Природа України

Природні ресурси

Земельні ресурси

Земельні ресурси. Оранка

До земель України належать усі землі в межах її території, зокрема острови й землі, зайняті водними об’єктами. Ресурси обмежені, можуть використовуватися для різних видів діяльності, а також збереження біологічного різноманіття, розвитку населених пунктів. Відповідно до Земельного кодексу України, за цільовим призначенням виділяють землі сільськогосподарського призначення; житлової та громадської забудови; природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; оздоровчого призначення; рекреаційного призначення; історико-культурного призначення; лісогосподарського призначення; водного фонду; промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

До земель сільськогосподарського призначення належать сільськогосподарські угіддя (рілля, сіножаті, пасовища, багаторічні насадження, перелоги), несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, захисні лісові смуги, за винятком земель інших категорій, землі під господарськими будівлями і дворами, землі під інфраструктурою гуртових ринків сільськогосподарської продукції, землі тимчасової консервації тощо).

Згідно з Класифікацією видів земельних угідь, в Україні виділяють такі групи угідь: рілля; рослинний покрив земель і ґрунти; землі без рослинного покриву або з незначним; чагарникова рослинність природного походження; ліси та інші лісовкриті землі; води; землі під житловою забудовою; землі під громадською забудовою; землі для транспорту; землі для технічної інфраструктури; землі під промисловою забудовою; землі, відведені під будівництво або зайняті поточним; землі під сільськогосподарськими та іншими господарськими будівлями і дворами; землі для відпочинку й оздоровлення, землі під об’єктами і спорудами спеціального призначення. Розрізняють також мисливські й водно-болотні угіддя.

Станом на 01.01.2020 сільськогосподарські угіддя становлять 68,5 % загальної площі земель. З 2000 їх площа скоротилася на 1,2 %. Найбільше угідь в Одеській, Дніпропетровській областях. Загалом Україна має один із найвищих у світі показників забезпеченості сільськогосподарськими угіддями (близько 0,9 га) й ріллею (0,7 га) в розрахунку на одну особу. Характерні висока розораність і сільськогосподарська освоєність території України. Водночас спостерігається збільшення земель під лісами, що позитивно впливає на підвищення лісистості.

Найціннішими в Україні є землі природно-заповідного фонду та сільськогосподарські угіддя з особливо цінними ґрунтами, яким належить значна частка від загальної площі країни.

Антропогенне навантаження на земельні ресурси є значним, що здебільшого зумовлено високою розораністю території, урбанізацією землекористування. Особливо це стосується забудованих земель, земель для промисловості та транспорту. Мінімум навантаження припадає на заповідні землі. Рівень освоєння життєвого простору надзвичайно високий: за оцінками, до господарського використання залучено близько 65 % території, де 21,3 млн га (35,3 %) — екологостабілізувальні угіддя. Розширення забудованих територій відбувається за рахунок різних категорій земель, за винятком лісів і акваторій водних об’єктів. Спостерігається скорочення площі природних і напівприродних середовищ, включно з лучними пасовищними угіддями й торфовими болотами, з високим умістом органічної речовини.

Урбанізація та розширення транспортної інфраструктури спричиняють знищення і фрагментацію місць існування живих організмів, що підвищує ризик зникнення місцевих популяцій тварин і рослин. Перетворення ґрунтово-рослинного покриву впливає на екосистемні послуги, здебільшого через зміну характеристик ґрунтів, які впливають на кругообіг води, біогенних елементів і вуглецю. Органічна речовина ґрунтів є істотним наземним стоком вуглецю, що має значення для пом’якшення зміни клімату. Найбільше її містять ґрунти торфовищ, луків, пасовищ і лісових угідь в умовах екстенсивного господарювання. Зміна режиму землекористування на таких територіях призводить до вивільнення вуглецю, зв’язаного в ґрунтах. Повна або часткова втрата цих угідь спричинює зниження здатності земель утримувати воду — так зростають ризики повеней, ерозії, відбувається зменшення рекреаційної привабливості територій.

Ґрунти є одним із головних чинників забезпечення продовольчої безпеки держави. Продуктивність виробництва в сільському господарстві значною мірою залежить від стану ґрунтового покриву. Відомості про стан родючості ґрунтів України збирають шляхом моніторингу. Інститут охорони ґрунтів України, уповноважений Міністерством аграрної політики України, проводить обстеження сільськогосподарських угідь кожні 5 років. У попередній тур досліджено сільськогосподарські угіддя загальною площею 19,8 млн га в 1930 господарствах. За оцінкою 2011–2015, понад 19 % ґрунтів є кислими, 57,3 % близькі до нейтральних і нейтральні, 23,6 % лужні. Найбільше кислих ґрунтів на Поліссі (45,6 %), найменше — у Степу (1,8 %). Інтенсивність процесів підкислення ґрунтів передусім пов’язана з відсутністю заходів із хімічної меліорації. Середньозважений уміст гумусу в ґрунтах дещо стабілізувався і становить 3,16 % (на 0,02 % більше, ніж у турі 2006–2010). Найменший уміст гумусу в ґрунтах Полісся (2,33 %), у Лісостепу — 3,21 %, у Степу — 3,45 %. Баланс гумусу залишається дефіцитним (2011–2017). Важливим і чинним є моніторинг земель — складник державної системи моніторингу довкілля. Основним його завданням є прогноз еколого-економічних наслідків деградації земельних ділянок для запобігання або усунення дії негативних процесів. Може здійснюватися на загальнонаціональному, регіональному або локальному рівні.

Землі України (2020 р., оцінка)

Землі	Площа,тис. га	% до загальної площі
Сільськогосподарські угіддя	41 310,9	68,5
Ліси та інші лісовкриті площі	10 686,8	17,7
Забудовані землі	3767,5	6,2
Землі під водою	2415,4	4,0
Відкриті заболочені землі	973,8	1,6
Інші землі	177,1	0,4

Площа сільськогосподарських угідь України (2020 р., оцінка)

Сільськогосподарські угіддя	Площа, тис. га
Рілля	32 757,3
Пасовища	5250,3
Сіножаті	2283,9
Багаторічні насадження	852,7
Перелоги	166,7

Лісові ресурси

Лісові ресурси. 1100-літній «дуб Максима Залізняка» у лісовому масиві Холодного Яру

Ліси — це найбільші екосистеми за ємністю, біорізноманіттям, тривалістю розвитку, масштабами екосистемних послуг і біосферних функцій. У регіональному розрізі вони є головним стабілізувальним елементом ландшафту, що запобігає деградації рослинності, фауни, води і ґрунтів.

Для України характерний порівняно низький середній рівень лісистості території — 15,9 %. Оптимальним показником, згідно з європейськими рекомендаціями, є 20 %. Так, ліси займають понад 10 млн га, зокрема вкриті лісовою рослинністю землі становлять 9,6 млн га (5 млн га — з напівприродними лісами, 4,6 млн га — з плантаціями лісових культур). Площа природних лісів, за оцінками, — 59 тис. га. Загалом ліси поширені в Поліссі, Українських Карпатах, Гірському Криму, а також у Лісостепу і Степу. Більш як 16 % лісів, здебільшого природних, перебувають під охороною як заповідні. Для половини лісів встановлено режим обмеженого лісокористування. Ліси України сформовані понад 30 видами деревних порід, серед яких переважають сосна звичайна, дуб звичайний, бук звичайний, ялина європейська, береза повисла, вільха чорна, ясен звичайний, граб звичайний, ялиця біла. Хвойні насадження становлять 43  % загальної площі, зокрема сосна — 35 %. Твердолистяні насадження — 43 %, дуб і бук — 37 %. Найбільшу питому вагу мають середньовікові деревостани — 45 %, стиглі й перестиглі — майже 17 %. Відбувається поступове старіння лісів, що впливає на їхній санітарний стан. Середній вік деревостанів — близько 60 років.

Згідно з чинним Лісовим кодексом України, ліси можуть перебувати в державній, комунальній і приватній власності. Найбільше лісів належить державі. До комунальної власності віднесено близько 13 % земельних ділянок лісогосподарського призначення, що перебувають у постійному користуванні комунальних підприємств, підпорядкованих органам місцевого самоврядування. Частка лісів приватної власності — менш як 0,2 %. Не надано в користування та віднесено до земель запасу до 7 %. Так, державні ліси в Україні закріплені за численними постійними лісокористувачами: найбільше (73 %) лісових земель підпорядковано Державному агентству лісових ресурсів України. Загальна площа наданих у користування мисливських угідь становить близько 38,3 млн га, з них лісових — понад 7 тис. га. Загальний запас деревини в лісах оцінюється в межах 2,1 млрд м³. Загальна середня зміна запасу сягає 35 млн м³. Середня щорічна зміна запасу на 1 га в лісах Державного агентства лісових ресурсів України — 4 м³; коливається від 5 м³ у Карпатах до 2,5 м³ у Степу. Він поступово збільшується, що підтверджує значний економічний і природоохоронний потенціал лісів України.

Для досягнення оптимального рівня лісистості необхідно створити понад 2 млн га нових лісів. Щороку заходи з їх формування і оздоровлення (рубки догляду, санітарні, лісовідновні, реконструктивні та інші) здійснюються на площі до 409 тис. га. Середньорічні обсяги санітарних рубок за 2014–2018 зросли на 29,5 % проти періоду 2009–2013. Проводяться заходи з відтворення лісів, зокрема 2018 їх проведено на території площею 51,5 тис. га (з них шляхом садіння й висівання лісу — на 34,6 тис. га, природним поновленням — 16,9 тис. га). У рік проголошення незалежності площа відтворення лісів становила 33,7 тис. га, 2001 — 42,6 тис. га, 2011 — 72,4 тис. га. Середній показник за всі роки становить до 53 тис. га.

За оцінками, кожний другий гектар лісу в Україні вирощений штучно. На непридатних для сільськогосподарського використання землях за 50 років створено понад 1,4 млн га протиерозійних насаджень, з яких 150 тис. га — вздовж берегів малих річок і водойм; 440 тис. га полезахисних лісових смуг — для захисту понад 13 млн га орних земель.

Моніторинг лісів є частиною державної системи моніторингу довкілля. За моніторинг ґрунтів земель лісового фонду, лісової рослинності та мисливської фауни відповідає Державне агентство лісових ресурсів України. Нормативно-правову базу утворюють Лісовий кодекс України, закони України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про рослинний світ». Окрім того, це є міжнародним зобов’язанням України (за Конвенцією про транскордонне забруднення повітря на великі відстані, Конвенцією про охорону біологічного різноманіття, Рамковою конвенцією ООН про зміну клімату). Україна приєдналася до пан’європейського процесу збереження й захисту лісів, зокрема підписала резолюцію «Європейська мережа постійних ділянок моніторингу лісових екосистем» Міністерської конференції із захисту лісів Європи. Моніторинг узгоджено з вимогами Міжнародної спільної програми оцінки й моніторингу впливу забруднення повітря на ліси в регіоні Європейської економічної комісії Організації Об’єднаних націй (ООН). Загалом стан лісів України можна оцінити як задовільний.

Лісистість України

Розвивається лісова сертифікація, що здійснюється за міжнародною схемою Лісової опікунської ради. Станом на липень 2020 сертифіковано 4,46 млн га лісу (43 % лісових ділянок), найбільше — у західних і північних областях.

Збереження видового різноманіття лісових деревних рослин і його використання в Україні здійснюється на лісівничо-екологічній основі. Для збереження лісових генетичних ресурсів у місцях їх природного зростання під охороною перебувають 22 тис. га генетичних резерватів, 2,1 тис. га плюсових насаджень, 4,6 тис. плюсових дерев, 15,6 тис. га постійних лісонасінних ділянок. Вегетативним і насінним розмноженням плюсових дерев створено близько 1,1 тис. га лісонасінних плантацій. Лісові ландшафти в структурі природно-заповідного фонду України мають провідне місце. У лісах Державного агентства лісових ресурсів України станом на 01.01.2019 створено близько 3,3 тис. територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальною площею майже 1,3 млн га. Заповідність підпорядкованих лісів становить 17 %, практично в усіх регіонах показник вищий. З 1991 площа природно-заповідного фонду в лісах агентства збільшилася майже вдвічі. Станом на 01.12.2020 у його управлінні — 15 природоохоронних установ, а саме 6 природних заповідників, 8 національних природних парків і одне господарство-парк.

Після аварії на Чорнобильській атомній електростанції радіоактивне забруднення різної інтенсивності було відмічено в лісах 17 областей України. На 1991–1992 на площі 1,23 млн га щільність забруднення лісів радіоактивним ізотопом цезію (¹³⁷Cs) перевищувала 37 кБк/м². Радіаційна ситуація поступово змінюється — стає більше територій зі щільністю забруднення до 37 кБк/м².

Основним видом лісових ресурсів є деревина. Щорічний обсяг заготівлі ліквідної деревини від усіх видів рубок у Державному агентстві лісових ресурсів України становить близько 16,5 млн м³, разом із майже 6,6 млн м³ від рубок головного користування. В останні роки зростають обсяги спеціального використання недеревних лісових ресурсів: заготівля другорядних лісових матеріалів і побічних лісових користувань (дикорослих плодів, грибів, ягід, лікарських рослин). 2018 у лісах Державного агентства лісових ресурсів України заготовлено 20 т кори, 9 т горіхів, 552 т грибів, 3867 т ягід, 43 т лікарських рослин, 594 т деревних соків. Лісозаготівлі є основою формування власних коштів підприємств для подальшого відтворення лісів і сталого розвитку лісового господарства. Середній обсяг заготовленої деревини у 2010–2019 — 20 844,7 тис. м³. Вона широко постачається на внутрішній ринок для задоволення потреб переробної промисловості, підприємств будівельного, агропромислового й вугледобувного комплексу тощо.

Станом на 31.12.2020 загальна площа всихання лісів становила 258 тис. га (найбільше сосни звичайної — 123 тис. га). Наприкінці 2018 площа осередків шкідників і хвороб лісу становила 655 тис. га.

Сучасна мережа лісових доріг із розрахунку на 1 тис. га лісових масивів в Україні у 2–5 разів менша, ніж у країнах Європи. Загальна довжина лісових автомобільних доріг становить близько 81 тис. км або 7,8 км на 1 тис. га земель лісового фонду, показник неоднаковий для різних областей. Протягом 2007–2018 збудовано, відремонтовано та введено в експлуатацію близько 6,4 тис. км лісових автомобільних доріг. Будівництво сприяє виконанню природоохоронних робіт, впровадженню еколого-безпечних технологій лісокористування, покращенню догляду за лісовими насадженнями, залученню в господарський обіг ураженої шкідниками і хворобами деревини, а також створенню умов для оперативного доступу засобів пожежогасіння до місць лісових пожеж.

Автор ВУЕ

Л. В. Зав’ялова

Покликання на цю статтю: Зав’ялова Л. В., Хільчевський В. К., Білецький В. С. Природа України // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Природа України (дата звернення: 2.05.2024).

Водні ресурси

Водні ресурси. Дніпровська ГЕС — перша ГЕС, яка збудована на р. Дніпрі

Усі води України є національним надбанням народу, однією з природних основ економічного розвитку й соціального добробуту. Відповідно до Водного кодексу України, водні ресурси — обсяги поверхневих, підземних і морських вод. Це обмежені та уразливі природні об’єкти, тому чинним є здійснення моніторингу й контролю, впровадження спеціальних програм їх використання й охорони, відтворення. Завданням водного законодавства є регулювання правових відносин для забезпечення збереження, науково обґрунтованого, раціонального використання вод для потреб населення і галузей економіки, відтворення водних ресурсів, охорони вод від забруднення, засмічення й вичерпання тощо.

Здебільшого використовуються запаси прісних, переважно річкових, вод і частково підземних. Поверхневі прісні водні об’єкти України вкривають 24,1 тис. км², або близько 4 % загальної території. До них належать річки, озера, водосховища, ставки, канали тощо (докладніше див. Внутрішні води).

Україна завжди мала один із найнижчих серед країн Європи показник забезпеченості власними водними ресурсами — близько 1 тис. м³ на 1 особу. Проте є регіональні відмінності: вищі показники характерні для західних областей, нижчі — східних і південних.

Згідно з глобальною інформацією системою водних ресурсів і сільського господарства Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН, загальні відновні водні ресурси становлять 175,3 км³, внутрішні відновні водні ресурси — 55,1 км³ (2017, оцінка). Загальні відновні водні ресурси на душу населення — понад 3900 м³ на рік, внутрішні — 1246 м³ на рік.

З проголошення незалежності України забір води з природних водних об’єктів постійно зменшувався. Скорочуються обсяги загального водовідведення і скидів стічних вод. Менше використовується прісна вода; частка морської незначна (до 1 %; переважно на підприємствах чорної металургії). Зменшення цих показників пов’язано і з переходом на нові технології водозбереження у промисловості, і зі спадом промислового виробництва.

Загалом традиційно найбільшим користувачем води є аграрний сектор (2019 — 40 %), на другому місті — промисловість (38 %). Менше води застосовується в комунальному господарстві (22 %).

Станом на 01.01.2019 в Україні розвідано й затверджено 680 родовищ підземних питних і технічних вод, 257 — мінеральних, 3 — теплоенергетичних, 2 — промислових. Розвіданість прогнозних ресурсів підземних вод в Україні становить 26 %. Щороку затверджують нові ділянки родовищ питних і технічних вод, повторно оцінюють запаси на розвіданих ділянках та інше.

Загальні прогнозні ресурси підземних вод в Україні — 61689,2 тис. м³/добу, з яких 57499,9 тис. м³/ добу з мінералізацією до 1,5 г/дм³. Середня забезпеченість ними становить 1,3 тис. м³/добу на одну особу. По регіонах розподілені нерівномірно: здебільшого зосереджені в північних і західних областях, обмежені — у південних. Це зумовлено особливостями геолого-структурних і фізико-географічних умов території.

Загальні експлуатаційні запаси підземних питних і технічних вод України — 16 215,844 тис. м³/ добу (1441 ділянка), з них балансових запасів — 16 137,744 тис. м³/добу (1438 ділянок), позабалансових — 78,710 тис. м³/добу (4 ділянки). Загальний видобуток підземних питних і технічних вод постійно зменшується. Якщо у 2001 він становив 8395 тис. м³/добу, у 2018 — 2676 тис. м³/добу (на 68,1 %). Видобуток із балансових експлуатаційних запасів підземних вод за той само період знизився на близько 58 %. Ця тенденція пов’язана зі скороченням споживання.

Підземні води в Україні використовують для господарсько-питного водопостачання, виробничо-технічних і сільськогосподарських потреб тощо.

Характеристика водних ресурсів в Україні на основі даних глобальної інформаційної системи водних ресурсів і сільського господарства Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН (2017 р., оцінка)

Водні ресурси	Диференціація водних ресурсів	Об’єм, км3
Поверхневі води	Внутрішній стік	50,1
	Зовнішній стік	120,2
	Загальний стік	170,3
	Стік за межі України	28,9
Підземні води	Загальний стік	22,0
	Доступні для використання	5,0
Внутрішні водні ресурси		55,1
Загальні відновні водні ресурси		175,3

Основні показники використання і відведення води в 1990–2020, км³ (темним кольором подано дані без урахування тимчасово окупованих територій України)

Показник	Рік
	1990	1995	2000	2005	2010	2015	2020
Забрано води з водних об’єктів	35,6	25,9	18,3	15,1	14,8	9,7	11,1
Використано прісної води	26,8	17,3	12,2	9,4	8,9	6,6	7,3
Загальне водовідведення	22,4	16,8 1	11,0	8,9	8,1	5,6	6,1
Cкинуто стічних вод	19,4	14,2	9,2	7,5	7,0	5,1	5,3

Автор ВУЕ

В. К. Хільчевський

Покликання на цю статтю: Зав’ялова Л. В., Хільчевський В. К., Білецький В. С. Природа України // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Природа України (дата звернення: 2.05.2024).

Мисливські ресурси

Мисливські тварини у природній волі належать до природних ресурсів загальнодержавного значення. Діяльність у галузі відповідного господарства й полювання регулюється Законом України «Про мисливське господарство та полювання» (2000, чинна редакція від 2017). Його завданнями є охорона, регулювання чисельності диких тварин, використання та відтворення мисливських тварин, надання послуг мисливцям щодо здійснення полювання, розвиток мисливського собаківництва. Мисливство — вид спеціального використання тваринного світу шляхом добування мисливських тварин, що перебувають у стані природної волі або утримуються в напіввільних умовах у межах мисливських угідь. Метою державної політики в цій галузі є розвиток популяцій мисливських видів, охорона і збереження середовищ їхнього існування за допомогою співпраці між лісовим, сільським і рибним господарствами, звичаїв і традицій полювання.

