Релігія в Україні
Релі́гія в Украї́ні — основні процеси, події, тенденції розвитку релігійного життя на теренах України, історичне формування її конфесійного ландшафту, сучасна деномінаційна структура, міжрелігійні та державно-конфесійні відносини.
Зміст
Історична довідка
Релігійне середовище України формувалося у часі історії як складне й неоднорідне, у переплетенні східних і західних, традиційних і нетрадиційних віросповідань.
На її сучасній території здавна мешкали племена й народності-носії різних міфологічних уявлень і релігійних вірувань — давні греки (див. Античні держави Північного Причорномор’я), кіммерійці, скіфи, сармати, готи та інші.
Східно-слов’янські племена шанували численних язичницьких богів (див. Язичництво, Слов'янська міфологія), зберігали локальні племінні культи.
Від часів Давньої Русі завдяки торговельним і дипломатичним зв’язкам виникали осередки християнства, юдаїзму, ісламу. Події хрещення Русі й активного запровадження християнства (від кін. 10 ст.) щобільше урізноманітнили картину релігійного життя, сформували специфічний релігійний синкретизм (т. з. двовір'я).
Київська митрополія у 10–13 ст., попри сильний греко-візантійський вплив, постала осердям своєрідного типу християнської культури, світогляду, ментальності — київського християнства, що заклало підвалини автентичних релігійно-церковних традицій, етнорелігійної ідентичності.
Руйнація Руської держави та подальші геополітичні перерозподіли українських земель між сусідніми країнами мали наслідком нові релігійні впливи та ускладнення конфесійної структури. Україна, найперше, стала місцем зустрічі, співіснування та унійного досвіду східного й західного християнства. Так, поширення католицизму (переважно в Галичині, на Волині й Поділлі) пов’язано з добою Речі Посполитої та польським вектором впливу; протестантизму (зокрема лютеранства, кальвінізму, баптизму) — з реформатським рухом
(див. Реформатство) у Західній Україні та просуванням на південні землі німців-колоністів; греко-католицизм утвердився з часів Берестейської церковної унії 1596. Юдаїзм і караїзм поширилися ще серед політичної еліти Хозарського каганату (9 ст.), згодом чисельні юдейські громади осіли на українських теренах внаслідок вимушеної міграції євреїв із країн Західної Європи. Вірменські етнічні меншини (носії традицій давньосхідної Вірменської апостольської церкви) переселилися на території Західної, Правобережної України й Криму з 11 ст. Сталі мусульманські осередки на материковій Україні діяли з періоду татаро-монгольських завоювань; як панівна релігія, іслам утвердився на півдні України з 13 ст. (за часів утворення в Криму улусу Золотої Орди, пізніше — Кримського ханату). Від 2-ї пол. 17 ст. на українських землях знайшли притулок від гонінь Московії старообрядці, з кін. 18 ст. — й інші опозиційні офіційному православ’ю й російському самодержавству громади (духобори, молокани тощо).
Після Лютневої революції 1917 на хвилі національно-визвольних змагань набрав сили рух за українізацію та автокефалію православ’я, що призвело до конституювання Української автокефальної православної церкви та співіснування кількох православних юрисдикцій. З 1920-х поширилися обновленські (йоанніти, федорівці, апокаліпсисти, істинні православні, єговісти-іллінці, підгорнівці) й харизматичні (інокентіївці, леонтіївці, митрофанівці, мурашківці) течії та ін.
У 1-й третині 20 ст. були реалізовані різні, але однаково нищівні стратегії держав-домінантів щодо української сакральної спадщини.
Так, державна політика Другої Речі Посполитої позначена різноспрямованими тенденціями: до ліквідації православ’я й покатоличення українських вірян і водночас до організації церкви у національній формі в інтересах влади (як інструменту інтеграції некатолицького населення в польську державність). Якщо перша (ліквідаційна) домінувала на Холмщині й Підляшші, то друга (інструментальна) діяла на решті території міжвоєнної Польщі, заселеної православними (хоча і тут держава не відмовлялася від інституційної підтримки римо-католицизму за рахунок зменшення мережі православних церков). Складником асиміляційно-національної політики Другої Речі Посполитої стала т. з. акція ревіндикації (відбирання у православних вірян культового майна під приводом його нібито справедливого повернення), проведена кількома хвилями (1918–1924, 1927–1934, 1936–1938). Масове закриття і знищення православних храмів на Холмщині та Підляшші припало на травень-липень 1938. Під час ревіндикації, тільки за офіційними даними, було знищено 127 православних культових об’єктів, включно з пам’ятками культурної спадщини.
У підрадянській Україні, попри формальні гарантії свободи віросповідання, діяльність вірян і релігійних організацій зазнавала цілеспрямованих і жорстких обмежень. Перший системний наступ на релігію (політичні репресії проти верстви духовенства, руйнація культових споруд, грабіж і нищення церковного майна, реалізація ідеології й політики «войовничого атеїзму») припав на часи утвердження більшовицької влади (див. Більшовизм). Друга хвиля — на повоєнні часи (1950-ті — поч. 1980-х), але методи тиску на релігію вже зазнали змін (економічні, нормативні, адміністративні, пропагандистські заходи, стратегія «атеїзації» населення).
Державна політика щодо релігійних організації в УРСР мала наслідком:
- тотальне примусове скорочення релігійної мережі: протидія реєстрації нових громад і зняття з реєстрації вже діючих (у Запорізькій, Дніпропетровській областях знято до 90 % від загальної кількості релігійних громад), ліквідація сільських парафій (серед знятих з реєстрації громад — 81 % сільські);
- вилучення, перепідпорядкування або руйнування культових споруд (у 1964 кількість діючих церков і молитовних будинків зменшилася до 4,5 тис., 1959 зачинено останню караїмську кенасу, на середину 1970-х не лишилося жодної діючої мечеті). Лише в Західній Україні влада зіткнулася з рішучим опором вірян: на Тернопільщині вдалося закрити тільки 36 % храмів, на Закарпатті — 17 %;
- грубе нехтування релігійними потребами громадян та принципами релігійної свободи — за вказівкою союзного уряду в УРСР була дозволена офіційна реєстрація лише 9 конфесій; діяльність релігійних громад та ієрархів контролювали місцеві органи влади та органи безпеки. На нелегальному становищі («у катакомбах») перебували Українська греко-католицька церква (далі — УГКЦ), церкви адвентистів сьомого дня, свідків Єгови, низка п’ятидесятницьких течій (див. П'ятидесятники); ліквідовано Вірменську апостольську церкву, Вірменську католицьку церкву; перервано зв’язки з українськими церквами в діаспорі — Українською автокефальною православною церквою (далі — УАПЦ), Українськими православними церквами у США та Канаді; знято з реєстрації всі мусульманські громади й заборонено утворювати нові; встановлено суворий контроль за синагогами тощо;
- ліквідацію духовних закладів освіти (на території Україні продовжував функціонувати лише один духовний заклад — православна семінарія в м. Одесі), що призвело до фактичного щезання духовенства як соціальної верстви;
- занепад чернецтва (в УРСР діяли лише 7 монастирів, усі — у підпорядкуванні Російської православної церкви; далі — РПЦ);
- підрив матеріальної бази релігійних організацій: обкладання податками і примусовими державними позиками, заборона господарсько-фінансової діяльності, максимальні податкові ставки на земельні угіддя; в Україні було припинено діяльність усіх фабрик і майстерень з виробництва церковного начиння;
- ліквідацію релігійної преси (в республіці видавався з перервою один духовний журнал — «Православний вісник», надсилалися ще два російськомовні — «Журнал Московской Патриархии» та «Братский вестник»);
- обмеження громадянських прав вірян у вступі до вищих закладів освіти, працевлаштуванні, професійній кар’єрі, виїзді за кордон тощо, заборона державної служби;
- жорстоке придушення релігійного дисидентства та опору режимові;
- антицерковна інформаційна політика та державна пропаганда.
Попри таку політику, в Україні діяла порівняно висока частка релігійних громад аж до часу розпаду Радянського Союзу (3971 громада в УРСР проти 2062 в РРФСР), що зумовлювало постійну реакцію партійних органів і нові антирелігійні заходи.
Відродження релігійного життя в Україні пов’язують із розгортанням демократичних процесів у середині 1980-х. Зрушення в релігійній сфері відбувалися швидше за правові, політичні й економічні зміни в державі. Серед подій, які стали маркерами радикальних змін у сфері державно-конфесійних відносин (всі — у 1988): зустріч Московського патріарха Пимена (Ізвєкова) та членів Синоду РПЦ із Генеральним секретарем КПРС М. С. Горбачовим (перша комунікація вищої церковної ієрархії та глави держави від часу Другої світової війни); святкування 1000-літнього ювілею хрещення Русі — вперше релігійна подія відзначалася як державне свято, одним із центрів якого стало місто Київ; зустріч Папи Римського Івана Павла ІІ з новообраним Президентом СРСР М. С. Горбачовим та встановлення дипломатичних відносин з Апостольською столицею.
Епіцентром релігійних подій були західні й центральні області України.
