Площа Ринок у Львові
Пло́ща Ри́нок у Льво́ві — ансамбль пам’яток архітектури та містобудування національного значення, складник пам’ятки всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, Україна.
Історична довідка
Регулярне розпланування історичного центру міста Львова сформовано в 14 ст., капітальну муровану забудову — після пожежі 1527, протягом 16–18 ст. Це територія колишнього «міста серед мурів» у межах теперішніх вулиць Лесі Українки, Підвальної, Братів Рогатинців та проспекту Свободи, що становить у плані неправильний квадрат розміром 600×600 м. Мережа вузьких вулиць поділяє територію на 23 прямокутні квартали, у яких монастирі єзуїтів, домініканців, тринітаріїв, Кафедральний костел у Львові і Низький замок займали цілі квартали. В інших кварталах також містилися культові споруди та комплекси: у «ставропігіальному»— комплекс Успенської церкви у Львові, у «синагогальному» — Синагога Нахмановича (Золота Роза) у Львові, у «вірменському» — комплекс Вірменського собору у Львові. Розтшування в центрі міста церковних та монастирських комплексів різних конфесій є характерною рисою українського середньовічного містобудування. Центром «міста серед мурів» була розпланована одночасно з ним прямокутна в плані площа Ринок із середринковим кварталом із ратушею.
Площа була осередком торговельного та громадського життя середньовічного м. Львова. Її архітектурний ансамбль формувався протягом шести століть. На початковому етапі розбудови в 14 ст. площу оточували по периметру 52 житлові будинки. Перед входами до них були так звані передпоріжжя — відкриті ґанки (підсіння) на цоколях, утворених підвальними поверхами, висунутими вперед за лінію фасадів (їхні залишки збережено у 26 будинках). Після нищівної пожежі 1527 влаштування дерев’яних підсінь заборонено спеціальним королівським указом. Мурована забудова площі кам’яницями пов’язана з добою готики (15 ст.; збережено численні фрагменти, зокрема стрілчасті портали, вікна, арки). Першу писемну згадку про споруду ратуші датовано 1381.
Найстаріші ренесансні кам’яниці зведено в другій половині 16 ст. Для них характерне застосування елементів ордерної (див. Ордер архітектурний) системи (портали, колони, пілястри, віконні наличники з сандриками), чіткість горизонтальних членувань, підкреслених розвиненими карнизами, використання рустування (будинки №№ 2, 21, 28). Ордерну композицію з використанням пілястр іонічного й коринфського ордерів має фасад наріжного будинку патриціїв Шольц-Вольфовичів (№ 23). Застосуванням суцільно рустованих площин фасадів, як в італійських палацах доби Відродження, вирізняє Чорну кам’яницю (№ 4), будинок Корнякта (Королівську кам’яницю, № 6), будинок венеціанського консула й купця Массарі (№ 14). Фасади будинків відзначалися поліхромією: тиньк та білокам’яні архітектурні деталі фарбували в різні кольори.
Доба бароко (кінець 17 — друга половина 18 ст.) позначилася стилістичними й тектонічними (див. Тектоніка) змінами в оздобленні будинків, зокрема, підсиленням вертикальності членувань фасадів лопатками й пілястрами та видовженням пропорцій вікон. Для барокового декору характерні скульптурні алегоричні зображення, витончений рослинний орнамент у формі гірлянд. Новим архітектурним мотивом стали балкони з майстерно виконаними металевими огорожами, підтримувані різноманітними кронштейнами. Будинок № 3, перебудований 1771–1772 за проєктом П. Полейовського для магнатів Жевуських (Ржевуських), має балкон на всю ширину фасаду, увінчаний фігурками геніїв, і спирається на герми у вигляді лицарів у латах. Фасад завершує скульптурна композиція «Слава», яку разом з іншими скульптурами виконав львівський майстер Ф. Оленський (1745–1792; тепер Україна). Він же у 1770-х брав участь у скульптурному оздобленні кам’яниці Нільських (№ 20), будинку № 40, де балкон підтримують незвично трактовані постаті атлантів. Оригінальні кронштейни балкона на будинку № 36 виконано як чоловічі маскарони із зооморфними тулубами. Визначним зразком житлового будівництва в стилі бароко є палац Любомирських (№ 10).