Веденням мисливського господарства в Україні займаються понад 1100 користувачів мисливських угідь. Зареєстровано понад 780 тис. мисливців. Усього в мисливському господарстві України зайнято більш як 6 тис. працівників, зокрема штатні єгері, мисливствознавці. Станом на 2018 площа наданих у користування мисливських угідь в Україні становить 38,2 млн га, які розподілені між Українським товариством мисливців і рибалок (23,6 млн га), Державним агентством лісових ресурсів України (3,9 млн га), користувачів інших форм власності (10,7 млн га).

Одним із головних показників рівня ведення мисливського господарства є чисельність представників мисливської фауни. Так, загальна чисельність копитних тварин 1992 становила 270 тис. голів, 2001 — 175 тис.; 2013 — 240 тис.; 2018 — 217 тис.

Автор ВУЕ

Л. В. Зав’ялова

Покликання на цю статтю: Зав’ялова Л. В., Хільчевський В. К., Білецький В. С. Природа України // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Природа України (дата звернення: 2.05.2024).

Рельєф

Гора Говерла

Кримські гори, в центрі г. Куш-Кая (Сокіл)

Рельєф України становлять гірські масиви, височини, рівнини й низовини. Його загальні риси зумовлені геоструктурними особливостями, які визначають чергування височин і низовин, напрямок і характер розчленування. Більшість орографічних утворень (Волинська, Подільська, Придніпровська й Донецька височини, Придніпровська низовина й Українські Карпати) орієнтовані з північного заходу на південний схід відповідно до напрямку основних геоструктурних елементів.

Переважають рівнини (95 % від усієї площі), які є частиною однієї з найбільших у Європі Східноєвропейської рівнини. З них 70 % — низовини, 25 % — височини. Середня абсолютна висота рівнинної частини України — 175 м.

Північ України займає Поліська низовина заввишки близько 150–200 м, у межах Словечансько-Овруцького кряжу — до 315 м, у долинах річок Дніпра, Десни, Прип’яті — 100–120 м. Вододіли межиріч плоско-хвилясті, місцями погорбовані, з широкими зниженнями. Глибина врізу річкових долин 20–50 м. На лівому березі р. Дніпра, на південь від Поліської низовини розташована Придніпровська низовина — переважно заввишки 50–170 м, із загальним похилом на захід і південний захід, з добре вираженою річковою долиною. На сході переходить у Полтавську рівнину висотою від 200 м, з плоскогорбистою поверхнею, долинами й балками з глибиною врізу до 30–80 м. Долини місцевих річок широкі, з крутими правими схилами й пологими лівими. На півдні — плоскорівнинна Причорноморська низовина з абсолютними відмітками на півночі до 120–150 м та на півдні 2–10 м. Характерними елементами рельєфу є безстічні замкнуті зниження (поди) й еолові піщані горби (кучугури). Перекопським перешийком з’єднана з Північнокримською рівниною. Річкові долини на півночі досягають глибини 50–80 м, на півдні — 10–15 м. Вододіли річок плоскі, з берегами, порізаними ярами й балками. З південного заходу до Українських Карпат прилягає Закарпатська низовина заввишки 100–120 м.

На рівнинній території виділяються окремі височини: Придніпровська, Подільська, Волинська, Хотинська, Приазовська, Донецька. Придніпровська височина розташована в центральній частині на захід від р. Дніпра, її пересічна висота сягає 200 м, подекуди — 250–285 м, максимум — 323 м. Характеризується глибокими (до 80–90 м) річковими долинами і значним яружно-балковим розчленуванням, особливо в межах Канівських гір. Далі на захід від неї — Подільська височина із середніми висотами 180– 400 м. В її межах виділяють окремі масиви: Гологори, Вороняки, Кременецькі гори, Товтри, Опілля. Найвищою точкою є г. Камула (471 м). Долини річок глибокі (до 200–250 м), місцями каньйоноподібні. На північний захід простягається Волинська височина, пересічна висота якої становить 220–250 м, найбільша — 342 м (на Мізоцькому кряжі). Глибина врізу річкових долин становить 30–50 м. Найвищою точкою рівнинної території є г. Берда (515 м), що розташована на Хотинській височині в межах Прут-Дністровського межиріччя. На південному сході — Приазовська височина, заввишки 200–300 м у північній та до 50–100 м у південній частині, максимум — 324 м (г. Бельмак-Могила). Глибина річкових долин у верхів’ях досягає 100–150 м. Поряд простягається Донецька височина з пересічною висотою 200–250 м, найвищим розчленуванням є Донецький кряж (г. Могила Мечетна, 367 м). На північному сході розташовані розчленовані долинами, балками та ярами відроги Середньоросійської височини заввишки 190–200 м (максимум у межах України — 236 м). На північному сході Українських Карпат — Передкарпатська височина із висотами 200–500 м.

Гори займають 5 % території України. Українські Карпати простягаються паралельними хребтами з північного заходу на південний схід, у межах Закарпатської, Львівської, Івано-Франківської та Чернівецької областей. Довжина становить 250 км, ширина — понад 100 км. Пересічна висота гір — 1000 м, найбільша — 2061 м (г. Говерла). Хребти й масиви Українських Карпат розділені глибокими улоговинами й міжгірними долинами. Зовнішні Карпати розділені долинами річок на Бескиди з висотами від 800 до 1250 м, Ґорґани — від 1440 до 1800 м, Покутсько-Буковинські гори — від 700 до 1400 м. Найвищою точкою є г. Сивуля (1836 м). У центральній частині простягається Верховинський Вододільний хребет із панівними висотами до 1400 м (максимум — г. Пікуй — 1405 м, за іншими даними — 1408 м). Вершинною лінією проходить головний Карпатський вододіл, де розташовані основні перевали. Далі на південному заході простягаються Полонинсько-Чорногорські Карпати, до яких належать Полонинський хребет, масиви Свидовець, Чорногора, Гриняви. Це найвища частина Українських Карпат, із пересічними висотами близько 1400–1600 м та низкою вершин понад 2000 м. На південному заході простягається Вулканічний (Вигорлат-Гутинський) хребет 900–1000 м заввишки, його найвища точка — г. Бужора (1081 м, за іншими даними — 1085 м). На півдні Кримського півострова з південного заходу на північний схід, від мису Фіолент і до мису Іллі, на 180 км простягаються Кримські гори. Ширина гірської системи в середній частині становить 50–60 км. Переважають висоти від 700 до 1200 м, максимальна — 1545 м (г. Роман-Кош). Розрізняють три паралельні пасма: Головне (Південне), Внутрішнє (Середнє) та Зовнішнє (Північне). Головне пасмо — найвище з усіх (1200–1500 м), асиметричне, круто обривається до моря, схил утворює смугу Південного берегу Криму. Воно становить майже суцільний масив, що складається зі столових гір, їх вирівняні безлісі вершини називають яйлами (найвищий масив із г. Роман-Кош — Бабуган-яйла). Має кілька перевалів. З півночі пасмо оточене смугою передгір’я, утворене з двох куест — це Внутрішнє (максимум — 738 м, г. Кубалач) та Зовнішнє (до 344 м, г. Казанташ) пасма. На північному схилі Ай-Петринської яйли розташований Великий каньйон Криму, довжина якого становить понад 3 км, ширина подекуди не перевищує 2–3 м, глибина — 250–320 м.

Україна загалом не належить до сейсмічно небезпечних регіонів. Незначні землетруси зафіксовані лише в Українських Карпатах і Кримських горах, розташованих неподалік від румунської та кавказької сейсмічно небезпечних зон. Південно-Азовська сейсмоактивна зона виділена нещодавно, вона охоплює басейн Азовського моря.

Автор ВУЕ

Л. В. Зав’ялова

Покликання на цю статтю: Зав’ялова Л. В., Хільчевський В. К., Білецький В. С. Природа України // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Природа України (дата звернення: 2.05.2024).

Корисні копалини

Україна належить до провідних мінеральносировинних держав світу. Поєднання різновікових структурних елементів зумовило широкий діапазон корисних копалин. За різними оцінками, на початку 21 ст. Україна мала 5 % мінерально-сировинного потенціалу світу.

Зазвичай за промисловим використанням виділяють горючі (паливні), рудні (металічні), нерудні (неметалічні), гідромінеральні корисні копалини. Загальнодержавною програмою розвитку мінерально-сировинної бази України на період до 2030 (ухвалена 2011, зі змінами від 2012) передбачено поділ видів сировини за промислово-економічною ознакою на такі категорії:

• А (види мінеральної сировини, що інтенсивно видобуваються в Україні);
• Б (видобуток в обмежених обсягах, розвідані запаси невеликі або виснажені, нові недостатньо вивчені тощо);
• В (є родовища, запаси розвідані, але видобуток обмежений або відсутній);
• Г (родовища не розробляються, недостатньо вивчені).

На початку 2000-х було виявлено понад 20 тис. родовищ і проявів 117 видів корисних копалин, з яких понад 8 тис. мали промислове значення, враховувалися Державним балансом запасів корисних копалин України. У значних обсягах видобувалося кам’яне вугілля (до 2 % світового видобутку), залізні та марганцеві руди (4 % та 10 % відповідно), графіт (4 %), а також каолін, уранові, титанові, цирконієві руди, германій, нерудна металургійна сировина, сировина для виробництва будівельних матеріалів та інше.

Станом на 01.01.2019 в Україні налічувалося 2233 родовища горючих корисних копалин, 147 — рудних (металічних), 4676 — нерудних (неметалічних), 1705 родовищ підземних вод, лікувальних грязей та ропи.

Збирання фрезерного торфу із валків. Державне підприємство «Волиньторф»

ГОРЮЧІ КОРИСНІ КОПАЛИНИ. У межах України виділяють Дніпровсько-Прип’ятську, Балтійсько-Переддобруджинську, Карпатську, Причорноморсько-Північно-Кавказько-Мангишлацьку нафтогазоносні провінції. Наприкінці 20 ст. в Україні було відомо близько 350 родовищ вуглеводнів (нафти, газу й конденсату) в Західному, Східному й Південному нафтогазоносних регіонах. Згідно з Державним інформаційним геологічним фондом України, станом на 01.01.2020 балансові (видобувні) запаси природного газу становили 778 195 млн м³ (у розробці — 679 554 млн м³), газового конденсату — 36 968 тис. т (у розробці — 32 895 тис. т), нафти — 94 101 тис. т (у розробці — 79 190 тис. т). Серед відповідних найбільших родовищ України — Шебелинське газоконденсатне, Західно-Хрестищинське газоконденсатне, Гнідинцівське нафтогазоконденсатне, Долинське нафтове, Бориславське нафтогазоконденсатне, Голіцинське газоконденсатне та багато інших.

Відповідно до різних джерел, оцінка ресурсів і запасів метану вугільних родовищ є різною. За даними експертів, оцінка запасів метану варіює від 4 трлн м³ (1998) до 12 трлн м³ (2002).

Вугілля — єдина енергетична сировина, запасів якої потенційно достатньо для забезпечення на багато років енергетичної безпеки держави, потреб промисловості й енергетики. У структурі запасів вуглеводневої викопної сировини України становить близько 94,5 %. В Україні поклади вугілля зосереджені в Донецькому, Львівсько-Волинському та Дніпровському вугільних басейнах. Умови розробки вугільних родовищ загалом є складними. Запаси бурого вугілля — переважно в Дніпровському вугільному басейні, частково — у межах Донецького басейну тощо. Станом на 01.01.2020 балансові запаси кам’яного вугілля категорій A+B+C1 — 41,2 млрд т, категорії С2 — 11,2 млрд т. Водночас балансові запаси бурого вугілля категорій A+B+C1 становили близько 2,6 млрд т, категорії С2 — майже 0,3 млрд т.

Метан є супутнім продуктом видобутку вугілля. Його вміст у пластах становить від 5 до 30 м3/т. На 01.01.2020 загальні балансові запаси метану вугільних родовищ усіх категорій становили 345 млрд м³.

На початку 21 ст. основні поклади горючих сланців (3,7 млрд т). були сконцентровані на межі Кіровоградської та Черкаської областей у Бовтиській западині. Вони виявлені також у межах Дніпровсько-Донецької западини, Волино-Подільської плити, а також у Карпатах і Кримських горах. Станом на 2019 не використовуються як паливно-енергетична сировина.

У зональному розрізі в Україні виділяють п’ять торфово-болотних областей: Полісся (найбільше торфу-сирцю), Мале Полісся, Лісостеп, Степ, Карпати і Прикарпаття. Загалом балансові запаси торфу — понад 750 млн т. На 2021 його видобувають близько 30 підприємств. Зокрема, основний видобуток забезпечують державні підприємства «Волиньторф», «Рівнеторф» та «Чернігівторф», які входять до складу Державного концерну «Укрторф».

Криворізький залізорудний басейн. Кар’єр

РУДНІ (МЕТАЛІЧНІ) КОРИСНІ КОПАЛИНИ. В Україні станом на 01.01.2019 встановлено 147 родовищ усіх груп металів. Вони розташовані в межах виділених металогенічних провінцій (Дніпровсько-Донецька, Дністровсько-Причорноморська, Карпатсько-Кримська, Український щит). Встановлена також висока ймовірність виявлення родовищ вольфраму, олова, молібдену, платиноїдів, рідкісних металів.

Руди чорних металів. Станом на 01.01.2020 загальні балансові запаси залізних руд становили понад 25 млрд т. Найбільшим є Криворізький залізорудний басейн, також серед залізорудних районів — Кременчуцький, Приазовський, Білозерський та інші.

За різними оцінками, за обсягом загальних запасів марганцевих руд Україна посідала перше місце в Європі та друге у світі після Південно-Африканської Республіки, а за підтвердженими запасами мала першість. Основні їх запаси й ресурси приурочені до Нікопольського марганцеворудного басейну. Запаси на 01.01.2020 становлять понад 2300 млн т.

Балансові запаси хромових руд на двох родовищах (не розроблялися) — майже 3,5 млн т. Україна не має власної відповідної мінерально-сировинної бази. Найперспективнішим є район Середнього Побужжя (Капітанівське родовище).

Руди кольорових металів. За оцінками, Україна має найбільші в Європі запаси й ресурси титану. Низка родовищ (із них на 2021 розробляються 12) розташовані в межах Київської, Дніпропетровської, Харківської, Донецької, Житомирської областей.

На території України також виявлено більше 150 мідних рудопроявів. Перспективним є Волинський рудний район. Так, наприкінці 20 ст. у межах Волино-Подільської плити були відкриті великі запаси самородної міді. Станом на 01.01.2020 балансові запаси мідних руд становили понад 20 млн т і перебували в розробці.

Мінеральною базою алюмінію в межах України є родовища бокситів, нефелінових руд та алунітів. Україна бідна на боксити — виявлено лише кілька родовищ: Високопільське, Нікопольське і Смілянське (не освоєні).

Україна має незначні ресурси кобальтових і нікелевих руд, невеликі родовища виявлені в Побужжі та Придніпров’ї. Так, запаси власне нікелю становлять понад 190 тис., кобальту — понад 8 тис.

Родовища і прояви свинцево-цинкових руд виявлені на Закарпатті (Мужіївське, Берегівське, Біганське), Донбасі (Нагольний кряж), а також Передкарпатті. На Нагольному кряжі відомо понад 500 рудних зон. Запаси руд на декількох родовищах на 01.01.2021 становили 41 млн т. Згідно з оцінкою 1999, за загальними запасами ртуті Україна посідала п’яте місце у світі (1,9 % запасів) та друге в Європі. Є родовища в Закарпатті та Донецькій ртутній провінції (зокрема, відомим є Микитівське), але вони не розробляються.

Виділяють такі основні золотоносні провінції: Карпатську, Донецьку й Українського щита (до 80 % загальних ресурсів). Видобуток здійснюється на Мужіївському родовищі в Закарпатській області. Загалом золоторудний потенціал України оцінюють приблизно в 3 тис. т. Виявлені також концентрації срібла, що мають промислову цінність. Державним балансом запасів корисних копалин України враховані запаси срібла (понад 750 т) як супутнього компоненту золота за кількома родовищами.

Руди олова й вольфраму локалізуються переважно в північно-західній частині Українського кристалічного щита. Загальні запаси — близько 100 тис. т за вмісту олова від 0,1 до 1–2 %. Руди комплексні: містять каситерит, колумбіт, вольфраміт, флюорит і кріоліт.

Різноманітні за віком, складом і походженням родовища рідкісних металів виявлені в межах Українського щита. У 1990-ті в Україні було розвідано низку перспективних родовищ берилію, цирконію, літію, танталу, ніобію тощо. Виявлені також нові типи комплексних руд, що містять скандій, ванадій, галій та інше. Ресурсний потенціал танталу й ніобію, за оцінками, є одним із найвищих у Європі.

Значними є запаси цирконію в Україні, розробляються деякі родовища. Запаси германію категорій A+B+C1 на 01.01.2020 становлять майже 34 тис. т, він, зокрема, є в залізних рудах Криворізького залізорудного басейну та Кременчуцького залізорудного району. Рудопрояви молібдену виявлені в межах Українського щита. Найбільш вивчене молібденове зруденіння — у північно-західній частині. Єдине в Україні родовище стронцію — Новополтавське апатит-рідкіснометальне, де загальні запаси руди становлять 955 млн (розробляються).

За ресурсами й підтвердженими запасами урану Україна є однією з провідних країн, зокрема в Європі. Державним балансом запасів корисних копалин України враховано 22 родовища з промислово оціненими запасами.

Фрагмент експозиції Музею коштовного і декоративного каміння у смт Хорошеві Житомирської області

НЕРУДНІ (НЕМЕТАЛІЧНІ) КОРИСНІ КОПАЛИНИ. Найпоширеніші в Україні. Розвідано понад 4,5 тис. відповідних родовищ; на окремих рудних родовищах оцінені як супутні корисні копалини. Загалом промислова розробка неметалічних корисних копалин станом на 2019 здійснювалося на 1300 родовищах. Найбільше значення для економіки України мають графіт, каолін, плавиковий шпат, фосфорит, апатит, вогнетриви, бентонітова глина тощо.

За різними оцінками, Україна має провідне місце у світі за запасами графіту. У межах Українського щита (Бердичівський, Побузький, Криворізький і Приазовський графітоносні райони) відомо близько 100 родовищ та проявів графіту. Державним балансом запасів корисних копалин України враховано 6 родовищ із більш як 305 млн т графітової руди (2020, оцінка).

Поклади і прояви калійних солей виявлені в Передкарпатському прогині, де вони утворюють Передкарпатський калієносний басейн. Загальні запаси в перерахунку на К₂О за 01.01.2020 — 383 млн т, видобуток тимчасово зупинився.

Родовища апатитових руд виявлені в межах Українського щита. Руди комплексні. Балансові запаси становлять майже 3,3 млрд т. За оцінкою, найбільше запасів плавикового шпату (флюориту) — у Вінницькій області, де розташоване велике перспективне Бахтинське родовище. Загалом родовища й вияви є в межах Українського щита, Волино-Подільського регіону, Приазов’я. Сумарні запаси СаF₂ в Україні — близько 4,1 млн т.

У межах Дніпровсько-Донецької западини розташовані потужні родовища кам’яної солі: Артемівське — найбільше за видобутком, Новокарфагенське, Слов’янське. Значним є Закарпатський соленосний басейн (Солотвинське родовище). Значні запаси кухонної солі містить ропа солоних озер і лиманів, а також природні підземні розсоли в Передкарпатті. Станом на 01.01.2020 Державним балансом запасів корисних копалин України враховується всього 15 родовищ. Загальні запаси кам’яної солі та в ропі — майже 19,3 млрд т.

За розвіданими запасами самородної сірки Україна посідає провідне місце у світі. Родовища самородної сірки зосереджені в Передкарпатському сірконосному басейні. Державним балансом запасів корисних копалин України загалом враховано 12 родовищ. Найбільшими є Немирівське, Язівське, Подорожненське та інші. Загальні запаси самородної сірки становлять 118 млн т.

Пластові поклади фосфоритів є в межах Волино-Подільської плити, Дніпровсько-Донецької западини тощо. Запаси фосфоритових руд в Україні на 01.01.2020 — близько 475 млн т.

