Садиба в Качанівці
Сади́ба в Качані́вці — ансамбль пам’яток архітектури та садово-паркового мистецтва національного значення, Чернігівська область, Україна.
Зміст
Загальні відомості
Велика садиба з палацом і парком на південно-західній околиці селища. Її територію площею близько 500 га обмежують автомобільна дорога та каскади ставків, створені в долині безіменного струмка, що впадає в р. Смош (лівий доплив р. Удаю).
З огляду на активний ландшафт, садибу розплановано на двох рівнях. На верхньому плато стоїть палац із двома флігелями та вежею, що утворюють курдонер, а також два корпуси служб, альтанка Глинки на парковій галявині та Георгіївська церква на поздовжній осі палацу. Їх оточує регулярно розпланований парк, на території якого є окремі житлові та господарські будівлі, а також могили Г. Честахівського, О. Агіна, місцевого уродженця Героя Радянського Союзу М. Гарама (1918; тепер Україна — 1944; тепер Росія) та пам'ятник Т. Шевченку. Нижній рівень — це ландшафтний парк із 12-ма ставками, павільйоном, парковою скульптурою, містками, романтичними руїнами. Ансамбль розвивався упродовж 150 років, його неодноразово перебудовували власники, унаслідок чого змінювалася композиція.
Історична довідка
Ці землі в першій третині 18 ст. належали ніжинським грекам Федору Болгарину і Хомі Мачеману, які заснували тут хутори. 1742 та 1744 їх купив співак Придворної хорової капели в м. Санкт-Петербурзі Ф. Каченовський (1680; тепер Україна — 1753;тепер Росія). Від його прізвища походить назва садиби. 1749 вона перейшла у власність брата, секунд-майора М. Каченовського, у котрого її викупив 1772 П. Румянцев-Задунайський. За проєктом московського архітектора К. Бланка (1728–1793; тепер Росія) архітектор М. Мосціпанов 1772–1789 збудував палац, флігелі й господарські споруди, грот, романтичні руїни і 1777 розпланував парк відповідно до побажань власника. 1796 садибу успадкував граф С. Румянцев (1755–1838; тепер Росія), котрий занедбав її, а 1808 продав ніжинському повітовому предводителю дворянства Г. Почеці (1765–1816; тепер Україна). Він розширив садибу й перебудував палац у стилі класицизму. 1816–1824 власницею садиби була вдова Г. Почеки Параска Андріївна (дата і місце народження невідомі ― 1824; тепер Україна), котра розпочала будівництво мурованої Георгіївської церкви. Садибу 1824 успадкував її син від першого шлюбу Г. Тарновський. 1828 він завершив спорудження церкви і перетворив Качанівку на визначний культурно-мистецький центр із театром, оркестром і середовищем, яке приваблювало творчих людей. 1853 садиба перейшла до двоюрідного племінника попереднього власника В. Тарновського (старшого), а після його смерті 1866 — до сина, В. Тарновського (молодшого). Він розбудував садибу й перетворив її на осередок масштабної колекціонерської та меценатської діяльності. Тут було зібрано цінну збірку української старовини та шевченкіани, на які власник витратив значні кошти й дійшов до межі банкрутства. Колекцією скористався І. Рєпін, працюючи над полотнами «Запорожці пишуть листа турецькому султану» та «Вечорниці». На основі музейної збірки В. Тарновський (молодший) протягом 1892–1896 намагався створити музей у м. Києві, проте міська влада йому відмовила. 1896 він подарував колекцію Чернігівському губернському земству для влаштування в м. Чернігові публічного музею, а 1897 продав Качанівку П. Харитоненку (1852–1914; тепер Україна, див. Харитоненки) за 1 млн рублів. Новий власник збудував у садибі електростанцію, установив телефонний зв’язок, облаштував водогін і каналізацію. 1898–1900 під керівництвом архітектора К. Шольца (1837; тепер Німеччина ― 1907; тепер Україна) ймовірно за участю його сина Г. Шольца (1880–1939; тепер Росія ― тепер Україна) реконструйовано палац і зведено кілька нових споруд господарського призначення. З 1914 садибою володіли донька П. Харитоненка Олена (1879; тепер Україна — 1946; Франція) та її чоловік М. Олів (1881; тепер Росія 1956; Німеччина). Подружжя емігрувало, 1918 садибу націоналізовано й передано Чернігівському губернському відділу народної освіти.
Незважаючи на охоронне свідоцтво, підписане 1918 А. Луначарським, 1919–1923 садибу грабували й руйнували. 1925 в ній функціонувало дитяче містечко.
10.01.1928 президія Ніжинського округового виконавчого комітету оголосила Качанівку заповідником місцевого значення. 1935 тут розмістили колгоспний санаторій.