Серед головних здобутків у переддень незалежності (кін. 1980-х — поч. 1990-х):
- дозвіл на вільну реєстрацію релігійних громад та надшвидка легальна розбудова релігійної мережі (станом на 1988 в Україні було зареєстровано 16 конфесій і майже 6,2 тис. релігійних організацій, щорічний приріст мережі складав у середньому понад 30 % громад);
- легалізація катакомбних церков і відновлення діяльності заборонених за радянської влади конфесій, передусім УГКЦ (за 3 роки після виходу Церкви з підпілля кількість її парафій зросла у 18 разів — зі 138 до 2,5 тис. і перевищила показники довоєнного рівня) та УАПЦ (масові переходи громад до УАПЦ сталися в Галичині, на Волині, Буковині);
- набуття Українським екзархатом РПЦ статусу самоврядності (в юрисдикції Московського патріархату) як Української православної церкви (далі — УПЦ, 1990 р.);
- ухвалення Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» (1991), який надав вірянам та їх об’єднанням широкі права й законодавчі гарантії релігійної свободи і став одним із найліберальніших на пострадянському просторі;
- заснування духовних закладів освіти, монастирів, місій, братств як повноправних суб’єктів релігійної діяльності;
- політичний осуд злочинної депортації кримських татар та створення Меджлісу кримськотатарського народу (1991);
- відновлення діяльності релігійних центрів етноконфесійних меншин.
Соціальний статус релігійних організацій та інституцій в українському суспільстві кардинально змінився. Поряд із тим, «релігійний бум» вже на кінець 1980-х перетворив український соціум на вузол релігійно-політичних протиріч, що загрожували основам громадянського миру. Відносний паритет сил, підтримка кожної з конфесій серед громадянського загалу (і політичного істеблішменту) дозволили вберегти хитку рівновагу і сформували відмітні риси українського релігійного ландшафту — плюралізм, поліконфесійність, високу конкурентність, регіональний розподіл конфесійного впливу, фаворитизм окремих конфесій на місцевому рівні, сильні позиції етноконфесійних меншин, високий рівень суспільної довіри до церкви як соціального інституту, толерантне ставлення соціуму до різних віросповідань.
Релігійне відродження 1988–1991 справило потужний вплив на політичні, етнокультурні, світоглядні тощо процеси, заклало підґрунтя формування громадянського суспільства в Україні.
Релігійні процеси періоду незалежності
Станом на 1991 в Україні діяло вже 26 конфесій і понад 10,8 тис. релігійних організацій. Зміна державного статусу України мала наслідком не тільки трансформацію системи державно-конфесійних відносин, а й інтенсивне зрощення релігійної та політичної царин.
Період 1991–1994 відзначився граничним загостренням міжрелігійних і міжцерковних суперечностей. У суспільстві спалахнули нові й актуалізувалися задавнені релігійні конфлікти: між Православними церквами різних юрисдикцій; між Православною (УПЦ) і Греко-католицькою церквами; між православними і протестантськими конфесіями; між традиційними і нетрадиційними деномінаціями; після репатріації кримських татар загострилися православно-мусульманські протистояння у південних регіонах України та ін., що визначило вузлові проблеми міжконфесійних стосунків на подальші роки.
З-поміж головних зон напруги релігійного життя — формування національно орієнтованої опозиції в межах Української православної церкви (в юрисдикції Московського патріархату) і поділ церкви на проросійську та проукраїнську структури. В червні 1992 частина громад, що підтримували ідею «незалежної Церкви в незалежній державі» вийшли з-під юрисдикції УПЦ та об’єдналися в Українську православну церкву — Київський патріархат (далі — УПЦ-КП). Конституювання УПЦ-КП, що проголосила себе правонаступницею Київської митрополії, та розпад її тимчасового союзу з УАПЦ засвідчили остаточний юрисдикційний розкол православного середовища на три церковні структури. Відбулося швидке переплетення політичних та етноконфесійних поділів, гуртування конфліктуючих Церков із різними політичними та громадськими силами, що мали різні візії державного ладу, національних інтересів та геополітичних пріоритетів незалежної України. Стан конфронтації живили й конфлікти навколо культових споруд, переходи парафій, ворогування церковних еліт, втручання у внутрішньоцерковні справи державних органів і місцевих адміністрацій тощо. Зусилля налагодити конструктивний міжцерковний діалог між УПЦ, УПЦ-КП і УАПЦ виявилися марними; релігійна ситуація в Україні залишалася однією з найскладніших серед усіх пострадянських країн.
У цей період значно ускладнився релігійний ландшафт (за 1988–1995 кількість конфесій зросла майже в 4 рази), темпи приросту релігійної мережі були найвищими в Європі. Серед проявів релігійної активності траплялися й випадки антисоціальної, деструктивної діяльності неорелігійних угруповань (Велике Біле Братство ЮСМАЛОС, 1994).
Період 1995–1999 позначений сталою тенденцією до зменшення міжконфесійної конфронтації та відносної стабілізації релігійного життя. Темпи приросту релігійних громад поступово спадали до 6–8 % на рік. Деномінації зосередилися на вирішенні організаційних, кадрових, майнових, фінансових, господарських, юридичних, просвітницьких завдань, активно освоювали нові напрями і сфери діяльності, санкціоновані українським законодавством (від культурно-освітньої до підприємницької й доброчинної). Свідченням деескалації напруги стало зменшення кількості населених пунктів з випадками відкритого протистояння вірян різних віросповідань (з понад 1,5 тис. на початку 1990-х — до бл. 300 у 1996, невдовзі — до 97 поселень у Тернопільській, Львівській, Івано-Франківській, Чернівецькій, Закарпатській областях), кількаразове зменшення зафіксованих порушень законодавства про свободу совісті (з понад 500 випадків у 1992–1993 — до 127 у 1998).
1996 створено Всеукраїнську раду церков і релігійних організацій (ВРЦіРО), до складу якої увійшли провідні християнські, мусульманські та юдейські конфесії. В 1997 підписано Меморандум про неприйняття силових дій у міжконфесійних відносинах, який, утім, не зменшив ідеологічне протистояння і означив перехід до політичних та інформаційних засобів боротьби.
Набула усталення етноконфесійна регіоналізації країни — як за центрами регіонального домінування провідних конфесій, так і за рівнем релігійності населення (найвищий — на Заході, найнижчий на — Півдні та Сході).
Друге десятиліття незалежності (період 2000–2010) розпочалося з резонансних подій у релігійному житті — святкування 2000-ліття Різдва Христового та візиту в Україну на запрошення УГКЦ папи Івана Павла ІІ в червні 2001. Церква стала абсолютним лідером серед інших соціальних інститутів у рейтингу довіри українців, який не падав нижче за 59 % (у 2010 досяг максимуму — 72,5 %).
Довіра до церкви в Україні
Спроби налагодити об’єднавчий процес між Православними церквами не мали конструктивних зрушень, однак здобутком цього етапу стали приклади цивілізованої співпраці, діалогу і взаємодії різних християнських деномінацій. Засновано низку всеукраїнських міжконфесійних об’єднань з метою координувати зусилля конфесій у культурних, соціальних, доброчинних тощо проектах та артикуляції їхніх суспільних інтересів: зокрема, Українську асоціацію релігійних свобод (2001), Нараду християнських церков України, Українську міжцерковну раду (обидві — 2003), Міжрелігійну раду СНД (2004) тощо. Зростання рівня міжконфесійної толерантності та консолідацію церков і релігійних організацій в умовах суспільних викликів українська громада відчула на Майданових подіях 2004. В ході Помаранчевої революції відбувся сплеск суспільно-політичної активності релігійних організацій, які маніфестували свою громадянську позицію.
Поряд із тим, у соціумі зростала підтримка ідеї помісної церкви в Україні. На цей період припали перші реальні кроки влади наблизити здобуття автокефалії: це питання було порушено президентом В. Ющенком під час візиту до м. Києва Вселенського патріарха Варфоломія (2008), контактували з Константинополем і окремі конфесії. Проте, зусилля дійти міжцерковного компромісу зазнали невдачі.
Україна досягла доволі високих стандартів у сфері свободи совісті: у 2009 індекс державного обмеження релігійної свободи та індекс державного втручання у справи релігійних організацій були одними із найнижчих серед пострадянських країн. До 2010 відбулася й стабілізація релігійно-інституційних процесів: екстенсивний розвиток релігійної мережі завершився, соціальна база провідних конфесій була практично сформована, усталився конфесійний ландшафт і розподіл регіонального впливу. Прикметною ознакою релігійності населення був відносно високий рівень маніфестації віри за малої активності релігійних практик і низької релігійної освіченості вірян.
Період 2010–2014 пов’язують із новими релігійними процесами на терені України. Спроби президента В. Януковича кардинально переглянути систему державно-конфесійних відносин в бік відвертого фаворитизму УПЦ (в юрисдикції МП) призвели до тимчасового звуження сфери релігійної свободи. Станом на 2013 кількість тих, хто вважав, що в країні «є Церкви, до яких влада ставиться краще, ніж до інших» зросла до 35,2 %. Одночасно опозиція до влади заклала нові підвалини для солідарності конфесій та спільної артикуляції злободенних суспільних проблем.
Основний центр напруги в міжконфесійних відносинах перемістився у АР Крим і був пов’язаний з поширенням ідей мусульманського радикалізму на півострові та інституалізації міжнародних ісламських мережевих структур (Таблігі Джама’ат, Хізб-ат-Тахрір аль-Ісламі, Аль-іхван аль-муслімун, Аль-джамаат аль-ісламійя тощо).