Дорогоцінне й декоративне каміння є важливим елементом мінерально-сировинного комплексу України. Розвідано 8 родовищ і виявлено понад 300 проявів близько 40 видів ювелірного та ювелірно-виробного каменю. У геологічних утвореннях України виявлено алмаз, рубін, гірський кришталь, аметист, топаз, смарагд, аквамарин, турмалін, бурштин, мармуровий онікс та багато іншого. Серед найвідоміших родовищ — Волинське (топаз, берил, кварц, моріон та інше), Клесівське в Рівненській області (бурштин), Калюсицьке в Хмельницькій області (онікс мармуровий), Прелуки в Івано-Франківській області (родоніт) тощо. Алмази були виявлені наприкінці 20 ст. у межах Українського щита, Донецької складчастої споруди, Скіфської плити.

В Україні відомі численні родовища гіпсу, каоліну, бентонітових і палигорськітових глин, цеолітів, флюсових вапняків і доломіту, вогнетривких глин, кварцитів, формувальних пісків, кварцових пісків, озокериту, природних пігментів та іншого. Розвідано понад 1300 родовищ нерудних будівельних матеріалів.

Розвідано понад 300 родовищ природного облицювального каменю, він має особливе економічне значення. Основним його джерелом є Український щит. Балансові запаси за всіма категоріями становлять 373 098,8 тис. м³.

ГІДРОМІНЕРАЛЬНІ РЕСУРСИ. За відповідними запасами Україна має провідне становище в Європі. Ресурси розподілені нерівномірно: основна їх частина зосереджена в північних і західних областях. Загалом затверджені родовища підземних питних і технічних вод, а також мінеральних, підземних теплоенергетичних, підземних промислових. Відомі також термальні води Закарпаття (наприклад, м. Берегово) і Криму (м. Саки). Станом на 01.01.2019 виділяли такі гідрогеологічні райони першого порядку: Дніпровсько-Донецький артезіанський басейн, Волино-Подільський артезіанський басейн, Причорноморський артезіанський басейн, гідрогеологічна провінція Донецької складчастої області, область тріщинних вод Українського щита, гідрогеологічна провінція складчастої області Гірського Криму, гідрогеологічна провінція складчастої області Українських Карпат.

Література

1. Гурський Д. С., Єсипчук К. Ю., Калінін В. І. та ін. Металічні і неметалічні корисні копалини : в 2 т. Київ : Центр Європи, 2006.
2. Довгий С. О., Іванченко В. В., Коржнев М. М. та ін. Мінерально-сировинний комплекс та сталий розвиток України. Київ : Логос, 2014. 232 с.
3. Лисиченко Г. В., Яценко В. Г., Земсков Г. О. та ін. Стратегічні мінеральні ресурси України: титан, скандій, нікель, кобальт. Київ : Логос, 2012. 167 с.
4. Мала гірнича енциклопедія : у 3 т. / За ред. В. С. Білецького. Донецьк : Східний видавничий дім, 2004–2013.
5. Сивий М., Паранько І., Іванов Є. Географія мінеральних ресурсів України. Львів : Простір М, 2013. 682 с.
6. Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
7. Mineral commodity summaries 2019. Reston : U.S. Geological Survey, 2019. 204 p.

Автор ВУЕ

В. С. Білецький

Покликання на цю статтю: Зав’ялова Л. В., Хільчевський В. К., Білецький В. С. Природа України // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Природа України (дата звернення: 2.05.2024).

Клімат

Особливості фізико-географічного положення, циркуляції атмосфери та іншого зумовлюють різноманітність сучасного клімату України. Територія переважно перебуває в межах помірного кліматичного поясу.

Кліматичні ресурси є складником природних ресурсів. Це сукупність сонячної радіації, тепла, вологи й метеорологічних величин (температура, атмосферний тиск, швидкість і напрямок вітру тощо), що впливають на функціонування, розвиток, продуктивність різних галузей економіки і видів антропогенної діяльності.

Особливості регіональної циркуляції атмосфери виражені збільшенням континентальності із заходу на схід. Різноманітність клімату також пов’язана з характером підстильної поверхні (змінюється від рівнинної до гірської). Широтний хід метеорологічних величин порушують височини. Значна протяжність морської берегової лінії, своєю чергою, впливає на клімат прибережних районів.

Загалом клімат України складається із мікрокліматів, що виражено неоднорідністю горизонтальних і вертикальних градієнтів кліматологічних показників унаслідок складної взаємодії поверхні в системі природних і перетворених ландшафтів. На формуванні своєрідних кліматичних умов позначається і взаємодія водних об’єктів із навколишніми ділянками суходолу й атмосфери, і перерозподіл тепла й вологи.

Достатня кількість тепла й вологи формує сприятливі природно-кліматичні умови для життєдіяльності людини. Однак, можливі стихійні метеорологічні явища, іноді катастрофічні, зі значними збитками.

РАДІАЦІЙНИЙ РЕЖИМ. Найбільша тривалість сонячного сяйва в Україні в середньому становить 2150–2450 год на рік, спостерігається в Криму, зокрема в горах, і на узбережжях Чорного й Азовського морів. У Степу цей показник становить 2000–2200 год, у межах Закарпатської низовини — 1950 год. Найменші річні значення зафіксовані в західних районах Полісся й Лісостепу — 1690–1850 год.

Найбільш сонячним є період від травня до серпня, тоді тривалість сонячного сяйва становить на Поліссі 48–60 % від можливої, на півдні та в Криму — до 70–75 %. Найменш сонячним є листопад — лютий: відповідні показники для півночі — 13–28 %, півдня — 17–32 %.

Загалом мінімальні значення тривалості сонячного сяйва спостерігаються в грудні, коли найменша тривалість дня й найбільша ймовірність похмурого неба. Максимуму досягає в липні, що пов’язано зі зменшенням хмарності та збільшенням кількості ясних днів. Упродовж року найбільша мінливість тривалості сонячного сяйва — улітку, найменша — узимку. Воно також значною мірою залежить від циркуляції атмосфери, тому значення може варіювати.

За рік найбільша кількість днів без сонця (95 і більше) спостерігається на Поліссі, далі зменшується в південному напрямку: у центрі — 85–90 днів, на півдні — 65–70, у Криму — 50–60, на Південному березі Криму — 45.

Сумарна сонячна радіація від зими до літа збільшується в 5–6 разів. Істотних змін зазнають добові суми з грудня до червня (на переважній частині території спостерігається підвищення в 9–11,5 разів, на півдні, у Криму й Українських Карпатах — у 6,5–8 разів). Сумарна радіація має річний хід із максимумом улітку, добовий — із максимумом удень. Україна належить до зони ультрафіолетового комфорту.

АТМОСФЕРНА ЦИРКУЛЯЦІЯ ПОВІТРЯ. Посилення додатних аномалій глобальної температури істотно впливає на циркуляцію атмосфери, що встановлено за порівняння різних хронологічних періодів. Останніми десятиліттями погодні умови стають дедалі мінливішими. Ще наприкінці минулого століття зима стала дощовою та теплою, літо — дощовим і прохолодним. Зберігається стійка тенденція зміни середньої циркуляції атмосфери, зокрема суттєве зміщення на схід Північноатлантичного максимуму. Спостерігається підвищення атмосферного тиску в холодний і теплий періоди року. На територію України досить часто переміщуються морські повітряні маси з північних районів Атлантики й арктичне повітря з арктичних морів, рідше — з центральної частини Атлантичного океану й Середземного моря. Найбільшу повторюваність мають континентальні повітряні маси, сформовані над великими рівнинами Євразії з арктичного або морського повітря помірних широт. Зрідка на південному сході, під час інтенсивного прогрівання, континентальне повітря помірних широт може трансформуватися в тропічне. Часта зміна та складність погодних умов пов’язані з перенесенням повітряних мас, що відбувається за різних синоптичних процесів, відмінних за масштабами, формами, сезонними особливостями.

Виділяють такі особливості циркуляції атмосфери в Україні: послаблення активності синоптичних процесів за рахунок міжширотного тепло- й вологообміну; загальна різноманітність і складність сезонних змін; послаблення циклонічної та посилення антициклонічної діяльності тощо. Майже чверть синоптичних процесів — зі сходу. Вони характеризуються впливом антициклонів зі сходу й південного сходу, найбільша ймовірність яких припадає на зиму, найменша — на літо. На територію України циклони переміщуються з різних напрямків, крім східного. Осередками місцевого утворення і розвитку циклонів є Українські Карпати й акваторія Чорного моря. Упродовж року середній атмосферний тиск у циклонах становить 1004–1005 гПа. Узимку вони пересуваються в Україну здебільшого не в максимальній стадії розвитку, надалі поглиблюються і уповільнюються. В інші сезони надходять уже за максимального розвитку, швидкість їх переміщення зменшується. Узимку середні значення атмосферного тиску в центрі антици клонів сягають 1033 гПа, навесні — 1025 гПа, улітку — 1018 гПа, восени — 1028 гПа. Їх вплив посилюється влітку. Антициклонічна діяльність спостерігається в середньому 229–242 дні, циклонічна — 129–136. Щосезону спостерігається 5–7 антициклонів із різних районів і до чотирьох місцевих.

АТМОСФЕРНИЙ ТИСК. В Україні основні особливості річного ходу атмосферного тиску такі ж, як і в континентальних районах помірних широт Євразії, визначаються змінами циркуляції атмосфери. На крайньому сході та заході спостережено його збільшення від 1021 гПа і більше, смуга підвищеного тиску з незначними коливаннями, що проходить через всю територію України, розділяє області з дещо зниженим тиском (до 1020 гПа) на півночі і півдні. Улітку найвищий атмосферний тиск встановлено в липні в західних областях (1015 гПа), найнижчий — 1012–1010 гПа на південному сході та в Криму. Зимовий характер розподілу тиску із загальним зниженням зберігається з листопада до квітня. Найвищі значення атмосферного тиску є характерними в січні на сході (1013 гПа) та півдні в Приазов’ї (1018 гПа), найнижчі (984–999 гПа) — у західних і північно-західних районах. У холодну пору року формуються максимуми тиску в жовтні та січні. Водночас жовтневий перевищує січневий, що може бути пов’язано з «потеплінням» зим. В останні десятиліття також відзначають найбільшу мінливість атмосферного тиску.

Показники атмосферного тиску в гірських регіонах і на рівнинній території відрізняються. На високогір’ї Українських Карпат найвищий тиск спостерігається у вересні, найнижчий — у лютому, у передгір’ях — у квітні. Найбільше зростання відмічають у південно-західних і південних регіонах. У холодний період року йдеться про повсюдне зниження тиску.

ВІТЕР. Для Південного берега Криму характерний північно-західний і західний вітер, на решті території північніше — західний, південніше — східний, в Українських Карпатах — різних напрямків (північно-західний, південно-західний, південно-східний). Навесні на півночі, сході та півдні переважає східний і південно-східний вітер, на заході — північно-західний, західний, на південному заході — південний і південно-східний. У липні здебільшого спостерігається північно-західний і західний вітер, у південних районах — північний. Восени на Поліссі та в Лісостепу відмічений західний вітер, у південних районах і рівнинному Криму — різко виражена зона північного й північно-східного вітрів. Це характерно і для приморських регіонів. На крайньому південному сході спостерігається вітер східного напрямку.

Швидкість вітру послідовно змінюється протягом року. З жовтня до квітня відбувається її посилення, найвищі показники фіксують у лютому, іноді максимум припадає на січень, листопад або грудень, в окремих випадках — на березень чи квітень. Найменша швидкість вітру відмічається влітку, зокрема мінімальні значення характерні для липня — серпня. Загалом найбільшу повторюваність має слабкий (0–1 м/с) вітер та помірний (2–5 м/с). Швидкість 6–10 м/с найчастіше властива холодному періоду року або міжсезонням. Вітер зі швидкістю понад 10 м/с буває рідко, частіше лише в гірських районах. Особливий режим відмічений в Українських Карпатах і Кримських горах, де на відкритих підвищених ділянках швидкість вітру становить 45 м/с; на Закарпатській низовині — 20–25 м/с. Останнім часом максимальна швидкість вітру зросла, подекуди становить більш як 45 м/с. Через значну повторюваність сильного вітру на південному сході, в Українських Карпатах і Кримських горах вітер можна розглядати як джерело відновлюваної енергії.

Для України також характерні місцеві вітри: бризи — змінюють напрям протягом доби (удень із моря на суходіл — морський бриз, уночі — із суходолу на море — береговий бриз); гірсько-долинні — у гірських районах із добовим періодом розвитку (гірські вночі дмуть із гір у долини, долинні вдень навпаки); фени — поривчасті вітри з гір, що супроводжуються різким підвищенням температури повітря і зниженням вологості, дмуть здебільшого менш ніж добу, іноді — до кількох днів; утворюються за проходження циклонів.

ТЕМПЕРАТУРА. На території України розподіл температури повітря зумовлений географічним положенням, радіаційним режимом, циркуляцією атмосфери та підстильною поверхнею. Вплив кожного чинника протягом року нерівнозначний, що є причиною значних контрастів.

У зимовий сезон температурний режим формується під впливом циркуляції атмосфери. Найтеплішими є західні та південно-західні регіони, що перебувають під впливом повітряних мас із Середземного й Чорного морів. За просування на схід і північний схід частішають вторгнення повітря з Азії та Арктики, тому відмічається найнижча температура повітря. Часте чергування теплого й вологого та й холодного повітря позначається на нестійкому характері зими. Улітку режим визначає значна інтенсивність сонячної радіації та характер підстильної поверхні. Найбільша висота Сонця і тривалість дня забезпечують інтенсивне прогрівання підстильної поверхні й повітря. Визначальним чинником для розподілу температури в горах є рельєф. Південний берег Криму є особливим кліматичним районом, найбільш забезпеченим світлом і теплом. На температурному режимі позначається близькість моря, контури берегів і їхня розчленованість, циркуляція бризів.

Одним з основних показників температурного режиму, який характеризує загальний температурний фон території, є середня місячна температура повітря, що змінюється здебільшого з півночі на південь. Грудень — найтепліший зимовий місяць, пересічна температура від’ємна, за винятком Криму; на крайньому заході вона на 2–3 °C вища, ніж на крайньому північному сході. Найхолоднішим місяцем є січень: найнижча температура повітря (–8…–7 °C) спостерігається на північному сході, сході та в Українських Карпатах; найвища — на Південному березі Криму (+3–+4 °C). У південних районах на підвищення температурного фону значно впливає Чорне море. На решті території середня температура становить –6…–4 °C. В окремі роки через особливості циркуляції атмосфери найнижча середня температура може бути встановлена в інші місяці. Лютий за температурним режимом мало відрізняється від січня. Різкі коливання температури повітря тоді зумовлені частою змі ною синоптичних процесів. Від середини місяця температура починає повільно збільшуватися.

У березні зберігається зимовий характер розподілу температури повітря, хоча і швидко починає зростати. На півдні й заході температура повітря вже додатна, на півночі, північному сході та в горах залишається від’ємною, що пов’язано з наявністю стійкого снігового покриву. У квітні середня температура повітря на 5–9 °C вища, повсюди додатна, але можливе й повернення холоду. У травні переважає погода літнього типу. Середня температура повітряна 5–7 °C вища, ніж у попередньому місяці. До червня підвищується на 3–4 °C.

Улітку зростання температури від місяця до місяця відбувається повільніше, ніж навесні. У червні — найбільший радіаційний баланс і тривалість сонячного сяйва. Найвищих значень пересічна температура повітря досягає в липні. На Поліссі та в Лісостепу вона становить 18–20 °C, у Степу й на узбережжях морів — 21–23 °C, у Кримських горах — 16 °C, в Українських Карпатах на висоті близько 1000 м — 13–14 °C. Іноді найтеплішим місяцем може бути серпень, що найчастіше характерно для гірських регіонів, Південного берега Криму й узбереж морів. Від липня до серпня температура повільно знижується.

Значний спад помітний із вересня, проте в останнє десятиліття тоді домінує літній тип погоди. Посилюється коливання температури повітря: на Поліссі — 12–13 °C, у Степу — 17–18 °C, на Південному березі Криму 20 °C. Далі температура щомісяця знижується на 4–6 °C. У жовтні — листопаді відбувається найінтенсивніше зменшення пересічної температури повітря. У листопаді вона здебільшого додатна всюди, крім Українських Карпат. Тоді встановлюється зимовий характер розподілу температури. Восени температура повітря значно вища ніж навесні, передусім на Південному березі Криму.

Характерною особливістю зимового сезону в Україні є часті відлиги, які найчастіше повторюються в грудні, особливо на півдні та заході тощо. Окремі зими вирізняються також тривалістю, інтенсивністю відлиг. Характерними є значні зниження температури повітря, зумовлені переміщенням холодних арктичних повітряних мас. Найнижчі значення середнього мінімуму відмічаються в січні (від –11 до –5 °C), у Криму — у лютому. Від’ємна середня мінімальна температура повітря майже всюди спостерігається в листопаді — березні. В Українських Карпатах (на висоті понад 500 м) вона від’ємна ще у квітні. На Південному березі Криму середній мінімум температури повітря додатний протягом усього року. В окремі роки в Криму в передгірній частині спостерігається абсолютний мінімум –35 °C, коли в горах — –27 °C. Найхолоднішими взимку вважаються північно-східні та східні райони, де можливі абсолютні мінімуми –42…–33 °C.

За ступенем морозонебезпечності в Україні виділено п’ять районів. Перший охоплює високогірну частину гір та характеризується частими, інтенсивними, тривалими заморозками, періодом без морозів до 160 днів. Другий включає Волинську, Подільську, Приазовську височини, південно-західні схили Українських Карпат, Лівобережжя (за винятком Запорізької та Дніпропетровської областей), північно-західні схили Кримських гір; безморозний період — 160–170 днів. До третього району входить Закарпатська низовина, степова частина Криму; тривалість безморозного періоду — 170–180 днів. Четвертий район — вузька смуга на узбережжі Чорного моря поблизу Каркінітської затоки та далі на південний схід від м. Генічеська; безморозний період становить 180–190 днів. До п’ятого району з найменш імовірними заморозками належить прибережна смуга Чорного моря, західна частина узбережжя Азовського моря, Керченський півострів; період без морозів триває 200 днів.

У теплий період року в Україні є умови для формування високої (25 °C і вище) температури повітря, яка здебільшого негативно впливає на діяльність багатьох галузей економіки, а тривале її утримання негативно позначається і на здоров’ї людини. У посушливі періоди можливе виникнення лісових пожеж, інколи значних. Температура повітря понад 30 °C вважається небезпечною; в окремі роки, за певних синоптичних процесів, можлива навесні й восени. Висока температура повітря (25 °C і вище) в Україні фіксується з травня до вересня, інколи — у квітні та жовтні, найбільше — з липня до серпня. Найбільше днів із високою температурою (80–90) на півдні та в степовому Криму. Дуже висока температура повітря формується майже щорічно, може встановлюватися на більш як 30 днів на півдні та сході, у високогірних районах Українських Карпат не зафіксована.

Окрім того, у деякі роки спостережено аномалії температурного режиму. Мінливість температури повітря повільно зменшується від січня до липня зі збільшенням сонячної радіації, з її зменшенням від серпня до грудня температура зростає. Навесні мінливість спадає та улітку досягає найменших (1–2 °C) значень. Найбільші відхилення від норми середньої температури відмічаються взимку.

ВОЛОГІСТЬ ПОВІТРЯ. Вміст вологи у 7-кілометровому шарі повітря над Україною становить у середньому 15 кг/м3 на рік і змінюється протягом року від 9 кг/м3 узимку до 27 кг/м3 улітку. Найменша мінливість узимку. Середні річні значення вологості повітря зменшуються з північного заходу та північного сходу (80 %) на південний схід (75 %), збільшуються в горах (в Українських Карпатах перевищують 80 %). На узбережжях Чорного й Азовського морів вологість зростає до 76–78 %, а на Південному березі Криму спадає до 67–69 %. Упродовж року показники змінюються. У січні пересічні місячні значення на рівнинній території переважно розподіляються рівномірно і перевищують 80 %, у горах становлять 75–77 %. Навесні становлять переважно 68–70 %, зростають лише на узбережжях морів. Улітку значення середньої місячної відносної вологості повітря є мінливішими: від 75 % на північному сході та північному заході до 60 % на сході та на Приазовській височині. Восени на території України переважають значення 75–80 %, у північно-західних і північно-східних районах — понад 80 %, далі на південь — 73–75 %, на Південному березі Криму — 67–69 %.

Абсолютний максимум температури повітря (°С). Центральна геофізична обсерваторія імені Бориса Срезневського

Абсолютний мінімум температури повітря (°С). Центральна геофізична обсерваторія імені Бориса Срезневського

ХМАРНІСТЬ. Загалом протягом року в Україні спостерігаються шаруваті, шарувато-дощові, перисто-шаруваті хмари. На заході України та в гірських районах Українських Карпат небосхил закритий хмарами в середньому за рік на 67–68 %, на Закарпатській низовині та півночі — 62–65 %. У центральних і східних регіонах хмарність зменшується до 60–63 %, на півдні — до 55–57 %.