Під час німецької окупації 1941–1943 в садибі діяли дитячі установи, у 1944–1945 — військові шпиталі, після 1945 — курорт для інвалідів війни, з 1953 — санаторій для хворих на туберкульоз.
1963 Качанівський ансамбль визнано пам’яткою архітектури й містобудування республіканського (тепер національного) значення з охоронним № 842. Реставраційні роботи розпочато 1973 під керівництвом М. Говденко та архітектора В. Новгородова (нар. 1947; тепер Україна). 1981 ансамбль оголошено Державним історико-культурним заповідником. 2001 надано статус національного з підпорядкуванням Міністерству культури (див. Качанівка, Національний історико-культурний заповідник).
Із садибою пов’язані імена визначних представників української та російської культур, які в різний час тут гостювали, мешкали і працювали: М. Гоголь (1835), В. Штернберг (1836–1838), М. Глинка (1838), С. Гулак-Артемовський (1838), М. Маркевич (1838, 1843), В. Забіла (1838, 1859), громадський діяч і меценат І. Скоропадський (1804–1887; тепер Україна) у 1838, Т. Шевченко (1843, 1844, 1859), Л. Жемчужников (1853), Л. Лагоріо (1853), фольклорист О. Маркович (1822–1867; тепер Україна) з дружиною Марко Вовчок (1854), П. Куліш з дружиною Г. Барвінок (1856), М. Максимович (1856); художники О. Волосков (1822–1882; тепер Росія) у 1851–1881, В. Рєзанов (1829; тепер Україна — 1904; тепер Литва) у 1860, О. Агін (учитель малювання в Тарновських 1864–1875), К. Маковський (1878–1888), В. Орловський (1878), І. Рєпін (1880), В. Сєров (1880), В. Маковський (1880), М. Бодаревський (1886), М. Врубель (1887), Г. Честахівський (1888; похований тут 1893 під «дубом Т. Шевченка»), М. Добужинський (1915), К. Петров-Водкін (1915), М. Ге, І. Прянишников; історики М. Костомаров (1881), Д. Яворницький (1887), О. Лазаревський (1888, 1892, 1894), Г. Житецький (1892), М. Біляшівський (1892), М. Шугуров (1843–1901; тепер Україна) у 1892, В. Горленко (1894); О. Довженко (1938).
Характеристика
Розпланування садиби на верхньому плато регулярне, а на нижній парковій території обабіч каскаду ставків — ландшафтне. Загальна містобудівна композиція має чітку осьову орієнтацію захід – схід. Після перебудов 19 ст. ансамбль дійшов до наших днів у стильових формах класицизму та історизму (неокласицизм). Усі споруди муровані з цегли, частково — дерев’яні з цегляним облицюванням; дахи по дерев’яних кроквах укриті покрівельною сталлю.
Палац є чільним елементом ансамблю, якому підпорядковано все інше. Дослідники, опрацьовуючи проєкт його реставрації, з’ясували п’ять будівельних етапів:
- 1772–1780-і — зведення палацу та флігелів в архітектурних формах, перехідних від бароко до класицизму з елементами неоготики;
- 1808–1824 — перебудова палацу в стилі класицизму з добудовою флігелів;
- 1824–1866 — внутрішні перебудови;
- 1866–1897 — зведення водонапірної вежі;
- 1897–1900 — обмуровування дерев’яних частин палацу цеглою, збільшення габаритів бані, переоздоблення інтер'єрів.
Споруда двоповерхова з мурованим першим поверхом і другим дерев’яним, обмурованим цеглою. В опорядженні інтер’єрів використано червоне дерево, дуб, природний і штучний мармур, поліхромну метлаську плитку, кольорове скло. Палац симетричний, прямокутний у плані з трьома ризалітами з паркового боку. Загальні габарити в плані 73 × 21 м. Обабіч чолового фасаду під прямим кутом прилягають два одноповерхові флігелі, завдяки яким палац має традиційну П-подібну форму плану з курдонером. Центральну частину увінчано сферичною декоративною банею на масивному рустованому (див. Руст) циліндричному підбаннику, яка акцентує не тільки головну вісь будівлі, а й композиційну вісь усього паркового ансамблю. Ребристу баню завершує невеликий оглядовий майданчик, огороджений металевими ґратами. Підбанник має овальні вікна, облямовані профільованими наличниками. Центр головного фасаду підкреслено глибокою двоповерховою лоджією та чотириколонним портиком римо-доричного ордера, що несе антаблемент із тригліфами і розетками в метопах. Завершено портик складним ступінчастим фронтоном, до якого прилягає з обох боків парапет з балюстрадою, прикрашений вазами. Обабіч центральної частини фронтону — скульптури, а в центрі — барельєфна (див. Барельєф) композиція. Фасади декоровані рустом. Парковий фасад трактований більш мальовничо. У його центрі — шестиколонний портик тосканського ордера, увінчаний трикутним фронтоном, у тимпані якого — барельєфне ліплення рослинного характеру. Ризаліти й причілки оперезані колонадою на рівні першого поверху, яка несе терасу з ажурною металевою огорожею. Їм відповідає балкон другого поверху в межах портика. Розпланування палацу коридорно-анфіладне в центральному корпусі й коридорне у флігелях. На першому поверсі центрального корпусу містяться вестибюль і літній зал. Звідси дерев’яні сходи ведуть до їдальні та Лицарської зали, де зберігся професійний розпис плафона початку 19 ст. Збережено окремі фрагменти старовинного інтер’єру — каміни, дзеркала з мармуровою підставкою, кахляні печі тощо.
