Література України

Зміст

1 Історична довідка: розвиток літератури
2 Українська радянська література
3 Українська література за межами УСРР
4 Повоєнна доба
5 Література незалежної України
6 Літературознавство
7 Література
8 Див. також
9 Автор ВУЕ
10 Важливо!

Історична довідка: розвиток літератури

Львівський «Апостол» Івана Федорова 1574 р. Національний музей літератури України

Становлення літератури східних слов’ян відбувалося водночас із утворенням давньоруської державності (див. Давня Русь), запровадженням християнства і слов’янського письма. Першими пам’ятками давньоруської літератури були перекладені з грецької біблійні тексти та апокрифічні оповідання («Ходіння Богородиці по муках» та ін.). В 11–13 ст. перекладено твори учительної (Івана Золотоустого, Івана Дамаскина, Єфрема Сирина), житійної («Патерики», «Прологи», «Четьї мінеї»), історичної та історико-розповідної (візантійські хроніки Георгія Амартола, Івана Малали), повістевої («Повість про Варлаама та Йоасафа», «Повість про Акіра Премудрого»), географічно-природничої («Християнська топографія» Козьми Індикоплова, «Фізіолог» тощо) літератури. Джерелом перекладної літератури Давньої Русі в цей час була книжність Візантії (часто через болгарське посередництво).

Оригінальна давньоруська література розробляла ораторсько-учительну (Феодосій Печерський, Іларіон, Кирило Турівський) та агіографічну прозу (княжі житія Ольги та Володимира, Бориса і Гліба, житія монахів Києво-Печерської лаври — «Києво-Печерський патерик»), описи подорожей («Ходіння» Даниїла Паломника).

З 11 ст. під впливом візантійських хронік започатковано літописання. Видатна пам’ятка історіографічної та оповідної прози — «Повість минулих літ», яку традиційно приписують Несторові. Наприкінці 12 ст. складено пам’ятку епічної поезії — «Слово о полку Ігоревім» (1185–1187). На межі 13–14 ст. укладено «Слово о Лазаревім воскресінні». Важливі свідчення зберегли списки Лаврентіївського літопису (1377) та Іпатіївського літопису (початок 15 ст.).

Новий період історії української літератури почався у 2-й половині 16 ст. Він відзначався становленням і розвитком нових жанрів — полемічної публіцистики, віршування, мемуарно-історичної прози, шкільної драматургії. Розквіту цих жанрів сприяло поширення на українських і суміжних землях книгодрукування. У 1574 у м. Львові першодрукар Іван Федоров видав книгу «Апостол». У наступні роки він продовжив друкарську діяльність у містах Львові, Заблудові та Острозі. Глибокий слід в українській літературі залишили твори представників полемічної літератури Івана Вишенського, Герасима Смотрицького, Стефанія Зизанія, Христофора Філалета, Клірика Острозького, Мелетія Смотрицького, Захарії Копистенського та інших.

Від середини 16 ст. бере початок книжне віршування («Пашквіль» Яна Жоравницького, 1575; вірші Герасима Смотрицького в Острозькій Біблії, 1580–1581) тощо. Українська поетична традиція другої половини 16–18 ст. виробила дві системи віршування — нерівноскладову й рівноскладову (силабічну). Окремі поетичні твори написано силаботонічними розмірами під впливом народнопісенної ритміки (твори Івана Некрашевича).

Наприкінці 16 ст. — на початку 17 ст. зароджується драматургія у формах декламацій та діалогів, що призначалися для виконання у братських школах. Теорія літератури опрацьовувалася в шкільних курсах поетики й риторики. Культивувався стиль бароко із його витонченою алегоричністю та контрастністю образів.

Непересічним явищем у літературному житті України 18 ст. стала творчість філософа й письменника Григорія Сковороди. Його філософські трактати написані у формі діалогів, поезія вирізняється глибиною думки, оригінальною образністю.

Характерною особливістю літератури 16–17 ст. є співіснування української літератури кількома мовами — книжною українською (простою мовою, насиченою полонізмами й церковнослов’янізмами), народною розмовною мовою (твори «низького стилю» — інтермедії шкільних драм, пародійні тексти, наприклад «Казаннє руське» невідомого автора), польською та латиною. У 18 ст. поряд із ними з’являється також російська мова зі значними вкрапленнями українізмів (зокрема частина творів Г. Сковороди).

Ілюстрація Анатолія Базилевича до «Енеїди» І. Котляревського, 1968 р.

Першим твором нової української літератури стала «Енеїда» Івана Котляревського (1798). Бурлескно-травестійна поема відображала життя українського народу з рисами його історичного минулого, національного характеру, відтворювала побут і звичаї різних прошарків суспільства. П’єсами «Наталка-Полтавка» і «Москаль-чарівник» (обидві — 1819) І. Котляревський поклав початок новій українській драматургії.

Основоположником художньої прози в новій українській літературі був Григорій Квітка-Основ’яненко. Письменник увів жанри повісті, оповідання, комедії. Від гумористично-сатиричних оповідань, повісті «Конотопська відьма» (1837), комедії «Сватання на Гончарівці» (1836), де він продовжував традиції бурлеску, використовував народний анекдот, його творчість розвивалася до реалістично-сентиментальних повістей (наприклад, «Маруся», 1834 та ін.). Плідною та новаторською була літературна творчість Є. Гребінки (байки, лірика, переклад).

У 1820-х виник романтизм, рисами якого були оспівування свободи, глибокий ліризм, розвиток зображальних засобів, активне освоєння поетики фольклору. Серед представників напряму — Петро Гулак-Артемовський, Левко Боровиковський, Микола Костомаров, Михайло Петренко, Віктор Забіла. Романтики утвердили в українській літературі жанри балади, романсу, історичної поеми, драми, трагедії.

З початком діяльності «Руської трійці» (М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький) і виходом у світ альманаху «Русалка Дністрова» (1837) почалося формування рис нової літератури в Галичині. Романтизм на західноукраїнських землях перебував під впливом як романтизму в підросійській Україні, так і в інших слов’янських літературах (передусім чеській, сербській і польській).

Новий якісний етап у розвитку літератури пов’язаний із творчістю Тараса Шевченка. Його «Кобзар» (1840) та поема «Гайдамаки» (1841), що виросли з Київської школи романтиків, за своїм значенням вийшли за межі українського романтизму. На основі засвоєння народної поетики та здобутків світової поетичної культури Т. Шевченко створив цілий художній світ із багатою й розвиненою літературною мовою, оригінальним образним мисленням, глибоким проникненням у суть суспільних явищ, соціальних конфліктів і характерів. Він утвердив нові жанри, розширив і збагатив версифікаційні засоби поезії. Творчість Т. Шевченка вплинула на розвиток літератури й культури інших слов’янських народів.

Автором першого історичного роману в українській літературі є Пантелеймон Куліш. Основою і тлом його твору «Чорна рада, хроніка
1663 року» (1857) є події періоду Руїни. Автор використав відомості з архівних документів, літописів Самовидця і Григорія Грабянки. Серед важливих досягнень П. Куліша вагому роль відіграє його перекладацький доробок — переклади драм В. Шекспіра (початок 1880-х), переклад Біблії (розпочато у 1860-х, робота продовжувалася до смерті П. Куліша, завершена І. Пулюєм та І. Нечуєм-Левицьким на
поч. 20 ст.) та ін. У своїй перекладацькій роботі П. Куліш першим в історії українського літературного перекладу висунув вимогу перекладу з оригіналу, без мови посередника, яка стала загальнообов’язковою лише у 20 ст.