Найвищі показники спостерігаються взимку: майже по всій території країни 70–75 % небосхилу закрито хмарами; дещо менше — на південному заході та південному сході, а також у гірських районах Українських Карпат.

Навесні в північних областях хмарність зменшується до 60–62 %; на Закарпатській низовині, у західних, центральних та східних районах — до 64–68 %; на півдні та південному сході — до 58–60 %. Незначне збільшення спостерігається лише в окремих районах Українських Карпат. Улітку хмар ще менше (35–55 %), але просторовий розподіл їх неоднорідний, ніж взимку й навесні: на заході небосхил закритий хмарами на 55–60 %, у північних районах — 50–55 %, у центральних і східних — 45–55 %, у південних — на 35–45 %.

Восени небосхил закритий хмарами більш рівномірно. Майже всюди небо закрите на 60–65 %, на півдні — на 47–53 %.

Кількість ясних днів за загальною хмарністю коливається від 30 до 80 за рік: у західних і північних регіонах — 35–40; на Закарпатській низовині — близько 50, в Українських Карпатах — 30–35. На решті території ясні дні бувають частіше: у центральних районах — 45–50, на сході — 50–55, у південних — 60–65, на крайньому півдні — до 70–75. У Криму також відмічається значна кількість ясних днів — до 80.

АТМОСФЕРНІ ОПАДИ. Норма опадів на території України становить 580–600 мм на рік, кожен регіон має свої особливості зволоження.

На рівнинній території України кількість опадів зменшується в напрямку з півночі і північного заходу на південь і південний схід. Найбільше їх випадає в Українських Карпатах і Кримських горах. Перезволоження (650–700 мм) спостерігається в північно-західній частині, включно з передгір’ями Українських Карпат. У Лісостепу кількість опадів за рік становить 550–650 мм, на північному сході, у басейні р. Десни — 600 мм, на межі між Лісостепом і Степом — 500 мм. На перерозподіл опадів незначно впливають височини. На навітряних західних і південних схилах височин випадає на 15–20 % опадів більше, на підвітряних схилах їхня кількість зменшується на 25 % порівняно з прилеглими територіями. Південна частина Степу (Одеська, Миколаївська, Херсонська області, рівнинна частина Криму) належать до районів із недостатнім зволоженням. Зменшення опадів тут спостерігається в південному напрямку. На узбережжях морів, у Присивашші випадає всього 350–400 мм опадів. Розподіл опадів у окремі роки на території країни може відрізнятися від середнього. Загалом домінують опади у вигляді дощу.

У холодний період (листопад — березень) випадає 20–25 %, у теплий (квітень — жовтень) — 75–80 % річної кількості опадів. На переважній частині території в холодний період випадає 200–220 мм, на Донецькій височині — 250 мм; у теплий період розподіл опадів подібний до річного. Вони зменшуються з північного заходу на південний схід від 450 мм до 300 мм і менше. На узбережжях морів — до 230 мм.

В Україні річний хід опадів континентального типу, відрізняється за значеннями максимуму й мінімуму, амплітудою коливання, мінливістю протягом року. У теплий період кількість опадів утричі більша, ніж у холодний. Такий розподіл найбільш виражений на височинах, а також у північних і північно-західних районах. Амплітуда річного ходу опадів тут становить понад 50 мм. У Степу річний хід опадів більш рівномірний, особливо на узбережжях морів, амплітуда становить 25 мм. Для січня й лютого характерна випадає найменша кількість опадів (30– 40 мм), на Донецькій височині та Поліссі їх місячна кількість перевищує 45 мм. З березня вони поступово збільшуються майже до липня. У червні — липні повсюдно випадає максимум опадів. На Поліссі кількість опадів у червні перевищує 75 мм, подекуди сягає 100 мм, на решті території — 60–70 мм, у південному Степу й на узбережжях — 40–50 мм. На Поліссі на липень припадає річний максимум опадів (понад 85 мм), у серпні випадає значна їх кількість. На решті території відмічається їх зниження: у Степу — до 50 мм, іноді до 40 мм. Вересень і жовтень — найсухіші місяці теплого періоду. На Поліссі у вересні випадає 45–55 мм, у Лісостепу — 40–50 мм, на більшій частині Степу — 30– 40 мм, у південному Степу й на узбережжях морів — близько 20 мм опадів. Їх кількість у листопаді — грудні проти вересня — жовтня зростає. Найбільша місячна кількість опадів, зафіксована в Україні, перевищує середні значення вдвічі або втричі. Залежно від сезону на переважній частині території випадає 65–260 мм. Найменша кількість опадів становить 0–10 мм. Мінливість в окремі місяці сягає 13–40 мм. Зі збільшенням кількості опадів збільшується і мінливість. Найбільше це властиво для літа й осені.

На переважній території Криму, у Присивашші, на Керченському півострові, північно-східних схилах Кримських гір, у східній частині узбережжя спостерігається напівконтинентальний тип річного ходу опадів із незначним перевищенням кількості опадів навесні та влітку (максимум). Кількість опадів у зимові місяці змінюється в межах 20–35 мм, у літні — 25– 60 мм. Для західного узбережжя, Південного берега Криму, південно-західних схилів Кримських гір характерний неконтинентальний тип річного ходу опадів із максимумом узимку. Кількість опадів восени та взимку в 1,5–2 рази більша. На рівнині відмічається значна мінливість амплітуди: від 13 мм на південно-західному узбережжі до 50 мм на Південному березі Криму. На південно-західному схилі Кримських гір амплітуда інтенсивно зростає з висотою — від 49 мм біля підніжжя гір (м. Ялта) до 110 мм і більше на плато (г. Ай-Петрі).

У деякі роки максимум і мінімум опадів, амплітуда річного ходу та його рівномірність мо жуть істотно змінюватися. В окремі роки у Криму, особливо степовій частині, опадів може не бути протягом місяця і довше. Інколи їх місячна кількість може перевищувати середні значення в 4–5 разів. Найбільші контрасти спостережено в теплий період року у Степу.

Розподіл середньої добової кількості опадів на території здебільшого рівномірний. Найбільше опадів випадає в Українських Карпатах (7–8 мм), на Поліссі та в Лісостепу — 3,5–4,3 мм, у північному Степу — 3,7–4,5 мм, на півдні — 3,5–5,9 мм; у Криму варіює від 3,9 мм у степовій частині до 6,2 мм у горах. Найменша середня добова кількість опадів (2–3 мм) властива для зимових місяців, улітку досягає 5–6 мм. Іноді за добу випадає кількість опадів, яка може перевищувати середньодобову в 7–10 разів.

Частота випадання опадів в Україні пропорційна до розподілу їх кількості. Поступове зниження кількості днів з опадами від 0,1 мм відбувається з півночі та північного заходу від 160–170 до 100–110 днів на півдні та південному сході. Найбільш дощовим районом є Українські Карпати, де таких днів понад 216, у Кримських горах — 160, у Причорноморській низовині — 100. У надмірно вологі роки число днів з опадами понад 0,1 мм на Поліссі, у Лісостепу й Степу становить 210, в Українських Карпатах — 250, Кримських горах — 230. У роки з недостатнім режимом зволоження кількість днів з опадами від 0,1 мм, відповідно, менша. Зокрема, на Поліссі, у Лісостепу — це 115 днів, у Степу — 90, на узбережжях морів — близько 75. В Українських Карпатах у теплий період частота опадів із висотою зростає. На схилах Кримських гір за цієї умови, навпаки, кількість днів із незначними опадами більша в холодний період.

В Україні є зливонебезпечні райони, особливо Українські Карпати, де екстремальні опади тривалістю в кілька діб можуть призвести до паводків, селевих потоків і підтоплення. Значні опади найчастіше випадають за переміщення південних циклонів із Чорного й Середземного морів, Середньодунайської низовини, а також під час проходження фронтів, пов’язаних із циклонами. Сильні дощі (понад 30 мм за 12 год і менше) відмічаються щороку.

Середня кількість опадів (мм), період 1991–2020 рр. Центральна геофізична обсерваторія імені Бориса Срезневського

Середня кількість опадів (мм) у теплий період (квітень — жовтень) 1991–2020 рр. Центральна геофізична обсерваторія імені Бориса Срезневського

Середня кількість опадів (мм) у холодний період (листопад — березень) 1991–2020 рр. Центральна геофізична обсерваторія імені Бориса Срезневського

СНІГОВИЙ ПОКРИВ. Встановлення снігового покриву на території України здебільшого відбувається протягом місяця. На північному сході та в Українських Карпатах, а також на Причорноморській і Закарпатській низовинах він залягає переважно в першій декаді листопада, у Лісостепу, Кримських горах, Передкарпатті — у другій. Наприкінці місяця сніг уже вкриває більшу частину території. У рівнинному Криму сніг з’являється в другій декаді грудня, на Південному березі Криму — у першій декаді січня. Дати появи снігового покриву в окремі роки варіюють, залежать від особливостей синоптичних процесів.

Стійкий сніговий покрив насамперед утворюється в Українських Карпатах і на північному сході; на значній частині території країни — у третій декаді грудня, на Закарпатській низовині — у першій декаді січня.

У холодні зими спостерігається закономірне збільшення висоти снігового покриву. Максимальне снігонакопичення — наприкінці лютого або в березні. Найщільніший сніговий покрив утворюється у високогір’ях і на північному сході.

Запас води в сніговому покриві змінюється протягом зими. У третій декаді грудня він здебільшого становить 10 мм, наприкінці січня зростає до 15–20 мм, у лютому й першій декаді березня — до 25–30 мм. У високогір’ї Українських Карпат показник значно вищий: від 90 мм до 250–280 мм у деякі роки. Середній із найбільших запасів води відмічається наприкінці лютого: сягає в північно-східних районах 50–60 мм, на більшій частині території — 30–40 мм, на півдні — 20–30 мм. Найменший максимум запасу коливається від 3 мм на Причорноморській низовині до 15 мм у північному Степу, а найбільший — від 40 мм на Причорноморській низовині до 180 мм на північному сході й на Донецькій височині. Зі збільшенням висоти місцевості запас води в сніговому покриві зростає.

Узимку відмічаються сильні снігопади (кількість опадів понад 20 мм за 12 год і менше), найчастіше в січні — лютому. Загалом вони можливі з листопада до квітня, в Українських Карпатах трапляються навіть у вересні або травні.

Навесні, з підвищенням температури повітря, стійкий сніговий покрив руйнується. Найраніше танення відбувається наприкінці лютого чи на початку березня — у степовому Криму, на крайньому заході, Закарпатській низовині, у Передкарпатті. У Кримських горах сніговий покрив сходить у першій декаді, у північно-східних районах — у другій декаді березня; в Українських Карпатах на висоті 500–700 м — у середині березня, у високогір’ї — наприкінці квітня або в першій декаді травня.

Кількість днів зі сніговим покривом на рівнинній території змінюється від 30 до 110. Стійкий сніговий покрив утримується близько 60–70 днів; тривалість залягання зменшується в напрямку на захід. У межах Волинської, Подільської та Донецької височин, у Кримських горах зростає до 80, в Українських Карпатах і на північному сході — до 100–110 днів. В окремі зими період залягання стійкого снігового покриву може зменшуватись до 20–30 або подовжуватись до 130–140 і навіть 150–160 днів. Водночас дедалі частіше трапляються зими без утворення стійкого снігового покриву (за винятком Українських Карпат) — найчастіше у Криму, Закарпатській низовині, Передкарпатті.

АТМОСФЕРНІ ЯВИЩА. Для холодного періоду року характерні атмосферні явища, пов’язані з розвитком зимових синоптичних процесів, разом з аномальними (хуртовини, снігопади, ожеледі, морози, тумани). Спостерігаються щорічно, ймовірність їх виникнення становить 80–95 %. У теплий період відмічається сильна спека, можливі суховії, пилові бурі, надзвичайна пожежонебезпека, інтенсивні дощі, грози, град, шквали, смерчі. Можуть бути з різною частотою та інтенсивністю.

Стихійні метеорологічні явища спостерігаються повсюдно та майже щорічно. Найчастіше сильні дощі випадають в Українських Карпатах, де зумовлюють селеві потоки, лавини, зсуви. Характерна значна повторюваність снігопадів, сильних хуртовин і туманів. На півдні й південному сході спостерігаються явища, властиві як для теплого, так і холодного періодів. Сильний вітер (максимальна швидкість — понад 25 м/с), шквали, смерчі можливі в гірських районах Українських Карпат, Кримських горах, на Донецькій, Волинській, Подільській височинах.

КЛІМАТ РЕГІОНІВ. На рівнинній території з півночі на південь поступово змінюється співвідношення тепла й вологи, що впливає на умови формування ґрунтів, розвиток геохімічних процесів, умови існування рослин. Це призводить до якісних змін природи, закономірної зміни типів ґрунтового й рослинного покриву, ландшафтів і формування фізико-географічних зон: мішаних лісів, лісостепової та степової.

До області лісового атлантико-континентального клімату відносяться Полісся і Лісостеп. Переважає перенесення повітряних мас з Атлантичного океану, що поступово трансформується в помірно континентальне.

До степової області атлантико-континентального клімату входять Степ і степова частина Криму. Властива найбільша континентальність і посушливість.

В Українських Карпатах клімат змінюється від м’якого передгірного до клімату альпійських луків. Особливо виділяється Закарпатська низовина, захищена з півночі й північного сходу гірськими пасмами. Часті переміщення південних циклонів приносять сюди велику кількість тепла і вологи.

У Кримських горах є варіанти лісового атлантико-континентального клімату, на високогірних ділянках — клімат гірських луків. На схилах південної орієнтації, спрямованих до моря, чітко виражений його вплив, особливо в аспекті розподілу кількості опадів, а також у виникненні фенів.

Вузькій смузі узбереж Азовського й Чорного морів (до межі поширення бризу) властивий приморський клімат. Південний берег Криму має риси середземноморського клімату: тепла волога зима, сонячне спекотне посушливе літо і тривала тепла осінь. Клімат Чорного моря має субтропічні риси із сухим і жарким літом та вологою і теплою зимою. Клімат Азовського моря формується під впливом континенту, загалом йому властиві континентальні риси.

Така різноманітність клімату України пов’язана зі складними фізико-географічними умовами. Своєрідним кліматом вирізняються Українські Карпати, Кримські гори та Південний берег Криму.

Автор ВУЕ

Л. В. Зав’ялова

Покликання на цю статтю: Зав’ялова Л. В., Хільчевський В. К., Білецький В. С. Природа України // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Природа України (дата звернення: 2.05.2024).

Внутрішні води

Води України — це сукупність усіх місцевих вод у рідкому, твердому й газоподібному станах, а також транзитні води, що надходять із суміжних територій та включаються у природні ланки кругообігу води в межах її території. Поверхневі й підземні води й атмосферна вода в межах території країни, незалежно від місця, типу походження й об’єму, становлять єдиний державний водний фонд.

На території України налічується 63 119 річок і струмків, близько 20 тис. озер, до 30 лиманів, 1054 водосховища, 50,8 тис. ставів, 7 крупних каналів. На півдні омивається Чорним морем, на південному сході — Азовським морем.

Річка Південний Буг у Миколаївській області

Річка Дністер у Тернопільській області

РІЧКИ. Більшість річок України належать до басейнів Чорного й Азовського морів (98 % території країни). На річки, що несуть свої води в Балтійське море, припадає 2 %. Усього є 63 029 малих річок (площа водозбору — до 2 тис. км2), 82 середні (2–50 тис. км2), 8 великих (понад 50 тис. км2). Великими річками вважаються Дунай, Дніпро, Тиса, Прип’ять, Сіверський Донець, Десна, Дністер, Південний Буг.

Густота річкової мережі в середньому становить 0,25 км/км², найбільша в Українських Карпатах, зокрема в басейні річок Черемош і Тиса — до 2–2,5 км/км², у Кримських горах — 0,7 км/ км², на Донецькій височині — 0,5 км/км².

Згідно з гідрографічним районуванням України, затвердженим Верховною Радою України 2016 для впровадження інтегрованих підходів Європейського Союзу в керуванні водними ресурсами за басейновим принципом, виділено 9 районів річкових басейнів — Дніпра, Дністра, Дунаю, Південного Бугу, Дону, Вісли, а також річок Криму, Причорномор’я та Приазов’я.

Район басейну р. Дніпра має найбільшу площу на території України (292,7 тис. км2 або 48 % площі) й охоплює річки практично всіх природних зон. До структури району входять 15 423 річки загальною довжиною 78,5 тис. км. Середня густота річкової мережі — 0,27 км/км2. Поділяється на 5 суббасейнів: Верхній Дніпро, Середній Дніпро, Нижній Дніпро, р. Прип’ять, р. Десна.

До району басейну р. Дністра входять річки східних схилів Карпат, а також Подільської височини та Причорноморської низовини. До нього належать 14 893 річки загалом завдовжки 35 тис. км. Середня густота річкової мережі — 0,65 км/км².

Район басейну р. Південного Бугу розташований у межах Волино-Подільської, Придніпровської височин, а також Причорноморської низовини — тобто повністю в межах України. Усього нараховується 6650 річок загальною довжиною 22,5 тис. км. Середня густота річкової мережі — 0,35 км/км². Характерна значна зарегульованість стоку штучними водоймами.

Район басейну р. Вісли, що належить до Балтійського моря, виокремлюється на північному заході України. У його межах — 3112 річок, загальна довжина яких становить 7365 км. Середня густота річкової мережі — 0,58 км/ км².

До району басейну річок Криму відносять водотоки півострова, що беруть початок у Кримських горах і впадають у Чорне й Азовське моря. Є одна середня річка — Салгир, усі інші — малі, пересихають. До басейну Чорного моря належать 986 річок завдовжки 3,1 тис. км, а до Азовського моря — 602 річки довжиною 2,4 тис. км.

До району басейну річок Причорномор’я належать водотоки, розташовані між річками Дунаєм і Дністром, а також між річками Дністром і Південним Бугом, що впадають у Чорне море. Його гідрографічна мережа налічує 716 річок загальною довжиною 3,5 тис. км. Середня густота річкової мережі — 0,15 км/км2. Найбільшими річками є Когильник і Тилігул.

До району басейну річок Приазов’я входять водотоки, які стікають із Приазовської височини та Приазовської низовини і далі впадають в Азовське море, його лимани й затоки. Усього 1611 річок завдовжки 6,3 тис. км. З-поміж найбільших — річки Молочна, Кальміус, Кринка, Берда та інші. Середня густота річкової мережі — 0,2 км/км².

Найбільші річки України

Назва річки	Гирло	Площа басейну,тис. км2		Довжина, км
		загальна	у межах України	загальна	у межах України
Дунай	Чорне море	817	32,4	2960	174
Дніпро	Чорне море	504	292,7	2201	1121
Тиса	р. Дунай, Чорне море	153	11,3	966	201
Прип’ять	р. Дніпро, Чорне море	121	69,1	761	290
Сіверський Донець	р. Дон, Чорне море	98,9	54,5	1053	700
Десна	р. Дніпро, Чорне море	88,9	33,8	1130	575
Дністер	Чорне море	72,1	52,7	1362	925
Південний Буг	Чорне море	63,7	63,7	806	806

Озеро Ялпуг в Одеській області

ОЗЕРА. На території України нараховується близько 20 тис. озер, різних за походженням і здебільшого малих за площею. Найбільшим є озеро Ялпуг, також відоме як Ялпух (149 км2). Великі озера площею до 100 км2 розташовані також у Криму, зокрема солоні.

За територіальною ознакою озера зазвичай поділяються на кілька груп. Шацькі озера — група озер у Волинської області, у межиріччі Західного Бугу і Прип’яті. До їх складу входять близько 30 озер, найбільші з яких — Світязь (також найглибше в Україні, максимум — 58,4 м), Пулемецьке, Луки, Люцимир. Вони розташовані на території Шацького національного природного парку. Природоохоронний режим сприяє збереженню досить високої якості води. Шацьке поозер’я є привабливим рекреаційно-оздоровчим місцем.

Турійсько-Озерянські озера лежать у Волинської області, поділяються, відповідно, на західну і східну групи. Турійська група складається з 15 озер загальною площею до 1 км2, найбільші з них — Велике, Турійське, Кустичі. До Озерянської групи входять 13 озер площею 0,99 км2. Серед найбільших — Перевірське , Озерянське й Болотне.