Чергове пожвавлення релігійних настроїв у соціумі та вияв громадської підтримки національних церков відбулися на хвилі Революції гідності (листопад 2013 — лютий 2014). Остаточно увиразнився вододіл між проукраїнськими і проросійськими симпатіями конфесій, а також роль релігійних організацій у формуванні громадянського суспільства в Україні. Релігійні інституції та лідери у своїй більшості виступили на захист свободи і людської гідності, жодні з них не підтримала дій влади, що застосувала силу проти мирних протестувальників. Солідарність релігійного середовища стала основою для нових форм співдіяльності й соціального служіння. 2014 зафіксовано найвищий показник самодекларації релігійності за всі роки соціологічного моніторингу (76 %).
Новий етап розвитку релігійної ситуації почався з 2014. Російська агресія проти України, тимчасова окупація територій України збурили і релігійне середовище: УПЦ-КП, УГКЦ, переважна більшість протестантських деномінацій, юдейські та ісламські організації тощо засудили агресію, надали підтримку українським військовим, волонтерам, вимушеним переселенцям. Засновано повноцінну капеланську службу в Збройних Силах України.
Після 2014 територія України зазнала нової конфігурації релігійної свободи/несвободи:
1) материкова Україна — зона українського правового поля з реалізованою свободою віросповідання, демократичними інститутами рівності конфесій, конституційними гарантіями свободи совісті;
2) окупований Крим — зона тимчасового правового впливу законодавства Російської Федерації, де сфера релігійної свободи — значно звужена, а фундаментальні права громадян де-факто обмежені;
3) райони відсічі збройної агресії у Донецькій і Луганській областях, тимчасово окуповані райони — зона політичних і релігійних репресій, відвертої дискримінації «небажаних» конфесій, грубого порушення фундаментальних прав і свобод.
Тільки в АР Крим за 2014–2017 кількість діючих конфесій зменшилася у 1,5 рази (практично зникли громади УАПЦ, УПЦ-КП, УГКЦ, свідків Єгови та ін.), з політичних мотивів відбувся розкол кримськотатарської спільноти, не уникла розколу практично жодна з протестантських деномінацій. На окупованому Сході об’єктами цілеспрямованих репресій стали проукраїнські церкви, протестанти, мусульманські громади, неорелігії.
Новітні події актуалізували питання про роль національної церкви у процесах державотворення і національної безпеки. Саме у 2014–2018 вступили в активну фазу політичні, церковні й громадські зусилля, спрямовані на реалізацію ідеї автокефалії Української церкви. Перспективи конституювання Української помісної православної церкви були предметом обговорень на Помісному соборі Константинопольського патріархату (серпень — вересень 2015); у зустрічах Президента України П. Порошенка зі Вселенським патріархом Варфоломієм (2016), предстоятелями помісних Православних церков, членами Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій; при підготовці Всеправославного Собору 2016. Суспільний резонанс отримало Звернення Верховної Ради України й Президента України спільно з єпископатом Православних церков до Вселенського патріарха щодо надання Томосу про автокефалію помісній церкві (квітень 2018). 03.11.2018 підписано Угоду про співпрацю та взаємодію між Україною та Вселенським патріархатом у створенні помісної Православної церкви в Україні.
Об'єднавчий собор Православних церков України (15.12.2018), конституювання помісної Православної церкви України (далі — ПЦУ) та отримання Томосу про автокефалію від Вселенського престолу (07.01.2019) стали віхою розвитку державно-конфесійних, міжконфесійних і міжнародних релігійно-церковних відносин. Україна набула статусу повноправного суб’єкта Вселенського православ’я.
...з обов’язку турботи Великої Христової Церкви за Православний світ, для зцілення постійно загрожуючих розколів та розділів у помісних Церквах, однодумно визначаємо та проголошуємо, щоб уся Православна Церква, що знаходиться в межах політично сформованої та цілковито незалежної держави України разом із Священними Митрополіями, Архієпископіями, Єпископіями, монастирями, парафіями та всіма в них церковними установами, котра знаходиться під покровом Засновника Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви Боголюдини Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа, існувала віднині канонічно автокефальною, незалежною та самоврядованою, маючи Першого в церковних справах і визнаючи кожного канонічного її Предстоятеля, який носить титул “Блаженніший Митрополит Київський і Всієї України”... До того ж, цим підписаним Патріаршим і Синодальним Томосом ми визнаємо та проголошуємо встановлену в межах території України Автокефальну Церкву нашою духовною донькою та закликаємо всі світовi Православнi Церкви визнавати її як сестру та згадувати під іменем “Святіша Церква України”, як таку, що має своєю кафедрою історичне місто Київ...
Патріарший і Синодальний Томос надання автокефального церковногоустрою Православнiй Церквi в Україні.
У цей же період Верховна Рада України та уряд здійснили низку важливих кроків, спрямованих на зміцнення релігійної свободи: зокрема, законодавче регулювання капеланства у пенітенціарних закладах, дозвіл на заснування релігійними організаціями загальноосвітніх закладів, державне визнання дипломів духовних закладів освіти, введення богослов'я до переліку спеціальностей, за якими здійснюють підготовку кадрів, проводять захисти дисертацій, присуджують наукові ступені й присвоюють вчені звання.
Центральний орган виконавчої влади, який реалізував державну політику у сфері релігії (див. Державний орган України у справах релігій), за весь період незалежності кількаразово змінював свій статус і підпорядкування: Рада у справах релігій при Кабінеті Міністрів України (серпень 1991 — липень 1994); Міністерство України у справах національностей, міграцій та культів (липень 1994 — грудень 1995); Державний комітет України у справах релігій (1995 — квітень 2005); Державний департамент у справах релігій при Міністерстві юстиції України (травень 2005 — листопад 2006); Державний комітет України у справах національностей та релігій (листопад 2006 — грудень 2010); Департамент у справах релігій та національностей у складі Міністерства культури України (2011 — червень 2019); Державна служба України з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС, з 2019).
Конфесійний ландшафт України
За 30 років незалежності в Україні сформувалася складна і динамічна конфесійна структура, з домінуванням православного сектора.
Станом на 2020 у країні діють понад 120 деномінацій і релігійних рухів (облік інституційної мережі містить 97 позицій, включно з пунктом «інші організації» у більшості віросповідних напрямів). З них: понад 60 конфесій християнського коріння, 9 — мусульманських, бл. 7 — юдейських, понад 10 — орієнтального походження, понад 5 — (нео)язичницької орієнтації тощо.
Згідно зі статистичними даними Міністерства культури та інформаційної політики України, діють 36 796 релігійних організацій (зокрема 1728 громад без державної реєстрації), 97 % яких презентують різні християнські конфесії: 53,7 % — православні, майже 29 % — протестантські, 14,3 % — католицькі. (Примітка. Державна статистика з 2014 наводиться без урахування показників мережі релігійних організацій АР Крим, а також частини Донецької та Луганської областей після тимчасової окупації цих територій Російською Федерацією).
Функціонують 89 релігійних центрів, 369 місій, 84 братства, 207 середніх і вищих духовних закладів освіти, 13 220 шкіл, 536 монастирів (чернечий послух несуть понад 6,8 тис. ченців). Душпастирськими та релігійно-адміністративними справами опікуються майже 33 тис. священнослужителів. Релігійними організаціями засновано 540 періодичних видань (зокрема 325 друкованих).
| 1992 | 1995 | 2000 | 2010 | 2014 | 2020 | |
| Загальна кількістьзареєстрованих релігійних організацій (тис. од.) | 12,96 | 16,98 | 23,5 | 33,4 | 35,6 | 36,8 |
| Кількість духовних закладів освіти | 18 | 68 | 121 | 196 | 206 | 207 |
| Кількість монастирів | 55 | 172 | 250 | 432 | 519 | 536 |
| Кількість священнослужителів (тис.осіб) | 12,1 | 16,4 | 21,3 | 29,9 | 32,5 | 33 |
| Кількість періодичних релігійних видань | - | - | 194 | 377 | 380 | 540 |
Рівень релігійності населення станом на 2020 становив 68 %: від 87,7 % мешканців Заходу країни до 54,8 % мешканців Півдня (за даними соціологічного дослідження Центру Разумкова «Релігія і Церква в українському суспільстві: 2000–2020 рр.»). Більшість громадян відносять себе до православних вірян (у 2020 ідентифікували себе з православ’ям 62 %), значна кількість послідовників греко-католицизму (10 %), помітна частка декларують себе «просто християнами» (9 %). Віросповідне самовизначення зберігає виразну регіональну специфіку: найбільше число православних вірян зосереджено у Центральному регіоні (70 %), на Півдні (65 %) та Сході (65 %) України, натомість греко-католиків — на Заході (95 %).
Чільне місце за кількістю релігійних організацій традиційно посів Західний регіон, в якому діють понад 42 % релігійної мережі країни. Лідером за кількістю релігійних організацій є Львівська область — 3277, найменше з них діє в Кіровоградській (744) та Миколаївській (803) областях.
Забезпеченість конфесій культовими будівлями і приміщеннями в середньому перевищує 80 %.