Новим кроком у розвитку української прози стали «Народні оповідання» (т. 1–3; 1857–1865) та повість «Інститутка» (1862) Марка Вовчка (Марії Вілінської). В літературу вона увійшла як майстер художньої оповіді, глибокий знавець народної мови.

Іван Франко

Поряд із оповіданням, повістю, історичною драмою, документальним нарисом розвиваються жанри монументальної прози — соціально-побутовий (А. Свидницький, І. Нечуй-Левицький) і соціально-психологічний роман (Панас Мирний, І. Франко, О. Кобилянська, М. Коцюбинський). Усупереч цензурним обмеженням у 1870–1890-і на новий рівень підноситься українська драматургія. Її класиком, який створив жанри сатиричної комедії, драми і трагедії високого громадянського звучання, є Іван Карпенко-Карий (І. Тобілевич). Помітна роль у розвитку засобів поетичної виразності належить М. Старицькому — автору п’єс на сучасну та історичну тематику.

Розвиток української літератури з середини 19 ст. до 1905 уповільнювали цензурні обмеження, що діяли в Російській імперії, а також обмеження друку українською мовою. Зокрема, 1863 міністр внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєв надіслав до цензурних комітетів у містах Києві, Москві й Санкт-Петербурзі обіжник, який давав цензорам розпорядження дозволяти друк українською мовою лише оригінальних художніх творів та зупинити друк українською книг релігійного та навчального змісту. Цей документ, складений на основі подання голови Київського цензурного комітету, професора філософії в Університеті Св. Володимира (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка) О. Новицького, отримав назву «Валуєвський циркуляр». 1876 положення Валуєвського циркуляра було доповнено з урахуванням змін у соціально-політичному й культурному становищах, причому новий документ — Емський указ — мав вищий статус (указ, підписаний імператором Олександром ІІ, на противагу внутрішньому обіжнику міністра внутрішніх справ). Нові обмеження стосувалися імпорту книг українською мовою з-за кордону (передусім ішлося про Австро-Угорщину), публікації оригінальних творів українською мовою (дозволявся друк художніх творів і історичних документів із дотриманням норм російської орфографії, що стало приводом до появи «єрижки» — системи запису української мови, адаптованої до правил російської). Крім того, заборонявся друк перекладів українською з іноземних мов, друк україномовних текстів до нот, викладання українською в початкових школах, постановка українських театральних вистав і влаштовування концертів із українськими піснями. Пізніше окремі норми указу було пом’якшено, зокрема у 1881 знято заборону на театральні постановки (тексти п’єс підлягали попередній цензурі). Указ фактично втратив чинність 1905 внаслідок революційних подій в умовах загального пом’якшення цензурних обмежень.

Поява Валуєвського циркуляра, а згодом Емського указу стимулювали активізацію літературних зв’язків підросійської частини України зі Східною Галичиною та публікацію їхніх творів у галицьких виданнях.

Важливий етап української літератури окреслює творчість Івана Франка. Його поетична спадщина, насамперед збірки «З вершин і низин» (1887), «Зів’яле листя» (1896) мали виняткову роль у розширенні тематики та образно-стильових засобів української поезії. Новаторським є його внесок і в жанрі драматургії. Значну роль у розвитку української модерної літератури, появі й «легалізації» нових жанрів української літератури, а також формуванні наукового стилю української мови, відіграла також перекладацька діяльність І. Франка (зокрема переклади античних творів), його публіцистична, видавнича й науково-організаційна активність. Літературне життя Наддніпрянщини та Східної Галичини пожвавилося завдяки появі першого повністю україномовного «товстого» літературного журналу — «Літературно-наукового вісника» (м. Львів, 1898–1906; м. Київ, 1907–1914, 1917–1918; м. Львів, 1922–1932), одним із ініціаторів видання і членом редакційного комітету якого в перші роки його існування був І. Франко. Цей журнал мав всеукраїнське значення, друкуючи як авторів із українських губерній Російської імперії, так і зі Східної Галичини.

Леся Українка

Українську поезію збагатила новими рисами Леся Українка. В її творчості небувалої сили набрала громадянська лірика, ліро-епічна та драматична поема, чільне місце посіла проблема художника і суспільства.

Значний внесок в літературу кінця 19 — початку 20 ст. зробив Михайло Коцюбинський — автор оповідань і новел. Серед відомих письменників цієї доби — В. Стефаник, А. Тесленко, С. Васильченко. Українська література збагачувалася також перекладами українською мовою творів зарубіжних літератур.

На початку 20 ст. в українській літературі посилюєься вплив модерністських течій. Одним із проявів цього стала поява літературної групи «Молода муза» і журналу «Світ» (м. Львів, 1906–1907, чільні автори — П. Карманський, Б. Лепкий, О. Луцький та ін.) у Східній Галичині та групи й журналу «Українська хата» [м. Київ, 1909–1914, чільні автори — Микола Сріблянський (М. Шаповал), Микола Євшан (М. Федюшка) та інші]. Представники цих угруповань у своїх літературно-критичних текстах полемізували зі старшими поколіннями українських літераторів.

З 1914 в українській літературі з’являється футуризм у формі заснованого М. Семенком напряму «кверофутуризм». Проте поширення в Україні футуризм набуває лише після 1917, коли М. Семенко повернувся до України з м. Владивостока, де він відбував військову службу.

Українська радянська література

Зустріч харківських і київських митців. м. Київ, 1923 р. Зліва направо, перший ряд: М. Рильський, Ю. Меженко, М. Хвильовий, М. Йогансен, Г. Михайлов, М. Вериківський, П. Козицький. Другий ряд: Н. Романович, М. Могилянський, В. ЕлланБлакитний, С. Пилипенко, П. Тичина, П. Филипович, А. Хуторян. У третьому ряду стоять: Д. Загул, М. Зеров, М. Драй-хмара, Г. Косинка, В. Сосюра, Т. Осьмачка, В. Коряк, М. Івченко, Б. Якубський

Члени ВАПЛІТЕ у 1926 р. Сидять, зліва направо: П. Тичина, М. Хвильовий, М. Куліш, О. Слісаренко, М. Йогансен, Г. Коцюба, П. Панч, А. Любченко. Стоять, зліва направо: М. Майський, Г. Епік, О. Копиленко, І. Сенченко, П. Іванов, Ю. Смолич, О. Досвітній, І. Дніпровський

«Розстріляне відродження». Будинок «Слово», збудований за проектом М. І. Дашкевича у формі літери «С» спеціально для літераторів, м. Харків. Вид згори, кадр із фільму «Будинок “Слово”» реж. Т. М. Томенко, 2017 р. Більшість мешканців було репресовано, сам будинок дістав назву «Крематорій»

«Розстріляне відродження». Родина Крушельницьких на поч. 1930-х рр., жертви сталінського терору. Світлина — символ знищення української інтелігенції сталінським режимом

Титульна сторінка першого видання українського перекладу «Витязь у тигровій шкурі» (1937 р.) М. Бажана, худ. Т. Абакелія

У роки української революції 1917–1921 та на початку 1920-х пошуки художньої форми відображення дійсності вело молоде покоління письменників, на творчості яких виразно відбилися реалії соціального перевороту, національного відродження й воєнного протистояння. Частина з них зробила ставку на спробу реалізації національних і соціальних гасел під владою більшовиків: вихідці з Української комуністичної партії (боротьбистів) Василь Еллан-Блакитний, Василь Чумак (загинув 1919), а також Павло Тичина, Євген Григорук, Валер’ян Поліщук, Марко Терещенко, Григорій Косинка. Почали з’являтися збірки й альманахи різних літературних угруповань: «Літературно-критичний альманах» (1918), «Червоний вінок» (1919), «Музагет» (1919), «Гроно» (1920), «Зшитки боротьби» (1920), «Шляхи мистецтва» (1921), «Вир революції» (1921).