Придунайські озера — група озер у пониззі р. Дунаю. З-поміж них найбільшими є Ялпуг, Кагул, Кугурлуй, Катлабуг, Картал. Усі численними протоками сполучаються з р. Дунаєм, мають режими водосховищ, облаштовані захисними дамбами.

Слов’янські озера розташовані в Донецькій області, у межах долини р. Казенного Торцю (басейн р. Сіверського Дінця). Найбільшими за площею є Сліпне, Ріпне, Рейсове.

Перекопські озера — група озер в Автономній Республіці Крим, на південний схід від Перекопського перешийка. У посушливі роки можуть перетворюватися на солончаки, інколи повністю пересихають. Найбільші з них — Кирлеуцьке, Айгульське, Старе, Кругле, Чайка. Євпаторійські озера розташовані на узбережжі Чорного моря, так само в Автономній Республіці Крим. Налічується 14 солоних озер, найбільшими є Сасик-Сиваш, Кизил-Яр, Ойбурзьке, Мойнацьке. Вони утворилися внаслідок відокремлення від моря піщаними перешийками вузьких морських заток або ж затоплення при підвищенні рівня моря.

Керченські озера — група озер на Керченському півострові, в Автономній Республіці Крим. Усього нараховується 30 солоних озер. Найбільші з них — Актаське, Узунларське, Тобечицьке. Вони виникли внаслідок затоплення морськими водами прибережних улоговин. У літній період більшість пересихає.

Найбільші озера України

Назва озера	Розташування
Ялпуг	Одеська область
Кагул	Одеська область
Кугурлуй	Одеська область
Сасик-Сиваш	Автономна Республіка Крим
Катлабуг	Одеська область
Китай	Одеська область
Актаське	Автономна Республіка Крим
Світязь	Волинська область

Будацький лиман в Одеській області

ЛИМАНИ. Лиман — витягнута мілководна затока, що утворилася при затопленні морем пригирлової частини річкової долини чи балки внаслідок незначного опускання суші. При повному їх відділенні від моря утворюються лиманні озера. В Україні налічується до 30 лиманів, деякі з них (закриті, відокремлені від моря косами чи пересипами) можуть зараховуватися як озера.

Головними відкритими лиманами є Дніпровсько-Бузький, Дністровський та Березанський, які мають зв’язок із Чорним морем, а також Міуський і Утлюцький лимани, сполучені з Азовським морем. Дніпровсько-Бузький лиман є найбільшим за площею, використовується для судноплавства, рибальства й рекреації.

У лиманах можуть накопичуватися специфічні мулисті відкладення — грязі, які застосовують як лікувальний засіб. Наприклад, вони виявлені в Будацькому (Шаболатському), Тилігульському й Куяльницькому лиманах.

Найбільші лимани України

Назва лиману	Розташування
Дніпровсько-Бузький	Миколаївська, Херсонська області
Утлюцький	Херсонська, Запорізька області
Дністровський	Одеська область
Сасик (Кундук)	Одеська область
Молочний	Запорізька область
Тилігульський	Одеська, Миколаївська області
Шагани	Одеська область
Алібей	Одеська область
Хаджибейський	Одеська область
Березанський	Миколаївська область
Куяльницький	Одеська область
Донузлав	Автономна Республіка Крим
Будацький	Одеська область

ВОДОСХОВИЩА. Водосховище — це штучна водойма для накопичення запасів води з об’ємом понад 1 млн м3. Усього в Україні понад 1 тис. водосховищ загальним об’ємом більш як 55 км³.

Дуже великими за об’ємом води (10–50 км3) є Кременчуцьке й Каховське водосховища, великими (1–10 км3) — Київське, Канівське, Кам’янське, Дніпровське і Дністровське. Загалом більшість віднесено до категорій середніх, невеликих і малих. В Україні водосховища поширені нерівномірно: найбільше їх у посушливих центральних і південно-східних областях. Майже половина зосереджена в районі басейну р. Дніпра, найменше — р. Вісли.

Господарське призначення водосховищ — від забезпечення населення питною водою і галузей економіки водними ресурсами до задоволення рекреаційно-оздоровчих потреб. Конкретна спеціалізація залежить від місця розташування, потреб відповідного регіону та іншого. Особливе місце посідають водосховища Дніпровського каскаду (Київське, Канівське, Кременчуцьке, Кам’янське, Дніпровське й Каховське) — найбільший у Європі комплекс гідроінженерних споруд, із площею водного дзеркала понад 6800 км2, об’ємом води 43,7 км3. Головні пріоритети використання — забезпечення судноплавства, вироблення електроенергії, зрошення південних областей тощо. Загалом акумулює та регулює понад 80 % об’єму місцевого поверхневого стоку України.

Наявність середніх, невеликих і малих водосховищ у районах річкових басейнів на території України (2020 р., оцінка)

Назва району басейну річки	Кількість, водосховищ	Площа, га	Об’єм, млн м3
Дніпро	469	72 831	2163,6
Дністер	61	11 516	335,4
Дунай	40	53 824	1975
Південний Буг	169	28 257	822
Дон	148	33 226	1949,1
Вісла	11	3296	62,4
Річки Криму	23	4218	398,4
Річки Причорномор’я	36	5073	168,2
Річки Приазов’я	90	21 604	547,5

Наявність ставів у межах районів річкових басейнів на території України

Назва району басейну річки	Кількість, штук	Площа, га	Об’єм, млн м3
Дніпро	24 634	156 227	1998,2
Дністер	5899	24 622	290,7
Дунай	1965	10 071	110,1
Південний Буг	9954	55 811	691,2
Дон	2815	14 976	312,4
Вісла	1459	4453	49,9
Річки Криму	1994	12 816	217,7
Річки Причорномор’я	656	5545	115,2
Річки Приазов’я	1417	8378	199,1

СТАВИ. Став — це антропогенна водойма з об’ємом до 1 млн м3. На малих річках України облаштовано понад 50 тис. ставів, які займають площу понад 2900 км2, об’ємом близько 4 км3. Найбільші за площею водної поверхні, повним об’ємом стави розташовані у Вінницькій, Дніпропетровській та Полтавській областях, найменші — у Закарпатській та Чернівецькій областях. Їх використовують для розведення риби, водоплавних птахів, а також проведення зрошувально-осушувальних робіт на місцевому рівні.

КАНАЛИ. Для забезпечення водою маловодних районів в Україні збудовано канали, через які здійснюється перерозподіл стоку основних річок. Завдяки будівництву каскаду водосховищ найбільший обсяг перерозподілу стоку здійснюється з р. Дніпра і може сягати 17 км3 на рік. Найбільші обсяги води каналами спрямовано на Донбас (Дніпро — Донбас) і до Криму (Північно-Кримський канал; з 2014 подача води не здійснюється).

Найбільші канали в Україні

Назва каналу	Довжина, км	Подача води, м³/с / млн м³ на рік	Призначення	Рік введення
Північно-Кримський	400,4	300 / 4200	водопостачання,іригація	1975
Дніпро — Донбас	263	120 / 2743	водопровід	1981
Дніпро — Інгулець	40,0	37 / 1003	водопостачання, іригація	1989
Сіверський Донець — Донбас	131,6	43 / 1106	водопостачання	1959
Каховський	130	520 / 8200	водопостачання, іригація	1979
Дніпро — Кривий Ріг	41,3	41 / 929	водопостачання, іригація	1961
Дунай — Сасик	13,3	130 / 3000	іригація	1980

Азовське море. Регіональний ландшафтний парк «Караларський»

Чорне море. Мис Тарханкут, Автономна Республіка Крим

МОРЯ. Азовське море — внутрішнє напівзамкнене море басейну Атлантичного океану в межах України та російської федерації. Площа — 39 тис. км2, об’єм води — 290 км3. Наймілководніше море: середня глибина — 7,4 м, максимальна — 13,5 м. Арабатська Стрілка відокремлює від нього затоку Сиваш. Формування водної маси Азовського моря відбувається переважно за рахунок водообміну із Чорним морем (за рік в Азовське море надходить близько 33,4 км3 води, витікає — 49,2 км3) та стоку річкових вод (37 км3), здебільшого Дону й Кубані. У нього впадають невеликі річки: Молочна, Лозуватка, Обитічна, Берда, Кальміус та інші. Значна частина води випаровується (34 км3), за рахунок атмосферних опадів до моря щорічно надходить 13,5 км3. Середня солоність води — 13,8 ‰, у затоці Сиваш може сягати 250 ‰. Головні порти в Україні — Бердянськ і Маріуполь. Узбережжя широко використовується для рекреації.

Чорне море — внутрішнє континентальне море басейну Атлантичного океану (пов’язане з ним через протоку Босфор, Мармурове море, протоку Дарданелли, Егейське й Середземне моря). Керченською протокою сполучається з Азовським морем. Омиває береги України, російської федерації, Грузії, Турецької Республіки, Республіки Болгарія та Румунії. Площа — 422 тис. км², загальний об’єм води — 547 тис. км³, середня глибина — до 1300 м, максимальна — 2245 м. Найбільший півострів — Кримський. У Чорне море впадають річки Дунай, Дністер, Південний Буг і Дніпро, які мають значний вплив на формування його водного балансу. Загалом на формування водних мас Чорного моря найбільше впливає надходження солоних вод Мармурового моря (протягом року надходить 170 км3 води, витікає — 360 км3). Річковий стік становить до 350 км³. Поверхневі водні маси моря мають солоність 14–18 ‰, глибинні — 22,5 ‰. Середня солоність становить 21,8 ‰. Чорне море відіграє важливу роль у внутрішніх і зовнішніх транспортних зв’язках. Найбільші порти на території України: Одеса, Чорноморськ, Південний, Миколаїв, Херсон, Севастополь, Ялта, Феодосія, Керч. Узбережжя моря — також важливий район рекреації.

Література

1. Бордюг Н. С., Гуреля В. В., Запольський А. К. та ін. Раціональне використання та відновлення водних ресурсів. Житомир : Житомирський державний університет імені Івана Франка, 2016. 249 с.
2. Водна стратегія України на період до 2025 року (наукові основи) / За ред. М. І. Ромащенка, М. А. Хвесика, Ю. О. Михайлова. Київ : Інституту водних проблем і меліорації Національної академії аграрних наук України, 2015. 46 с.
3. Гребінь В. В., Хільчевський В. К., Сташук В. А. та ін. Водний фонд України. Штучні водойми — водосховища і ставки. Київ : Інтерпрес ЛТД, 2014. 164 с.
4. Романенко В. Д. Дніпровські водосховища, їхнє значення та проблеми // Гідробіологічний журнал. 2018. Т. 54. № 1. С. 3–12.
5. Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
6. Хвесик М. А., Левковська Л. В., Іртищева І. О. та ін. Водні ресурси у вимірах природного багатства України. Київ : Інститут економіки природокористування та сталого розвитку НАН України, 2016. 108 с.
7. Хільчевський В. К. Водні маси // Енциклопедія історії України. Україна — Українці : в 2 кн. Київ : Наукова думка, 2018. Кн. 1. С. 29–34.
8. Хільчевський В. К. Глобальні водні ресурси: виклики ХХІ століття // Вісник Київського національного універ ситету ім. Т. Шевченка. Серія: Географія. 2020. № 1/2 (76/77). С. 6–16.
9. Хільчевський В. К., Осадчий В. І., Курило С. М. Регіональна гідрохімія України. Київ : ВПЦ «Київський університет», 2019. 343 с.
10. Хільчевський В. К. Сучасна характеристика поверхневих водних об’єктів України: водотоки та водойми // Гідрологія, гідрохімія і гідроекологія. 2021. № 1 (59). С. 17–27.
11. Хільчевський В. К. Характеристика водних ресурсів України на основі бази даних глобальної інформаційної системи FAO Aquastat // Гідрологія, гідрохімія і гідроекологія. 2021. № 1 (59). С. 6–16.
12. Шапар А. Г., Скрипник О. О., Чілій Д. В. Можливі технічні рішення для повернення техноекосистеми р. Дніпро до природного стану // Екологія і природокористування. 2013. Вип. 16. С. 83–91.

Автор ВУЕ

В. К. Хільчевський

Покликання на цю статтю: Зав’ялова Л. В., Хільчевський В. К., Білецький В. С. Природа України // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Природа України (дата звернення: 2.05.2024).

Ґрунти

Зразки типів ґрунтів у Національному науковому центрі «Інститут ґрунтознавства та агрохімії імені О. Н. Соколовського» НААН України

На території України ґрунтовий покрив дуже різноманітний: відповідно до великомасштабного картування нараховує близько 650 видів. З огляду на гранулометричний склад, материнську породу, ступінь еродованості, засолення тощо, за якими не всі ґрунти класифіковані, кількість може сягати декількох тисяч. Ґрунтове різноманіття нерівномірне. Зокрема, на Поліссі, у Лісостепу й гірських районах ґрунти характеризуються строкатістю і мозаїчністю, у Степу покрив простий, монотонний.

Поширення ґрунтів у рівнинній частині України відповідає широтній зональності, в Українських Карпатах і Кримських горах — висотній поясності. Вплив висотної поясності на розподіл ґрунтово-рослинного покриву в обох гірських системах має свої особливості, пов’язані з розташуванням: Українських Карпат — у помірному поясі, а Кримських гір — на межі помірного поясу із субтропічним. У довготному напрямку, за посилення континентальності клімату вглиб материка, ґрунти й рослинний покрив змінюються із заходу на схід. Ґрунтові й ботанічні зони змінюються з південного заходу на південний схід.

Поширення, розподіл і властивості ґрунтово-рослинного покриву, а також пов’язаного з ним біорізноманіття, формувалися за історичний період унаслідок освоєння земель і різних видів господарської діяльності на них, що супроводжувалося розорюванням, осушуванням, підтопленням тощо. На півночі України поширені здебільшого дерново-підзолисті ґрунти, які утворилися на водно-льодовикових, льодовикових і давньоалювіальних піщаних і супіщаних відкладах під мішаними та сосновими лісами. Поширені на терасах, моренних і моренно-зандрових рівнинах Українського Полісся. Профіль цих ґрунтів має добре виражені горизонти; верхній гумусовий шар становить усього 18–24 см. Ґрунти бідні на гумус, його вміст у верхньому горизонті становить 0,7–2,0 %. У зв’язку зі слабкою дренованістю території і близьким заляганням ґрунтових вод на Поліссі 60 % дерново-підзолистих ґрунтів оглеєні. Залягають у нижніх частинах схилів і в мілких западинах. Утворюються також і в умовах застоювання атмосферних опадів над щільними, важкопроникними для води, горизонтами. Для підвищення родючості потребують внесення органічних і мінеральних добрив. Завдяки вмісту сполук заліза й алюмінію мають кислу реакцію ґрунтового розчину, тому для поліпшення умов росту сільськогосподарських культур їх вапнують. У разі близького залягання ґрунтових вод їх рівень знижують меліоративними заходами.

Під широколистяними лісами Лісостепу на лесових породах (переважно лесах і лесовидних суглинках) сформувалися сірі лісові ґрунти, серед яких виділяють світло-сірі, власне сірі лісові й темно-сірі опідзолені. Сірі опідзолені ґрунти залежать від складу лісових насаджень. Світло-сірі лісові ґрунти сформувались під густими дубово-грабовими й буковими лісами, із незначним поширенням трав’яної рослинності, сірі опідзолені — в умовах зріджених дубово-грабових лісів із розвинутою трав’яною рослинністю, темно-сірі — під дубовими зрідженими лісами, де добре розвинута трав’яна рослинність. Профілі світло-сірих і сірих лісових ґрунтів мають виражені горизонти; верхній горизонт сірого кольору з умістом гумусу 2,5–3,0 %. Серед опідзолених світло-сірі ґрунти характеризуються найбільш вираженим профілем підзолистого типу, близьким до дерново-підзолистих ґрунтів. Поширені невеликими масивами переважно у правобережній частині Лісостепу, займають високі еродовані вододіли Волино-Подільської та Придністровської височин.

Для розвитку сільськогосподарських культур ці ґрунти є мало сприятливими через агрофізичні властивості: значний вміст пилу, недостатню кількість гумусу, ненасиченість основами, кисле середовище. Ці властивості зумовлюють утворення агрономічно малоцінних із невисокою водостійкістю структурних агрегатів. Унаслідок розорювання світло-сірі ґрунти швидко руйнуються, перетворюючись на пил. Поверхня такого ґрунту після дощу ущільнюється, запливає, на ній утворюється кірка, що негативно впливає на проростання рослин та їхній розвиток. Сірі лісові ґрунти займають розчленовані вододіли Волино-Подільської та Придніпровської височин і високі правобережжя річок. Сформувалися під зрідженими дубово-грабовими лісами, переважно на лесах. Місцями тонкий шар лесу підстилається мергелем, третинними вапняками, пісками. Трапляються і суцільні глини. Сірі лісові ґрунти відрізняються від світло-сірих інтенсивнішим розвитком дернового процесу, що відображається в більшій потужності гумусово-елювіального горизонту (25–32 см), інтенсивнішій його гумусованості за відсутності чистого елювіального горизонту. Уміст гумусу так само невисокий (2,0–2,5 %).

Темно-сірі опідзолені ґрунти мають потужний гумусовий горизонт, під яким залягає білувата крем’яниста присипка. Залягають невеликими ділянками серед сірих лісових ґрунтів і чорноземів опідзолених. Сформувалися здебільшого в умовах зріджених освітлених дубових лісів із добре розвиненим трав’яним покривом. Характеризуються інтенсивнішими розвитком дернового процесу й гумусованістю. За ознаками і властивостями наближаються до чорноземів: мають темніше забарвлення і гумусовані значно глибше, до 50–60 см. Уміст гумусу — 3,5–4,5 %. Вони багатші на азот, калій, фосфор.

Зональними ґрунтами Лісостепу є сірі лісові й чорноземи типові, опідзолені, вилуговані, реградовані. У долинах річок поширені лучні, лучно- болотні ґрунти, трапляються болотні. На Лівобережжі є масиви солончакуватих і солонцевих ґрунтів.

У лісостеповій і степовій зонах України поширені чорноземні ґрунти, сформовані під трав’яною рослинністю на карбонатних лесових породах. Завдяки трав’яній рослинності в ґрунті утворився потужний гумусовий шар, насичений кальцієм і магнієм. За вищою потужністю гумусового горизонту чорноземи є родючішими. Представлені п’ятьма підтипами. В Україні загальна площа чорноземів становить понад 25 млн га. Вони є основою сільськогосподарського виробництва і активно використовуються в польових сівозмінах. Розораність окремих підтипів чорноземів становить 75–91 %. За ступенем розвитку процесів ґрунтоутворення та глибиною гумусових горизонтів у Лісостепу виділяють такі підтипи чорноземів: типові, вилугувані, опідзолені. У степовій зоні — чорноземи звичайні та південні.

Чорноземи типові утворилися під пологом потужної, добре розвиненої трав’яної рослинності лучних степів (у складі яких переважало різнотрав’я в поєднанні зі злаковими й бобовими рослинами) в умовах періодичного промивного режиму. Гумусовий горизонт досягає глибини 120–150 см. Площа чорноземів типових лісостепової зони України становить 6272,2 тис. га. Ґрунтовий профіль однорідний: має темне забарвлення, інтенсивність якого з глибиною зменшується. Структура ґрунтів зерниста, вміст гумусу у верхньому шарі — 3–6 %, родючість висока.

Чорноземи вилугувані від типових відрізняються карбонатами, вимитими в нижній перехідний горизонт на глибину 110–130 см. Залягають у широких зниженнях, замкнених западинах, нижніх частинах схилів, в умовах підвищеного зволоження, що і призводить до вилуговування карбонатів. Відрізняються більш темним забарвленням зверху і незначним побурінням донизу. Природна родючість часто буває вищою, ніж у типових. Чорноземи опідзолені займають значні площі в північній частині лісостепової зони; поширені на Волинській, Подільській, Придніпровській височинах, схилах Середньоросійської височини. На Лівобережжі приурочені до правих берегів річок. Сформувалися по периферії зріджених дубових лісів із добре розвиненим трав’яним покривом. Вміст гумусу — 3,5–5,5 %. Родючі, мають добрі агрономічні властивості.

Чорноземи звичайні поширені в північній і центральній частинах степової зони України, яка доходить до північних відрогів Кримських гір. Залягають на вододільних плато, їхніх схилах і лесових терасах річок. Утворилися під різнотравними й типчаково-ковиловими степами переважно на лесах і лесовидних суглинках, а також на червоно-бурих глинах та інших нелесових породах в умовах посушливого клімату та глибокого залягання ґрунтових вод. Для чорноземів звичайних, які сформувались на лесах, характерною формою карбонатних скупчень є білозірка, що залягає нижче гумусового шару. Чорноземи на елювії крейди та інших нелесових породах не мають цієї ознаки. Потужність горизонту — 60–80 см. Уміст гумусу у верхньому шарі варіює від 4–5 % до 6,5 %. З півночі на південь зменшуються і вміст гумусу (до 3 %), і глибина гумусованого шару в профілі. На схилах зазнають змиву дощовими й талими сніговими водами.