Православ’я
Від 1992 православне середовище України характеризували інституційна множинність, зрощення політичних та релігійних інтересів, гострі міжправославні суперечності й конфлікти. До кінця 2018 юридично і фактично діяло три найчисельніші православні деномінації: Українська православна церква (УПЦ) в юрисдикції Московського патріархату, Українська православна церква — Київський патріархат (УПЦ-КП, конституйована 1992) та Українська автокефальна православна церква (УАПЦ, конституйована 1921, з 1930 — у діаспорі, відроджена в 1990).
У цей період переходи громад з юрисдикції однієї Церкви до іншої та зміни громадянами конфесійних орієнтацій спричинили відчутні коливання у чисельності Церков. Офіційна статистика з кількості зареєстрованих релігійних громад (так, станом на 2017 у юрисдикції УПЦ — 12348, УПЦ-КП — 5167, УАПЦ — 1167) не відображала дійсний розподіл релігійних пріоритетів у соціумі. За даними соціологічного моніторингу, упродовж 2010–2018 кількість вірних УПЦ постійно зменшувалася, натомість вірних УПЦ-КП — зростала; у 2018 УПЦ-КП посіла чільну позицію за преференціями вірян серед Православних церков: 43 % православних, або 29 % громадян країни загалом, віднесли себе до цієї Церкви. Така динаміка відобразила й негативне ставлення громадян до позиції УПЦ, яка не засудила російську агресію проти України й не відмежувалася від позиції Московського патріархату, створивши ризики використання своєї мережі для просування ідеології агресора. Помітною тенденцією стало зменшення частки вірян, які відмовлялися від конфесійної ідентичності (група «просто православних» у 2000 складала 39 %, 2018 — 23 %).
Підсумком тривалих змагань за автокефалію і зусиль з консолідації православного середовища став Об’єднавчий собор Православних церков України 15.12.2018 в м. Києві. Собор, у якому взяли участь єпископи, клірики й миряни від УПЦ-КП (під проводом патріарха Філарета (Денисенка)), УАПЦ (під проводом митрополита Макарія (Малетича)) та, частково, УПЦ, конституював помісну Православну церкву України (ПЦУ) і обрав її предстоятелем митрополита Епіфанія (Думенка) з титулом Блаженніший митрополит Київський і всієї України. 07.01.2019 ПЦУ отримала від Вселенського патріархату Томос про автокефалію, посіла 15-те місце у диптиху Вселенського православ’я й була визнана Константинополем єдиною канонічною правонаступницею Київської митрополії. Станом на березень 2021 ПЦУ визнали, окрім Вселенського патріархату, Александрійська, Елладська та Кіпрська православні церкви.
Після Об’єднавчого собору парафії УПЦ-КП та УАПЦ перейшли під юрисдикцію автокефальної Православної церкви України, самі деномінації юридично припинили своє існування. На короткий час це зменшило кількість панівних православних інституцій до двох (ПЦУ і УПЦ), що перебували в ситуації міжцерковного і суспільного конфлікту. Проте, вже в травні 2019 Почесний патріарх ПЦУ Філарет (Денисенко) відкликав свій підпис під рішенням про створення ПЦУ і оголосив про відновлення УПЦ-КП. Рішення патріарха підтримали окремі єпископи та віддані йому групи вірян. Як наслідок, за умов юридичного визнання двох православних деномінацій, фактично в країні співіснують три, включно з УПЦ-КП.
Після конституювання ПЦУ, упродовж 2018–2020 відбувся черговий перерозподіл вірян у православному середовищі. За результатами загальнонаціонального моніторингу, частка вірних ПЦУ зросла за рік з 20 % серед усіх православних (2019, самодекларація) до 30–32 % (2020); вірян УПЦ — відповідно, з 16,3 % до 21,7 % (зростання прихильників цієї деномінації відмічено вперше з 2010). Декларація належності вірян до УПЦ-КП зафіксована на рівні бл. 2,3–3,7 %, що стало недостатнім для їх статистичного аналізу як окремої групи. Поряд із тим, за офіційною статистикою Міністерства культури та інформаційної політики України, станом на 2020 кількість релігійних організацій у юрисдикції ПЦУ — 7097, УПЦ (в єдності з МП) — 12410, УПЦ-КП і УАПЦ зникли з православного ландшафту. Відтак невідповідність між кількісними показниками зареєстрованих парафій і реальним конфесійним самовизначенням громадян зберігається.
Серед інших православних деномінацій, що діють у країні: Руська православна старообрядницька церква (Білокриницька згода) — 57 релігійних організацій, Руська православна церква закордонна — 37, Українська автокефальна православна церква оновлена — 37, Істинно-православна церква — 36 та ін. (станом на 2020). За роки незалежності відновили діяльність громади Вірменської апостольської церкви (ВАЦ) — 1997 засновано Українську єпархію ВАЦ, діє 30 організацій з центром у м. Львові.
Загальна кількість православних організацій в Україні перевищує 19,7 тис. Жодна з православних деномінацій не має рівномірної присутності в усіх регіонах країни.
Католицизм
В Україні діють дві основні католицькі деномінації: Українська греко-католицька церква (УГКЦ) — помісна Католицька церква східного обряду, конституйована Берестейською унією 1596 (натепер найчисельніша серед східно-католицьких церков у світі), та Римо-католицька церква в Україні. Автономний статус зберігає Мукачівська єпархія ГКЦ (з осідком у м. Ужгороді), яка юридично є «Церквою свого права» і підпорядкована Ватикану. Діють лічені громади Вірменської католицької церкви. Станом на 2020 кількість католицьких організацій в країні сукупно сягнула 5269 тис., з них у підпорядкуванні УГКЦ — 3660, РКЦ в Україні — 1134, Мукачівської єпархії Греко-католицької церкви — 471.
За роки незалежності греко-католицизм повністю відновився як історична конфесія, а УГКЦ швидко повернула свої позиції регіонального домінування. Рух за відродження УГКЦ розгорнувся у 1987–1988, процес інституційного відновлення релігійної мережі мав вибуховий характер (Галичанські області продемонстрували один із найвищих рівнів релігійної активності на посткомуністичному просторі). Релігійна інфраструктура УГКЦ охоплює передусім Західний регіон — Львівську, Тернопільську, Івано-Франківську області, де зосереджено понад 87 % релігійних організацій. Станом на 2020 Церква має статус Верховного Архієпископства; в її юрисдикції 14 архієпархій, єпархій та екзархатів, а також митрополії та єпархії серед української діаспори (у Польщі, Північній Америці, Франції, Великій Британії, Аргентині, Австралії тощо, громади у країнах Західної Європи, Південної Америки, Казахстані, Росії). УГКЦ духовно напучує понад 5,5 млн вірян (оцінка). В Україні їй підпорядковано бл. 3,5 тис. парафій, 104 монастирі, 16 духовних вищих і середніх закладів освіти. 2005 проголошено перенесення осідку Глави УГКЦ з м. Львова до м. Києва. УГКЦ підтримує інтенсивні контакти зі своїм релігійним центром — Святим престолом у Ватикані, має можливість готувати свої кадри у вищих католицьких освітніх закладах.
Багаторічний моніторинг підтвердив, що греко-католицька ідентичність зберігає ознаки усвідомленої, стійкої, визначеної конфесійної орієнтації (на відміну від непевних і мінливих ідентичностей православного середовища). Здобутком часів незалежності стало поступове долання насаджуваних за радянські часи стереотипів, процеси переоцінки історичної, культурної, духовної ролі греко-католицизму. Активне соціальне служіння УГКЦ, її роль в обороні й відродженні національної спадщини, мови, культури, духовності, візія національної церкви і водночас європейськи-відкрита позиція — набули визнання в суспільстві, зокрема й з боку іноконфесійних та нерелігійних громадян.
Динамічно зростала присутність у роки незалежності й Римо-католицької церкви в Україні, чому сприяло, передусім, налагодження дипломатичних відносин з Апостольською Столицею, діяльність Римо-католицької церкви (костелу) в Польщі та активізація польської меншини на Поліссі, Поділлі, Галичині й Закарпатті. РКЦ має статус митрополії, 1134 католицькі релігійні організації діють у всіх областях України, серед них — 946 громад, 113 монастирів, 10 духовних закладів освіти (зокрема й філія Папського університету св. Томи Аквінського). Вірними опікуються 675 священнослужителів, майже половина з яких (318) є іноземцями. Душпастирську, катехитичну, освітню, доброчинну діяльність провадять низка чоловічих і жіночих чернечих орденів, найактивнішими з яких є домініканці, францисканці, капуцини, єзуїти, кармеліти, бернардинці тощо.
Важливою подією в житті католиків західного і східного обряду став візит папи Івана-Павла ІІ в Україну 23–27 червня 2001. За офіційною інформацією прес-служби Ватикану, проведені понтифіком літургії відвідали близько 1,5 млн прочан.