Доба 1920-х — початку 1930-х в українській літературі й мистецтві набула назву «Розстріляне Відродження» (термін Ю. Лавріненка). Для неї характерна конкуренція численних літературних організацій і неформальних груп, створення альманахів і журналів, автори яких гостро полемізували між собою. На початку 1930-х гострота полеміки сягала політичних обвинувачень (публікації критиків із ВУСПП у «Літературній газеті», взаємні нападки М. Семенка в «Новій генерації» і М. Хвильового у «Пролітфронті» тощо). Умовною датою завершення доби «Розстріляного Відродження» можна вважати 1932 (Постанова Політбюро ЦКВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх організацій» від 23.04.1932), 1933 [арешт Юліана Шпола (М. Ялового) і самогубство Миколи Хвильового] або 1934 (створення Спілки радянських письменників України та остаточна централізація літературного життя в республіці).

На початку 1922 організована київська науково-мистецька група «Комкосмос» (згодом — «Аспанфут»), яка того ж року видала власний альманах «Семафор у майбутнє. Апарат панфутуристів». Її лідером і теоретиком був М. Семенко, який залучив до участі в групі Гео Шкурупія, О. Слісаренка, Юліана Шпола (М. Ялового) та інших літераторів. На початку 1920-х сформувалися спілки селянських письменників «Плуг» (1922, лідер — С. Пилипенко) і пролетарських письменників «Гарт» (1923, засновник і перший голова — В. Еллан-Блакитний).

У 1920-ті сформувалася неформальна група неокласиків [ М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара, Юрій Клен (О. Бургардт), із якими тісно співпрацювали деякі інші літератори, зокрема В. Домонтович (В. Петров), М. Могилянський та ін.], естетичні принципи яких передбачали засвоєння літературної спадщини античної доби та західноєвропейської класичної літератури. З 1919 до 1924 в Україні діяли численні організації Пролеткульту, який особливо активізувався в 1921–1922.

1926 засновано Вільну академію пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), формальним президентом якої був М. Яловий (Юліан Шпол), а після його відставки — М. Куліш. Реальним лідером ВАПЛІТЕ був Микола Хвильовий, з ініціативи якого 1925 розгорнулася літературна дискусія (див. Літературна дискусія 1925–1928). Основні питання, порушувані учасниками дискусії — «академізм» проти «масовізму» або «просвітянства» та орієнтація української культури на безпосереднє засвоєння культурної спадщини Західної Європи проти орієнтації на засвоєння передусім російської культури, а також західноєвропейської опосередковано через російську. Дискусію було розв’язано адміністративними методами через спершу неформальну, а згодом офіційну підтримку однієї зі сторін (організацій ВУСПП і «Плуг») правлячою партією.

Організована 1925 В. Поліщуком група «Авангард» проголошувала ідеї конструктивізму й «динамізму». 1927 виступила як організація «лівого фронту» мистецтва «Нова генерація», згодом Об’єднання пролетарських письменників України — група футуристів (М. Семенко, Г. Шкурупій та ін.). 1925 утворилася спілка письменників «Західна Україна». Діяли також спілка комсомольських письменників «Молодняк» (утворена 1926), та Всеукраїнська спілка пролетарських письменників (1927). На початку 1930-х почала діяльність Федерація об’єднань радянських письменників України.

У прозі поряд із малими формами (новели Миколи Хвильового, оповідання Г. Косинки, А. Головка) розвивалися повість і роман («Майстер корабля» і «Чотири шаблі» Ю. Яновського, «Буйний хміль» О. Копиленка тощо). З’явилися романи проблемно-психологічні (В. Підмогильний, М. Хвильовий, Я. Качура), історичні та історико-біографічні (В. Петров, С. Божко, О. Соколовський), науково-фантастичні та пригодницькі (Ю. Смолич, О. Слісаренко, Г. Шкурупій). Популярність у масового читача здобули сатиричні та гумористичні твори Остапа Вишні. На сцені театрів ставилися п’єси С. Васильченка, М. Куліша, М. Ірчана та ін. Розвивався поетичний епос (поеми «В космічному оркестрі» П. Тичини, «Дніпрельстан» В. Сосюри, «Число» М. Бажана та інші). Для розвитку міжнародних зв’язків мала значення друга Міжнародна конференція революційних письменників у м. Харкові (1930). В Україні розвивалася література російською (М. Ушаков, П. Безпощадний, М. Тардов, І. Гонімов, В. Юрезанський), їдишем (Д. Гофштейн, І. Фефер, Л. Квітко), грецькою (Г. Костоправ), польською мовами. В українських літературних організаціях створювалися окремі російські і єврейські секції. Розвивалася перекладацька справа. У галузі перекладу працювали М. Зеров, М. Терещенко, В. Свідзинський, В. Самійленко, М. Йогансен, В. Підмогильний.

Після закінчення літературної дискусії 1925–1928 і подальшого придушення літературних груп, які формально не брали участі в ній чи підтримали провладну позицію, але фактично орієнтувалися на західні культурні зразки («Нова генерація» і «Авангард» у 1930), розпочався процес примусової уніфікації культурного життя. З межі 1920–1930-х розпочалося запровадження соціалістичного реалізму як єдиного толерованого владою стилю. 1934 відбувся Всеукраїнський з’їзд радянських письменників, на якому було засновано Спілку радянських письменників України. Остання об’єднала всіх літераторів України (тепер Національна спілка письменників України) незалежно від їхніх естетичних і світоглядних позицій. Під час першої хвилі арештів української інтелігенції, пов’язаної з процесом «Спілки визволення України» (1930), було заарештовано кількох письменників, літературознавців і літературних критиків старшого покоління (С. Єфремов, Л. Старицька-Черняхівська, М. Прохорова, А. Ніковський). Наступна хвиля арештів прокотилася 1933–1934 (арешт М. Ялового і пов’язане з ним самогубство Миколи Хвильового, арешт і розстріл Г. Косинки, Д. Фальківського, Олеся Досвітного, О. Влизька та ін., арешти В. Підмогильного, В. Поліщука, М. Куліша, Є. Плужника, О. Слісаренка та ін.), 1935 (арешт Марка Вороного, М. Зерова, П. Филиповича, другий арешт М. Драй-Хмари) та під час Великого терору 1937 (розстріл раніше заарештованих М. Зерова, М. Куліша, В. Підмогильного, В. Поліщука, П. Филиповича, М. Ялового; арешт і розстріл М. Йогансена, М. Семенка, Г. Шкурупія та ін.).

У 1930-х письменницькі експерименти й літературна полеміка практично припинилися, літератори вимушено зосередилися на традиційних формах письма. У цей період створено романи Ю. Яновського «Вершники» (1935), Петра Панча «Облога ночі» (1935), трилогію Ю. Смолича «Наші тайни» (1936), «Дитинство» (1937), «Вісімнадцятилітні» (1938) та інші. З’явилися твори на тему виховання дітей і молоді: романи І. Микитенка «Ранок» (1933), О. Донченка «Школа над морем» (1937), О. Копиленка «Дуже добре» (1936) та «Десятикласники» (1938). У жанрі пригодницької літератури працював М. Трублаїні («Шхуна “Колумб”», 1940 тощо). Помітним явищем історичної прози став роман З. Тулуб «Людолови» (1934–1937). Набули популярності історико-біографічні твори: «Михайло Коцюбинський» (1939) Л. Смілянського, «Помилка Оноре де Бальзака» (1940) Н. Рибака та інші. Знаменними явищами в ліриці були поетичні книги: «Чуття єдиної родини» (1938) П. Тичини, «Літо» (1936) і «Збір винограду» (1940) М. Рильського, «Безсмертя» (1935–1937) М. Бажана, «Барвінковий світ» (1940) Л. Первомайського. На сцені йшли п’єси: «Загибель ескадри» (1933) та «Платон Кречет» (1934) О. Корнійчука, «Свіччине весілля» (1930) та «Майстри часу» (1933) І. Кочерги, «Дівчата нашої країни» 1933) та «Кадри» (1930) І. Микитенка. Державного масштабу набула перекладацька справа. У 1937 вийшов українською мовою «Витязь в тигровій шкурі» Шота Руставелі в перекладі М. Бажана. У галузі також працювали М. Рильський, С. Голованівський, Ю. Корецький, О. Кундзіч, С. Ковганюк та інші.