Чорноземи південні поширені в північній частині Причорноморської низовини та в степовому Криму. Утворилися за посушливого клімату, під розрідженими ковилово-типчаковими степами. Верхній гумусовий шар менший, ніж у чорноземів звичайних, уміст гумусу — 3,5–5 %. Темно-сіре забарвлення ґрунту спостерігається до глибини 30–50 см. На глибинах 90–120 см залягає водонепроникний суцільний горизонт карбонатів у вигляді білозірки. Це погіршує агрономічні властивості ґрунтів. Для вирощування сільськогосподарських культур необхідне зрошення. На продуктах вивітрювання Донецької височини, у степовій частині та передгір’ях Криму поширені чорноземи твердих порід. У їхньому складі наявний щебінь материнських порід, гумусовий горизонт буруватого відтінку. Родючість нижча проти інших чорноземів.

На переході від Степу до сухого Степу чорноземи південні солонцюваті змінюються каштановими солонцюватими ґрунтами. На схилах сухого Степу зберігаються чорноземи південні різного ступеня еродованості. На крайньому півдні зони сформувалися каштанові ґрунти. На Кримському півострові зміни ґрунтових зон та ґрунтів відбуваються з півночі на південь. Формування каштанових ґрунтів відбувалося в умовах рівнинного рельєфу, посушливого клімату, під трав’яною ксерофітною рослинністю, переважно на карбонатній ґрунтотворній породі з наявними в ній легкорозчинними солями. Поділяється на такі підтипи (за підзональними особливостями): темно-каштанові (північ сухого Степу); каштанові (центральна частина); світлокаштанові (південна частина; майже не трапляються). Темно-каштанові й каштанові ґрунти поширені на півдні Причорноморської низовини і в північній частині степового Криму. Темнокаштанові ґрунти утворилися в посушливих кліматичних умовах на засолених ґрунтотворних породах під ковилово-типчаковими й полиновими степами. Потужність гумусового горизонту — 40–50 см; уміст гумусу у верхньому горизонті — 3–4,5 %. Каштанові ґрунти поширені по узбережжю Чорного й Азовського морів з абсолютними висотами понад 15–20 м. Характеризуються профілем до 40 см, вираженішою солонцюватістю та вмістом гумусу в 1,5–2,5 %.

Лучні та дернові ґрунти сформувалися в заплавах річок і зниженнях під лучною рослинністю за неглибокого залягання ґрунтових вод. Уміст гумусу у верхньому горизонті — 3–6 %. Багаті на поживні речовини. Дернових ґрунтів є три типи: дерново-карбонатні, дерново-літогенні, дерново-глейові. Дерново-карбонатні ґрунти також називають перегнійно-карбонатними, вони є високородючими ґрунтів. Поширені в Рівненській, Волинській, Львівській, Тернопільській, Хмельницькій областях. Формуються на щільних карбонатних породах. Товщина ґрунту — 30–50 см. Болотні ґрунти поширені в зоні мішаних лісів, долинах річок, межиріччях. Розрізняють болотні мінеральні, торфово-болотні, торфові ґрунти (мають шар торфу глибше 50 см). Загалом займають площу понад 1200 тис. га, поширені практично в усіх ґрунтових зонах України, але найбільше приурочені до Полісся. Їх утворення пов’язане із надмірним зволоженням. Ґрунтові води мають різну мінералізацію, що спричинює формування певних типів рослинності на перезволожених територіях і утворення різних типів болотних ґрунтів. Заболочення території атмосферними водами із низькою їх мінералізацією зумовлює утворення верхових оліготрофних (бідних) боліт. Ґрунти верхових боліт наявні здебільшого в Українських Карпатах, частково — на Західному Поліссі. Найпоширенішими є низинні (мезотрофні) торфові ґрунти, залягають переважно в зоні Українського Полісся та північній частині Лісостепу. Для сільськогосподарського використання необхідні меліоративні заходи.

Солончаки поширені на незначних ділянках серед каштанових ґрунтів, на терасах річок, прибережних територіях, здебільшого на півдні. Солонці поширені окремими плямами серед лучно-чорноземних, темно-каштанових і каштанових ґрунтів у лісостеповій і степовій зонах. Особливістю їхнього профілю є наявність щільного солонцевого горизонту, що значно погіршує властивості цих ґрунтів. Солоді утворились у зниженнях в умовах періодичного промивного режиму, поширені в подах Причорномор’я. Мають невисоку родючість, погані фізичні властивості. В Українських Карпатах, на Передкарпатті, Закарпатті та Закарпатській низовині пiд широколистяними лісами, високогірними луками, сільськогосподарськими культурами, в умовах вологого клімату на добре дренованих породах сформувалися кислі буроземи. Профіль ґрунту складається з гумусового горизонту, що поступово переходить у породу. Основним показником усіх буроземних ґрунтів Українських Карпат є інтенсивне глиноутворення. Через це в умовах інтенсивного промивного водного режиму карпатські буроземи характеризуються високою вилугованістю і значною кислотністю. У дуже холодному поясі залягають буроземи кислі оторфовані, у холодному поясі — буроземи кислі, високогумусні, холодні. Зі зменшенням висоти вміст гумусу в буроземних ґрунтах помітно зменшується до слабкогумусованих. Опідзолювання та поверхневе оглеєння відбуваються паралельно із буроземоутворенням. Буроземи кислі розповсюджені від теплої зони до холодної альпійської включно. Вирізняються значною кислотністю, низьким умістом кальцію та магнію. У теплій зоні вміст гумусу близько 2 %, у помірно теплій та прохолодній — 4–6 %, у холодній — 6–9 % і більше.

У південно-західних передгір’ях поширені буроземно-підзолисті ґрунти. Їх профіль має буруватий колір через уміст сполук заліза. Вони утворилися під широколистяними лісами за теплого й вологого клімату. У передгір’ях сприятливі умови для вирощування садів і виноградників. У гірсько-лісовому поясі від 325 до 1450 м переважають бурі лісові ґрунти, сформовані під широколистяними і хвойними лісами на продуктах вивітрювання гірських порід. Гумусовий горизонт має потужність 30–40 см. Ґрунти щебенюваті, містять 2,3–4 % гумусу на орних землях; кислі, не придатні для вирощування сільськогосподарських культур. На північно-західних схилах над бурими лісовими ґрунтами вузькою смугою залягають гірсько-підзолисті ґрунти. Вони мають неглибокий профіль, характеризуються значною щебенюватістю. На схилах хребтів і вершинах поширені гірсько-лучні та гірсько-торфові ґрунти, що утворилися під лучною рослинністю за надмірного зволоження на пісковикових породах. Гірсько-торфові ґрунти мають незначний оторфований горизонт.

Характер ґрунтового покриву гірського Криму відповідає вертикальній зональності ландшафтів. У передгірській лісостеповій зоні трапляються дерново-карбонатні гірсько-лісові, сірі гірсько-лісові та коричневі ґрунти, на південних схилах головної гряди — коричневі ґрунти, у гірсько-лісовій зоні — буроземи, у гірськолучній (на плоскогір’ях та яйлах) — гірсько-лучні чорноземоподібні. Зливові дощі влітку та швидке весняне танення снігу на схилах зумовлюють інтенсивний розвиток ерозійних процесів, що спричинює утворення еродованих ґрунтів. У долинах, на нижніх частинах схилів сформувались намиті ґрунти.

У північних передгір’ях утворилися чорноземи південні та дерново-карбонатні ґрунти. Гумусовий шар чорноземів — до 25 см. Материнськими породами є лесові та червоно-бурі глини. Уміст гумусу — 3,0–3,5 %. Дерново-карбонатні ґрунти — малопотужні, щебенюваті. У нижньому поясі південного схилу Кримських гір на висоті до 300 м поширені коричневі ґрунти. Вони утворилися під розрідженими лісами й чагарниками, трав’яною степовою рослинністю на продуктах вивітрювання карбонатних порід. Гумусовий горизонт має сірувато-коричневий колір до глибини 25–30 см. Уміст гумусу у верхньому шарі становить 5–7 %. На крутосхилах ці ґрунти змивають атмосферні опади. Поширені також червоно-коричневі ґрунти, сформовані під трав’яною рослинністю, щебенюваті. Вміст гумусу — 3,0–3,5 %. Ґрунти придатні для вирощування садів і виноградників. Північні схили Головного пасма Кримських гір вкриті бурими лісовими ґрунтами, що утворилися під широколистяними лісами за м’якого теплого клімату. Материнськими породами є звітрілі вапняки, пісковики, глинисті сланці. У верхньому горизонті цих ґрунтів міститься 4–5 % гумусу. Тут під сосновими лісами утворилися бурі опідзолені ґрунти, вище — гірські чорноземні ґрунти, сформовані під гірською степовою рослинністю на щебенюватих продуктах вивітрювання вапнякових порід. Гумусовий горизонт неглибокий, має темно-сірий колір. У гірських чорноземах міститься 4–7 % гумусу.

Автор ВУЕ

Л. В. Зав’ялова

Покликання на цю статтю: Зав’ялова Л. В., Хільчевський В. К., Білецький В. С. Природа України // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Природа України (дата звернення: 2.05.2024).

Рослинний світ

Цикламен коський. Пам'ятна монета серії «Фауна та флора України», випущена Національним банком України, присвячена цикламену коському

Рослинний світ України багатий і різноманітний, характеризується певним флористичним складом і структурою рослинного покриву. Природна флора України налічує близько 5 тис. видів водоростей, понад 15 тис. — грибів, 1,2 тис. — лишайників, понад 800 — мохів, близько 6 тис. — вищих судинних рослин.

Видовий склад постійно уточнюють, він збільшується за рахунок нових таксонів аборигенних і адвентивних організмів. Збагачення здебільшого відбувається внаслідок інтродукції та акліматизації на території України нових видів, гібридів і сортів рослин, окремі з яких за натуралізації поповнюють склад природної флори.

Найбагатшими за кількістю видів у флорі є родини айстрових, тонконогових, бобових, осокових, розових, капустових, губоцвітих тощо. До складу флори входять ендемічні, рідкісні, лікарські, господарськи цінні рослини, гриби, лишайники, водорості. Зокрема, це цикламен коський, півонія тонколиста, сон кримський, вовче лико кримське, лобарія легеневоподібна, цетрарія степова, рамаліна понтійська, бамбузіна Бребіссона, спірогіра Рейнгарда та інші. Найвищий рівень ендемізму характерний для флори гірських регіонів України: Українських Карпат і Кримських гір. Рослинний покрив України представлений лісовими, лучними, степовими, болотними, солончаковими, водними, наскельними, псамофітними та іншими фітоценозами, зі значною участю рудеральних і сегетальних рослинних угруповань. Найбагатшими на рослинні ресурси є лісові й лучні фітоценози, у яких усього зосереджено понад 45 % видового різноманіття біоти.

Природний заповідник «Михайлівська цілина», Сумська область

ПІДЗОНА МІШАНИХ ЛІСІВ ЛІСОВОЇ ЗОНИ. Північ України охоплює підзона мішаних лісів лісової зони (Українське Полісся). За геоботанічним районуванням ця територія належить до Європейської широколистяної області, Східноєвропейської широколистяно-лісової провінції, Поліської підпровінції. Площа Українського Полісся становить близько 20 % загальної площі території країни. Значна частина території заліснена, більш як третина — розорана й господарськи освоєна. На початку другої половини 20 ст. характерним було значне заболочення (до 6,5 % площі), проте осушувальна меліорація призвела до суттєвого скорочення площ боліт і заболочених ландшафтів. Флора судинних рослин Українського Полісся налічує близько 1600 аборигенних і адвентивних видів. Заліснення зменшується з півночі на південь та зі заходу на схід. У рослинному покриві переважають соснові, дубово-соснові ліси, менш поширеними є грабово-дубово-соснові, грабово-соснові, вільхові, дубові та грабово-дубові. Значні за площею та участю в рослинному покриві вторинні березові ліси та штучні соснові насадження різного віку. Окремими, незначними за площею ділянками на території розосереджені ялинові, ялиново-вільхові, ялиново-соснові ліси. Найпоширенішими на Українському Поліссі є дубово-соснові ліси, здебільшого представлені дубово-ліщиновим, дубово-рокитниковим, дубово-орляковим суборами з розвиненим підліском. На місцях їх вирубування найчастіше утворюються соснові або березові ліси, суходільні луки. У межах заплав, долин річок Дніпра, Прип’яті та їхніх приток поширена лучна рослинність, представлена заплавними і справжніми луками, а також прибережноводні фітоценози, серед яких є лісові і трав’яні угруповання. У північно-західній частині Українського Полісся, на його правобережжі подекуди представлені болота: відкриті осокові, мохово-осокові, сфагнові.

ПІДЗОНА ШИРОКОЛИСТЯНИХ ЛІСІВ ЛІСОВОЇ ЗОНИ. Південніше на крайньому заході розташована підзона широколистяних лісів, що охоплює західну рівнинну частину України й невеликим клином на північному сході заходить на територію Українського Полісся. У підзоні є два геоботанічні округи зі значною збереженістю природної рослинності (до 45 % площі), високим флористичним різноманіттям (1800 видів), здебільшого заліснені, значно менше представлені луки й болота.

Між Центрально- та Східноєвропейською провінціями розташована Західноукраїнська геоботанічна підпровінція, до складу якої входять Гологори, Кременецькі гори, Опілля, Прут-Дністровське межиріччя. Природна рослинність так само добре збережена та охоплює третину заплавні й суходільні луки, лучні степи, зарості чагарників, заболочення та болота — фрагментарно в заплавах річок. Середньоросійська геоботанічна підпровінція на південному сході України представлена Придеснянськими відрогами Середньоросійської височини. Заліснення дубовими й липово-дубовими лісами становить понад 10 %, також на території представлені заплавні й заболочені луки, евтрофні трав’яні болота (спорадично), невеликі ділянки степів на крутосхилах із карбонатними породами.

ЛІСОСТЕПОВА ЗОНА. На південь від лісової зони, від Опілля й р. Дністра до східних кордонів України простягається лісостепова зона, що займає до 35 % території країни. Значну територію Лісостепу, попри розораність і господарську освоєність, займають ліси (понад 12,5 % площі). Типова рослинність зони — лучні степи, що чергувалися з лісовими масивами, збереглася переважно в природному заповіднику «Михайлівська цілина». На Правобережжі лісова рослинність представлена дубово-грабовими, дубовими й похідними грабових лісів. На Лівобережжі поширені дубово-кленово-липові та дубові ліси; у долинах річок Дніпра з притоками й Сіверського Дінця — соснові, дубово-соснові ліси, заплавні луки й евтрофні болота. Схили й верхів’я балок укриті байрачними лісами, чагарниковими заростями. Розораність території становить близько 75–85 %.

СТЕПОВА ЗОНА. Вона простягається на південь від Лісостепу до узбереж Чорного й Азовського морів, передгір’їв Кримських гір, займає близько 40 % всієї території. Степова зона в Україні представлена Понтичною провінцією Євразійської степової області. Фіторізноманіття Степу становлять понад 2300 видів судинних рослин. Зональним типом рослинності є степи, сформовані багаторічними трав’яними ксерофітами, серед яких переважають злаки, іноді трапляються чагарники. Унаслідок антропогенних змін довкілля степи зазнали знищення — степова рослинність збереглася лише на невеликих ділянках. Для найпівнічнішої частини цієї зони характерні різнотравно-типчаково-ковилові степи, у складі яких є також зарості чагарників (терену, степової вишні, дерези, мигдалю, таволги тощо), по балках і ярах — дубові (байрачні) діброви. Південніше формується підзона типчаково-ковилових степів, чагарникова й лісова рослинність майже відсутня. На рівнинних, безстічних ділянках є численні водозбірні зниження, блюдця, або западини — поди, вкриті лучною, остепненою і лучно-солончаковою рослинністю. У Присивашші та причорноморській прибережній смузі поширені пустельні полиново-злакові степи, солонці й солончаки. Для степів характерні ефемери й ефемероїди. На солончаках поширені галофільні угруповання із солонцем, содником солончаковим, сарсазаном й кермеками тощо. У долинах великих річок трапляються високотравні повітряно-водні й болотні угруповання плавнів. На солончаках морських узбереж вузькою смугою представлена галофільна рослинність, приморські коси вирізняються галопсамофітною рослинністю разом із водно-болотними угрупованнями.

Гірські території характеризуються більшою диференціацією рослинного покриву.

Природа українських Карпат

УКРАЇНСЬКІ КАРПАТИ. Українські Карпати належать до Європейської широколистяної об ласті й характеризуються багатим фіторізноманіттям, що налічує понад 2100 видів судинних рослин. Вище нижнього поясу повністю вкриті природною рослинністю. Лісовий пояс передгір’я (200–600 м над рівнем моря) представлений широколистяними, переважно дубовими, а також дубово-грабовими, буковими, ялицево-буковими лісами, післялісовими луками, орними землями. У Передкарпатті поширені дубові ліси з дубом звичайним і ліщиною; трапляються дубово-грабові, букові, ялицево-букові ліси. У деревостані також поширені липа серцелиста, клен гостролистий. У Закарпатті дубові ліси сформовані дубом скельним і дубом звичайним з участю південноєвропейських видів.

Нижньогірський лісовий пояс Українських Карпат представлений: буковими, ялиново-ялицево-буковими лісами з підліском із бузини червоної, ожини, дібровних видів із незначною участю бореальних і гірських рослин у трав’яному ярусі; післялісовими луками. Верхньогірський лісовий пояс представлений хвойними лісами, післялісовими луками. Здебільшого поширені ялинові ліси, менші площі зайняті ялицево-буково-ялиновими, яворовими лісами.

Субальпійський пояс Українських Карпат представлений здебільшого біловусовими луками, чагарничково-моховими пустищами з чорниці, лохини, брусниці. Менш поширені щучникові та звичайномітлицеві луки, наземне вкриття в чагарникових заростях сформоване невисокими чагарничками, різнотрав’ям, мохами, лишайниками. Представлена рослинність кам’янистих осипищ, наскельна. Найвищим є альпійський пояс (понад 1800 м над рівнем моря), рослинність якого складена низькотравними альпійськими луками, угрупованнями осок, мохово-лишайниковими пустищами. До альпійського й субальпійського поясів Українських Карпат приурочені рідкісні, реліктові та ендемічні види: зелениця альпійська, плаунок плауноподібний, міхурниця альпійська, міхурниця гірська, модрина польська, сосна кедрова та інші.

Висотні межі між поясами залежать від експозиції схилів, масивів, розташування хребтів.

Південні схили Кримських гір, Автономна Республіка Крим

ГІРСЬКИЙ КРИМ. Кримські гори належать до Середземноморської зони. Флористичне багатство становить понад 2200 видів судинних рослин. Рослинність здебільшого лісова, представлені лучні степи, фітоценози кам’янистих відслонень. Поясний розподіл рослинності завершується гірськими лучними степами. Поясність південного й північного макросхилів відрізняється. Нижню частину північного макросхилу (до 300 м над рівнем моря) займає лісостеповий пояс, що характеризується чергуванням пухнастодубових лісів і шибляків (низькорослих заростей і чагарників) зі справжніми степами. Вище (від 400–450 м до 700–800 м над рівнем моря) розташований середній лісовий пояс неморальних скельнодубових, грабових та ясенових лісів. У верхньому поясі (від 700–800 м до 1200 м над рівнем моря) — букові ліси з вкрапленням грабових, ясенових і кленових. Верхів’я Головного пасма Кримських гір займає пояс гірських лучних степів. Верхній лісовий пояс південного макросхилу (від 800– 900 м до 1200–1300 м над рівнем моря) формують букові та соснові ліси. Середній пояс (від 400–450 м до 800–900 м над рівнем моря) складений кримськососновими та скельнодубовими лісами, нижній — типовими геміксерофільними субсередземноморськими лісами з дуба пухнастого, у масивах якого трапляються рідколісся ялівцю високого й фісташки туполистої. У південно-західній частині є фрагменти вічнозеленого суничника дрібноплодого. На місці зведених лісів формуються шибляк і саваноїди (вторинні трав’яні угруповання ефемерного типу). Флора Гірського Криму багата на ендемічні, рідкісні види судинних рослин (ковила каменелюбна, жабриця Лемана, волошка козяча, волошка напівзаконна, громовик багатолистий, бруслина карликова, астраканта арнакантова, півонія кримська та інші).