Північний і південний флігелі ідентичні за архітектурними формами, фланкують з боку курдонеру побудований одночасно з ними центральний палацовий корпус. Основні габарити: довжина 21 м, ширина 8,5 м, висота 4,5 м. Розпланування коридорне. Вирішені в стилі класицизму з елементами історизму: цегляні, одноповерхові, прямокутні в плані, потиньковані, фасади декоровано рустом. У середній частині фасадів, звернених до курдонеру, є чотириколонні пристінні портики, тричвертні колони яких підтримують антаблемент і фронтони мезонінів. Входи влаштовано між двома середніми колонами портика. Причілок північного флігеля глухий рустований, а до причілка південного флігеля прилягає кругла вежа.
Вежа 20 м заввишки побудована між 1866 та 1898 (точнішу дату не з’ясовано) як інженерна водонапірна споруда. Під час Другої світової війни її було пошкоджено, 1947 ― відбудовано. Цегляна, потинькована, побілена, кругла в плані, триярусна. Увінчана наметовим дахом у формі увігнутого конуса, завершеного шпилем.
Служби. Дві окремо розташовані будівлі зведено на парадному дворі садиби орієнтовно в 1830-х — 1840-х. Вони ідентичні за архітектурними формами, вирішені у стилі пізнього класицизму. Основні об’єми прямокутні в плані, муровані з цегли, потиньковані, мезоніни — дерев’яні. Центральну частину головного фасаду кожного корпусу акцентовано великою напівциркульною нішею, у яку вписано портик тосканського ордера першого поверху, що підтримує балкон мезоніну з балюстрадою. Обабіч головних входів ― скульптури левів, які сплять. Це органічний складник композиції парадного двору палацового ансамблю.
Альтанку Глинки збудовано в 1830-х у стилістиці романтизму на місці гроту, відомого з 18 ст. Міститься в нагірній північно-західній частині парку на високому пагорбі над ставом. Зазнала деяких змін наприкінці 19 ст. Під час Другої світової війни її було пошкоджено, 1947 ― відновлено. Тоді ж, імовірно, з’явився живопис у медальйонах. Споруда мурована з цегли, потинькована, восьмикутна в плані. Висота з підвалом 16 м, ширина 8,3 м. Грані, що відповідають основним осям, ширші від граней за діагональними осями. Вікна і двері мають стрільчасту форму завершень. Фасади прикрашають медальйони, розписані за сюжетами опери М. Глинки «Руслан і Людмила», оскільки саме тут композитор працював над цим твором. Увінчує альтанку масивна баня з фігурним шпилем. Під альтанкою в товщі пагорба — винний погріб (підвал зі склепінням). Він має декоративні ніші й внутрішньостінні сходи, четверо дверей, троє з них тепер замуровані. Перед входами — трапецієподібні майданчики, обмежені підпірними мурами.
Георгіївська церква в стилі пізнього класицизму мурована, потинькована й побілена. Хрещата в плані, з апсидою та видовженим західним раменом, до якого із заходу прилягає дзвіниця. Західний вхід акцентовано чотириколонним римо-доричним портиком зі спареними колонами, що несуть антаблемент із тригліфами по фризу. За радянської доби втрачено північний і південний портики, бані церкви та два горішні яруси дзвіниці (тепер бані відбудовано). Фасади дзвіниці й наріжних частин церкви рустовані. Вікна й двері прямокутні й напівциркульні, фланковані пілястрами, увінчані сандриками, облямовані архівольтами. Після реставрації п’ять бань утворюють виразний силует, якому бракує тільки завершення — двох горішніх ярусів дзвіниці, які не відновлені за браком коштів.
На території садиби збереглася господарська споруда кінця 19 ст., є також декілька господарських споруд, збудованих до 1918, проте їхня архітектурно-мистецька вартість незначна.