Важливим етапом у розвитку літератури став воєнний період. Письменники воювали на фронтах Другої світової війни, були військовими кореспондентами. У м. Уфі, де перебувала в евакуації Спілка письменників України, та у прифронтових районах виходила більшість друкованої продукції: серія видань «Фронт і тил», альманах «Україна в огні», газета «Література і мистецтво», низка журналів. Героїко-патріотична тема відображена у творах П. Тичини (збірка «Перемагать і жить», поема «Похорон друга»), М. Рильського (поема «Жага», збірка «Слово про рідну мати»), М. Бажана («Сталінградський зошит»), А. Малишка («Битва») та ін. Серед найзначніших прозових творів тих років — «Ніч перед боєм» (1942) О. Довженка, «Земля батьків» (1944) Ю. Яновського, «Золоті ворота» (1942) Л. Смілянського. Помітним явищем у драматургії воєнних років була п’єса І. Кочерги « Ярослав Мудрий» (1944).

Після війни з’явилися патріотичні твори, серед яких «Прапороносці» (1946–1948) та «Земля гуде» (1947) О. Гончара, «Жива вода» (1947) Ю. Яновського, «Таємниця Соколиного бору» (1948) Ю. Збанацького, поетичні книги П. Тичини «І рости, і діяти» (1949), М. Рильського «Вірність» (1947), В. Сосюри «Щоб сади шуміли» (1947), поеми А. Малишка «Прометей» (1946), «Це було на світанку» (1948). Проблеми моралі — у центрі п’єс Ю. Яновського «Дочка прокурора» (1953), Л. Дмитерка «У золотій рамі» (1957), В. Минка «Не називаючи прізвищ» (1953). Гуманістичний пафос і народність ідейно-художньої концепції яскраво виявилися у творчості О. Довженка (кіноповісті «Зачарована Десна» і «Поема про море»).

Українська література за межами УСРР

Від часу завершення Української революції 1917–1921 незалежно від української літератури в УСРР функціонувало українське літературне життя на еміграції та в Західній Україні. Найпомітнішими явищами останнього в міжвоєнну добу стало формування двох магістральних течій, згрупованих за політичною орієнтацією. Частина літераторів із Центральної і Східної України, які після еміграції осіли в Чехо-Словаччині, умовно об’єднується в т. з. «Празьку школу» (Є. Маланюк, О. Стефанович, Л. Мосендз, О. Теліга та інші, деякі члени «Празької школи» у м. Празі і взагалі в Чехо-Словаччині ніколи не мешкали). Представники останньої були ідейно близькими до націоналістичних організацій (Українська військова організація, Легія українських націоналістів, з 1929 — Організація українських націоналістів) та входили до кола авторів журналу «Літературно-науковий вісник» (м. Львів, 1922–1932, з 1933 — Вісник», видавцем і незмінним редактором якого був Д. Донцов). Представники «Празької школи» перебували під впливом Д. Донцова як ідеолога, що відбивалося на їхній творчості (ідеалізація принципу сили в політичній боротьбі, засудження нібито властивої українській літературі сентиментальності, несприйняття аполітичної літератури тощо). Проте вплив Д. Донцова не був визначальним.

Іншою лінією розвитку української літератури міжвоєнного часу за межами УСРР була прорадянська течія, яка занепала у першій половині 1930-х. Найпомітнішими явищами останньої були журнали «Нова культура» (м. Львів, 1923–1924), «Нові шляхи» (м. Львів, 1929–1932) та інші. Чільні представники цього напряму — В. Бобинський, А. Крушельницький, Я. Галан та ін. Деякі літератори прорадянського спрямування у 1920-х–1930-х виїхали до СРСР, де частина з них увійшла до складу організації «Західна Україна» (1926–1933) і згодом була репресована (В. Бобинський заарештований 1933, розстріляний 1938; М. Гаско заарештований 1933, відбув ув’язнення і заслання, повернувся до м. Києва у 1956).

На еміграції продовжували працювати літератори старшого покоління: Олександр Олесь (О. Кандиба), В. Винниченко та ін., які у своїй творчості уникали зв’язків із літературними об’єднаннями. В. Винниченко до 1930-х активно друкувався в УСРР.

Поряд із політично ангажованими течіями серед письменників емігрантів і західноукраїнських літераторів поширювалися неполітичні модерністські (найяскравіший приклад — творчість Б.-І. Антонича у м. Львові) та авангардні (В. Хмелюк у м. Празі) течії.

Повоєнна доба

Культурними святами міжнародного значення стали ювілеї письменників-класиків. 150-річчя з дня народження Т. Шевченка відзначали в багатьох країнах світу; в м. Києві у травні 1964 відбулися урочистий пленум правління Спілки письменників України та Міжнародний шевченківський форум.

Серед найпомітніших явищ поезії 1960-х — книги поетів різних поколінь. Це, зокрема, збірки «Троянди і виноград» (1957) М. Рильського, «Срібної ночі» (1964) П. Тичини, «Осінні мелодії» (1964) В. Сосюри, «Політ крізь бурю» (1964) М. Бажана, «Полудень віку» (1960) А. Малишка та ін.

Шістдесятники. Портрет В. Симоненка. Худ. А. Горська, 1963 р. Національний музей літератури України

Яскравим явищем цього десятиліття стала поява покоління «шістдесятників» (див. Шістдесятництво). Серед їхніх книжок помітними стали збірки «Соняшник» (1962) І. Драча, «Мандрівки серця» (1961) Л. Костенко, «Гранослов» (1968) Д. Павличка, «Двадцятий вал» (1964) Б. Олійника, «Тиша і грім» (1962) В. Симоненка, «Атомні прелюди» (1962) М. Вінграновського. Представники цієї генерації зробили значний внесок у розвиток культурного життя загалом: окремі з них брали участь у правозахисному русі, організовували просвітницькі заходи, сприяли захисту культурно-історичної спадщини, обстоювали право митців на свободу самовираження, виступали проти обмежень, що накладав на творчість «соціалістичний реалізм» тощо.

У цей період розвивався «самвидав», деякі твори українських поетів, прозаїків, критиків і публіцистів друкували за кордоном (як із переданих з України машинописів, так і шляхом передруку радянських видань). Зокрема, так були опубліковані перші збірки віршів В. Стуса («Круговерть», «Зимові дерева», «Палімпсести»), окремі твори О. Бердника. Серед найпомітніших представників літературної критики доби шістдесятників — І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк.

Діяльність «шістдесятників» була частиною процесу лібералізації культурного й суспільно-політичного життя, який завершився хвилею арештів української інтелігенції 1965 та вимушеною відставкою П. Шелеста з посади першого секретаря ЦК КПУ (1972).