ТЕНДЕНЦІЇ ЗМІН РОСЛИННОГО СВІТУ І РОСЛИННИХ РЕСУРСІВ УКРАЇНИ. Під впливом господарської діяльності людини рослинний світ зазнав змін. У флорі України нараховується понад 1000 видів адвентивних рослин, що становить понад 16 % від їхньої загальної кількості. Лише за останні 30 років флора України збагатилася понад двомастами чужорідними видами. Серед тих, що натуралізувалися, розширюють свій ареал, стали інвазійними, — амброзія полинолиста, гринделія розчепірена, борщівник Сосновського, розрив-трава залозиста, соняшники бульбистий, яскравоквітковий і сизуватий, рейнутрія японська, чорнощир нетреболистий, ценхрус довгоголковий, клен ясенелистий, маслинка вузьколиста, гармала звичайна тощо. Особливо активно поширюються і швидко натуралізуються види північноамериканського й азійського походження, найчисельнішими є таксони середземноморської групи. Поширення адвентивних рослин і вкорінення їх у природні фітоценози спричиняє збіднення природних рослинних угруповань, засмічення генофонду.

Рослинні ресурси зазнають антропогенних змін. Зокрема, зменшилися запаси й обсяги заготівлі сировини цінних харчових і лікарських рослин. Загалом в Україні понад 200 видів судинних рослин використовуються офіційною медициною та, за оцінкою, більш як 1000 — народною. До 85 % сировини лікарських рослин збирають у природних місцезростаннях. Щорічно в значних обсягах заготовляють сировину 30–35 видів дикорослих рослин. Обсяги заготівлі сировини дикорослих рослин (ялівцю звичайного, перстачу прямостоячого, алтеї лікарської, конвалії звичайної, латаття білого, глечиків жовтих, плауна булавоподібного) за останні десятиліття скоротився в десятки разів. Ресурси журавлини болотної, багна звичайного, лепехи звичайної (аїру) швидко виснажуються внаслідок осушувальної меліорації та надмірного використання. Природні ресурси астрагалу шерстистоквіткового, беладонни звичайної, горицвіту весняного, солодки голої вважають виснаженими, а види занесені до останнього видання Червоної книги України. Зменшилися природні ресурси чебрецю повзучого та чебрецю Маршалла, жостеру проносного, материнки звичайної, цмину піскового, крушини ламкої; є необхідність суворого лімітування обсягів використання їх сировини з природних місцезростань.

Тваринний світ

Мідиця звичайна

Тваринний світ України відрізняється багатством і різноманітністю за складом, нараховує понад 45 тис. видів наземних і водних тварин. Кількісно переважають комахи (понад 35 тис. видів), серед найчисельніших таксономічних груп також круглі (1600), плоскі (майже 1300), кільчасті (440) черви. З хребетних тварин представлені риби (майже 270 видів), земноводні (20), плазуни (23), птахи (424), ссавці (129). За біогеографічним районуванням територія України розташована в межах Європейської та Середземноморської підобластей Голарктичної області. Зоогеографічні округи Європейської підобласті (Поліський, Український лісостеповий, Український степовий) відповідають природним зонам. Виділено три позазональні округи: Карпатський гірський, Азово-Чорноморський прибережний, Кримський гірський. Останній — єдиний із шести округів, який належить до Середземноморської підобласті. Багато видів фауни поширені в усіх округах: білан капустяний, кімнатна муха, миша хатня, їжак звичайний, ворона сіра, вуж звичайний, ящірка прудка тощо. Популяції тварин мають різну щільність і структуру, попри повсюдне поширення на території України, в одних регіонах їх фіксують постійно, в інших — спорадично або зрідка.

Норка європейська.jpg

Рись у Поліському природньому заповіднику (Житомирська область)

УКРАЇНСЬКЕ ПОЛІССЯ. Фауна зазнала впливу осушувальної меліорації, вирубування і старіння лісів, що спричинило зміну видового складу, зникнення чи скорочення чисельності видів, здебільшого лісових. Найбільш типові для округу такі види тварин, як-от лось звичайний, сарна європейська, свиня дика, олень благородний, вивірка звичайна, куниця лісова, борсук європейський, соня лісова; трапляються ведмідь бурий, рись, заєць білий. У лісах, на луках і болотах поширені полівка звичайна, лісові миші, миша польова, мідиця (бурозуба землерийка) звичайна, мідиця мала, кутора велика, кріт європейський, лисиця звичайна, вовк звичайний. Не менш різноманітним є видовий склад птахів — понад 50 % видів орнітофауни України приурочено саме до Українського Полісся. Серед них — тетерук євразійський, орябок, жовна чорна, шпак звичайний, синиця велика, крижень, деркач, журавель сірий, лелека білий, припутень. Амфібії та рептилії представлені здебільшого великою чисельністю особин, але незначним видовим різноманіттям. Із плазунів поширені га дюка звичайна, вуж звичайний, ящірка прудка, болотна черепаха європейська; із земноводних — тритони, ропухи, жаби та інші. Серед безхребетних тварин найвище видове різноманіття характерне для ентомофауни як найчисельнішої групи у складі фауни України. З комах, серед яких численні шкідники сільськогосподарських і лісових культур, поширені шовкопряд сосновий, шовкопряд непарний, квіткоїд яблуневий, короїд-топограф, короїд шестизубий, короїд верхівковий, попелиця льонова, мухи з родини тахінових, хрущ західний травневий, хрущ східний травневий, ґедзі та інші. Останніх багато на заболочених місцевостях.

Лелека чорний

Сиворакша

Інтенсивне господарське освоєння, тривалі меліоративні заходи призвели до незворотних змін лісових біотопів, що спричинило збіднення мисливсько-промислової фауни Українського Полісся та зникнення деяких видів (наприклад, глушець тепер занесений до Червоної книги України, поширений лише в Українських Карпатах). Серед цінних мисливських тварин — заєць-русак. У Рівненській, Чернігівській і Сумській областях поширені лось європейський, козуля; у Волинській, Чернігівській та Сумській областях — свиня дика; у Волинській і Сумській областях — лисиця звичайна; у Київській та Житомирській областях — куниця лісова. У заплавах річок Чернігівського, Київського, Житомирського, Волинського Полісся — бобер європейський, норка європейська; повсюдно — борсук європейський, горностай; у Сумській області та на півдні Волинського Полісся — лісовий кіт. Волинське й Чернігівське Полісся — важливі райони акліматизації ондатри. На півночі Сумської та заході Чернігівської областей поширений заєць-біляк, майже скрізь — єнотоподібний собака (завезений на початку 20 ст. як мисливська тварина зі Східної Азії). З-поміж рідкісних видів на Поліссі трапляються тетрадонтофора блакитна, тріскачка ширококрила, плавунець дволінійний, журавель сірий, лелека чорний, лунь польовий, баранець великий, голуб-синяк, сичик-горобець, сиворакша (ймовірно, зникла), жовна зелена, нічниця водяна, широковух європейський, рись та інші.

На Поліссі поширені види лісостепової та степової фауни через скорочення площ лісових масивів і збезлісення території.

Бабак степовий

ЛІСОСТЕП. Фауна Українського лісостепового зоогеографічного округу представлена комплексом лісових і степових тварин. Є види, поширення яких обмежене Лісостепом. Серед лісових видів у лісостеповій зоні поширені вивірка звичайна, заєць-русак, борсук європейський, свиня дика, зрідка лось, козуля, гадюка звичайна, комахи, слимаки тощо. Зі степових видів, які віддають перевагу відкритим біотопам, — ховрах малий, сліпак східний, мишівка степова, тушканчик великий, тхір степовий, хом’як звичайний, полівка гуртова, гадюка степова тощо. З птахів представлені куріпка сіра, перепілка, сиворакша, вивільга, сорокопуд терновий, дятел звичайний, чайка, дрохва, жайворонок степовий, лелека білий. З комах — совка озима, довгоносик буряковий звичайний, клоп шкідлива черепашка тощо. До тварин, поширення яких обмежене Лісостепом, належать кріт звичайний, землерийки, ховрах крапчастий, хом’як звичайний, куниця кам’яна, дятел середній, дятел малий строкатий, вивільга, сиворакша, лазячий полоз лісовий, черепаха європейська, ропуха звичайна, кумка звичайна та інші. Ховраха європейського фіксували ще в другій половині 20 ст., проте від початку 21 ст. на території України жодної підтвердженої знахідки немає, вид вважають зниклим. У складі ентомофауни Лісостепу є та повсюдно поширені щитники, ковалики, хрущі, клоп капустяний, бронзівка волохата, довгоносик буряковий звичайний, шершень звичайний, цикадки (строката, шестипала, темна), метелики з родин синявцевих, біланових, совок, шовкопрядів; бджоли, оси, комахи з родин мурах, справжніх комарів, мошок, оводів, ґедзевих, мухи з родини тахінові тощо. На території Закарпаття трапляються малопоширені види тварин або відсутні як в інших частинах Українського лісостепового зоогеографічного округу, так і в інших зонах: трач схожий, ксифідрія Маркевича, підкоришник звичайний, деякі види турунів. Натомість горлиця кільчаста розширила ареал — тепер її фіксують по всьому Правобережжю аж до р. Дніпра. У лісах Закарпаття спостерігають найбільшу чисельність особин ведмедя бурого й кота лісового.

Серед рідкісних видів, занесених до Червоної книги України, поширені перегузня, строкатка степова, мишівка степова, мишівка лісова, ховрах крапчастий, нетопир-карлик, нетопир звичайний, кутора мала, хохуля руська, очеретянка прудка, совка, журавель сірий, орябок, тетерук, балабан, могильник, гадюка степова, гадюка лісостепова, псарус черевастий, джміль глинистий та інші.

Муфлон європейський

УКРАЇНСЬКІ КАРПАТИ. Тваринний світ Українського карпатського гірського зоогеографічного округу представлений здебільшого лісовими видами. Характерні види тварин поширені по всій Україні, зокрема на Поліссі. Фауна Українських Карпат має свої особливості, зокрема низку таксонів у складі, характерних лише для цієї території. Фауна альпійського поясу бідна: із ссавців поширена полівка снігова, з птахів — щеврик гірський, тинівка альпійська. Більшість карпатських видів (особливо ссавців) уникає відкритих місцевостей альпійського поясу, віддають перевагу іншим висотним поясам. У субальпійському поясі округу трапляються мідиці альпійська і звичайна, кріт європейський, нориця підземна. У передгірському поясі, мішаних лісах поширені кажани. Здебільшого види карпатської фауни поширені по всіх поясах, проте чисельність і щільність популяцій варіюють. Серед ссавців поширені рясоніжка велика, їжак, нічниця гостровуха, нетопир-карлик, ведмідь бурий, вовк, лисиця звичайна, куниця лісова, горностай, видра євразійська, рись звичайна, кіт лісовий тощо. З птахів — тетерук, глушець білодзьобий, орябок лісовий, лелека чорний, беркут, в’юрок, плиска гірська, горихвістка чорна, дрізд гірський, пронурок та інші. Герпетофауна бідна: поширені ящірка прудка, ящірка зелена, ящірка живородна, гадюка звичайна, полоз лісовий, мідянка звичайна. Серед земноводних є рідкісні види: тритон карпатський, тритон альпійський, саламандра плямиста, кумка жовточерева тощо. У річках поширені форель струмкова, форель озерна. Рідкісні види риб: мінога карпатська, мінога угорська, ялець-андруга європейський, лосось дунайський, харіус європейський. Серед рідкісних тварин Українських Карпат — 10 видів молюсків з 14 занесених до Червоної книги України (2009 р.), зокрема хондруля (равлик баштоподібний) Більца, серуліна зубчаста, равлик замкнений пильчастий, хондрина вівсяна тощо; з птахів — змієїд, беркут, сокіл-сапсан звичайний, сова довгохвоста та інші; зі ссавців — бурозубка альпійська, кажан північний, сліпак буковинський, полівка татранська та інші.

СТЕП. Для фауни Українського степового зоогеографічного округу характерне високе видове різноманіття, у складі представлені всі основні таксономічні групи тварин. Серед ссавців поширені гризуни, популяції деяких з них особливо багаточисельні та завдають значних збитків сільському господарству (наприклад, ховрахи одеський, крапчастий, малий, полівка європейська, полівка гуртова, хом’як звичайний, пацюк сірий тощо). Найтиповішими є ховрах малий, тушкан великий, полівка степова, хом’ячок сірий, сліпак понтичний, тхір степовий, мишівка степова, куниця кам’яна, кріль європейський. У південно-східних районах поширені бабак степовий, лисиця корсак, перегузня, їжачок вухатий. З ендеміків у Степу, зокрема на території Чорноморського біосферного заповідника, поширений сліпак піщаний. З птахів характерні жайворонок польовий, перепілка звичайна, вівсянка звичайна, куріпка сіра. Зрідка трапляються дрохва, журавель степовий, орел степовий, канюк звичайний. Типовими степовими плазунами є полоз жовточеревий і гадюка степова, ящірка прудка, ящірка зелена, ящірка кримська, вуж водяний. Серед земноводних найпоширенішими є жаба озерна, ропуха зелена. Фауна безхребетних тварин у Степу також різноманітна за видовим складом: є численні саранові, а також інші комахи, як-от туруни, бджоли, мурахи, їздці, ковалики, клопи-черепашки, кузька хлібний, совка озима, метелик лучний, муха гессенська, комарі, ґедзі тощо.

Кримський степ населений звичайними для Українського степового зоогеографічного округу видами. Це тхір степовий, сліпушок звичайний, лисиця звичайна, ховрахи, полівки, пацюк сірий, степовий жайворонок, куріпка сіра, одуд, дрохва, перепілка, вівсянка, лунь степовий, кібчик, сорокопуди тощо. Серед комах є ендеміки: кримський богомол, безкрилий кримський коник-сага тощо. З-поміж рідкісних видів, занесених до Червоної книги України, трапляються джміль глинистий, джміль вірменський, джміль яскравий, тапінома кінбурнська тощо.

Тваринний світ Азово-Чорноморського узбережжя (Азово-Чорноморський зоогеографічний округ), уздовж якого степові ділянки перемежовані піщаними косами, заплавними лісами, луками й болотами, лиманами і прибережними морськими просторами, різноманітний і багатий степовими, болотними, водоплавними видами. Серед птахів поширені мартин сріблястий, норець великий, качка, чапля сіра, бугай, куріпка сіра, дрохва, стрепет, крячки (малий, чорнодзьобий, рябодзьобий, чубатий). У дельтах річок Дунаю, Дністра і Дніпра гніздяться гуска сіра, лебідь-шипун, пелікан. На зимівлю на лимани злітаються гагари, норці, баклани, лебеді, качки тощо. На території природно-заповідних об’єктів реакліматизовано оленя звичайного й бабака, акліматизовано оленя плямистого, ондатру, фазана. Серед безхребетних — чимало комах, уздовж узбережжя Чорного моря поширений павук-каракурт.

Скорпіон кримський

ГІРСЬКИЙ КРИМ. Фауна Кримського гірського зоогеографічного округу налічує понад 400 видів хребетних тварин і 10 тис. комах. Тваринний світ представлений здебільшого видами, що поширені у всій Європейській підобласті, а також середземноморськими таксонами, що надають фауні відповідної специфічності. Особливістю фауни округу є наявність у складі місцевих різновидів і форм тварин, характерних лише для Південного берега Криму, здебільшого ендемічних, що сформувалися внаслідок тривалої географічної та генетичної ізоляції півострова (переважно комахи: целонітес абревіатус кримський, слимакоїд кримський, чекініола пластисцелідина та інші; риби: шемая кримська, марена кримська тощо). У лісах Кримських гір є козуля, свиня дика, куниця кам’яна, олень звичайний, борсук європейський, заєць сірий. Поширені рукокрилі (19 видів), білозубка мала, білозубка білочерева, сип білоголовий, совка, сойка, вівсянка гірська; трапляються сокіл-сапсан звичайний, сокіл-сапсан кримський, гриф чорний, могильник та інші. Земноводні (5 видів) і плазуни (14) представлені ропухою зеленою, часничницею звичайною, жабою озерною, райкою деревною, тритоном Кареліна, ящіркою скельною, ящіркою кримською, жовтопузом безногим, полозом жовточеревим, полозом леопардовим, геконом середземноморським (підвид кримський) та іншими. Серед акліматизованих тварин поширені муфлон європейський, вивірка телеутка. Є чимало рідкісних ендемічних тварин, здебільшого комах (скорпіон кримський, емпуза смугаста, красуня блискуча кримська, ірис плямистий, екдіонурус єдиний, онкоцефал кримський та інші), також наземних молюсків (равлик кришечковий струмковий, равлик-завиток болотяний, равлик зерновий кримський, равлики ба штоподібні кримський, скельний, двозубий, равлик замкнений оксамитовий), слимак великий строкатий тощо. Морська фауна округу також різноманітна, з численними рідкісними видами у складі, серед яких — ракоподібні (лісмата щетинконога, кам’яний краб, мармуровий краб), риби (губань зелений, пагель червоний, шемая кримська тощо), ссавці (афаліна звичайна, афаліна чорноморська).

Осетер руський

ВОДОЙМИ. Склад фауни різноманітний, налічує понад 6500 прісно- і солонуватоводних видів тварин. Найчисельнішими є комахи (здебільшого з водним середовищем пов’язані їхні личинкові стадії). Поширені також інші групи, зокрема черви, молюски, ракоподібні, риби, ссавці. Солонуватоводна фауна характерна для водойм понто-азовського узбережжя, об’єднує види, поширені в лиманах, гирлах річок, окремих прилеглих до морів опріснених ділянках, морських і приморських озерах. Серед солонуватоводних видів поширені ракоподібні (бокоплави, мізидові, кумові, гіллястовусі), молюски, коловертки, риби (оселедець керченський, оселедець чорноморсько-азовський, пузанок азовський, хамса, камбала європейська, тюлька, бичкові, осетрові, скумбрія середземноморська, ставриди звичайна й середземноморська, лобань, шпрот європейський, лосось чорноморський, оселедець чорноморський, морський коник тощо). Тваринний світ Чорного моря налічує до 2500 видів тварин, серед яких кількісно найбільше дрібних, здебільшого найпростіших та інших безхребетних. Порівняно із фауною інших морів, зокрема Середземного, видовий склад наба гато бідніший, що зумовлено природно-кліматичними чинниками й гідрологічним режимом. Чимало середземноморських видів заходять до Чорного моря, проте їхнє поширення зазвичай обмежене південнішими районами. Для Азовського й Чорного морів характерні спільні види (наприклад, осетрові: білуга звичайна, осетер-шип, осетер руський, севрюга звичайна). Однак спостерігаються і певні відмінності. В Азовському морі поширені оселедець керченський, пузанок, хамса, камбала європейська, тюлька, деякі бичкові. У Чорному морі — осетер атлантичний, скумбрія середземноморська, ставриди звичайна й середземноморська, шпрот європейський, лосось чорноморський, оселедець чорноморський, морський коник. Загалом фауна Азовського моря значно бідніша порівняно з Чорним морем, нараховує 350–400 видів. Поряд зі скороченням чисельності, зменшенням популяцій та зникненням окремих видів, спостерігається збагачення видового складу фауни України адвентивними тваринами. Вони внаслідок акліматизації та натуралізації здатні до активного поширення, спричинення інвазій.

ОХОРОНА ПРИРОДИ. Під охороною природи розуміють систему заходів, спрямованих на збереження, відтворення, раціональне використання природних ресурсів задля максимального задоволення потреб населення. Відповідні заходи здійснюються за реалізації державної екологічної політики. Одним із головних напрямів є розвиток природоохоронних територій, організованих у природно-заповідний фонд України. На національному рівні їх формування і розбудова, відтворення його природних комплексів та об’єктів відбувається згідно із Законом України «Про природно-заповідний фонд України» (1992, чинна редакція від 2021).

Заповідний масив «Долина нарцисів» у Карпатському біосферному заповіднику

Регіональний ландшафтний парк «Кінбурнська Коса», Миколаївська область

Природний заповідник «Єланецький степ», Миколаївська область

Природний заповідник «Медобори», Тернопільська область

Опукський природний заповідник, Автономна Республіка Крим

Канівський природний заповідник, Черкаська область

ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНИЙ ФОНД. Його становлять ділянки суші й водного простору, природні комплекси й об’єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, виділені для збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного й рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу й забезпечення фонового моніторингу довкілля. Охороняється як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення і використання. Україна розглядає цей фонд як частину світової системи природних територій та об’єктів, що перебувають під особливою охороною. Розвиток системи природоохоронних територій є важливою передумовою забезпечення сталого розвитку країни. Перебуває в державному управлінні Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України.

