засади громадського здоров’я // Вісник соціальної гігієни та організації охорони здоров’я України. 2019. № 3 (81). С. 84–90.
- Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
- Фуртак І. І., Грицко Р. Ю. Оптимізації фінансування і структури медичних організацій на тлі доказової потреби у медичній допомозі // Сімейна медицина. 2018. № 3. С. 143–144.
- Цимбалюк В. І., Червяк П. І. Світочі української медицини. Київ : Просвіта, 2019. 320 с.
- Червяк П. І. Медицина України в персоналіях : у 3 т. Київ : Фенікс, 2019.
- Черних В. П Фармщевтична галузь за роки незалежності України // Вісник фармації. 2002. № 3 (31). С. 3–12.
- Шелудько О. Л., Шевченко З. К. Правове регулювання суспільних відносин у сфері охорони здоров’я працюючого населення (профпатологічної служби) та шляхи його удосконалення // Український журнал з проблем регулювання медицини праці. 2012. № 1 (29). С. 67–80.
- Яковлєва О. Г. Основні шляхи становлення і розвитку сімейної медицини в Україні як основа реорганізації первинної медико-санітарної допомоги населенню // Медсестринство. 2019. № 2. С. 16–21.
- Ямненко Т. М. Медична реформа: реалії України та міжнародний досвід // Юридичний вісник. Повітряне і космічне право. 2018. № 2 (47). С. 116–120.
Див. також
Україна: медицина та охорона здоров’я новітньої доби
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Зав’ялова Л. В., Кобріна Л. В. Формування медичних знань в Україні // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Формування медичних знань в Україні (дата звернення: 30.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 04.04.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