Наприкінці 1960-х — у 1970-х активно розвивалася українська історична проза. Значним явищем у ній стали романи П. Загребельного «Диво» (1968), «Первоміст» (1972), «Євпраксія» (1975), «Роксолана» (1980), «Я, Богдан…» (1983) та ін., романи Р. Іваничука («Манускрипт з вулиці Руської», 1979) тощо. Помітним явищем доби стала «химерна проза» В. Шевчука («Дім на горі», 1983), В. Дрозда («Ирій», 1974), Ю. Щербака («Хроніка міста Ярополя», 1968, перероблено 1983) та ін. Серед знаних поетичних творів — роман у віршах «Маруся Чурай» (1979) Л. Костенко, збірки Д. Павличка «Таємниця твого обличчя» (1974), Б. Олійника «Істина» (1967) і «Заклинання вогню» (1978), І. Драча «Корінь і крона» (1974), М. Вінграновського «Київ» (1982 р.) тощо.

Невіддільною частиною літературної спадщини цієї доби є також творчість письменників-емігрантів, які мали повну свободу художнього вираження. Наймасовішою літературною організацією на еміграції в цей час було Об’єднання українських письменників «Слово» (1957–1997) з центром у м. Нью-Йорку (на піку своєї діяльності об’єднувало понад 180 членів із Західної Європи, США, Канади, Австралії й Латинської Америки). До його складу входили письменники й літературні критики, що належали до різних поколінь, — покоління «розстріляного Відродження» (Г. Костюк, Ю. Лавріненко, Т. Осьмачка, Ю. Шевельов), пореволюційної еміграції (Н. Лівицька‑Холодна), українських літераторів, критиків і митців Східної Галичини (І. Керницький, Б. Кравців, М. Шлемкевич, С. Гординський) та тих, хто розгорнув літературну чи літературно-критичну діяльність на еміграції (Ю. Тарнавський, Б. Бойчук). Серед її видань чільне місце поряд із книговидавничою діяльністю займають альманахи «Слово» (м. Нью-Йорк, 1962–1990) і «Новий обрій» (м. Мельбурн, 1954–2005, випуски 11 і 12 вийшли після ліквідації ОУП «Слово»).

Помітним явищем літературного життя на еміграції була Нью-Йоркська група (Б. Бойчук, Б. Рубчак, Ю. Тарнавський, Патриція Килина, за участі Е. Андієвської та Віри Вовк), яка видавала власний журнал «Нові поезії» (1959–1971). Учасники цієї групи (крім Е. Андієвської, яка пізніше заперечувала приналежність до неї) розпочали літературну діяльність у м. Нью-Йорку й перебували під значним впливом американської літератури й мистецтва.

Серед літературних журналів найпомітнішим був місячник «Сучасність» (м. Мюнхен, 1961–1992, у 1993–2013 видавався в м. Києві), засновником якого була Організація українських націоналістів (двійкарів), яка, однак, не втручалася в редакційну політику видання. Неполітичний характер мали літературно-наукові журнали «Київ» (м. Філадельфія, 1950–1964) і «Листи до приятелів» (м. Нью-Йорк, 1953–1967). Письменники й літературні критики, близькі до ОУН(б), групувалися довкола місячника «Визвольний шлях» (м. Лондон, 1948–2003, у 2004–2009 виходив у м. Києві). Спроба Ю. Косача створити прорадянський журнал («За синім океаном», м. Нью-Йорк, 1959–1964) не мала успіху, внаслідок чого журнал припинився, незважаючи на залучення сталого фінансування з боку СРСР.

У літературі для дітей і юнацтва розвивалися жанри повісті й оповідання (І. Багмут, Є. Гуцало, Григір Тютюнник), літературної казки (О. Іваненко, Н. Забіла, А. Шиян). Розширенню обріїв літератури сприяли переклади, здійснені Борисом Теном, М. Лукашем, Г. Кочуром. Високий рівень української поетичної культури демонструє перекладацька діяльність М. Рильського, М. Бажана, Леоніда Первомайського. З 1965 виходила серія «Перлини світової лірики».

Література незалежної України

Художня література

Після проголошення незалежності України літературний процес 1990-х оприявнив нові стратегії розвитку красного письменства. Література початку 1990-х була продовженням тих явищ, які існували у 1980-ті, — традицій бурлескної, іронічно-гротескової (перформативної) літератури, що виступала альтернативою останнім сплескам соцреалістичного письма. Ця література знаходила шлях до читачів за допомогою мистецьких акцій, через поєднання художнього слова (у формі верлібру) з іншими мистецькими складовими: музичне аранжування, деякі театральні прийоми, використання відеоряду тощо. Наприклад, представники об’єднання Бу-Ба-Бу (Ю. Андрухович, В. Неборак, О. Ірванець) влаштовували театралізовані зустрічі зі своїми шанувальниками, поєднуючи поетичні читання та музичні вечори-«перформанси», які мали вже на той час значне поширення в американській та західноєвропейських культурах. Певною мірою це були вияви нової авангардної традиції. Митці прагнули переінакшити літературні смаки, вивести літературу з-під ідеологічних впливів минулого, розірвати зв’язки з соцреалізмом, запропонувати нові форми художнього мислення.

Літературний процес 1990-х позначений тенденцією відмежуватися від дискурсу «соціалістичного канону», що призвело до експлікації у творах авангардних прийомів, орієнтованих на розрив із попередньою традицією (пошук нових форм, експерименти з жанрами й формами оповіді, експлуатація постмодерністських практик, послуговування нецензурною лексикою тощо).

Упродовж 1990-х — 2000-х письменники різних поколінь здійснювали пошуки в царині національної самоідентифікації, конструювання національної ідентичності в літературі. Ця тенденція зокрема реалізовувалася через неоміфологізм української літератури 1990-х — 2000-х, що знайшов вияв як у поетичних творах (Л. Костенко, І. Римарук, В. Затуливітер, М. Кіяновська, І. Павлюк та ін.), так і в прозі (Р. Іваничук, В. Шевчук, О. Забужко, М. Матіос, Л. Голота, В. Медвідь, Є. Пашковський та інші).

У 1990-ті — 2000-ні письменники-шістдесятники (Д. Павличко, Б. Олійник, І. Драч) брали активну участь як у літературному, так і в політичному житті. Окрему позицію в літературному процесі цього періоду посідає Л. Костенко, яка дистанціювалася від політики. Цикл «Коротко, як діагноз», опублікований у «Літературній Україні» (1993), став спробою алегоричного окреслення центральних світоглядних і філософсько-естетичних настанов нової доби. 1999 вийшов роман Л. Костенко у віршах «Берестечко». У романі «Записки українського самашедшого» (2010) письменниця окреслює візію незалежної України, визначаючи проблеми, що стосуються формування української державної політики, розуміння української ідентичності тощо.

Водночас в українській літературі 1990-х важливу роль відведено темі кохання. Посутніми явищами в інтимній ліриці поетів покоління шістдесятників у 1990–2000-х стали поетичні збірки М. Вінграновського «З обійманих тобою днів» (1993), «Любове, ні! Не прощавай!» (1996). Митці авангардного спрямування були «деструкторами» старої системи, орієнтувалися на епатаж, пропонували альтернативне бачення мистецького процесу, критично ставилися до літературних попередників. Українські письменники зверталися до тем, які доти залишалися табуйованими внаслідок особливої ідеологічної політики та загальнообов’язковості естетики «соціалістичного реалізму». Значну читацьку увагу привернув роман О. Забужко «Польові дослідження з українського сексу» (1996). Цей твір започаткував новий спосіб репрезентації жіночої ідентичності, окреслення тих «жіночих тем», які досі були замовчувані й не мали належного художнього осмислення в царині українського літературного процесу.