З часів здобуття незалежності проведено низку заходів із розбудови природоохоронних установ і системи управління для розв’язання екологічних проблем: розроблено комплексну нормативну базу й наукові основи охорони навколишнього природного середовища, його збереження та раціонального використання. Україна стала країною-учасницею основних міжнародних конвенцій, якими передбачено створення природоохоронних територій і збільшення показника або відсотка заповідності. Зокрема, це передбачено такими чинними міжнародними конвенціями і програмами: Конвенцією про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів (чинна в Україні з 1997); Конвенцією про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ існування в Європі (приєднання від 1996); Конвенцією про збереження мігруючих видів диких тварин (приєднання від 1999); Конвенцією про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини (ратифікована 1998); Рамковою конвенцією про охорону та сталий розвиток Карпат (ратифікована 2004); Програмою ЮНЕСКО «Людина і біосфера» (Україна входить до Міжнародної координаційної ради з 2019).

Державною стратегією регіонального розвитку на період до 2020 (затверджена постановою Кабінету Міністрів 2014) було передбачено збільшення площі природно-заповідного фонду до 15 % від загальної території країни до 2020.

Згідно із завданням Конвенції про охорону біологічного різноманіття (підписана Україною 1992, ратифікована 1994, набула чинності 1995), показник заповідності до 2020 мав зрости до 17 % суходолу й 10 % морських акваторій. Відсоток заповідності — важливий екологічний і соціальний індикатор, підвищення якого сприяє підтриманню екологічного балансу й екологічній стабільності екосистем і територій. Станом на 01.01.2021 природно-заповідний фонд України мав у складі понад 8600 територій та об’єктів фактичною площею 4,105 млн га і 0,4 млн га в межах акваторії Чорного моря. Показник заповідності становить 6,8 % від загальної площі території (проти 2,1 % у 1991). Так, хоча за роки незалежності площа природно-заповідного фонду збільшилася, вона залишається недостатньою, а відсоток заповідності — одним із найнижчих у Європі (середній у більшості країн — 21 %).

До природно-заповідного фонду України належать природні території та об’єкти (біосферні заповідники, природні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам’ятки природи, заповідні урочища), штучно створені об’єкти (ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, пам’ятки природи, парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва). Біосферні заповідники — природоохоронні, науково-дослідні установи загальнодержавного значення, створені з метою збереження в природному стані найбільш типових природних комплексів біосфери, здійснення фонового еко логічного моніторингу, вивчення навколишнього природного середовища, його змін під дією антропогенних чинників. Природні заповідники — природоохоронні, науково-дослідні установи загальнодержавного значення, засновані для збереження в природному стані типових або унікальних для даної ландшафтної зони природних комплексів з усією сукупністю їх компонентів, підтримання природних спонтанних процесів і явищ, вивчення природних процесів і явищ, що відбуваються в них, розробки наукових засад охорони довкілля, ефективного використання природних ресурсів та екологічної безпеки.

Національні природні парки — природоохоронні, рекреаційні, культурно-освітні, науково-дослідні установи загальнодержавного значення, що створюються з метою збереження, від творення і ефективного використання природних комплексів та об’єктів, які мають особливу природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову, освітню та естетичну цінність.

Залежно від походження, інших особливостей природних комплексів та об’єктів, що оголошуються заказниками чи пам’ятками природи, мети й необхідного режиму охорони заказники поділяються на ландшафтні, лісові, ботанічні, загальнозоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, загальногеологічні, палеонтологічні та карстово-спелеологічні; пам’ятки природи — на комплексні, пралісові, ботанічні, зоологічні, гідрологічні та геологічні. Останні можуть розташовуватися на території інших об’єктів природно-заповідного фонду. Станом на 2021 понад 60 % площі природно-заповідного фонду України займають території та об’єкти загальнодержавного значення, зокрема це 19 природних і 5 біосферних заповідників, 53 національні парки та інше.

Найбільший відсоток територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення — у містах Севастополі та Києві, а також Хмельницькій, Закарпатській, Херсонській областях; найменший, зокрема, — у Кіровоградській, Луганській областях. Найбільший відсоток територій природно-заповідного фонду місцевого значення — у м. Києві, Чернівецькій, Івано-Франківській та інших областях; найменший — у м. Севастополі, Запорізькій, Херсонській областях тощо.

Площа об’єктів природнозаповідного фонду України (на кінець року), га

Структура природно-заповідного фонду України (2020 р., оцінка).
Інформаційно-аналітичні матеріали Міністерства енергетики та захисту довкілля України

Більшість територій та об’єктів загальнодержавного значення перебуває в підпорядкуванні або під охороною різних органів виконавчої влади й наукових установ: Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України, Державного агентства лісових ресурсів України, Національної академії наук України, Національної академії аграрних наук України, Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Міністерства розвитку громад та територій України. Система управління охороною навколишнього природного середовища неодмінно залежить від загальної системи державного управління.

ЗБЕРЕЖЕННЯ БІОЛОГІЧНОГО Й ЛАНДШАФТНОГО РІЗНОМАНІТТЯ. Реалізація відповідної державної екологічної політики забезпечується національним законодавством. Одним із головних чинників його формування стало приєднання України за часів незалежності до низки міжнародних документів. Так, чинними є закони України «Про рослинний світ» (1999, редакція від 2021), «Про затвердження Загальнодержавної програми охорони та відтворення довкілля Азовського і Чорного морів» (2001), «Про тваринний світ» (2002, редакція від 2021), «Про Червону книгу України» (2002, редакція 2017), «Про екологічну мережу» (2004, редакція 2018), Положення про Зелену книгу України (Постанова Кабінету Міністрів України 2002), Концепція Загальнодержавної програми збереження біорізноманіття на 2005–2025 (розпорядження Кабінету Міністрів України 2004). 1997 було розпочато підготовку Національної програми збереження біологічного різноманіття на 1998–2015, яка не була затверджена. 2000 прийнято Загальнодержавну програму формування Національної екологічної мережі України на 2000–2015. Головним її завданням визначено формування єдиної територіальної системи за рахунок збільшення площі земель із природними ландшафтами до рівня, достатнього для збереження їх різноманітності. Передбачалося врахування шляхів міграції та поширення видів рослин і тварин для забезпечення збереження природних екосистем, видів флори й фауни, їхніх популяцій. Програмою також визначено, що національна екологічна мережа має відповідати вимогам до формування Всеєвропейської екологічної мережі, виконувати головні функції щодо збереження біорізноманіття, сприяти збалансованому й невиснажливому використанню біологічних ресурсів у господарській діяльності тощо. Реалізація відбувалася у два етапи, розрахованих на період до 2015. Створення національної екологічної мережі не завершено, дію стратегічного документа не продовжено.

Об’єкти природно-заповідного фонду України (2019 р., оцінка). Державна служба статистика України. Міністерство екології та природних ресурсів України

	Дані на кінець року
	2012	2015	2018	2019
Об’єкти природно-заповідного фонду України	8028	8184	8396	8512
природні заповідники	19	19	19	19
біосферні заповідники	4	4	5	5
національні природні парки	47	49	49	52
Заказники	3042	3131	3258	3354
загальнодержавного значення	309	310	320	326
місцевого значення	2733	2821	2938	3028
Пам’ятки природи	3388	3422	3492	3513
загальнодержавного значення	132	134	136	136
місцевого значення	3256	3288	3356	3377
Ботанічні сади	28	28	28	28
загальнодержавного значення	18	18	18	18
місцевого значення	10	10	10	10
Зоологічні парки	13	13	13	13
загальнодержавного значення	7	7	7	7
місцевого значення	6	6	6	6
Дендрологічні парки	54	57	58	61
загальнодержавного значення	19	19	20	20
місцевого значення	35	38	38	41
Парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва	556	569	576	581
загальнодержавного значення	89	89	89	89
місцевого значення	467	480	487	492
Регіональні ландшафтні парки	69	81	83	83
Заповідні урочища	808	811	815	803

ЧЕРВОНА КНИГА УКРАЇНИ. Це офіційний державний документ, що містить перелік рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного й рослинного світу в межах території України, її континентального шельфу й морської економічної зони. Включає узагальнені відомості про сучасний стан цих видів, заходи щодо їх збереження і відтворення. Державний облік видів тваринного й рослинного світу, занесених до Червоної книги України, збір відомостей про них здійснюється в порядку, який визначається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища. Ведення Червоної книги України, охорону та використання об’єктів, занесених до неї, регламентовано Законом України «Про Червону книгу України» та іншими нормативно-правовими актами. Ведення загалом покладено на Міністерство захисту довкілля і природних ресурсів України.

Перше однотомне видання було видано 1980, до нього було включено 85 видів тварин та 151 вид судинних рослин. Друге видання підготовлено за часів незалежності у двох томах. До першого тому («Тваринний світ»), який вийшов друком 1994, увійшли 382 види. «Рослинний світ», до якого внесено 541 вид, став другим томом, опубліковано 1996.

Третє видання Червоної книги України, вийшло друком у двох томах 2009. До нього занесено 542 види тварин: гідроїдні поліпи (2), круглі (2) та кільчасті (9) черви, ракоподібні (31), павукоподібні (2) та багатоніжки (3), ногохвістки (2), комахи (226), молюски (20), круглороті (2) та риби (69), земноводні (8), плазуни (11), птахи (87), ссавці (68); 826 видів рослин і грибів, переважають судинні рослини (611). Доповнено списки видів водоростей (60), мохоподібних (46), лишайників (ліхенізованих грибів — 52) та грибів (57).

У третьому виданні Червоної книги України враховані сучасні дані щодо чисельності й поширення видів, положення міжнародних договорів, стороною яких Україна стала за періоду його підготовки. Видання підготовлене зусиллями фахівців із різних організацій і наукових установ, передусім Інституту зоології ім. І. І. Шмальгаузена НАН України, Інституту ботаніки ім. М. Г. Холодного НАН України.

Для наукового забезпечення ведення Червоної книги України створено Національну комісію з питань Червоної книги України. До її обов’язків входить, зокрема, підготовка пропозицій щодо занесення або виключення видів, організація досліджень, розроблення заходів з охорони й відтворення рідкісних видів, контроль за їх виконанням тощо. Для занесення або виключення видів необхідні дані щодо їх ареалів, чисельності та її динаміки, відомості про зміни умов існування, що підтверджують необхідність впровадження або зняття охорони. Комісія проводить експертизу та узагальнення пропозицій щодо занесення (виключення) видів.

Червона книга України є основним, юридично закріпленим інструментом охорони природи України.

РЕГІОНАЛЬНІ ПЕРЕЛІКИ ВИДІВ ТВАРИН І РОСЛИН. На підставі законів України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про рослинний світ», «Про тваринний світ» та «Про Червону книгу України», для посилення охорони природних рослинних і тваринних ресурсів обласні ради України та Верховна Рада Автономної Республіки Крим мають право затверджувати регіональні переліки видів тварин і рослин, які підлягають особливій охороні в межах адміністративно-територіальної одиниці. Регіональні червоні списки дають змогу охороняти загалом благополучні види на неблагополучних ділянках їх ареалів з урахуванням особливостей місцевих популяцій, їх значення для підтримання місцевого біорізноманіття; забезпечувати охорону мігруючих видів, не занесених до Червоної книги України тощо. Чисельність популяцій багатьох видів продовжує знижуватися, їхні ареали зазнають скорочення або фрагментації. Загроза знищення окремих популяцій або суттєвого зниження їх чисельності зростає передусім для ендеміків, реліктів видів на межі ареалу. Унаслідок нищівної експлуатації звичайні види швидко втрачають запаси, є регіонально рідкісними або потребують занесення до Червоної книги України.

ЗЕЛЕНА КНИГА УКРАЇНИ. З метою забезпечення охорони рідкісних угруповань як важливого компоненту ландшафту створено Зелену книгу України, це офіційний державний документ. До першого видання, опублікованого 1987 увійшло 127 рослинних угруповань. Зведено відомості про сучасний стан рідкісних, таких, що перебувають під загрозою зникнення, а також типових природних рослинних угруповань, які підлягають охороні. Документ є основою для розроблення охоронних заходів щодо їх збереження, відтворення і використання. У другому виданні 2009 подано інформацію про 800 асоціацій рослинності України, серед яких 347 рідкісних, 354 — перебувають під загрозою зникнення, 99 — типові. Серед типів рослинності представлені лісова, чагарникова й чагарничкова рослинність Криму й Карпат, трав’яна й чагарникова степова рослинність, лучна, болотна, галофітна, водна, а також суха трав’яна й чагарникова рослинність на відслоненнях і пісках.

Автор ВУЕ

Л. В. Зав’ялова

Покликання на цю статтю: Зав’ялова Л. В., Хільчевський В. К., Білецький В. С. Природа України // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Природа України (дата звернення: 2.05.2024).

Джерела

• Базове дослідження стану та напрямів розвитку екологічної політики України та перспектив посилення участі організацій громадянського суспільства у розробці та впровадженні політик, дружніх до довкілля. Аналітичний звіт. Київ : [б. в.], 2019. 117 с.
• Довкілля України за 2018 рік: Статистичний збірник / За ред. О. М. Прокопенка. Київ : Державна служба статистики України, 2019. 214 с. URL: http://www.ukrstat. gov.ua/druk/publicat/kat_u/2019/zb/11/Zb_dovk_2018. pdf
• Екологічні паспорти регіонів за 2019 рік // Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України. URL: https://mepr.gov.ua/news/35913.html
• Інформаційний щорічник щодо активізації небезпечних екзогенних геологічних процесів за даними моніторингу ЕГП. Київ : Державна служба геології та надр України ; Державне науково-виробниче підприємство «Державний інформаційний геологічний фонд України», 2020. 104 с.
• Конвенція про охорону біологічного різноманіття від 1992 року // Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada. gov.ua/laws/show/995_030/print1361280240144740
• Лісове господарство України. Київ : Державне агентство лісових ресурсів України, 2019. 51 с.
• Лісовий кодекс України № 3852-XII від 21 січня 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. 1994. № 17. Ст. 99. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3852-12?find=1&text= %F2%E2%E0%F0%E8%ED#w112
• Мінеральні ресурси України. Київ : Державне наукововиробниче підприємство «Державний інформаційний геологічний фонд україни», 2018. 270 с.
• Національна доповідь про стан навколишнього природного середовища в Україні у 2018 році. Київ : Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України, 2018. 483 с.
• Національна стратегія управління відходами в Україні до 2030 року: Розпорядження Кабінету Міністрів України № 820-р від 8 листопада 2017 р. // Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/820- 2017-%D1%80
• Оцінка екологічної шкоди та пріоритети відновлення довкілля на Сході України. Київ : ВАІТЕ, 2017. 88 с.
• Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2030 року: Закон України № 2697-VIII від 28 лютого 2019 р. // Відомості Верховної Ради. 2019. № 16. Ст. 70. URL: https://zakon.rada. gov.ua/laws/show/2697-19#Text
• Про охорону земель: Закон України № 962-IV від 19 червня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. 2003. № 39. Ст. 349. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/962- 15#Text
• Про природно-заповідний фонд України: Закон України № 2456-ХІІ від 16 червня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. 1992. № 34. Ст. 502. URL: https:// zakon.rada.gov.ua/laws/show/2456-12
• Про Червону книгу України: Закону України № 3055-III від 7 лютого 2002 р. // Відомості Верховної Ради Укра їни. 2002. № 30. Ст. 20. URL: https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/3055-14#Text
• Цілі Сталого Розвитку: Україна. Національна доповідь 2017. Київ : Міністерство економічного розвитку і торгівлі України, 2017. 176 с.

Література

1. Водна стратегія України на період до 2025 року (наукові основи) / За ред. М. І. Ромащенка, М. А. Хвесика, Ю. О. Михайлова. Київ : Інституту водних проблем і меліорації Національної академії аграрних наук України, 2015. 46 с.
2. Гураль-Сверлова Н. В., Гураль Р. І. Визначник наземних молюсків України. Львів : Національний науковоприродничий музей НАН України, 2012. 216 с.
3. Дідух Я. П., Плюта П. Г., Протопопова В. В. та ін. Екофлора України : в 6 т. / Ред. Я. П. Дідух. Київ : Фітосоціоцентр, 2000. Т. 1. 284 с.
4. Енциклопедія мігруючих видів диких тварин України / За заг. ред. А. М. Полуди. Київ : [б. в.], 2018. 694 с.
5. Ена А. В. Природная флора Крымского полуострова. Симферополь : Н.Орiанда, 2012. 232 с.
6. Зелена книга України / За ред. Я. П. Дідуха. Київ : Альтерпрес, 2009. 448 с.
7. Клімат України / За ред. В. М. Ліпінського, В. А. Дячука, В. М. Бабіченко. Київ : Видавництво Раєвського, 2003. 343 с.
8. Козак В. Т. Комахи України. 2-ге вид., випр. і допов. Тернопіль : Підручники і посібники, 2014. 175 с.
9. Кройтор Р. В. Археозоологічний комплекс з поселення Уч-Баш // Археологія. 2012. № 1. С. 71–82.
10. Куцоконь Ю., Квач Ю. Українські назви міног і риб фауни України для наукового вжитку // Біологічні студії. 2012. Т. 6. № 2. С. 199–220.
11. Мінарченко В. М. Лікарські судинні рослини України (медичне та ресурсне значення). Київ : Фітосоціоцентр, 2005. 323 с.
12. Парниковий ефект і зміни клімату в Україні: оцінки та наслідки / За ред. В. І. Лялька. Київ : Наукова думка, 2015. 283 с.
13. Писанець Є., Кукушкін О. Земноводні Криму. Київ : Національний науково-природничий музей НАН України, 2016. 320 с.
14. Потіха А. Проблема видобутку бурштину: сучасний стан та перспективи вирішення // Україна: події, факти, коментарі. 2016. № 5. С. 36–44.
15. Руденко Л. Г., Голубцов О. Г., Чехній В. М. та ін. Методологія і практика оцінювання території України для заповідання. Київ : Наукова думка, 2020. 232 с.
16. Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
17. Фесенко Г. В., Бокотей А. А. Анотований список українських наукових назв птахів фауни України (з характеристикою статусу видів). Київ; Львів : [б. в.], 2007. 112 с.
18. Фесенко Г. В., Бокотей А. А. Птахи фауни України: польовий визначник. Київ : Українське товариство охорони птахів, 2002. 416 с.
19. Філіпович В. Є. Оперативний контроль поширення нелегального видобутку бурштину та оцінка збитків, заподіяних державі, за матеріалами багатозональної космічної зйомки // Екологічна безпека та природокористування. 2015. № 4 (20). С. 91–97.
20. Фіторізноманіття Українського Полісся та його охорона / За заг. ред. Т. Л. Андрієнко. Київ : Фітосоціоцентр, 2006. 316 с.
21. Червона книга України. Рослинний світ / За ред. Я. П. Дідуха. Київ : Глобалконсалтинг, 2009. 900 с.
22. Червона книга України. Тваринний світ / За заг. ред. І. А. Акімова. Київ : Глобалконсалтинг, 2009. 624 с.

Див. також

Україна (держава)

Україна: загальний профіль

Екологія в Україні

Національне господарство України

Туризм в Україні

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 03.04.2022

Важливо!

Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.

Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.

Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.

Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів

Офіс Президента України

 Facebook

 Telegram

Верховна Рада України

 Facebook

 Telegram

Кабінет Міністрів України

 Facebook

 Twitter

Служба безпеки України

 Facebook

 Telegram

Міністерство оборони України

 Facebook

 Twitter

Міністерство внутрішніх справ України

 Facebook

 Telegram

Генеральний штаб Збройних сил України

 Facebook

 Twitter

Державна прикордонна служба України

 Facebook

 Twitter

Кіберполіція

 Facebook

Національна поліція України

 Головна сторінка

 Вінницька область

 Волинська область

 Дніпропетровська область

 Донецька область

 Житомирська область

 Запорізька область

 Закарпатська область

 Івано-Франківська область

 Кіровоградська область

 Київська область

 Для звернень громадян

 Для ЗМІ

 м. Київ

 Луганська область

 Львівська область

 Миколаївська область

 Полтавська область

 Одеська область

 Рівненська область

 Сумська область

 Тернопільська область

 Харківська область

 Херсонська область

 Хмельницька область

 Черкаська область

 Чернігівська область

 Чернівецька област

 АР. Крим