Наприкінці 18 ст. в архітектурному ансамблі площі з’явилися риси класицизму з властивою йому симетричністю композиції (будинок № 29). Взірцем є наріжний будинок № 45, споруджений 1790 на підвалинах двох готичних кам’яниць. За цієї доби окрасою площі стали встановлені в її кутах чотири фонтани з кам’яними статуями античних божеств Амфітріти, Адоніса, Діани й Нептуна, які 1793 виконав львівський скульптор Г. Вітвер.
Протягом 19 ст. виконано значні роботи з упорядження площі. 1826 розроблено проєкт нівелювання колишнього коритоподібного профілю поверхні площі та її забрукування. У центрі на місці розібраної середньовічної ратуші 1827–1835 зведено нову велику чотириповерхову ратушу в стилі пізнього класицизму. Ця стилістика вплинула на вигляд перебудованих у 1830–1860-х будинків №№ 5, 7, 8, 9.
Доба історизму та еклектики втілилася в неоренесансній (див. Неоренесанс) архітектурі будинків №№ 11, 22, 39, споруджених у 1890-х. Загалом 19 ст. позначилося збільшенням висоти периметральної забудови до чотирьох поверхів, улаштуванням централізованих систем водогону й каналізації та забудовою внутрішніх дворів, яка значно погіршила умови проживання. З огляду на це 1891 міська рада ухвалила постанову про санацію й регулювання забудови центральної частини м. Львова. Згідно з нею 1912 постав торговельний дім Ціпперів (№ 33) у модернізованих формах польського ренесансу. Сусідню з ним кам’яницю Бачевських (№ 32) перебудовано 1923 в стилістиці необароко.
Метод стилізації застосовували й під час ремонтно-реставраційних робіт, що розгорнулися в перші десятиріччя 20 ст.: у будинку № 24, де 1707 під час Північної війни 1700–1721 зупинявся цар Петро І, під час реконструкції 1919–1920 в інтер’єрі збережено автентичні деталі дверних і віконних облямувань готичного та ренесансного періодів, а фасад значно модернізовано. У процесі реставрації 1930-х, яка ґрунтувалися на наукових засадах, розкрито й експоновано ґотичні деталі в будинках №№ 16, 25, 26, відновлено ренесансну триярусну аркаду у дворі будинку № 6 тощо. З того часу архітектурний ансамбль площі Ринок визнано визначною пам’яткою архітектури й містобудування. 2006 виконано комплексну реконструкцію площі.
Характеристика
Прямокутна площа має розміри 128,5×147 м, кратні середньовічній мірі довжини — шнуру завдовжки 43,2 м: приблизно три шнури становили її ширину по осі північ-південь, а три шнури, збільшені на дві ширини вулиць, — її довжину в напрямку схід-захід. З наріжників площі виходять вісім головних міських вулиць, з яких Краківська та Галицька вели до однойменних міських брам. Периметр площі щільно забудований 44-ма три- та чотириповерховими житловими будинками-кам’яницями, розташованими (як притаманно містам, закладеним на основі Магдебурзького права) на витягнутих у глибину кварталів парцелах (земельних ділянках) з вузькими фасадними боками. Тут селилися найзаможніші верстви населення і, зокрема, з кінця 14 ст. розміщувалася резиденція католицького архієпископа (№ 9). Хоч заснування кам’яниць сягає доби готики, їхній сучасний вигляд і розпланування остаточно склалися в добу Відродження та бароко. Рядовий будинок 16–18 ст. займав ділянку 43 м завдовжки і 8–10 м завширшки. Його тривіконну фасадну частину посідав головний корпус (завглибшки до 25 м), за яким був внутрішній двір. Двори, що утворювали незабудовану смугу всередині кварталів, розділено межовими мурами, спорудження яких з метою пожежної безпеки було вимогою постанови львівського магістрату від 1383. Особливістю старовинних будинків є асиметричне розташування вікон на фасадах, пов’язане із внутрішньою розпланувальною структурою. У зв’язку з майновим розшаруванням суспільства з кінця 16 ст. на кількох сусідніх стандартних ділянках почали споруджувати великі палаци, що належали аристократичній верхівці.