Знаковим став роман «Сталінка» (1994) О. Ульяненка. Письменник украй гостро зобразив особливості перехідного періоду в Україні, вдаючись до гіперболізації абсурду в українському соціокультурному й політичному житті та наголошуючи на «міазмах у душах» персонажів, які не уявляють свого життя в незалежній Україні.

М. Матіос у повісті «Солодка Даруся» (2004) пропонує читачам світ міфологічного мислення мешканців Західної України, представляючи нові моделі вітальності, життєствердного світогляду, властивого гуцульському світорозумінню. Водночас у творах письменниці наголошено на особливих формах репрезентації історії жінкою. У «Солодкій Дарусі» авторка виявляє іронічне ставлення до світу і здатність без прикрас і замовчувань переповідати про історію відносин людей із радянською владою. Повість спричинила широку дискусію в літературних колах і оприявнила нові форми художнього осмислення історичного матеріалу. Проза М. Матіос значною мірою ревізує українсько-радянське минуле, представленена теренах західних областей України, наголошуючи на мотиві гріха, який має понадісторичну тяглість.

С. Жадан романами «Ворошиловград», «Депеш Мод», збіркою оповідань «Біґ Мак» здійснює ревізію української ідентичності мешканців Сходу. Твори О. Забужко, Ю. Андруховича, М. Матіос, С. Жадана та інших письменників активно перекладають у європейських країнах та США.

Літературне покоління «двотисячників» захоплюється гротесковими віршами В. Неборака, іронічно-містичними романами Ю. Андруховича, розвиває тенденції, представлені у творчості С. Жадана та ін. Представники цього покоління (А. Позднякова, Л. Мудрак, О. Коцарев, А. Малігон, П. Коробчук, Ю. Стахівська та ін.) все частіше переосмислюють етнотрадиції в контексті традицій метамодернізму. Окреме місце в літературному процесі посідає М. Кіяновська, яка в поетичному світі експлікує мотиви пам’яті, вдаючись до християнської топіки.

Видавництво «Смолоскип», логотип

Важливе значення для появи покоління «двотисячників» мала діяльність видавництва «Смолоскип», зокрема його літературні конкурси (проводяться з 1994). Серед лауреатів 1990-х — С. Жадан (1995), А. Кокотюха (1996, пізніше став відомий як автор численних творів «масової літератури», зокрема детективів), Анатолій Дністровий (А. Астаф’єв, 1998), Я. Дубинянська (1999) та ін. Серед лауреатів, які увійшли до покоління «двотисячників», — О. Коцарев (2002), К. Калитко (2003), П. Коробчук, Б. Матіяш (2004), Б.-О. Горобчук (2006), Ю. Стахівська, Л. Якимчук (2008), К. Тумаєва (2010) та ін. Збірки поезій лауреатів І і ІІ премій видавництво «Смолоскип» публікує окремими книжками. З 1995 видавництво «Смолоскип» також організовує щорічні семінари творчої молоді, які відіграють важливу роль у професійному формуванні літераторів-початківців (у 2020 семінар відбувся в онлайн-форматі).

У 2010-х за зразком шкіл письменницької майстерності західних країн в Україні з’являються перші масштабні освітні програми. Одним із найпомітніших явищ такого типу є проект «Літосвіта», який почався з літньої літературної школи в Карпатах (2010) й розгорнувся в цикл регулярних заходів від окремих курсів і літніх шкіл до річних програм, на яких викладають письменники, критики, літературознавці, перекладачі, редактори й видавці (С. Жадан, М. Госовська, Б. Романцова, О. Сливинський, Р. Свято та ін.).

Події на Сході України від 2014 р. зумовили появу літературних творів, у яких осмислено ідентичність персонажів, що переживають трагедію на власному житті, оскільки є вихідцями з Донбасу (поетична збірка «Абрикоси Донбасу» Л. Якимчук, 2015; роман «Інтернат» С. Жадана, 2017). Упродовж останніх тридцяти років український літературний процес оприсутнює низку тенденцій, спрямованих на оновлення проблемно-тематичних комплексів, жанрових форм і наративних моделей. Українська література оприявнює міжпоколіннєвий творчий конфлікт, який засвідчує прагнення сучасних літераторів відмежуватися від естетичних орієнтирів попередніх десятиліть і сформувати нові творчі моделі й нову поетичну мову. Утвердження феміністичного літературного дискурсу (проза О. Забужко, Є. Кононенко, О. Луцишиної, Л. Таран та інші), репрезентація нового героя (проза Ю. Андруховича у 1990-х, С. Жадана, Т. Прохаська у 2000-х — 2010-х та ін., творення нових засобів художньої виражальності та нових поетологічних прийомів (постмодерністське перелицювання відомих мотивів і образів української літератури в О. Ірванця, В. Неборака та інших) визначають основні теми й мотиви сучасної української літератури.

«Кур’єр Кривбасу», 2017 р.

Однією з організаційних особливостей української літератури 1990-х — 2010-х стала втрата Національною спілкою письменників України (НСПУ) центральної ролі в літературному житті. Частина її періодичних видань припинили існування («Вітчизна»), інші мають локальний характер і виходять малим накладом («Дзвін», «Київ», «Березіль») або стали приватними (журнал «Дніпро» з 2009, припинив виходити у 2019). Разом із тим, у 1990-х — 2000-х вагому роль у літературному процесі відігравали офіційно не пов’язані з НСПУ видання — «Кур’єр Кривбасу» (у 1994–2017, засновник і незмінний редактор — Г. Гусейнов), «Буковинський журнал» (з 1991), журнал «Четвер» (1990–2008). Крім літературних журналів, важливе значення мають інші видання, що приділяють увагу літературі: часопис «Критика» (м. Київ, з 1997) і журнал «Ї» (м. Львів, з 1989). З 2000-х щобільше значення в літературному житті починають відігравати Інтернет-сайти: samvydav.net (2000–2006), «ЛітАкцент» (з 2007), «Читомо» (з 2009).

Прикметною рисою української літератури доби незалежності є поява української російськомовної літератури, представники якої ідентифікують себе як винятково українські письменники, не беручи участі в російському літературному процесі. Серед її представників — прозаїки А. Курков, О. Нікітін, В. Рафєєнко, Я. Дубинянська, М. та С. Дяченки, поетка і прозаїк Є. Чуприна, поети О. Кабанов, М. Кабір, Б. Херсонський. В останні роки окремі представники української російськомовної літератури почали паралельно писати українською мовою (А. Курков, В. Рафєєнко та ін.).

Перекладна література

У незалежній Україні розвивається видання перекладної літератури. Більшість видань здійснена за допомогою фонду «Відродження» або іноземних грантів. За тематикою українські перекладні видання (на 2012) поділяють: гуманітаристика — 35 %, художня література — 35 %, література для дітей та юнацтва — 22 %. Після 2000 спостерігається тенденція зменшення частки гуманітаристики. Для порівняння, у 2000 художня література становила 45,1 %, гуманітаристика — 53,7 %, решта — прикладні видання. Мови, з яких найчастіше здійснюють переклади українською (на 2012): англійська — 44 %, російська — 16 %, французька — 13 %, німецька — 11 %, польська — 7 %. При цьому зменшується кількість перекладів з російської та збільшується — з польської. 1992 в Україні вийшло 500 перекладних видань, але переважно (понад 90 %) перекладів російською з іноземних мов. Серед виданих 1992 перекладів українською — переклад з англійської книжки професора історії та політології Йоркського університету (м. Торонто, Канада) О. Субтельного «Україна: історія». Київське державне видавництво «Либідь» видало її двічі й відтоді додруковувало упродовж кількох років (також у перекладі російською для поширення у східних та південних регіонах України). Ця книга стала першим українським лонгселером.