Протестантизм
Перші протестантські громади з’явилися на теренах України вже у 1530-х — 1540-х. Поширення лютеранства, кальвінізму у Східній Європі (Великому князівстві Литовському, Речі Посполитій, Трансільванії) спричинило появу реформатських церков у Галичині, на Волині, Поділлі, Закарпатті (до середини 17 ст. найчисельнішу протестантську спільноту становили саме реформати). У 1860–1880-х на півдні України з’явилися перші євангельсько-баптистські громади, засновані німецькими колоністами (історично відомі під назвою «штундизм»). Перші адвентистські згромадження виникли на півдні України в 1880-х. П’ятидесятницький рух розгорнувся від початку 1920-х. Більшість інших протестантських і неопротестантських конфесій з’явилися на українських теренах у 1990-х, після розпаду СРСР і здобуття незалежності, переважно внаслідок діяльності зарубіжних місіонерів.
Від 1980-х в Україні поширився харизматичний рух, що поєднав базові протестантські євангельські доктрини з харизматичними практиками. Швидкий приріст харизматичних громад припав на порубіжжя тисячоліть, поряд із досвідченими пасторами-місіонерами з-за кордону активно діяли вітчизняні проповідники. Від середини 2000-х спостерігають інституалізацію українських харизматичних церков: остаточне формування церковних структур, ієрархії священнослужителів, створення власної системи богословської освіти. Церкви демонструють активну соціальну позицію, провадять різноманітні форми служіння (від євангелізаційного й місіонерського до програм капеланства, виховання молоді, соціальної реабілітації).
Протестантизм в Україні охоплює близько 30 % від християнської релігійної мережі; налічує понад 10,5 тис. релігійних осередків і понад 40 протестантських деномінацій. Серед найчисельніших: баптисти (станом на 2020 — сукупно 3 034 організації), християни віри євангельської (п’ятидесятники, 2 974), адвентисти (1 085), реформати (133, найбільшою є Закарпатська реформатська церква), лютерани, релігійні організації харизматичного типу (сукупно — 1 596) тощо. Діють інші організації протестантського коріння — Церква Христа, Новоапостольська церква, пресвітеріани, методисти, меноніти, назаряни та ін. Помітною є присутність свідків Єгови (896 релігійних громад).
Проте, кількість парафіян у протестантських громадах у багато разів менша, ніж у православних чи греко-католицьких; тому загальна чисельність протестантів у країні незначна (за роки моніторингу до протестантів себе відносили від 1 до 2,2 % опитаних).
Найвпливовішими інституційними структурами є: Всеукраїнський союз церков євангельських християн-баптистів (ВСЦ ЄХБ, 1990) — майже 2,7 тис. релігійних організацій; Українська церква християн віри євангельської — 1,76 тис.; Українська уніонна конференція Церкви адвентистів сьомого дня — понад 1 тис. релігійних організацій.
Іслам
Україна належить до групи європейських країн, де мешкає корінне мусульманське населення (кримські татари). Крім того, на її теренах історично осіли етнічні меншини, що сповідували іслам (зокрема у великих промислових центрах), а сучасні міграційні процеси призвели до появи нових етнорелігійних груп. Панівною гілка ісламу в Україні — сунізм, презентований різними течіями і мазгабами (історично серед кримськотатарського етносу домінував ханафітський мазгаб, діяли суфійські тарикати, впливові у Кримському ханаті та Османській імперії).
На момент здобуття незалежності іслам не мав інституційної присутності в Україні. За відсутності в УРСР офіційно зареєстрованих громад, мечетей, освітніх закладів, в умовах заборони публічних молитов, релігійної літератури тощо ісламська традиція жевріла на побутовому рівні у місцевих осередках. Першу хвилю інституційного відродження ісламу пов’язують із репатріацією кримських татар на історичну батьківщину. Створення релігійних громад та їхнє об’єднання в Духовні управління і центри найактивніше відбувалося в АР Крим, повільніше — в інших регіонах України. У першій половині 1990-х були засновані: Духовне управління мусульман Криму (ДУМК; 1992, до 2014 відігравало провідну роль у процесах ісламського відродження в Криму), Духовне управління мусульман України (ДУМУ; 1992), Духовний центр мусульман України (ДЦМУ; 1994). Друга хвиля інституційного оформлення припала на 2007–2012: створені Регіональне управління незалежних мусульманських громад України «Київський муфтіят» (2007), Духовне управління мусульман України «УММА» (ДУМУ «УММА»; 2008), Духовний центр мусульман Криму (ДЦМК; 2010), Всеукраїнське Духовне управління мусульман «Єднання» (2012).
Поряд із тим процеси ісламського відродження включали поширення в країні мусульманських громадських і освітньо-культурницьких організацій (зокрема, «Альраід», «Бірлик», «Ас-Сунна» тощо) та міжнародних мережевих структур (Хізб Ат-Тахрір, Таблігі Джама’ат, салафітський рух тощо); перехрещення арабських, турецьких, середньоазійських, автентичних татарських релігійних впливів.
Серйозним викликом для умми в Україні стала російська агресія та окупація регіонів з чисельно найбільшими мусульманськими осередками (Крим і Донбас) — більшість громад, мечетей, фондів, мусульманських освітніх закладів опинилися на непідконтрольних територіях. З часом на материковій Україні утвердилися нові інституції, що опікуються релігійним життям переселених мусульман, зокрема Духовне управління мусульман Автономної Республіки Крим (ДУМ АРК; 2017) та ін.
Станом на 2020 в Україні зареєстровано 286 мусульманських релігійних організацій; визнали себе сповідниками ісламу 0,5 % опитаних. Найбільшою серед діючих конфесій (126 громад) є Духовне управління мусульман України (ДУМУ), яке поширює свій вплив на тюркські етнічні групи (татари, узбеки, турки-месхетинці) та мусульман з Північного Кавказу. Ідеологічно й організаційно з ДУМУ був афілійований Духовний центр мусульман Криму (ДЦМК), який до окупації Криму мав 35 релігійних громад із різних районів автономії (за російським законодавством зареєстрований як «Центральное Духовное управление мусульман “Таврический муфтият”»). Громади ДУМУ діють у різних регіонах України, з них третина — у Херсонській області. Діє Ісламський університет у новозбудованій мечеті «Ар-Рахма». Другу позицію за кількістю громад посідає ДУМУ «УММА» (27 громад різноетнічного складу з 18 регіонів України). Конфесія орієнтується на мусульман Європи та апелює до надетнічної сутності ісламу, демонструє відкритість до діалогу й співпраці з іншими мусульманськими організаціями України та іншими релігіями, науковими й громадськими спілками, органами влади. Після 2014 фактично втратив централізований характер діяльності Духовний центр мусульман України (18 громад): громади ДЦМУ на тимчасово окупованих територіях Донецької і Луганської областей, а також у містах Харкові, Маріуполі діють автономно від центру. Діють також 89 незалежних громад мусульман, 9 шиїтських груп у містах Києві й Харкові.
Найбільша з громадських спілок мусульман — Всеукраїнська асоціація громадських організації «Альраід» об’єднує 14 регіональних філій (після окупації Криму асоціація офіційно припинила свою діяльність на півострові та закрила представництво в м. Сімферополі), провадить освітню, доброчинну, культурно-просвітницьку тощо діяльність. Є однією з організацій-засновниць Федерації ісламських організацій Європи (FIOE). 2012 засновано Асоціацію мусульман України, яка презентує мусульман помірковано-салафітського напряму.
Більшість мусульман-кримських татар, що мешкають на території тимчасово окупованого Криму орієнтуються на ДУМК, який позиціонує себе як «традиційний кримський іслам» (за російським законодавством зареєстрований як «Духовное управление мусульман Республики Крым и города Севастополь»). Всі релігійні громади ДУМК поза межами Криму, перейшли під юрисдикцію ДУМ АРК.
Множинність мусульманських центрів, їх конституювання як носіїв розбіжних етноконфесійних ідентичностей, різних напрямів і течій ісламу мало наслідком складні міжмусульманські стосунки. Актуальним суспільним завданням є міжконфесійний діалог, напрацювання спільної платформи для артикуляції та захисту інтересів мусульман України. Так, у 2016 ДУМУ «УММА» ініціювало розробку та урочисте підписання Хартії мусульман України, в 2017 — Соціальної концепції мусульман України.
Юдаїзм
Перші громади юдеїв на теренах сучасної України з’явилися на порубіжжі нашої ери в античних державах Північного Причорномор’я. У 7–10 ст. юдаїзм поширився у Хозарському каганаті, найперше серед правлячої верхівки. Містом осідку євреїв у Давній Русі був Київ (джерела зберегли відомості про існування єврейських кварталів у столиці). Після татаро-монгольської навали центр юдаїзму перемістився у Галицько-Волинське князівство, куди також мігрували євреї із Західної Європи. У період 14–17 ст. буття єврейської спільноти зазнавало різких змін: від періодів відносної толерантності й розширення громадянських прав до відвертої правової дискримінації, юдофобії й масового винищення (за подій Хмельниччини у 1648–1657). У 18 ст. Україна стала батьківщиною хасидизму — містичного напряму ортодоксального юдаїзму, що набув чисельних прихильників (в його межах виникли відгалуження, засновані брацлавськими, любавичськими, уманськими та ін. цадиками). За часів Російської імперії на тлі дискримінації та регуляції місць проживання євреїв було офіційно визначено т. з. межу осілості (1804), у деяких містечках Правобережної України єврейське населення складало більшість мешканців. У 20 ст. за подій Голокосту в Україні було знищено бл. 1,6 млн євреїв (60 % єврейського населення довоєнного періоду). Відродження повноцінного релігійного життя юдейських громад пов’язане зі здобуттям Україною незалежності.