Будинок Корнякта (Королівську кам’яницю, № 6) розміщено в центрі кварталу, що обмежує площу Ринок зі сходу. Складається він з головного будинку, тильного корпусу, зверненого до вулиці І. Федорова, і невеликого бічного флігеля біля північного межового муру. Будинок палацового типу на місці кам’яниць Мельхіора Хаза та Андрія із Самбора споруджено 1580, коли багатий купець К. Корнякт (1517; тепер Греція — 1603; тепер Україна) отримав шляхетство (див. Шляхта). Будівничими були архітектори П. Барбон і П. Римлянин. 1623 палац придбав орден кармелітів, 1640 — воєвода Белзький Якуб (Яків) Собеський (1591–1646; тепер Україна), батько майбутнього короля Речі Посполитої Яна III Собеського. 1678 на замовлення короля фасад перероблено й прикрашено скульптурними постатями лицарів на аттику та новим вхідним порталом. 1686 в тронній залі на другому поверсі ратифіковано Вічний мир 1686. Значні перебудови зроблено 1793–1800 під керівництвом архітектора Ф. Баумана (1765; тепер Латвія — 1845; тепер Польща): влаштовано балкон, перероблено дах і сходову клітку, переоздоблено парадні приміщення другого поверху. 1908 палац придбав Львівський магістрат з метою облаштування міського історичного музею (діяв з 1909). 1910–1912 та в 1930-х виконано реставрацію з відновленням так званого Італійського дворика. З 1940 тут міститься Львівський історичний музей.
Мурований триповерховий будинок стоїть на глибоких підвалах, перекритих склепіннями. Приміщення першого поверху та надвірних галерей перекрито хрещатими й зірчастими склепіннями, стелі інших кімнат — плоскі. Тильний корпус з боку вулиці І. Федорова має склепінчастий проїзд у подвір’я. Як більшість кам’яниць на площі, поєднує різні будівельні періоди й архітектурні стилі: готики, ренесансу, бароко, класицизму. Основний масив будівлі сформовано в добу Відродження. Гармонійний за пропорціями шестивіконний головний фасад оздоблено скульптурою, плоским рустом і трикутними надвіконними сандриками. Портал входу (17 ст.) складається з двох коринфських колон на п’єдесталах із маскаронами левів. Оригінальним елементом, що з’явився під час перетворення будинку на резиденцію Яна III Собеського, є високий аттик з гребінцем зі скульптурних постатей короля та його почету озброєних лицарів, об’єднаних між собою вигнутими у вигляді волют дельфінами. Стиль класицизму репрезентують ажурна огорожа балкона на головному фасаді, витончена ліпнина в оздобленні сходової клітки та королівські покої на другому поверсі.
Чорна кам’яниця (№ 4) розташована на східному боці площі. Назва пам’ятки виникла в середині 19 ст., коли головний фасад пофарбували в чорний колір. Заснована до пожежі 1527. У 16 ст. тут стояв будинок Андрія з Києва, що згорів 1571. Ділянку придбала С. Ханлова (вдова львівського патриція), на замовлення якої архітектори П. Барбон і П. Римлянин 1588–1589 звели двоповерхову кам’яницю, що незабаром стала власністю італійського купця Т. ді Альберті, а з 1596 — купця і аптекаря Я. Ю. Лоренцовича (кінець 16 ст. — 1645; тепер Україна), який відкрив тут одну з перших у місті аптек. Тоді ж архітектор П. Красовський надбудував третій поверх. У середині 17 ст. кам’яниця перейшла до М. Н. Анчевського (1620–1682; тепер Україна), доктора медицини й філософії, секретаря короля Яна III Собеського. 1677 майстер М. Градовський (відомий під цеховим прізвиськом Вигідний) виконав ґрунтовну перебудову, під час якої прикрашено скульптурами фасад, оновлено білокам’яні портали та зведено ренесансний аттик. 1884 будинок надбудовано четвертим поверхом. Під час реставрації 1911 оздоблення фасаду набуло первісного вигляду після розчищення від нашарувань тиньку й гіпсу. З огляду на велику історико-архітектурну цінність пам’ятки, 1926 її передано у власність міста і тут влаштовано Музей історії Львова. Тоді пристосування будинку для музею та реставрацію його виконано під керівництвом архітектора Л. Дайчака (1882; тепер Україна — 1968; тепер Польща). 2016–2019 пам’ятку реставровано.