Парк на території усього садибного комплексу сформувався протягом останньої чверті 18 — 19 ст. Площа 560 га, зокрема 100 га водойм, до системи яких входить 12 ставків. Найбільшим є Майорський (названий на честь одного з перших власників прем’єр-майора М. Каченовського). Представлено понад 50 порід дерев. Основні листяні: дуб, граб, тополя, липа, береза, вільха, осика, горіх, ясен. Серед шпилькових — сосна, ялина, ялиця, туя, кедр, модрина. До інтродукованих належить коркове дерево амурське. Розташована на високому плато регулярна частина парку з клумбами і партерною зеленню невелика за площею, на ній розміщені основні садибні споруди. Ландшафтна частина значно більша, складається із зелених масивів гаїв і дібров, що чергуються з галявинами й плесами озер у долині. Численні мальовничі алеї та доріжки прорізають парк у всіх напрямах. Загальна протяжність великої паркової дороги сягає 60 км. Велику роль у паркових композиціях відіграють палацові споруди й малі архітектурні форми. Високі композиційні якості має краєвид галявини з трав’яним газоном і старими деревами поблизу альтанки Глинки. Цікаві два кам’яні містки, перекинуті через яри, а також муровані з цегли романтичні руїни на березі ставу.
Значення
1918–1981 втрачено частину споруд ансамблю, скульптури, більшість декору інтер’єрів, умеблювання, спотворено ландшафтний парк. Та навіть вцілілі залишки є найкращим і найповніше збереженим зразком палацово-паркового ансамблю кінця 18 — 19 ст. Він містить найбільший за розмірами й найкраще збережений парк України доби романтизму. Палац становить великий інтерес як унікальна пам’ятка архітектури та історії — центральна споруда великопанської садиби, що пов’язана з життям і діяльністю багатьох видатних людей. Серед них центральної постаттю є В. Тарновський-молодший. На основі його музейної колекції, зібраної й упорядкованої в Качанівці, створено Чернігівський обласний історичний музей ім. В. В. Тарновського, Чернігівський обласний художній музей імені Григорія Галагана, а також Національний музей Тараса Шевченка.
Додатково
Зображення качанівських романтичних руїн на березі ставу, змальоване невідомим художником, було розтиражоване в другій половині 19 ст. у численних виданнях з помилковою атрибуцією як руїни палацу Б. Хмельницького в с. Суботові. Воно існує як гравюра і як акварель художника С. Васильківського. Деякий час малюнок навіть приписували Т. Шевченкові. На цю помилку вперше звернув увагу історик О. Лазаревський, однак вона трапляється й у деяких виданнях 20 — початку 21 ст.
Цитати
Опис Лицарської зали в палаці
М. Тарновський:
«З невеликого передпокою заходиш до великої зали, стіни якої завішені портретами малоросійських знаменитостей, і сотні очей дивляться на вас із позолочених рам: ось Мазепа, Кочубей, Іскра, ось Галаган, Палій, Полуботок і Розумиха, прикрашена імператорським портретом на Андріївській стрічці. Які всі дивні обличчя. З булавами й перначами в руках, і якими далекими часами віє від них!»
Д. Яворницький:
«На всіх стінах, од верху до низу, висіли портрети гетьманів, полковників, генеральних суддів, осавулів, митрополитів, архіреїв, гетьманш, дружин полковникових, різних паннок «панського достоїнства»(Цит за: Качанівка. Фотоальбом-хроніка / Упоряд.: Г. Петренко, І. Шевченко, Л. Лихвар та ін. Київ : Гама-Принт, 2008. С. 163).
Література
- Тарновский М. Качановка // Столица и усадьба. 1915. № 40–41. С. 4–12.
- Новгородов В., Нельговский Ю., Подгора В. О реставрации Качановского дворца // Строительство и архитектура. 1976. № 4. С. 31–34
- Олехно А. Шедевр украинского паркостроения // Строительство и архитектура. 1987. № 9. С. 7–9.
- Вечерський В. Палацово-парковий ансамбль у Качанівці // Пам’ятки України: історія та культура. 2000. № 1. С. 7–15.
- Вечерський В. Пам’ятки архітектури й містобудування Лівобережної України: Виявлення, дослідження, фіксація. Київ : Видавничий дім А.С.С., 2005. С. 86–94.
- Товстоляк Н. М. Інтер’єри садиби Качанівка кінця ХІХ — початку ХХ ст. // Сіверщина в історії України. 2015. Вип. 8. С. 30–37.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Вечерський В. В. Садиба в Качанівці // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Садиба в Качанівці (дата звернення: 2.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 04.12.2021
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