Станом на 2020 в Україні діють кілька конфесій, що представляють різні напрями юдаїзму (ортодоксальний, консервативний, реформований) і сукупно об’єднують 317 релігійних організацій. Громади діють в усіх регіонах країни, за кількістю виділяються Вінницька, Хмельницька, Черкаська області та м. Київ. Найвпливовіша релігійна організація — Об’єднання хасидів Хабад Любавич (126 релігійних організацій, з них 109 громад). Помітним впливом користується Об’єднання іудейських релігійних організацій України (73 і 68 відповідно); релігійні організацій прогресивного іудаїзму (44 і 42); діють Всеукраїнський конгрес іудейських релігійних організацій та інші. Чимала кількість брацлавських хасидів щороку (на свято Рош га-Шана) здійснюють паломництво на могилу засновника напряму ребе Нахмана, який похований у м. Умані.
Буддизм
Першу буддійську громаду в Україні було зареєстровано 1991 у м. Донецьку. Присутність буддизму у релігійному ландшафті України незначна, діють локальні спільноти японського, тибетського, китайського, корейського коріння, синкретичного необуддизму. Станом на 2020 зареєстровано 63 релігійні громади і 3 релігійні центри. Найбільші з них належать до тибетського буддизму традиції Ваджраяна. Найбільша буддійська організація — Релігійний центр Українського об’єднання буддистів школи Карма Каг’ю (14 громад). Як частина міжнародної спільноти послідовників цієї традиції діє «Українська асоціація буддистів школи Карма Каг’ю» (скеровується учнями Лами Оле Нідали).
Представлені й інші лінії тибетського буддизму: школа Нігма-па, до традицій якої відносить себе Духовне управління буддистів України (має у підпорядкуванні 1 монастир — Шейчен-лінг); Дрікунґ Каґ’ю, центр якої засновано в м. Києві 2006 як перший центр Рінпоче у Східній Європі; Гелуг-па, дзогчен-спільнота тощо.
Окрім тибетського буддизму, в Україні є послідовники дзен-буддизму, сон-буддизму, проводяться практики Віпасана тощо.
Етноконфесійні релігійні організації
Окрім згаданих вище Вірменської апостольської церкви та Вірменської католицької церкви, в Україні діють лічені громади Апостольської ассирійської церкви Сходу, Корейської методистської церкви, релігійні організації караїмів, даосів тощо.
Нові релігійні рухи
Демократизація державно-конфесійних відносин і реалізація в Україні принципів релігійної свободи мала наслідком поширення неорелігій (станом на 2020 сукупно понад 400 громад різних деномінацій). Серед них найчисельнішу мережу мають неоязичницькі організації (сукупно 159, майже половина з яких — від РУН-віри) та організації орієнтального коріння (99, найчисельніші — Міжнародне товариство Свідомості Кришни та Сахаджа-йога).
Міжконфесійні об’єднання
В Україні діють впливові міжрелігійні та міжконфесійні об’єднання, які стали повноправними суб’єктами відносин між державою і релігійними організаціями (поряд із Державним органом у справах релігій та громадськими консультативно-дорадчими органами при органах виконавчої влади). Такі об’єднання є важливою платформою міжконфесійного діалогу і співпраці, артикуляції інтересів вірян і конфесій.
Засновані переважно на засадах добровільності, самоорганізації й самофінансування, рівноправності учасників. Створені: а) за принципом віросповідної близькості; б) з метою об’єднання зусиль різних конфесій у справі духовного відродження України, реалізації свободи совісті та віросповідання, оптимізації державно-конфесійних відносин; в) задля реалізації конкретних спільних проектів у культурній, соціальній, освітній сферах (напр., видання та поширення релігійної літератури, капеланського служіння, духовної опіки в пенітенціарних закладах тощо).
Серед 9-ти об’єднань всеукраїнського значення (станом на 2020): Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій (заснована 1996; об’єднує 17 членів, презентує понад 90 % усіх релігійних організацій України); Українська міжцерковна рада (2003; 21 член, міжхристиянське об’єднання); Рада Євангельських протестантських церков України (2005; 12 членів); Всеукраїнська рада релігійних об’єднань (2017; 7 членів); Всеукраїнський Собор (2019; об’єднання євангельських церков і громадських організацій, 12 засновників); а також Українське біблійне товариство, Всеукраїнське міжконфесійне релігійне християнсько-військове братство (2000); Українська міжконфесійна християнська місія «Духовна та благодійна опіка в місцях позбавлення волі» (2001) та ін.
Діють світські громадські об’єднання та інституції, які є важливою платформою для міжрелігійного діалогу, зокрема Українська асоціація релігієзнавців (УАР), Українська асоціація релігійної свободи (УАРС), Інститут релігійної свободи (ІРС), Центр релігійної інформації і свободи (ЦеРІС).
Релігійні організації в діаспорі
Українська діаспора має власні релігійні об’єднання, зокрема Українську православну церкву США (з 1919), Українську православну церкву в Канаді (з 1918), Американську Карпато-Руську православну єпархію (з 1938), єпархії Української православної церкви у діаспорі (1942), що знаходяться під юрисдикцією Вселенського патріархату. Координаційним органом діяльності канонічних українських православних структур у діаспорі є Постійна конференція українських православних єпископів поза межами України.
Докладніше див. Українська діаспора
Тенденції розвитку релігійної ситуації в Україні
Від 1992 у незалежній Україні ведеться статистика розвитку релігійної мережі, яка натепер включає інформацію про кількість релігійних організацій (центрів, управлінь, зареєстрованих і незареєстрованих громад, монастирів, братств, місій, духовних середніх і вищих освітніх закладів), загальноосвітніх та недільних шкіл, священнослужителів (зокрема іноземців), періодичних видань (друкованих, аудіовізуальних, електронних), культових будівель і релігійних приміщень. Від 1994 провідні соціологічні центри здійснюють постійний моніторинг релігійної ситуації в Україні (стану і тенденцій розвитку релігійності українського суспільства, громадської думки щодо ролі релігії в суспільному житті, маніфестації конфесійної приналежності, рівня довіри до церкви як соціального інституту та ін.). У 2000 Центр Разумкова виконав перше в незалежній Україні загальнонаціональне масштабне дослідження рівня та особливостей релігійності українських громадян, їх розуміння ролі релігії та провідних церков у житті людини, суспільства і держави. Відтоді такі дослідження, що охоплювали всі регіони держави та містили порівняльний аналіз релігійності на Сході, Заході, Півдні й Півночі України, стали систематичними (в 2014 — за винятком АР Крим, у 2018–2020 — за винятком АР Крим і тимчасово окупованих районів Донецької та Луганської областей).
| Як часто Ви відвідуєте релігійні служби, зібрання, служіння? % тих, хто відвідує | ||||||
| 2000 | 2010 | 2013 | 2016 | 2019 | 2020 | |
| Частіше, ніж раз на тиждень | 4,4 | 3,5 | 3,7 | 4,2 | 4,9 | 4,2 |
| Раз на тиждень | 15,9 | 15,7 | 14,9 | 17,7 | 19,1 | 22,4 |
| Раз на місяць | 13,1 | 20,8 | 18,5 | 17,0 | 20,1 | 18,4 |
| На релігійні свята | 52,0 | 50,4 | 53,0 | 51,7 | 48,8 | 47,2 |
| Раз на рік | 8,1 | 5,4 | 6,3 | 6,4 | 4,2 | 3,6 |
| Рідше, ніж раз на рік | 3,0 | 2,2 | 1,7 | 1,9 | 1,3 | 2,0 |
| Ніколи, майже ніколи | 0,3 | 0,9 | 0,6 | 0,1 | 0,5 | 0,7 |
| Інше | 2,9 | 0,6 | 0,1 | 0,2 | 0,4 | 0,5 |
Релігійна ситуація є предметом систематичних досліджень із боку наукової спільноти, експертів-релігієзнавців, соціологів, політологів. Провідною академічною науковою інституцією в роки незалежності було Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України.