Структура і композиція Чорної кам’яниці характерні для рядової забудови середньовічного м. Львова. Вона складається з видовженого в плані прямокутного головного будинку, зверненого до площі вузьким тривіконним фасадом, а також давніх тильного та бічного (19 ст.) флігелів, з’єднаних із головним будинком відкритими балконами-галереями. Внутрішній двір із двох боків обмежено мурами. Розпланування головного будинку — трирядне в глибину і двопрогонове в ширину. З боку головного фасаду на першому поверсі розташовано великі сіни й одновіконну світлицю (так звану ізбу); на горішніх поверхах є двовіконні світлиці та одновіконна кімната (ванькир). З тильного фасаду на кожному поверсі знаходиться велика світлиця та коридор, що веде до галерей. Темні приміщення всередині будинку використовували для влаштування сходів і для господарських потреб. Підвали та перший поверх перекрито циліндричними та хрещатими склепіннями, світлиці на першому й другому поверхах мають дерев’яні стелі по балках та сволоках. Вікна на фасаді, декорованому діамантовим рустом, розташовано асиметрично. Скульптурний декор містить зображення голівок янголів та ажурний аттик, що складається з обелісків, фігурних стовпчиків і волют. Вхід до будинку і вікна прикрашено орнаментальним кам’яним різьбленням з мотивами аканта і виноградної лози. Їх доповнюють скульптурні зображення 17 ст. першого поверху — постаті Богоматері над вхідним порталом, святих Мартина на коні та Станіслава Костки. В інтер’єрі збережено: ренесансні білокам’яні різьблення порталів та підп’ятників (консолеподібних основ) склепінь; дерев’яні стелі на різьблених сволоках у світлицях першого і другого поверхів; прикрашені колонами, орнаментальними та скульптурними різьбленнями вікна світлиці другого поверху, під якими влаштовано лави для сидіння; витончений за малюнком бароковий портал входу до домової каплиці на другому поверсі, увінчаний рельєфним зображенням розп’яття Христа.
Кам'яниця Бандінеллі (№ 2) розташована на розі з вулицею Ставропігійською. Зведено 1593 на місці старого готичного будинку. У 1737–1739 перебудовано (зокрема головний вхід перенесено на бічний фасад). Реставрацію пам'ятки з пристосуванням для Музею пошти завершено 2005.
Будинок триповерховий, з вузьким головним і довгим бічним фасадом. По горизонталі фасади розчленовано карнизами, наріжні частини акцентовано рустом, вікна й портал увінчано трикутними сандриками. Збережено елементи білокам’яного різьблення довкола дверей і вікон, готичні склепіння першого поверху. Вхід на головному фасаді має добре збережений ренесансний портал. Вікно біля нього прикрашено фігурками дельфінів — символом успіху в торгівлі. Бічний фасад має асиметрично розташований вхід і довгі ряди вікон з трикутними й лучковими сандриками, що чергуються.