1992 засновано програму сприяння видавничій справі «Сковорода», яку здійснюють Посольство Франції та Французький інститут в Україні, вона має на меті надання підтримки українським видавництвам для перекладу та видання творів сучасних французьких авторів. За її допомогою на 2021 видано близько 350 книг у різноманітних галузях — художня література, гуманітарні та суспільні науки, право, економіка, тощо. 2001 засновано щорічну премію «Сковорода» за найкращий переклад з французької. В 1993 (єдиний раз за всю історію новітнього українського книговидання) кількість перекладів з французької мови перевищила кількість перекладів з англійської.

Київське видавництво «Юніверс» 2002 розпочало співпрацю з Нідерландським літературним фондом, випустивши роман сучасного письменника Гаррі Муліша «Процедура». Відтоді за 10 наступних років вийшло 15 перекладів з нідерландської.

Діє також програма підтримки перекладів з німецької Гете-Інституту, яка дозволяє українським читачам знайомитися з новими творами сучасної німецької літератури, книжками для дітей і підлітків, важливими науковими й науково-популярними виданнями.

Практично всі переклади, що публікуються в Україні з 1993, видаються українською вперше.

Завдяки програмам Фонду «Відродження» у м. Львові успішно працював проект «Перекладацька майстерня», а згодом «Лабораторія наукового перекладу». У «Лабораторії…» проведено понад 100 семінарів (практичних, термінологічних та з обговорення уже здійснених перекладів). Завдяки роботі «Лабораторії…» здійснено переклад томів «Європейського словника філософій» (видавництво «Дух і Літера»). Від 2011 на Форумі видавців у м. Львові започатковано Міжнародний фестиваль перекладів TRANSLIT.

У 2013 за ініціативи Держкомтелерадіо, благодійної організації «Фонд Максима Рильського “Троянди й виноград”», Українського фонду культури України та Національної спілки письменників України відновлено Премію імені Максима Рильського (заснована 1972 Радою Міністрів УРСР). Присуджується щороку на конкурсних засадах письменникам і поетам за переклад українською мовою творів видатних зарубіжних авторів або за переклад творів українських класиків та сучасних авторів мовами народів світу. Від 2020 премія вперше присуджується у двох номінаціях. Перше нагородження відновленою Премією імені М. Рильського відбулося 2014. Відтоді лауреатами Премії стали письменники-перекладачі: Р. Гамада за книги перекладів з перської мови «Захоплюючі розповіді» Алі Сафі та «Бахтіяр-наме» (2013); М. Стріха за переклад з італійської поеми Данте Аліг’єрі «Божественна комедія. Пекло» (2014); І. Рябчій за переклад з французької мови книги «Двоє добродіїв із Брюсселя» письменника Е.-Е. Шмітта (2015); В. Степаненко за переклад з грецької мови поеми В. Корнароса «Токрит» (2016); Н. Баликова за переклад з давньояпонської мови збірки оповідань та легенд Кенко-хоші «Нотатки знічев’я» (2017), Ю. Джугастрянська за літературний переклад з англійської мови роману Р. Кіплінґа «Кім» (2018). За 2019 премія не присуджувалася. 2020 у номінації «за переклад українською мовою творів видатних зарубіжних авторів» серед 18 книг, представлених 13 перекладачами, перемогу здобув Т. Лучук та його переклад з давньогрецької мови книги «Перші поетеси: Кодекс давньогрецької жіночої поезії». У номінації «за переклад творів українських класиків та сучасних авторів мовами народів світу» члени Комітету визначили переможцем В. Кіора, який переклав з української мови урумською «Кобзар» Т. Шевченка.

У 2010 Кабінет Міністрів України затвердив за Міністерством культури нову Літературну премію імені Григорія Кочура. Премія присуджується щорічно 17 листопада до дня народження Г. Кочура на конкурсних засадах письменникам, перекладачам, сценаристам, драматургам, які є громадянами України, за найкращі переклади українською мовою визначних творів світової поезії та вагомі перекладознавчі праці в царині українського художнього перекладу. Лауреатами премії стали: А. Содомора (2010), Р. Зорівчак (2011), В. Ткаченко, О. О’Лір (обидва — 2012), Р. Гамада, О. Криштальська (обидва — 2013), С. Борщевський (2014), Т. Шмигер (2015), В. Поята (2018).

Микола Лукаш

Премію Ars Translationis (Мистецтво перекладу) імені Миколи Лукаша заснував 1989 журнал іноземної літератури «Всесвіт» за найкращі публікації, уміщені в цьому журналі. Серед лауреатів, зокрема, були перекладачі: О. Логвиненко за переклад з німецької роману К. Рансмайра «Останній світ» (1992), А. Перепадя за переклад з португальської мови роману Ж. Амаду «Велика пастка» (1995), а також багаторічну плідну працю, М. Москаленко за відтворення з французької мови поеми лауреата Нобелівської премії Сен-Жон Перса «Орієнтири» (1996), Є. Попович за переклад з німецької мови роману Е. Юнгера «На Мармурових скелях» (1997), Р. Лубківський за відтворення з чеської віршованої трагедії Й. В. Фріча «Іван Мазепа» (2008), М. Жердинівська за переклад з іспанської мови повісті «Неймовірна та сумна історія про невинну Ерендіру та її бездушну бабуню» Г. Гарсіа Маркеса (2012), Д. Чистяк за упорядкування спеціального бельгійського числа журналу «Всесвіт» та переклад творів бельгійських авторів (2015) та інші.

Після здобуття незалежності активізувалися також перекладознавчі дослідження, зокрема присвячені історії перекладу, ролі перекладу як націєтворчого чинника, жанрових проблем перекладу, дидактики перекладу.

Праці видатних українських перекладачів уможливлюють осягнення духовних скарбів інших народів, розвивають українську літературну мову, збагачують національну культуру.

Література для дітей та юнацтва

Українська література для дітей та юнацтва за часів незалежності вирізняється тематичним і жанровим різноманіттям. Вона формується під впливом соціальних змін і нового світовідчуття, водночас є складником літературного, культурного та навчально-виховного процесів. Книжка сприяє формуванню різносторонньої та гармонійної особистості. Читання є також засобом розваги, відпочинку.

Література для дітей та юнацтва за часів незалежності має такі риси: а) відсутність тематичного обмеження; б) домінування фантастичного над реальним у літературі для дітей молодшого і середнього шкільного віку; в) превалювання реалістичної прози у літературі для підлітків; г) читацька адреса поетичних творів — здебільшого діти дошкільного та молодшого шкільного віку, а прози — підлітки та юнацтво; ґ) поглиблення психологічної характеристики персонажів; д) використання фольклорних сюжетів та образів.

Розвивається поезія для юних читачів. Її жанри різноманітні: вірші, загадки, скоромовки, лічилки, байки, поеми, віршовані казки, пісні, вірші-ігри, каламбури, ігрова поезія. Тематичний діапазон широкий: твори про природу, дитинство, казкових героїв, родину, Батьківщину, вірші на морально-етичну, патріотичну, громадянську теми; поезія за фольклорними сюжетами й мотивами. Поезія для дітей вирізняється образною мовою, метафоричністю, оригінальною фонікою, застосуванням каламбурів тощо.

Серед сучасних поетів, які пишуть для дітей: І. Андрусяк, Ю. Бедрик, В. Голобородько, Г. Кирпа, О. Кротюк, О. Лущевська, Г. Малик, І. Малкович, Л. Мовчун, М. Савка, Г. Фалькович, Т. Щербаченко.