Серед головних тенденцій, що визначали релігійне життя України у 1991–2021:
- формування неоднорідного соціокультурного простору з домінуванням православної релігійної традиції;
- відродження і розвиток релігійно-інституційної мережі переважно зусиллями традиційних для України конфесій;
- проміжний етап гострих релігійних конфліктів, що відобразили пошуки релігійної та національної ідентичності, відновлення історичного статусу релігійних організацій, маніфестацію їхньої громадянської позиції;
- вплив релігії та релігійних організацій на формування громадянського суспільства в Україні та формування публічної політики;
- збереження доволі високого серед європейських країн рівня декларації релігійності (частка вірян серед дорослих громадян зростала від 58 % у 2000 до 71 % в 2010; у 2010–2020 становила в середньому 70 %);
- залежність рівня релігійності від статі, віку, місця проживання, рівня освіти громадян;
- концентрація найвищої активності релігійного життя на Заході країни: частка вірян тут у 1,5 рази вища, ніж в інших ареалах України (86,6 % проти 50–56,5 % в інших областях), кількість невіруючих — найменша, а частка байдужих до релігії (0,5 %) — в 7–9 разів менше, ніж на Сході, Півдні та в Центрі України;
- етноконфесійна регіоналізація населення, відносно чітка локалізація впливу провідних конфесій (95 % вірних УГКЦ — мешканці Заходу країни; 80 % вірних ПЦУ зосереджені у двох регіонах — у Центрі (48 %) та на Заході (31 %); 71 % вірних УПЦ (в юрисдикції МП) — мешканці Сходу (37 %) і Центру (35 %);
- невідповідність високого рівня декларованої релігійності реальному залученню до релігійних практик (відвідувань релігійних служб, зібрань, матеріальної підтримки Церкви, релігійного виховання дітей тощо) та рівню релігійних знань;
- розмивання віросповідної ідентичності (у 2000–2020 бл. 65 % респондентів вважали, що особа «може бути просто віруючою і не сповідувати якусь конкретну релігію»);
- політизація релігійної сфери, відносно чітка кореляція релігійних і політичних орієнтацій українського населення;
- усталення доволі високого рівня толерантності до сповідників інших релігій;
- високий рівень суспільної довіри до церкви серед інших суспільних і політичних інститутів;
- зростання авторитету національно орієнтованих конфесій та довіри до них з боку широкого загалу;
- щодалі виразніше перетворення Української православної церкви (в юрисдикції МП) на рупор російської пропаганди та інституційний ресурс поширення ідеології «русского мира», що потягло за собою конфлікти як всередині церкви, так і в міжцерковних стосунках, між церквою і громадянським суспільством; початок процесу переходу громад УПЦ в юрисдикцію ПЦУ;
- модифікація існуючої моделі державно-конфесійних відносин в бік соціального партнерства, розширення сфери соціальної діяльності церков і релігійних організацій (реалізація реабілітаційних та оздоровчих, виховних, освітніх програм, утримання сиротинців, хоспісів, соціальних центрів, капеланство, волонтерство тощо);
- приведення вітчизняного законодавства у відповідність до європейських норм; усвідомлення ролі релігійно-інституційної екосистеми як важливого складника національної безпеки.
Конституювання автокефальної Православної церкви України — віхова подія періоду незалежності в еклезіальному, державотворчому та міжнародному вимірах. З нею пов’язують остаточне визволення Українського православ’я від впливу Московської патріархії й російської держави як завершення процесу деколонізації, відродження традицій і духовно-ментальних особливостей київського християнства, перетворення України на повноправного суб’єкта Вселенського православ’я і міжнародних релігійно-церковних відносин, зміцнення національної безпеки.
| № з/п | Назва релігійних об’єднань та незалежних релігійних організацій | Кількість організацій |
| Християнство | ||
| Православні релігійні організації | ||
| 1 | Православна церква України | 7097 |
| 2 | Українська православна церква (Московський патріархат) | 12410 |
| 3 | Українська автокефальна православна церква (оновлена) | 37 |
| 4 | Руська православна церква закордонна | 37 |
| 5 | Руська православна старообрядницька церква (Білокриницька згода) | 57 |
| 6 | Руська старообрядницька церква (Безпопівська згода) | 14 |
| 7 | Руська древлєправославна церква (Новозибківська згода) | 5 |
| 8 | Релігійні організації істинно-православної церкви | 36 |
| 9 | Незалежні православні громади | 78 |
| ВСЬОГО | 19771 | |
| Католицькі релігійні організації | ||
| 10 | Українська греко-католицька церква | 3660 |
| 11 | Мукачівська єпархія Греко-католицької церкви | 471 |
| 12 | Римсько-католицька церква в Україні | 1134 |
| 13 | Вірменська католицька церква в Україні | 4 |
| ВСЬОГО | 5269 | |
| Протестантські релігійні організації | ||
| а) релігійні організації баптистів | ||
| 14 | Всеукраїнський союз церков євангельських християн-баптистів | 2672 |
| 15 | Релігійні організації міжнародної Ради церков євангельських християн-баптистів | 39 |
| 16 | Братство незалежних церков і місій євангельських християн-баптистівУкраїни | 29 |
| 17 | Інші баптистські релігійні організації | 294 |
| ВСЬОГО | 3034 | |
| б) релігійні організації євангельських християн | ||
| 18 | Асоціація місіонерських церков євангельських християн України | 22 |
| 19 | Об’єднання біблійних місіонерських церков України | 4 |
| 20 | Собор незалежних євангельських церков України | 8 |
| 21 | Інші релігійні організації євангельських християн | 348 |
| ВСЬОГО | 382 | |
| в) релігійні організації християн віри євангельської | ||
| 22 | Українська церква християн віри євангельської | 1759 |
| 23 | Релігійні організації Союзу церкви Божої України | 88 |
| 24 | Релігійні організації центру Божої церкви християн віри євангельської в Україні (в пророцтвах) | 169 |
| 25 | Собор церков України християн віри євангельської «Відкрита Біблія» | 10 |
| 26 | Українська євангельська церква | 119 |
| 27 | Інші релігійні організації християн віри євангельської | 829 |
| ВСЬОГО | 2974 | |
| г) релігійні організації адвентистів | ||
| 28 | Українська уніонна конференція Церкви адвентистів сьомого дня | 1038 |
| 29 | Церква адвентистів сьомого дня реформаційного руху в Україні | 42 |
| 30 | Інші релігійні організації адвентистів | 5 |
| ВСЬОГО | 1085 | |
| ґ) релігійні організації лютеран | ||
| 31 | Німецька євангелічно-лютеранська церква в Україні | 27 |
| 32 | Українська лютеранська церква | 32 |
| 33 | Інші лютеранські організації | 27 |
| ВСЬОГО | 86 | |
| д) релігійні організації реформатів | ||
| 34 | Закарпатська реформатська церква | 118 |
| 35 | Українська євангелічно-реформатська церква | 4 |
| 36 | Інші релігійні організації реформатів | 11 |
| ВСЬОГО | 133 | |
| е) релігійні організації харизматичного типу | ||
| 37 | Об’єднання незалежних харизматичних християнських церков України(повного Євангелія) | 361 |
| 38 | Українська християнська євангельська церква | 146 |
| 39 | Релігійні організації церкви Живого Бога | 57 |
| 40 | Духовний центр «Нове покоління» християнських церков України | 84 |
| 41 | Духовний центр «Відродження» | 137 |
| 42 | Інші релігійні організації харизматичного типу | 811 |
| ВСЬОГО | 1596 | |
| є) інші релігійні організації протестантів (протестантського походження) | ||
| 43 | Новоапостольська церква в Україні | 53 |
| 44 | Релігійні організації Церкви Христа | 119 |
| 45 | Релігійні організації «Армії Спасіння» в Україні | 11 |
| 46 | Релігійні організації Англіканської церкви | 2 |
| 47 | Релігійні організації пресвітеріан | 63 |
| 48 | Релігійні організації менонітів | 10 |
| 49 | Релігійні організації назарян | 25 |
| 50 | Релігійні організації молокан | 4 |
| 51 | Релігійні організації Об’єднаної методистської церкви України | 10 |
| 52 | Релігійні організації християн суботнього дня | 7 |
| 53 | Релігійні організації Свідків Єгови | 897 |
| 54 | Церква Ісуса Христа святих останніх днів (мормони) | 34 |
| 55 | Окремі протестантські релігійні організації | 110 |
| ВСЬОГО | 1345 | |
| Іслам | ||
| 56 | Духовне управління мусульман України | 126 |
| 57 | Духовне управління мусульман України «УММА» | 27 |
| 58 | Духовний центр мусульман України «АХМЕДІЄ» | 6 |
| 59 | Духовне управління мусульман Криму | 8 |
| 60 | Духовний центр мусульман України | 18 |
| 61 | Релігійне управління незалежних мусульманських організацій України «Київський Муфтіят» | 3 |
| 62 | Незалежні громади мусульман | 89 |
| 63 | Шиїтські релігійні громади | 9 |
| ВСЬОГО | 286 | |
| Юдаїзм | ||
| 64 | Об’єднання іудейських релігійних громад України | 73 |
| 65 | Всеукраїнський конгрес іудейських релігійних організацій | 13 |
| 66 | Релігійні організації прогресивного іудаїзму | 44 |
| 67 | Об’єднання хасидів Хабад Любавич іудейських релігійних організацій України | 126 |
| 68 | Інші юдейські релігійні організації | 61 |
| ВСЬОГО | 317 | |
| Буддизм | ||
| 69 | Духовне управління буддистів України | 8 |
| 70 | Релігійний центр Українського об’єднання буддистів школи Карма Каг’ю | 15 |
| 71 | Інші релігійні організації буддистів | 44 |
| ВСЬОГО | 67 | |
| Етноконфесійні релігійні організації | ||
| 72 | Релігійні організації караїмів | 4 |
| 73 | Українська єпархія Вірменської апостольської церкви | 30 |
| 74 | Релігійні організації Святої апостольської ассирійської Церкви Сходу | 4 |
| 75 | Релігійні організації даосизму | 2 |
| 76 | Релігійні організації Корейської християнської методистської церкви | 1 |
| 77 | Окремі етноконфесійні релігійні організації | 3 |
| ВСЬОГО | 44 | |
| Нові релігійні організації | ||
| НРО православного походження | ||
| 78 | Православна церква Божої Матері «Державна» | 4 |
| 79 | Релігійні організації Церкви Преображенної Божої Матері (Богородична церква) | 3 |
| ВСЬОГО | 7 | |
| НРО юдейського походження | ||
| 80 | Релігійні організації месіанського іудаїзму | 45 |
| 81 | Релігійні організації юдеохристиян | 10 |
| ВСЬОГО | 55 | |
| НРО язичницького спрямування | ||
| 82 | Релігійні організації Рідної української національної віри | 77 |
| 83 | Духовний центр родового вогнища Рідної православної віри | 29 |
| 84 | Релігійний центр Об’єднання релігійних громад рідновірів України | 7 |
| 85 | Релігійні організації церкви українських язичників | 7 |
| 86 | Інші релігійні організації язичників | 39 |
| ВСЬОГО | 159 | |
| НРО орієнталістського походження | ||
| 87 | Релігійні організації Товариства Свідомості Крішни | 55 |
| 88 | Релігійні організації прихильників Шрі Чінмоя | 3 |
| 89 | Релігійні організації Всесвітньої чистої релігії (Сахаджа-йога) | 17 |
| 90 | Релігійні організації Руху Махаріші (Трансцендентальна медитація) | 22 |
| 91 | Інші нові релігійні організації орієнталістського похоження | 22 |
| ВСЬОГО | 99 | |
| Інші нові релігійні організації | ||
| 92 | Релігійні організації віри Багаї | 12 |
| 93 | Релігійні організації церкви Останнього заповіту | 6 |
| 94 | Релігійні організації напряму «Наука Розуму» | 6 |
| 95 | Релігійні організації Церкви саєнтології | 3 |
| 96 | Окремі нові релігійні організації | 60 |
| ВСЬОГО | 87 | |
| РАЗОМ | 36796 |
Джерела
- Звіт про мережу релігійних організацій в Україні станом на 1 січня 2020 р. // Єдиний державний веб-портал відкритих даних. URL: https://data.gov.ua/dataset/db82faf8-3c30-4b47-95a6-15b2c0cc5ece/resource/1fc2bcdb-f0a5-4d2f-bbd2-e666498a738c
- Особливості релігійного і церковно-релігійного самовизначення громадян України: тенденції 2000–2020 рр. Київ : Центр Разумкова, 2020. 110 с. URL: https://razumkov.org.ua/uploads/article/2020_religiya.pdf
Література
- 25-річчя Української незалежності як історія релігійних свобод і світоглядного плюралізму: державні інституції та релігійні організації у пошуку моделей партнерства. Київ : Дух і Літера, 2017. 616 с.