Палац Любомирських (№ 10) замикає південний ріг забудови східного кварталу площі. На його місці була кам’яниця 15 ст. У 16–17 ст. з боку площі тут стояли дві будівлі, одна з яких належала польському поетові 17 ст. Ш. Шимоновичу. У середині 18 ст. ці та інші будинки з боку вулиці І. Федорова придбала магнатська родина Любомирських. 1763 за проєктом архітектора Я. де Вітте за участю архітекторів Б. Меретина, М. Урбаніка (дата та місце народження невідомі — 1764; тепер Польща) і скульптора С. Фесінгера (початок 18 ст.; тепер Німеччина — 1768; тепер Україна) зведено великий триповерховий палац зі скульптурним оздобленням. У розмалюванні приміщень (не збережено) брав участь художник С. Строїнський (1719–1802; тепер Україна).
Наприкінці 18 — на початку 19 ст. палац деякий час використовували як резиденцію галицьких намісників. Пізніше тут містилися різні культурно- освітні установи, зокрема, товариство «Просвіта», книгарня Наукового товариства імені Шевченка, редакції часописів і газет. Тут бували І. Франко, Леся Українка, В. Стефаник та інші діячі української культури. Після реставрації 1979 в палаці розміщено відкриті фонди Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України.
Будинок триповерховий, П-подібний у плані, з невеликим внутрішнім двором, куди заїжджали через проїзд із вулиці І. Федорова. Розпланування від площі Ринок — трипрогонове (вестибюль, прогін сходів, зала книгарні); від вулиці І. Федорова — чотирипрогонове, з боку вулиці Руської розпланування об'єднує два ряди приміщень. Підвали та більшість приміщень першого поверху перекрито циліндричними і хрещатими склепіннями. На відміну від більш ранніх міщанських кам’яниць, фасад палацу має симетричну композицію. Але парадні сходи не стали розпланувальним центром, як заведено в палацах барокової доби. Три симетричні за композицією фасади вирішено в єдиному стилістичному ключі із застосуванням форм бароко: спарених пілястр коринфського ордера, лопаток, карнизів. Головним є ринковий фасад із двома порталами обабіч і балконами над ними. Решта вікон і дверей прямокутні, з пізньобароковими обрамленням. Міжвіконні площини другого і третього поверхів збагачено плоскими лопатками та фігурними фільонками. Легкість і парадність загального вигляду досягнуто застосуванням мальовничого аттика, до якого входять овальні люкарни та скульптурний алегоричний декор, виконаний за проєктом С. Фесінгера. Йому належить вирішення пластичного за формами наріжника будівлі, прикрашеного скульптурною військовою арматурою, вазоном і орнаментом.
Кам’яниця Массарі (Венеційська) (№ 14) (Венеційська; № 14) належала консулу Венеційської республіки в м. Львові А. Массарі; над порталом вміщено геральдичний «Лев Святого Марка» — крилатий лев, що тримає розкриту книгу з датою «1500». Під час реставрації 1936 повернуто первісний вигляд вікнам першого поверху.
Чотириповерховий будинок видовжений у глибину дільниці. Зберіг первісне тричастинне розпланування, елементи декору й склепіння в приміщеннях першого поверху, портал у передпокої з датою перебудови «1660». Рустований кам’яний фасад ренесансної стилістики має оригінальне завершення у вигляді волют над горішніми вікнами. .
Значення
Цінність ансамблю площі Ринок зумовлена єдністю принципів формотворення житлового середовища. Вона пов’язана з середньовічним будівельним законодавством, багатством хронологічних і стилістичних нашарувань 14–20 ст., доброю збереженістю високохудожніх архітектурних і мистецьких пам’яток, які утворюють ансамбль, що з 1998 входить до складу об’єкта всесвітньої спадщини ЮНЕСКО «Львів — ансамбль історичного центру».
Література
- Крип’якевич І. Історичні проходи по Львові. Львів : Каменяр, 1991. 168 с.
- Трегубова Т. Площа Ринок // Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання. Київ : Техніка, 2000. С. 155-161.
- Мельник Б. Вулицями старовинного Львова. Львів : Світ, 2002. С. 41–94.
- Архітектура Львова: Час і стилі. ХІІІ-ХХІ ст. Львів : Центр Європи, 2008. С. 61–114.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Вечерський В. В. Площа Ринок у Львові // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Площа Ринок у Львові (дата звернення: 28.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 03.07.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