Прозові твори для дітей та юнацтва сучасні автори пишуть у різноманітних жанрах і для різних вікових категорій читачів: для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку — казки та оповідання, для читачів середнього шкільного віку — повісті-казки, пригодницькі та пригодницько-фантастичні твори, для середнього і старшого шкільного віку — оповідання, пригодницькі, детективні, історичні повісті та романи. Твори дитячої літератури можуть бути реалістичними, казково-фантастичними або поєднувати реальне й вигадане. Автори змальовують сюжетні події, пригоди персонажів, щоб показати неминучість перемоги добра та справедливості над злом і підступністю.

Літературні казки для дітей створюють письменники: Б. Матіяш («Казки Різдва») і Дз. Матіяш («Казки П’ятинки»), З. Мензатюк («Київські казки»), Л. Мовчун («Арфа для павучка»), М. і Т. Прохаськи («Хто зробить сніг», «Куди зникло море», «Як зрозуміти козу»), В. Читай («Правдиві історії Чарівного Лісу») та інші, пригодницьку прозу — Г. Малик («Неймовірні пригоди Алі в країні Недоладії»), С. Гридін (трилогія «Федько, прибулець з Інтернету», «Федько у віртуальному місті», «Федько у пошуках чупакабри»), О. Дерманський («Король буків, або Таємниця Смарагдової книги», «Чудове Чудовисько»), Л. Вороніна («Прибулець з Країни Нямликів», «Нямлик і Балакуча квіточка», «Таємне товариство боягузів, або Засіб від переляку № 9»), А. Бачинський («Неймовірні пригоди Остапа і Даринки», «Детективи в Артеку, або Команда скарбошукачів») та інші, детективні повісті — Л. Вороніна («Суперагент 000. У пащі крокодила», «Пастка у підземеллі», «Таємниця золотого кенгуру»), А. Кокотюха («Клуб Боягузів», «Мисливці за привидами», «Колекція гадів», «Страшні історії», «Полювання на Золотий кубок»).

Сучасні реалістичні оповідання, повісті та романи представлені творами Н. Білої, С. Гридіна, О. Думанської, О. Лущевської, Г. Малик, С. Процюка, О. Радушинської, О. Сайко та інших. Одним із жанрів є орієнтована на підлітків та юнацтво історична проза, що поєднує пригодницький сюжет, змалювання історичних осіб із художнім вимислом. До цього жанру належать повісті та романи В. Рутківського («Сторожова застава», «Джури козака Швайки», «Сині води»), М. Морозенко («Іван Сірко — великий характерник», «Іван Сірко — славетний кошовий»), О. Гавроша («Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу», «Пригоди тричі славного розбійника Пинті», «Розбійник Пинтя у Заклятому місті»), Я. Яроша («Самійло») та інших. Окрему групу прозових творів становлять біографічні твори, побудовані на розповідях про дитинство видатних людей (письменників, акторів, громадських діячів, спортсменів та інших), іноді у них факти переплітаються із авторським вимислом, коментарями тощо (серія книжок «Життя видатних дітей»).

Розвивається також жанр фантастичної прози та фентезі. Сучасна українська фантастична література для підлітків включає кілька жанрів: історико-фантастичний (серія «Крізь брами українських часів» К. Матвієнка), фантастичний («Вежі та підземелля» М. Соколян), пригодницько-фантастичний (трилогія «Лісом, небом, водою» С. Оксеника), роман-фентезі («Душниця» В. Арєнєва, «Межник, або Всесвітнє свавілля» О. Денисенка).

Сучасна драматургія для дітей представлена насамперед творами для читачів молодшого шкільного віку. У жанрі драматургії працюють Н. Симчич, Л. Мовчун, З. Мензатюк та інші. До шкільної програми включено твори письменників: А. Качана, Г. Малик, О. Дерманського, В. Рутківського, І. Андрусяка, М. Павленко, О. Гавроша, Н. Бічуї, О. Бердника, В. Чемериса.

В Україні активно видається перекладна дитяча література. Зокрема, переклад книги «Гаррі Поттер» Дж. К. Ролінг (т. 1–7; 2002–2007, перекладач В. Морозов, видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА») видано першим на території колишнього СРСР, а томи 5–7 — першими в Європі.

Заради популяризації сучасної української літератури для дітей та юнацтва видавництва проводять рекламно-інформаційну діяльність. Дитячі письменники беруть участь у літературних конкурсах, читачі обговорюють книги у соцмережах. 22.02.1993 засновано Всеукраїнський тиждень дитячої та юнацької книги (від 2009 він має назву Всеукраїнський тиждень дитячого читання).

11.09.2009 у м. Львові засновано Центр дослідження літератури для дітей та юнацтва. Це єдина українська громадська організація, яка об’єднує довкола себе дослідників дитячої та підліткової літератури, експертів із промоції читання як культурної цінності, письменників, бібліотекарів, студентів, учнів, читачів, а також різні інституції (університети, партнерські урядові та громадські організації тощо). Центр організує міжнародні симпозіуми, залучає провідних літературознавців України у фаховий дискурс навколо літератури для дітей та юнацтва як української, так і зарубіжної. Численні публікації висвітлені у віснику Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва «Література. Діти. Час».

Літературознавство

Історія української літератури : у 12 т. Київ : Наукова думка, 2013–2020. Том 3

Розвиток соціогуманітарної царини загалом визначив потребу в осмисленні літературного минулого й сьогодення в галузевих енциклопедіях, працях з історії літератури, антологіях-посібниках. Активну роботу в цьому напрямі провадить Інститут літератури
ім. Т. Г. Шевченка НАН України, науковці закладів вищої освіти й незалежні дослідники.

Фундаментальне значення для літературознавства має 12-томна «Історія української літератури» Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Видання подає розгорнуту панораму зародження та розвитку вітчизняного письменства від середньовіччя до 21 ст., його жанрових і художніх форм, пам’яток і персоналій. Не менш важливим здобутком літературознавства 21 ст. стала праця «Шевченківська енциклопедія», над якою протягом тривалого часу працювали співробітники Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.

Серед вагомих наукових напрацювань доби незалежності — навчальний посібник «Історія української літератури XX століття» за редакцією В. Дончика (кн. 1–2; 1993–1995). Серед авторів — В. Дончик, Т. Гундорова, В. Агеєва, Ю. Ковалів, В. Брюховецький, В. Бурбела, І. Дзюба, М. Жулинський, М. Ільницький, О. Мишанич, B. Моренець, М. Наєнко та інші. У виданні систематизовано значний історико-літературний матеріал.

З-поміж найавторитетніших на міжнародному рівні українських літературознавців помітне місце займає Т. Гундорова, серед праць якої: «Франко не каменяр» (1996, розширена й доповнена версія «Франко не Каменяр. Франко і Каменяр» — 2006), «Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн» (2005 р.), «Кітч і література. Травестії» (2008), «ПроЯвлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму» (2009) та інші.

З 1990-х в Україні розвивається феміністична школа в літературознавстві (В. Агеєва, Н. Зборовська та ін.) та психоаналітичне літературознавство (Н. Зборовська).

Важливою для сучасного українського літературознавства спробою дати картину еволюції української літератури з кінця 19 ст. дотепер є 10-томна «Історія української літератури: кінець ХІХ — початок ХХІ ст.» Ю. Коваліва.

Праця Д. Наливайка «Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі XI–XVIII ст.» (1998) отримала Державну премію України
ім. Т. Шевченка. У фундаментальному дослідженні висвітлено українсько-європейські літературні контакти, які значною мірою засвідчили органічний діалог української культури з європейською, що тривав кілька сторіч і мав важливе значення для залучення до української літератури образів, тем і мотивів, властивих європейським літературам.