- Арістова А. В. Поліконфесійність як феномен сучасності: Україна і світовий контекст // Мультиверсум. 2006. Вип. 55. С. 213–222.
- Арістова А. В. Релігійні конфлікти в сучасному світі: природа, вияви, шляхи врегулювання. Київ : Національний транспортний університет, 2007. 336 с.
- Бойцова Е. Е., Ганкевич В. Ю., Муратова Э. С. и др. Ислам в Крыму: очерки истории функционирования мусульманских институтов. Симферополь : Элиньо, 2009. 433 с.
- Гаврилюк О. Політика другої Речі Посполитої щодо української сакральної спадщини: правові засади, зміст, наслідки // Етнічна історія народів Європи. 2010. Вип. 31. С. 114–119.
- Єленський В. Є. Релігія після комунізму. Релігійно-соціальні зміни в процесі трансформації центрально- і східноєвропейських суспільств: фокус на Україні. Київ : Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова, 2002. 420 с.
- Здіорук С. І., Токман В. В., Литвиненко О. М. Роль релігійних чинників у поступі українського соціуму. Київ : Національний інститут стратегічних досліджень, 2011. 20 с. URL: https://niss.gov.ua/sites/default/files/2011-10/Relyg_chyn-56e51.pdf
- Здіорук С. І. Суспільно-релігійні відносини: виклики України ХХІ століття. Київ : Знання України, 2005. 552 с.
- Інституційні процеси конфесійного життя світу й України / За ред. А. Колодного. Київ : Українська асоціація релігієзнавців, 2015. 384 с.
- Ісламські процеси у світі та в Україні: реалії і прогнози / Відп. ред. А. В. Арістова. Київ : Українська асоціація релігієзнавців, 2011. 201 с.
- Історія релігії в Україні : в 10 т. / Гол. ред. А. Колодний. Київ : Український Центр духовної культури, 1996–2011.
- Киридон А. М. Держава — церква — суспільство: інверсна трансформація в Україні. Рівне : Рівненський інститут слов’янознавства Київського славістичного університету, 2011. 216 с.
- Киридон А. М. Становлення помісної Православної церкви в Україні (2016–2019 рр.) // Південь України: етно-історичний, мовний, культурний та релігійний виміри. 2019. Вип. 7. С. 180–190.
- Киридон А. М. Томос про надання автокефалії Православній церкві України: архітектоніка процесу // Уманська старовина. 2019. URL: http://usj.udpu.edu.ua/article/view/190039
- Кирюшко М. І., Бойцова О. Є. Іслам в Криму: релігійно-національна самоідентифікація кримськотатарського народу. Київ : Світогляд, 2005. 300 с.
- Климов В. В. Свобода совісті, церква, релігійність в українському суспільстві періоду незалежності. Київ : Інститут філософії імені
Г. С. Сковороди НАН України, 2009. 370 с. - Колодний А. М. Міжконфесійні та міжцерковні протистояння в незалежній Україні // Релігійна свобода. 2005. № 9. С. 81–99.
- Колодний А. М., Яроцький П. Л. Історія релігій в Україні. Київ : Товариство «Знання», 1999. 735 с.
- Курас І. Ф., Рибачук М. Ф., Кирюшко М. І. та ін. Релігія і політика в сучасній Україні. Київ : Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, 2000. 272 с.
- Марчук В. В. Церква, духовність, нація: Українська греко-католицька церква в суспільному житті України ХХ ст. Івано-Франківськ : Плай, 2004. 464 с.
- Нариси з історії євреїв України / За ред. Л. Фінберга, В. Любченко. 3-тє вид. Київ : Дух і Літера, 2009. 437 с.
- Паращевін М. Релігія в Україні: траєкторія інституційних змін. Київ : Інститут соціології НАН України, 2017. 360 с.
- Пащенко В. Греко-католики в Україні від 40-х років ХХ ст. до наших днів. Полтава : АСМІ, 2002. 616 с.
- Релігійна безпека/небезпека України. Київ : Українська асоціація релігієзнавців, 2019. 316 с.
- Релігійний чинник у процесах націє- та державотворення: досвід сучасної України. Київ : Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України, 2012. 272 с.
- Релігійні ідентичності в їх сутності і конфесійних виявах: український контекст / За ред. А. Колодного, Л. Филипович, А. Арістової. Київ : Українська асоціація релігієзнавців, 2021. 348 с.
- Релігія і нація в суспільному житті України і світу / За ред. Л. Филипович. Київ : Наукова думка, 2006. 286 с.
- Релігія — Світ — Україна : в 3 кн. Київ : Українська асоціація релігієзнавців, 2010–2012.
- Рибачук М. Ф., Уткін О. І., Кирюшко М. І. Національне відродження і релігія. Київ : Асоціація «Україно», 1995. 208 с.
- Саган О. Православна Церква України: конституювання та перспективи розвитку. Київ : Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України, 2019. 103 с.
- Сьомін С. В., Кальниш Ю. Г., Петрик В. М. та ін. Державно-церковні відносини: світовий досвід і Україна (історико-політичний аналіз). Київ : Європейський університет, 2002. 136 с.
- Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
- Україна релігійна : в 2 кн. Київ : Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України, 2008.
- Українське православ’я в еклезіологічному, політичному та культурному вимірах / За заг. ред. О. Сагана. Київ : Інституту філософії НАН України, 2020. 86 с.
- Филипович Л., Горкуша О. Майдан і Церква. Хроніка подій та експертна оцінка. Київ : Самміт-книга, 2015. 636 с.
- Функціональність релігії: український контекст / За ред. А. Колодного, Л. Филипович. Київ : Українська асоціація релігієзнавців, 2017. 339 с.
- Хаварівський У. Б. Інституалізація державно-церковних відносин в Україні: історико-управлінський аспект. 2-ге вид. Тернопіль : Джура, 2014. 264 с.
- Церква і суспільство // Національна безпека і оборона. 2000. № 10. С. 40–59.
- Церковно-релігійна ситуація в Україні: стан та тенденції розвитку // Національна безпека і оборона. 2000. № 10. С. 4–28.
- Черенков М. Європейська Реформація та український євангельський протестантизм. Одеса : Асоціація «Духовне відродження», 2008. 566 с.
- Шуба О. В. Релігія в етнонаціональному розвитку України (політологічний аналіз). Київ : Криниця, 1999. 324 с.
- Яроцький П. Л. Релігієзнавство. Сучасні релігійні процеси у світі й Україні. Київ : Кондор, 2015. 442 с.
Див. також
Україна: культура, мистецтво, архітектура
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Арістова А. В. Релігія в Україні // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Релігія в Україні (дата звернення: 3.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 22.03.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
